Він більше нам не посміхнеться

Він більше нам не посміхнеться

В зоні АТО перервалося життя бійця з Корсунщини Максима Мариненка

  Від трагічної новини жалоба огорнула село Ситники Корсунь-Шевченківського району — ситничани втратили свого молодого, повного сил земляка Максима Мариненка, якого у лютому провели захища­ти Батьківщину. У цьому селі Максим зростав, вчився, тут живуть його батьки.

Молоде життя обірвало на­скрізне кульове поранення в голову. Сталося це 31 липня у с. Градівці Красноармійського району Донецької області. Максимові було всього 29 років. До свого 30-річчя він не дожив два місяці.

Хороший хлопець, розум­ний і працьовитий — таким запам'ятався він своїм одно­сельцям. На цю страшну звістку одразу відреагували користувачі соціальних ме­реж. Ось що написали в соціальних мережах  люди, які знали Мак­сима: «Таке хороше дитя у школі було: розумний, пра­цьовитий, відповідальний... Жаль, що таке коротке життя у тебе,  Максимчику... Тепер ти герой, а краще б був жи­вим» (Лідія Петренко); «Він був чудовою людиною» (Альо­на Кріт); «Максим був дуже гарною людиною. Дуже жаль, що так рано обірвалося його життя, але він назавжди зали­шиться в наших серцях! Вічна пам'ять тобі, Максиме! Геро­ям Слава!» (Людмила Саєнко).

Максим народився у Кор­суні і до сьомого класу на­вчався у «п’ятій» школі. У Сит­никах став жити, коли ще був підлітком - тоді батьки пере­бралися в село з Корсуня. Тут закінчив Моринську школу, потім Городищенське про­фесійно-технічне училище, освоїв спеціальність операто­ра комп'ютерного набору. У лавах армії за призовом з гідністю прослужив два роки. Після армії працював на кон­дитерській фабриці у Кагар­лику, на ювелірному заводі в Білій Церкві, а як довелося піти з роботи за скороченням - працював на різних роботах, без діла не сидів.

Та коли в країну прийшла біда, коли військкомат знову покликав його тепер вже за­хищати Україну від реального ворога, він не роздумуючи проміняв тихе, спокійне жит­тя на суворі будні воїна-захис ника. Житель міста Володи­мир Портянко, який знав хлопця і його сім'ю, пригадує: «Він не переховувався, не уникав мобілізації. Як тільки прийшла повістка — сказав: треба йти захищати країну».

Максим був призваний за четвертою хвилею і 5 лютого пішов на захист Батьківщини. Служив у 93-й окремій меха­нізованій бригаді, сумлінно виконував свій громадянсь­кий обов'язок боронити мир і спокій українського народу. Аж до своєї трагічної загибелі.

Микола Мариненко, Мо­ринський сільський голова, говорить: «Батьки виховали його чесним, доброзичливим, в повазі до людей, любові до праці, справжнім патріотом. Ніякими словами не переда­ти біль батьківської втрати. Але це страшна біда кожного з нас, всієї громади».

Попрощатися із земляком прийшло все село і численні жителі сіл навколишніх — Моринців, Пішок, Іванівки, Виграєва, Сотників. Він для них є і залишиться справжнім ге­роєм. Віддати останню шану захиснику Вітчизни приїхали з Корсуня самооборонівці, представники громадських організацій і просто небайдужі люди.

Гірким болем були вкриті обличчя і серця воїнів з Моринців і Сотників, які зараз перебувають у зоні АТО - вони отримали відпустку на два дні у командування, аби провести в останню путь сво­го товариша. Попри численні здогадки про обставини смерті Максима, його това­риші, як і всі односельці, ні на грам не вірять у можливість самострілу — говорять: Мак­сим був не з тих. Його друг дитинства, учасник АТО, військовослужбовець 14-ї ме­ханізованої бригади Володи­мир Виcкварка розповів, що розмовляв з Максимом напе­редодні у 12 годин ночі, і вони разом будували плани на швидку зустріч. Павло Антоненко, боєць 1-ї окремої тан­кової бригади, зауважує: вони будуть добиватися встанов­лення істинної причини заги­белі свого друга.

Час відкриє істину і розста­вить усе на свої місця. Але сьо­годні безсумнівним є одне — держава покликала Максима Мариненка на свій захист і він на цей поклик пішов без ва­гань, віддавши у зоні АТО своє життя.

Світлана ПЕРЕЦЬ