За матеріалами газети “Сільські вісті” від 14 лютого 1974 року
“...Було це тридцять літ тому. Під час Корсунь-Шевченківської битви. Оточені фашисти вперто чіплялися за кожен населений пункт. Поблизу села Пішки є долина. Над нею - безіменна висота. 404-й кулеметний батальйон одержав наказ взяти її. Та тільки наші воїни пішли в атаку, як з пагорба вдарив фашистський кулемет. Свинцева злива притиснула до землі наших воїнів. Кілька разів піднімалися вони і знову змушені були лягати в холодну багнюку. Командир взводу, лейтенант Петро Пузань розумів складність становища: необхідно було примусити замовкнути ворожий кулемет. Але як це зробити? Обвів поглядом бійців свого взводу. Будь-кому з них накажи - життя не пошкодує, а завдання виконає. Але тут потрібні особлива кмітливість, обережність, уміння підповзти до ворожої вогневої точки. Саме таких якостей і набув лейтенант Пузань у фронтовій школі. Адже він з червневих днів сорок першого був у боях з фашистами. Піду сам. А ти піднімеш взвод в атаку, - наказав, своєму помічникові… Підповз до вогневої точки ворога, знищив двох фашистів, а третього взяв у полон разом з кулеметом. Шлях для наступу нашій піхоті було відкрито. Так скупо написав у одному із донесень начальник політвідділу 27-ї армії полковник Хвалєй. А за цим - подвиг відважного радянського воїна, який допоміг батальйонові ввірватися у фашистські окопи і відкинути ворога з вигідних для оборони позицій.
Ще запеклішими були бої на підступах до Росі. Взвод лейтенанта Пузаня переслідував фашистів. Опівдні, 15 лютого кулеметники вийшли до берега. На протилежному боці розкинувся Стеблів. Це батьківщина письменника Івана Нечуя-Левицького, - пояснив своїм бійцям командир взводу. Тут жили і боролись за кращу долю герої його повістей. Пам'ятаєте мужнього і нескореного Миколу Джерю?.. Лейтенант Пузань замовк. Треба було обміркувати план переправи взводу через річку і подальшого наступу на Стеблів. Та ось на позиції з'явився командир батальйону майор Арсенідзе. - Що, лейтенанте, прицілився на Стеблів? - запитав він. - Знаю, знаю, твої орли ввійшли б туди першими. Та... Ось одержано наказ. Гітлерівці намагаються прорватися із Шендерівки і з'єднатися з танкістами фашистського генерала Хубе. Вони доживають свої останні години у Лисянці. Наш батальйон цієї ночі повинен перегородити їм шлях і не дати з'єднатися. Поведеш взвод берегом річки до Виграївського лісу, підготуєш переправу до нашого підходу. Вранці батальйон має там окопатись і разом з іншими вій-ськами не дати гітлерівцям вирватись із кільця. На-каз зрозумів? - Так точно, товаришу майор, - відповів Петро Пузань…
Цілий день 16 лютого дув колючий північний вітер. Мороз цементував мокрий грунт. Копати окопи було важко. До того ж вони майже одразу заповнювалися водою. Довелось нагортати земляні вали і вздовж них займати оборону. Низькі кошлаті хмари сіяли на землю снігову крупу. Надвечір здійнялася хуртовина. Лейтенант Пузань з тривогою вслухався в гул запеклого бою під Шендерівкою. Над селом усе яскравіше розгорялася заграва пожежі. Опівночі фашистське командування кинуло в бій тисячі своїх вояк. Воно розраховувало на те, що увагу радянських воїнів буде привернуто до основної колони прориву, а тим часом командний склад, залишивши напризволяще свої війська, зуміє на тан-ках і бронестранспортерах вислизнути з оточення. Натовп п'яних гітлерівців виринув із снігової пелени раптово. Та на них чекали кулеметники взводу лейтенанта Пузаня. Тож і зустріли фашистів лавиною вогню. Та ворог, незважаючи на великі втрати, підходив впритул до позицій батальйону. Наші бійці закидали гітлерівців гранатами. Не раз лейтенант Пузань піднімав свій взвод у рукопашний бій. Ворог не пройшов. Кільце стискалося, ставало все меншим. 17 лютого Корсунь-Шевченківський «котел» було ліквідовано.
