Василь Степанович Бур’ян

Народився я 1 вересня 1951 року в с. Моринці Корсунь- Шевченківського району Черкаської області. Дитинство і юність провів тут- таки, в Моринцях, серед гаїв, ланів, левад, пасовиськ, лісочків і лісосмуг. Батьки були постійно зайняті на вічній колгоспній роботі, а власне невелике, проте   клопітне домашнє  і господарство порали нашвидкуруч, рано-вранці або пізно увечері. Ми, діти, мали тут свої, чітко визначені обов'язки. Робота в полі вщухала з першим снігом і тоді випадала нагода насолодитися Різдвяними святами, поколядувати, хоч влада такі і наші і звичаї не дуже заохочувала.

         Навчався в Моринській середній школі з 1958 по 1968 рік. Затим вступив на відділення товарознавства книги Вінницького кооперативного технікуму. Книги - моя пристрасть на  все життя. Читав запоєм, бувало, до каганця. Восени 1969 року був призваний до війська, служив у далекій екзотичній Якутії.

Після технікуму працював товарознавцем по книзі, довелося потрудитися і робітником на заводі. І ніколи не розлучався з книгою. Люблю поетичне слово. За взірець маю Ліну Костенко, Бориса Олійника, Василя Стуса, Василя Симоненка, Миколу Вінграновського та інших відомих майстрів  слова. А «Кобзар» Тараса Шевченка - на найпочеснішому місці в моєму домі. Сам почав писати ще в юності і дотепер не втратив інтересу до поетичної творчості.

У 2006 році видав збірку поезій «Україна кличе нас». «Лелеки в полі» - моя друга книга. Друкувався в періодиці району, області та центральній пресі. Заприязнився з багатьма талановитими людьми нашого району. Назріла потреба об’єднатися, і ми зробили це, утворивши літературно-мистецьке об'єднання «Янталка».

Моя рідна Черкащина є колискою таких потужних талантів, як Тарас Шевченко, Іван Нечуй-Левицький, Агатангел Кримський, сучасників-земляків, поетів Михайла Саченка, Петра Осадчука, Владлена Ковтуна та багатьох інших чудових митців рідного слова.

У 2002 році удостоївся звання лауреата премії їм. П.Христенка районної газети «Надросся», а в 2007 році отримав диплом лауреата районної мистецької премії в галузі літератури їм. І Нечуя-Левицького. Маю також грамоти обласного і районного відділів культури, подяку Черкаського земляцтва в м. Києві, якою, до речі, дуже пишаюсь.

Виступаючи перед шанувальниками поезії, переконуюсь, що поетичне слово нікого не залишає  байдужим, і на серці стає веселіше. А вчитуючись у неперевершені рядки поезії Бориса Олійника чи Ліни Костенко, я щоразу впевнююся в тому, що наша українська справа - жива і буде процвітати попри всі виклики і негаразди сьогодення. Україна має чудових поетів і чудове майбуття.

 

Л.Бисторова-Дробот:

«На одному диханні» так можна сказати про вечір, присвячений появі  першої збірки автора Василя  Степановича Бур’яна «Україна кличе нас», який відбувся 22 лютого в селі Моринцях.

         Прийшли земляки поета, щоб вшанувати митця слова, який народився і зріс на моринській землі, взяв від неї живодайні сили і перелив у пісні-вірші, які вражають своєю філософською думкою, гармонійністю, вишуканістю, багатством мови і тем, багатоплановістю сюжетів, душевною красою. На цьому вечорі автору Василю Бур’яну сказали багато теплих і сердечних слів, але він заслуговує на більше, бо перед нами справжній патріот, який вболіває за інтереси нашої держави, який  любить свою Україну і йому болять  негаразди.

         Кожна його поезія - це згусток болю, страждань, невимовної туги, душевних  мук, але кожна з них закінчується оптимістично, бо поет вірить, що духовність переможе, що знайдуться в нашій нації сили, які відродять багату щедру душу, заставлять замислитися хто ми, чиї діти і саме головне - навчимося поважати себе, пишатися, що ми українці з багатою істо­рією, традиціями, вміннями і талантами.

Вірші В. Бур’яна не можна читати без сліз, бо він знайшов такі слова, які очи­щають душу навіть самого байдужого українця. Поезія автора «Молитва», музику на яку написав Сергій Калініченко, уже розпростерла свої крила над Україною, бо прозвучала вона зі сцени Палацу «Україна» в Києві і виконали її наші земля­ки, сам композитор, людина самозречено закохана в пісню і життя.

І яку б поезію В.Бур’яна ми не взяли, вона проситься на музику, бо в ній тріпоче душа жива, бо автор міцно тримається прадідівських коренів ї твердо переконаний, що Ми найкращі і відродимося, незважаючи ні на що.

На зустріч з автором прибули друзі з літературно-творчого об'єднання  «Янталка» його  керівник  Г.Педченко,  і завідуючий відділом культури райдержадміністрації К.Волков, солісти районного будинку культури Леся Даценко,  Володимир Оніщенко, Микола Бардадим,  Сергій Калініченко, чоловічий  вокальний квартет «Манджари», працівники районної бібліотеки.  

Особливе місце серед друзів В.Бур’яна належить першовідкривачеві таланту автора Віталію Прошину, журналісту районної газети «Надросся», поету і людині, яка багато років свого життя віддала шліфуванню перших паростків чарівного слова поетів - початківців. Саме до нього друг Бур’яна Михайло Саченко приніс перші твори поета і вони відразу знайшли відгук в серцях корсунців та жителів району.

І кожному хотілося торкнутися до Музи поета, спитати, де знаходить він слова, які так хвилюють серце. А він, скромний і простий, відповідав: «Із зраненого серця». Людина байдужа ніколи не народить таких прекрасних слів, які подарував нам наш земляк, людина з народу Василь Бур’ян. Він має серце багате на скарби і вміє дарувати їх людям. Привітали автора голова товариства СТОВ «Нива»
М.Мірошник, голова сільради О.Соломаха, | директор школи О.Здорик . І всі бажали авторові одного: «Друкуйте другу збірку, а ми підтримаємо і допоможемо, і нехай з’явиться у нашому краї ще один член Спілки письменників, який не тільки прославить нашу моринську землю, а і стане окрасою
українського письменства». Та, як на мене, то він вже став у одному ряду з великими. І хай йому щастить у плаванні, ім’я якому - Поезія.

 

         Василю Бур’яну

         поету і людині присвячується

Які б слова ми не знайшли,

Вони прості для тебе,

Глибока й чиста твоя душа
Сягає аж до неба
Ти син Землі

І назавжди із нею поріднився,

І пам’яттю в важкі роки
Поетом справжнім задивився.

Тебе назвали Василем,

Неначе ніжну квітку,

Несеш ти радість кожним днем,
Тебе всі люблять, мов лебідку.

І Симоненко з небуття
Тебе благословляє,

Немає кращого життя,

Коли земля в тобі співає.

Мотиви близькі і святі
Звучать в тобі щоденно,

Даруєш слово ти меті,

Звичайно, недаремно.

Тоненька парость доброти
Завжди в тобі проснеться,

Бо любиш ти і верби ці,

Своє село, частинку серця.
Шевченко з Моринців великих
Вдивляється в твоє чоло,

Бо ще таких талановитих
У нас на Корсунщині не було.
Простий ти, скромний і святий,

В думках, може, і грішний,

Та перед нами весь такий
Відкритий, як у віршах.

Любов земна, любов свята
із уст твоїх спадає,

Слова, немов вода проста,

А наше серце крає.     

Ти народився із роси,

Тебе сам Бог благословляє,

Бо ти дитя земної краси,

І кращого, ніж ти, немає.

Спасибі долі, що пісні
З твоїх грудей все ллються,

Вони переживуть буремні дні
І в Україні озовуться.

Ти сонце наше, наш маяк,

На тебе будемо рівнятись.

А може, щось сказала я не так,

Не буду я сьогодні вибачатись.

Душевне слово ми завжди

Сказати маємо людині,

Нехай несе воно тепло

Від віку і понині.

 

«Переднє слово до віршів Василя Бур’яна»

Як він пише? А як ходить? Він пише, як дихає. І так і живе. В найлегші свої роки він робив найважчу  роботу. Уже весь Київ знає його унікальний єдино творчий вірш «Плач бездомного пса на Байковому цвинтарі». Василя Степановича знають у Моринцях усі. Знають, бо вміє все робити, куди кладуться чоловічі руки. Бо вміє. Бо знає. Бо робить.

Менше знають його як поета. Бо він не з крикунів,  не з вискочок. Він є як поет - чисто по-моринськи —одноосібник. Він пише, як і ходить босим по росі, по траві, по городу. Тут він ізрісся із землею, з її краєвидами, де від його хати видно все найкрасивіше і найвище, що є в селі.

Не стало його батька-матері. Не стало навіть найголоснішого пса Геркулеса. Лишився він один, як  місяць у небі. Та є друзі, з якими Василь ділить  дозвілля. Звик завжди носити з собою записничок і ручку. Про всяк випадок. Василь обсадився. Найбільше троянд насадив. Хай ростуть. Так треба.

А пише, як дихає. Якщо навсправжки, то поета  цитують рядками. А тут не вийшло. Не треба! Читайте  його повністю, од першого слова - і до майбутньої  книжки. Він незалежний від літературного крику, він - справжній, чесний і чистий поет. А якщо Поет з  великої літери, то цим усе сказано.

Михайло Саченко, поет, кінорежисер, лауреат міжнародної

премії ім. Амброза Бірса.

          Вибір  українців

Твердив гарант, що нація аморфна,

І що ідеї в нації нема.

А тут іще сентенція бігбордна

Весь час в напрузі виборця трима.

Була надія - піде як по нотах,

Все проковтне тупий електорат,

І знову там, на зевсових висотах,

Возсяде «свій», не з вулиці, гарант.

Проте - не склалось. Бачить Бог, не склалось.

Це ж скільки треба фальші та брехні,

Щоби терпіння в демосу прорвалось,

І він сказав рішуче й твердо: «Ні!»

Не сподівались владці велемовні

На дужий спротив випручаних мас.

Ще не зотліло в пам’яті духовній

Те, що єднало й зближувало нас.

Гримів Майдан гарячим помаранчем,

І біло-сині плавились льоди.

Ми всі зійшлись під гаслом об’єднавчим,

І сумніви розвіялись, як дим.

Знецінювались долари й червінці,

Росла свобода вибору в ціні,

І саме тут «маленькі українці»

У Націю єдналися в ці дні.

Сімнадцять днів «бродила» Україна,

Сімнадцять днів боролась за права.

Ми твердо знали: доля в нас - єдина,

І не сприймали розбрату слова.

ТАК! Ми - народ! Ми прагнемо поваги,

Волієм вільно думать і творить.

Найвищий злет духовної звитяги

В серцях у нас повік не відгорить!

 

         Поминальний день

Поставлю свічку на столі І

І всіх згадаю поіменно,

Кого я знав на цій землі,

А хтось згадає і про мене.

І попливуть сумні думки

Повз імена, події, дати,

Хоч серце рветься на шматки,

Бо є йому про що згадати.

За цим столом я переймав

Нехитру батькову науку.

Веселу вдачу батько мав

І мав тверду селянську руку.

Тут добра матінка моя

Згорала в клопотах щоденних:

Робота в полі, дім, сім’я –

У буднях літ благословенних.

Колись отут, за цим столом,

Весь рід збирався на розмову.

Відгомоніло, відбуло

Дідів моїх премудре слово.

Пішли вони углиб віків,

Землі лишивши тлінне тіло.

І вже на відстані років

З портретів дивляться оскліло.

Та в пору співаних весіль

І в поминальні дні урочі

Лежали поруч хліб і сіль

І свічка поруч проти ночі.

Терпкі обсілися жалі –

Життя, зазвичай, річ безжальна.

Душа ячить, а на столі

Свіча яріє поминальна.

 

         Плач журавляти

Ключами линуть світом журавлята.

Плачем осіннім квилить білий птах,

Їх вийдуть за село благословляти

Гінкі тополі на семи вітрах.

Як заболить у серці журавлинім

Мелодія забутого гнізда,

Це означає: десь там, на чужині,

Біди зазнала птаха молода.

Бажалось долі, звісно, не лихої;

Кортіло щастя, певно ж, не на мить,

Та, мабуть, зла відміряно з лихвою,

Якщо душа клекоче, аж кипить.

Не завжди є благословенним вирій:

Нуртує й там душезагубний вир,

Де всі бажання, щирі та нещирі,

Знаходять свій порядок і ранжир.

Злетіти вгору прагнеш, та несила,

Від диких бур пошарпане крило.

Хоча біда й під хмарами носила,

Та втіхи вже від того не було.

Вертайтеся додому, журавлята,

До тихих сіножатевих левад.

О, як приємно над гніздом кружляти

Радіючи поверненню назад.

 

         Рідна сторона

Яка краса довкола нас чудесна!

На хвильку стань. Довкола подивись.

Рибалка сушить проти сонця весла,

В задумі явір до води схиливсь...

Посеред лугу — квіти, квіти, квіти!

Шовкових трав хвиляста блискотінь

Під ноги стелить дзвоники тендітні,

Готує нам уквітчану постіль.

Вгорі хмарки пливуть до небокраю—

Неспішний плин їх нам не обрида.

На пасовиську мирно ремиґає

Корів поважних сита череда.

Димлять лани пшеницею густою,

Спориш пойняв дорогу польову.

Сп’янілі від квіткового настою,

Впадемо ми на вигріту траву!

Усе до болю рідне, серцю миле,

Хоч десь, можливо, ліпша є краса.

Мені ж той край, де мати породила,

Дорожчий над усякі чудеса!

На всі віки краса оця чудесна —

Цвіте тепер, цвістиме і колись.

Минають зими, осені, та весни

І лиш літа... у кучері вплелись!

 

         Розпач  незасіяного  поля

Село моє! Обшарпане, обдерте...

Із тебе вже останню силу п’ють.

Тобі, зазвичай, не дають померти,

Хоч жити теж, зазвичай, не дають!

Прийшла біда і на твої терени.

Підкралось лихо, наче сновида:

Сумні хати стоять в садах зелених,

А з вікон всюди пустка вигляда.

Сини села! Апологети сала!

Адепти самогону й холодців!

Ви й досі ще штурмуєте вокзали

З квитком надії в серці і в руці.

В яку ж це треба втрапити безвихідь,

З яких прокльонів вимостить шляхи,

Щоб кинуть все — хати і зорі тихі

І в світ піти від поля і сохи?!

Та гонор ваш зітруть вселенські жорна

В шаленім ритмі злобної доби —

Там суд вершать розбещені «мажори».

Бо ви для них — прислуга і раби!

Чи ж буде серце ваше пам’ятати

Щемку самотність батьківських могил,

І бугилу на виріст, коло хати,

Як вимір щастя на міський копил?!

Удосталь бід відважує нам доля.

Життя лиш мітить коми та крапки...

На розпач незасіяного поля

Схилялись незачаті колоски.