Головна | Реєстрація | Вхід | RSSП`ятниця, 24.11.2017, 23:25



 
Меню сайту
Радіо Fm
Віконце природи
Новини NASA
Новини
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Михайло Григорович Саченко

Михайло Григорович Саченко

Нашу розповідь про Михайла Григоровича Саченка ми розпочинаємо, як і годиться, з витоків, з раннього дитинства, з тих незабутніх моринських літ, коли пізньої осені 1947 року, в родині Григорія Оникійовича та Марії Іванівни Саченків народився первісток, якого нарекли Михайлом. Батько,  Григорій Оникійович, працював у місцевій школі вчителем фізвиховання, а мати, Марія Іванівна, трудилась медсестрою Моринської дільничної лікарні. Ріс Михайлик допитливим, непосидючим, спостережливим, мав мрійливу натуру, змалечку був активним читачем як шкільної, так і сільської бібліотек. Його творча натура давала про себе знати скрізь: і в школі, і вдома, і в колі однолітків. Він не намагався бути в центрі подій - просто своїм словом, своїм вчинком привертав до себе увагу оточуючих. Михайло вже тоді листувався з класиком літератури Максимом Рильським, його поетичні спроби високо оцінювали маститі поети. Саченко, разом з учителем літератури М. І. Калініченком, організували зустріч у стінах рідної школи з вдовою поета В. Симоненка. Вона довго розповідала про його непростий життєвий і творчий шлях.

        Це стало визначною подією в житті школи. А ще Михайло Саченко всерйоз захопився шахами, любив розв'язувати етюди, сам складав доволі складні шахові композиції.

Після випускного вечора, а було це в червні 1964 року, золотий медаліст М. Саченко став студентом філологічного факультету КДУ ім. Т. Г. Шевченка. Навчання в університеті принесло відчуття волі, відкривалися нові горизонти мислення і, творчості.

60-ті і 70-ті роки XX століття були пронизані духом вільнодумства, молодь рішуче позбувалася штампів і шаблонності мислення і творчості. Цей період тепер ми називаємо «шістдесятництвом».

        За своє вільнодумство Михайло Саченко поплатився відрахуванням з університету разом зі своїми однодумцями. Він тут же перевівся в інститут ім. Карпенка-Карого, на режисерський факультет. І в цей же період молодого поета і кінорежисера рекрутують до війська. Служив дійсну на кордоні з Китаєм, а саме в ті часи там розгорілося вперте протистояння між СРСР і КНР за острівець Даманський, на Амурі.

        Та доля тоді була прихильною до молодого вояка, дозволивши йому знову приступити до навчання в інституті. А його наш здібний земляк закінчив з відзнакою у 1973 році і тоді ж влаштувався працювати на Українську студію хронікально-документальних фільмів, де відзняв понад тридцять фільмів (переважно за власними сценаріями).

        Серед них - «Вулиця нашої юності», «Квітка-Основ'яненко»,  «Нечуй»,  «Сонце завжди попереду», «Чиста оріль Віктора Стороженка», «Жінок прекрасних імена», «Грані Гріна», «Землякам моїм», та ін..

А душа прагнула поезії. Михайло міг побачити те, що було недосяжне іншим, відчути за приземленою буденщиною такі запахущі суцвіття опоетизованих образів, котрі і стали основою його непересічного поетичного таланту. Ще у 1967 році поет Іван Драч в газеті «Молодь України» за 21.IV пише про нашого земляка так: «...Саченко - поет. Його образна стихія - органічна, вроджена. Поки що; він розкошує в безмежних полях фантазії, у нього ще немає потреби обмежувати себе, дисциплінувати. Кращі його поезії виросли з подиху рідної материнської хати, з гомону студентського гуртожитку.

Полюбляє Саченко і всілякі карколомні поетичні піруети і тим, можливо, насторожує декого з ревнителів прісного поетичного трунку. Та ж хіба коли молодь любила нудність буденщини?

        «...Сусідки нашої коромисло

        Пекуче нахилялось до води...»

До такої точності і небуденності слова доходить поет, виражаючи одним штрихом зародок з відшумілої драми дитинства, або ж смутноіронічна зустріч двох пальт - синього і зеленого - в іншому вірші-змушує нас по-новому задуматись над складністю людських взаємин...».

Та омріяна поетична збірка під назвою «Осінні вогнища» вийшла друком лише у 1987р. Поету боліло його сьогодення, жахала жорстокість світу, він гостро і болюче відчував свою незатребуваність як творчої особистості. В одному з віршів Михайло з гіркотою пише:

        «...Чому талант мій в надвечір’ї тане,

        Як виклик мертвим, як живим - протест.

        Я не про те, коли ж мене спитають,

        Чому на українських втомлених літах

        Частіше не лаврові, а траурні вінки сплітають

        І найчистіші голоси згасають на вітрах...»

        Дослідження людських взаємин, тепло рідної хати, сила кохання, непроминущі моральні та етичні цінності стали основою циклу віршів «Листи до ластівки».

        А ще ж були поїздки по країні зі знімальною групою. Відчувалася гостра невідповідність між «причесаною» правдою документального кіно і реальною дійсністю. Михайло ніколи не був мовчуном, тож постійно конфліктував з малими і великими начальниками. Звісно ж собі на шкоду! Був на гачку у всесильного відомства - КДБ. Тож явно, чи не явно, але друкуватися в Союзі більше не дали.

        Але ж були ще закордонні центри українства, де слово чесного і талановитого поета знайшло відгук і визнання. Різні часописи німецького Мюнхена, канадського Вінніпега, американського Нью- Йорка, польського Сопота друкували його твори. За ці публікації наш земляк, поет Михайло Саченко отримав міжнародну премію ім. журналіста Амброза  Бірса(США).

Окрім власне поезії і кінодокументалістики, Саченко успішно займався перекладами творів зарубіжних поетів на українську мову. Серед його улюблених поетів - іспанець Федеріко Гарсіа Лорка, італійці Альдо Палацуескі, Камілло Зварбарро, Аттіліо Бертулоччі, та ін.. Писав відгуки, рецензії, коментарі, передмови до поетичних збірок, публіцистичні статті в літературній пресі, тісно співпрацював з телеканалами УТ-1,1+1, та ін.. Його професійно подані субтитри українською мовою були використані в багатьох телефільмах.

З Михайлом дружити було непросто, бо по життю він був, як кажуть, характерником, проте дружив з багатьма, знаними у поетичних колах особистостями.

     Це, насамперед, Микола Вінграновський, Надія Кир’ян, Василь Голобородько, Степан Марусик, Стас Чернилевський, Іван Дзюба, Віктор Мороз; Борис Чіп та багато інших відомих людей, як в Україні, так і за її межами. Москва теж була в зоні підвищеної уваги нашого земляка. Там він приятелював з поетом Андрієм Вознесенським і відомим правозахисником, академіком Андрієм Сахаровим.

        Наша розповідь була б неповною, коли б ми не згадали про тісну співпрацю знаного поета з місцевими засобами масової інформації, зокрема з газетами «Надросся», «Корсунь», альманахом «Росичі». Бережуть пам’ять про талановитого земляка і його односельці з Моринців. Розповідають про його життя і творчість у школі, у стінах сільської бібліотеки.

        Ось декілька  віршів поета:

І в співанні бджоли і в гойданні ромашки,

І в сліду од бігучих конячих копит,

І в теплі щойно вмерлої пташки

Своїм дивним життям

Будем плакать і жить.

А як нас заберуть

Від вина і від свічки,

Від блакитних книжок,

Від дощу за вікном,

Тоді підем спокійно

В придуману вічність,

Залишивши для когось

Свій хліб і вино...

 

 

 

Іванові Франку

І все зника. І все лишається.

І світ стоїть. І світ світа...

І сяє день, і день кінчається,

І люди йдуть, і йдуть літа.

Вам не болять колишні рани,

А ви вдивляєтесь у каламуття вод.

Поет не має права умирати,

Допоки ще живе його народ.

Ви чуєте людський пекучий гомін,

І голос Ваш не затихає в горні днів.

І Вас до світу первозданно чорне

Дніпророжденний цвіт наш на землі.

Ви світите крізь роки і печалі

І Ваш огонь і досі не погас.

Забуті ті, що так кричали

І не хотіли знати Вас.

В поета єсть велика гордість

І то не гра словами і не просто гра, -

А так - дивитися на нас сьогодні

І бачити узавтра нас.

Для нас Ви є не з книжних правд,

А ми Вас бачимо в розквітчанім саду,

І Вам несемо води з Дніпра,

І перше жниво наших вірних дум.

 

Михайло Моринський,

Студент II курсу філологічного факультету КДУ.

 

 

Дороги наші розійшлись, мов сльози по обличчю,

Сі дві дороги — дві труни.

Над ними чорний вітер свище,

І синій сніг струмить.

Замовкли пальці, як співці.

Притихли очі. Опустилися.

Горить на білому стільці

Сумна, розвихрена потилиця.

Хтось в серце стукає гарячим торфом,

Але на серце як війне

Блакитне дихання вівторка —

 

         Голод - 33

Холодною ногою воду —

помили

Кров’яною річкою переходила

кладка

Ниткою вирівнювали голку

Сухий сад під рукою несли

Сіллю хлібили землю

Попелом хату виносили

Мотузка коровою шию вела

Криниця у відрі замерзала

Кіт бабу гладив мишею

Остюками непрохані гості

Заповзали під ковдри —

  • і виповзали ізвідти —
  • трунами-трунами
  • трупами-трупами

(О Боже хоч Ти не вмирай — на похорон сили не стане).

        

         ***

Пройшла пора самоотруєнь

Вином жінками і собою

Затихли тихі бурі

Розвіявсь дим опісля бою

Моїх богів вчорашніх розп’яли

А інші — добровільно взулися в кайдани

І відреклись від матері й пішли

подалі

 

Вхід на сайт

Copyright MyCorp © 2017
Створити безкоштовний сайт на uCoz