Головна | Реєстрація | Вхід | RSS | Вівторок, 19.03.2024, 08:06 |
Вітаю Вас Гість |
|
Михайло Григорович СаченкоМихайло Григорович Саченко Нашу розповідь про Михайла Григоровича Саченка ми розпочинаємо, як і годиться, з витоків, з раннього дитинства, з тих незабутніх моринських літ, коли пізньої осені 1947 року, в родині Григорія Оникійовича та Марії Іванівни Саченків народився первісток, якого нарекли Михайлом. Батько, Григорій Оникійович, працював у місцевій школі вчителем фізвиховання, а мати, Марія Іванівна, трудилась медсестрою Моринської дільничної лікарні. Ріс Михайлик допитливим, непосидючим, спостережливим, мав мрійливу натуру, змалечку був активним читачем як шкільної, так і сільської бібліотек. Його творча натура давала про себе знати скрізь: і в школі, і вдома, і в колі однолітків. Він не намагався бути в центрі подій - просто своїм словом, своїм вчинком привертав до себе увагу оточуючих. Михайло вже тоді листувався з класиком літератури Максимом Рильським, його поетичні спроби високо оцінювали маститі поети. Саченко, разом з учителем літератури М. І. Калініченком, організували зустріч у стінах рідної школи з вдовою поета В. Симоненка. Вона довго розповідала про його непростий життєвий і творчий шлях. Це стало визначною подією в житті школи. А ще Михайло Саченко всерйоз захопився шахами, любив розв'язувати етюди, сам складав доволі складні шахові композиції. Після випускного вечора, а було це в червні 1964 року, золотий медаліст М. Саченко став студентом філологічного факультету КДУ ім. Т. Г. Шевченка. Навчання в університеті принесло відчуття волі, відкривалися нові горизонти мислення і, творчості. 60-ті і 70-ті роки XX століття були пронизані духом вільнодумства, молодь рішуче позбувалася штампів і шаблонності мислення і творчості. Цей період тепер ми називаємо «шістдесятництвом». За своє вільнодумство Михайло Саченко поплатився відрахуванням з університету разом зі своїми однодумцями. Він тут же перевівся в інститут ім. Карпенка-Карого, на режисерський факультет. І в цей же період молодого поета і кінорежисера рекрутують до війська. Служив дійсну на кордоні з Китаєм, а саме в ті часи там розгорілося вперте протистояння між СРСР і КНР за острівець Даманський, на Амурі. Та доля тоді була прихильною до молодого вояка, дозволивши йому знову приступити до навчання в інституті. А його наш здібний земляк закінчив з відзнакою у 1973 році і тоді ж влаштувався працювати на Українську студію хронікально-документальних фільмів, де відзняв понад тридцять фільмів (переважно за власними сценаріями). Серед них - «Вулиця нашої юності», «Квітка-Основ'яненко», «Нечуй», «Сонце завжди попереду», «Чиста оріль Віктора Стороженка», «Жінок прекрасних імена», «Грані Гріна», «Землякам моїм», та ін.. А душа прагнула поезії. Михайло міг побачити те, що було недосяжне іншим, відчути за приземленою буденщиною такі запахущі суцвіття опоетизованих образів, котрі і стали основою його непересічного поетичного таланту. Ще у 1967 році поет Іван Драч в газеті «Молодь України» за 21.IV пише про нашого земляка так: «...Саченко - поет. Його образна стихія - органічна, вроджена. Поки що; він розкошує в безмежних полях фантазії, у нього ще немає потреби обмежувати себе, дисциплінувати. Кращі його поезії виросли з подиху рідної материнської хати, з гомону студентського гуртожитку. Полюбляє Саченко і всілякі карколомні поетичні піруети і тим, можливо, насторожує декого з ревнителів прісного поетичного трунку. Та ж хіба коли молодь любила нудність буденщини? «...Сусідки нашої коромисло Пекуче нахилялось до води...» До такої точності і небуденності слова доходить поет, виражаючи одним штрихом зародок з відшумілої драми дитинства, або ж смутноіронічна зустріч двох пальт - синього і зеленого - в іншому вірші-змушує нас по-новому задуматись над складністю людських взаємин...». Та омріяна поетична збірка під назвою «Осінні вогнища» вийшла друком лише у 1987р. Поету боліло його сьогодення, жахала жорстокість світу, він гостро і болюче відчував свою незатребуваність як творчої особистості. В одному з віршів Михайло з гіркотою пише: «...Чому талант мій в надвечір’ї тане, Як виклик мертвим, як живим - протест. Я не про те, коли ж мене спитають, Чому на українських втомлених літах Частіше не лаврові, а траурні вінки сплітають І найчистіші голоси згасають на вітрах...» Дослідження людських взаємин, тепло рідної хати, сила кохання, непроминущі моральні та етичні цінності стали основою циклу віршів «Листи до ластівки». А ще ж були поїздки по країні зі знімальною групою. Відчувалася гостра невідповідність між «причесаною» правдою документального кіно і реальною дійсністю. Михайло ніколи не був мовчуном, тож постійно конфліктував з малими і великими начальниками. Звісно ж собі на шкоду! Був на гачку у всесильного відомства - КДБ. Тож явно, чи не явно, але друкуватися в Союзі більше не дали. Але ж були ще закордонні центри українства, де слово чесного і талановитого поета знайшло відгук і визнання. Різні часописи німецького Мюнхена, канадського Вінніпега, американського Нью- Йорка, польського Сопота друкували його твори. За ці публікації наш земляк, поет Михайло Саченко отримав міжнародну премію ім. журналіста Амброза Бірса(США). Окрім власне поезії і кінодокументалістики, Саченко успішно займався перекладами творів зарубіжних поетів на українську мову. Серед його улюблених поетів - іспанець Федеріко Гарсіа Лорка, італійці Альдо Палацуескі, Камілло Зварбарро, Аттіліо Бертулоччі, та ін.. Писав відгуки, рецензії, коментарі, передмови до поетичних збірок, публіцистичні статті в літературній пресі, тісно співпрацював з телеканалами УТ-1,1+1, та ін.. Його професійно подані субтитри українською мовою були використані в багатьох телефільмах. З Михайлом дружити було непросто, бо по життю він був, як кажуть, характерником, проте дружив з багатьма, знаними у поетичних колах особистостями. Це, насамперед, Микола Вінграновський, Надія Кир’ян, Василь Голобородько, Степан Марусик, Стас Чернилевський, Іван Дзюба, Віктор Мороз; Борис Чіп та багато інших відомих людей, як в Україні, так і за її межами. Москва теж була в зоні підвищеної уваги нашого земляка. Там він приятелював з поетом Андрієм Вознесенським і відомим правозахисником, академіком Андрієм Сахаровим. Наша розповідь була б неповною, коли б ми не згадали про тісну співпрацю знаного поета з місцевими засобами масової інформації, зокрема з газетами «Надросся», «Корсунь», альманахом «Росичі». Бережуть пам’ять про талановитого земляка і його односельці з Моринців. Розповідають про його життя і творчість у школі, у стінах сільської бібліотеки. Ось декілька віршів поета: І в співанні бджоли і в гойданні ромашки, І в сліду од бігучих конячих копит, І в теплі щойно вмерлої пташки Своїм дивним життям Будем плакать і жить. А як нас заберуть Від вина і від свічки, Від блакитних книжок, Від дощу за вікном, Тоді підем спокійно В придуману вічність, Залишивши для когось Свій хліб і вино...
Іванові Франку І все зника. І все лишається. І світ стоїть. І світ світа... І сяє день, і день кінчається, І люди йдуть, і йдуть літа. Вам не болять колишні рани, А ви вдивляєтесь у каламуття вод. Поет не має права умирати, Допоки ще живе його народ. Ви чуєте людський пекучий гомін, І голос Ваш не затихає в горні днів. І Вас до світу первозданно чорне Дніпророжденний цвіт наш на землі. Ви світите крізь роки і печалі І Ваш огонь і досі не погас. Забуті ті, що так кричали І не хотіли знати Вас. В поета єсть велика гордість І то не гра словами і не просто гра, - А так - дивитися на нас сьогодні І бачити узавтра нас. Для нас Ви є не з книжних правд, А ми Вас бачимо в розквітчанім саду, І Вам несемо води з Дніпра, І перше жниво наших вірних дум.
Михайло Моринський, Студент II курсу філологічного факультету КДУ.
Дороги наші розійшлись, мов сльози по обличчю, Сі дві дороги — дві труни. Над ними чорний вітер свище, І синій сніг струмить. Замовкли пальці, як співці. Притихли очі. Опустилися. Горить на білому стільці Сумна, розвихрена потилиця. Хтось в серце стукає гарячим торфом, Але на серце як війне Блакитне дихання вівторка —
Голод - 33 Холодною ногою воду — помили Кров’яною річкою переходила кладка Ниткою вирівнювали голку Сухий сад під рукою несли Сіллю хлібили землю Попелом хату виносили Мотузка коровою шию вела Криниця у відрі замерзала Кіт бабу гладив мишею Остюками непрохані гості Заповзали під ковдри —
(О Боже хоч Ти не вмирай — на похорон сили не стане).
*** Пройшла пора самоотруєнь Вином жінками і собою Затихли тихі бурі Розвіявсь дим опісля бою Моїх богів вчорашніх розп’яли А інші — добровільно взулися в кайдани І відреклись від матері й пішли подалі
|
|
Copyright MyCorp © 2024 |
Створити безкоштовний сайт на uCoz |