Михайло Григорович Саченко
Нашу розповідь про Михайла Григоровича Саченка ми розпочинаємо, як і годиться, з витоків, з раннього дитинства, з тих незабутніх моринських літ, коли пізньої осені 1947 року, в родині Григорія Оникійовича та Марії Іванівни Саченків народився первісток, якого нарекли Михайлом. Батько, Григорій Оникійович, працював у місцевій школі вчителем фізвиховання, а мати, Марія Іванівна, трудилась медсестрою Моринської дільничної лікарні. Ріс Михайлик допитливим, непосидючим, спостережливим, мав мрійливу натуру, змалечку був активним читачем як шкільної, так і сільської бібліотек. Його творча натура давала про себе знати скрізь: і в школі, і вдома, і в колі однолітків. Він не намагався бути в центрі подій - просто своїм словом, своїм вчинком привертав до себе увагу оточуючих. Михайло вже тоді листувався з класиком літератури Максимом Рильським, його поетичні спроби високо оцінювали маститі поети. Саченко, разом з учителем літератури М. І. Калініченком, організували зустріч у стінах рідної школи з вдовою поета В. Симоненка. Вона довго розповідала про його непростий життєвий і творчий шлях.
Це стало визначною подією в житті школи. А ще Михайло Саченко всерйоз захопився шахами, любив розв'язувати етюди, сам складав доволі складні шахові композиції.
Після випускного вечора, а було це в червні 1964 року, золотий медаліст М. Саченко став студентом філологічного факультету КДУ ім. Т. Г. Шевченка. Навчання в університеті принесло відчуття волі, відкривалися нові горизонти мислення і, творчості.
60-ті і 70-ті роки XX століття були пронизані духом вільнодумства, молодь рішуче позбувалася штампів і шаблонності мислення і творчості. Цей період тепер ми називаємо «шістдесятництвом».
За своє вільнодумство Михайло Саченко поплатився відрахуванням з університету разом зі своїми однодумцями. Він тут же перевівся в інститут ім. Карпенка-Карого, на режисерський факультет. І в цей же період молодого поета і кінорежисера рекрутують до війська. Служив дійсну на кордоні з Китаєм, а саме в ті часи там розгорілося вперте протистояння між СРСР і КНР за острівець Даманський, на Амурі.
Та доля тоді була прихильною до молодого вояка, дозволивши йому знову приступити до навчання в інституті. А його наш здібний земляк закінчив з відзнакою у 1973 році і тоді ж влаштувався працювати на Українську студію хронікально-документальних фільмів, де відзняв понад тридцять фільмів (переважно за власними сценаріями).
Серед них - «Вулиця нашої юності», «Квітка-Основ'яненко», «Нечуй», «Сонце завжди попереду», «Чиста оріль Віктора Стороженка», «Жінок прекрасних імена», «Грані Гріна», «Землякам моїм», та ін..
А душа прагнула поезії. Михайло міг побачити те, що було недосяжне іншим, відчути за приземленою буденщиною такі запахущі суцвіття опоетизованих образів, котрі і стали основою його непересічного поетичного таланту. Ще у 1967 році поет Іван Драч в газеті «Молодь України» за 21.IV пише про нашого земляка так: «...Саченко - поет. Його образна стихія - органічна, вроджена. Поки що; він розкошує в безмежних полях фантазії, у нього ще немає потреби обмежувати себе, дисциплінувати. Кращі його поезії виросли з подиху рідної материнської хати, з гомону студентського гуртожитку.
Полюбляє Саченко і всілякі карколомні поетичні піруети і тим, можливо, насторожує декого з ревнителів прісного поетичного трунку. Та ж хіба коли молодь любила нудність буденщини?
«...Сусідки нашої коромисло
Пекуче нахилялось до води...»
До такої точності і небуденності слова доходить поет, виражаючи одним штрихом зародок з відшумілої драми дитинства, або ж смутноіронічна зустріч двох пальт - синього і зеленого - в іншому вірші-змушує нас по-новому задуматись над складністю людських взаємин...».
Та омріяна поетична збірка під назвою «Осінні вогнища» вийшла друком лише у 1987р. Поету боліло його сьогодення, жахала жорстокість світу, він гостро і болюче відчував свою незатребуваність як творчої особистості. В одному з віршів Михайло з гіркотою пише:
«...Чому талант мій в надвечір’ї тане,
Як виклик мертвим, як живим - протест.
Я не про те, коли ж мене спитають,
Чому на українських втомлених літах
Частіше не лаврові, а траурні вінки сплітають
І найчистіші голоси згасають на вітрах...»
Дослідження людських взаємин, тепло рідної хати, сила кохання, непроминущі моральні та етичні цінності стали основою циклу віршів «Листи до ластівки».
А ще ж були поїздки по країні зі знімальною групою. Відчувалася гостра невідповідність між «причесаною» правдою документального кіно і реальною дійсністю. Михайло ніколи не був мовчуном, тож постійно конфліктував з малими і великими начальниками. Звісно ж собі на шкоду! Був на гачку у всесильного відомства - КДБ. Тож явно, чи не явно, але друкуватися в Союзі більше не дали.
Але ж були ще закордонні центри українства, де слово чесного і талановитого поета знайшло відгук і визнання. Різні часописи німецького Мюнхена, канадського Вінніпега, американського Нью- Йорка, польського Сопота друкували його твори. За ці публікації наш земляк, поет Михайло Саченко отримав міжнародну премію ім. журналіста Амброза Бірса(США).
Окрім власне поезії і кінодокументалістики, Саченко успішно займався перекладами творів зарубіжних поетів на українську мову. Серед його улюблених поетів - іспанець Федеріко Гарсіа Лорка, італійці Альдо Палацуескі, Камілло Зварбарро, Аттіліо Бертулоччі, та ін.. Писав відгуки, рецензії, коментарі, передмови до поетичних збірок, публіцистичні статті в літературній пресі, тісно співпрацював з телеканалами УТ-1,1+1, та ін.. Його професійно подані субтитри українською мовою були використані в багатьох телефільмах.
З Михайлом дружити було непросто, бо по життю він був, як кажуть, характерником, проте дружив з багатьма, знаними у поетичних колах особистостями.
Це, насамперед, Микола Вінграновський, Надія Кир’ян, Василь Голобородько, Степан Марусик, Стас Чернилевський, Іван Дзюба, Віктор Мороз; Борис Чіп та багато інших відомих людей, як в Україні, так і за її межами. Москва теж була в зоні підвищеної уваги нашого земляка. Там він приятелював з поетом Андрієм Вознесенським і відомим правозахисником, академіком Андрієм Сахаровим.
Наша розповідь була б неповною, коли б ми не згадали про тісну співпрацю знаного поета з місцевими засобами масової інформації, зокрема з газетами «Надросся», «Корсунь», альманахом «Росичі». Бережуть пам’ять про талановитого земляка і його односельці з Моринців. Розповідають про його життя і творчість у школі, у стінах сільської бібліотеки.
Ось декілька віршів поета:
І в співанні бджоли і в гойданні ромашки,
І в сліду од бігучих конячих копит,
І в теплі щойно вмерлої пташки
Своїм дивним життям
Будем плакать і жить.
А як нас заберуть
Від вина і від свічки,
Від блакитних книжок,
Від дощу за вікном,
Тоді підем спокійно
В придуману вічність,
Залишивши для когось
Свій хліб і вино...
|
|
Іванові Франку
І все зника. І все лишається.
І світ стоїть. І світ світа...
І сяє день, і день кінчається,
І люди йдуть, і йдуть літа.
Вам не болять колишні рани,
А ви вдивляєтесь у каламуття вод.
Поет не має права умирати,
Допоки ще живе його народ.
Ви чуєте людський пекучий гомін,
І голос Ваш не затихає в горні днів.
І Вас до світу первозданно чорне
Дніпророжденний цвіт наш на землі.
Ви світите крізь роки і печалі
І Ваш огонь і досі не погас.
Забуті ті, що так кричали
І не хотіли знати Вас.
В поета єсть велика гордість
І то не гра словами і не просто гра, -
А так - дивитися на нас сьогодні
І бачити узавтра нас.
Для нас Ви є не з книжних правд,
А ми Вас бачимо в розквітчанім саду,
І Вам несемо води з Дніпра,
І перше жниво наших вірних дум.
Михайло Моринський,
Студент II курсу філологічного факультету КДУ.
Дороги наші розійшлись, мов сльози по обличчю,
Сі дві дороги — дві труни.
Над ними чорний вітер свище,
І синій сніг струмить.
Замовкли пальці, як співці.
Притихли очі. Опустилися.
Горить на білому стільці
Сумна, розвихрена потилиця.
Хтось в серце стукає гарячим торфом,
Але на серце як війне
Блакитне дихання вівторка —
Голод - 33
Холодною ногою воду —
помили
Кров’яною річкою переходила
кладка
Ниткою вирівнювали голку
Сухий сад під рукою несли
Сіллю хлібили землю
Попелом хату виносили
Мотузка коровою шию вела
Криниця у відрі замерзала
Кіт бабу гладив мишею
Остюками непрохані гості
Заповзали під ковдри —
- і виповзали ізвідти —
- трунами-трунами
- трупами-трупами
(О Боже хоч Ти не вмирай — на похорон сили не стане).
***
Пройшла пора самоотруєнь
Вином жінками і собою
Затихли тихі бурі
Розвіявсь дим опісля бою
Моїх богів вчорашніх розп’яли
А інші — добровільно взулися в кайдани
І відреклись від матері й пішли
подалі