Прави? У2 н56 Дилогия в рассказах украинского советского писателя лауреата Республиканской литературной премии имени Леси Украинки состоит из двух повестей о современной школе и школьниках.«Единица «с обманом» — известная уже юным читателям повесть о 4-Б классе. На Всесоюзном кинофестивале в 1984 году, который проходил в городе Киеве, фильм по ее мотивам получил премию.«Пятерка с хвостиком» — новая повесть автора о 4-А классе той же школы.Рецензент БОГДАН СУШИНСЬКИИ 4803010200—123 М206(04)—85НБЗ-41-23.84.@ Видавництво «Веселка», 1985. «П'ятірка з хвостиком», ілю* страдії. Дорогі друзі! Якщо ви читали повість «Одиниця «з обманом», то, мабуть, пам'ятаєте четвертий «Б», про який його класний керівник Ліна Митрофанівна говорила: «Мій четвертий «Б»— неможливий!.. Мій четвертий «Б» — найкращий!.. Мій четвертий «Б» доведе мене до інфаркту!.. Мій четвертий «Б» тільки й тримає мене на світі!..»Але там, де є четвертий «Б», неодмінно мусить бути і четвертий «А». Бо де ж це чувано, щоб клас «Б» у школі був, а класу «А» не було.І я вирішив написати ще одну повість — про четвертий «А». І написав «П'ятірку з хвостиком», повість, де на вас чекають одразу дві таємниці.«П'ятірку з хвостиком» і «Одиницю «з обманом» об'єднав я у повість-дилогію, тобто у повість, яка складається з двох частин.Та відкривається книжка все-таки «Одиницею «з обманом», повістю про четвертий «Б». Хоч це й не за алфавітом.Бо написана вона раніше.АВТОР О*»"»* »«іітї# Повість в оповіданнях про ТУ-В кла<і Ранок.П'ять хвилин тому почався урок.У коридорах порожньо й тихо.Та ось хряскають вхідні двері. Спершу лунко — у вестибюлі, потім глухіше — по коридору — дріботять швидкі кроки: якийсь неборака запізнився.Прочинились у кінці коридора двері якогось класу, і тоненький винуватий голосок жалібно писнув: «Можна?»Щось докірливо каже з класу вчителька.Двері зачиняються.І знову нікого.День почався.Порожньо й тихо в коридорах.Тільки шкільний кіт Сократ, весь у крейді й чорнильних плямах, виходить з-за рогу й поважно йде самісінькою серединою коридора. Він користується нагодою. Він добре знає, що, коли продзвонять на перерву, доведеться йому, задерши хвоста, чимдуж чкурляти звідси й потім усю перерву гасати по школі, уникаючи палких проявів дружби любителів природи.Сократ іде й меланхолійно позирає на двері класів.Усі двері однаковісінькі, лише на одних табличка з написом «І клас», на інших— «X клас». І за одними дверима клаповухі першокласники, від старанності висолопивши язики, глибокодумно виводять у зошитах кружечки й палички. А за іншими — вусаті десятикласники грають у «морський бій» з підмальованими десятикласницями (поки хлоп'якуватий практикант-учитель з наївними очима списує всю дошку хитромудрими формулами).Але нас з вами не цікавлять ні ті, ні інші.Обережненько, навшпиньочках ходімте за котом Сократом до дверей, на яких висить табличка з написом «ІУ-Б клас». Табличка перекособочена, з відбитим ріжком, але напис видно добре.Підійшли. Прислухалися.За дверима тихо.Жодного звуку.Як то кажуть,— анічичирк!..Може, там нікого нема?Може, клас порожній?Прочиняємо нищечком двері. Зазираємо одним оком..*Є!.. Всі на місці!Сидять гарненько. Обличчя зосереджені, серйозні. Ні тобі усмішки, ні тобі витівки якоїсь. Не діти, а янголи.Що таке?.. Може, ми не туди потрапили?.. Хіба про таких напишеш повість? Може, ходімте до іншого класу?.. Пошукаємо справжніх живих учнів?..Та ні, стривайте!..От учителька Ліна Митрофанівна, що статечно походжає по класу, раптом подає голос:Спасокукоцький! Ану не зазирай до Трав'янко!«Ага!—догадуємося ми.— Контрольна!»Тепер ясно, чому такий порядок.Ліна Митрофанівна суворо супить брови і орлиним поглядом роззирається навкруги — пильно стежить, щоб ніхто ні в кого не списував.Але де це бачено в світі, щоб на контрольній ніхто ні в кого не списав?..От із третьої парти на підлогу падає промокашка. Але з третьої парти ніхто за нею не нахиляється. За нею нахиляються з четвертої парти.Ліна Митрофанівна робить рвучкий рух:Га? Що таке?!.У мене промокашка впала,— невинно кліпають очима з чет* вертої парти.Ліна Митрофанівна не бачила, з якої парти впала промокашка,— і все в порядку!.. Мій четвертий «Б» — неможливий! — часто каже Ліна Ми- трофанівна.Мій четвертий «Б» найкращий! —так само часто каже Ліна Митрофанівна.Мій четвертий «Б» доведе мене до інфаркту!— каже Ліна Митрофанівна.Мій четвертий «Б» тільки й тримає мене на світі!— каже та ж сама Ліна Митрофанівна.То коли ж вона каже правду?Хто ж вони такі — оті тринадцять хлопчиків і десять дівчаток, що мовчки схилилися зараз над зошитами?Гарні вони чи погані?Давайте-но ближче познайомимося з ними!З кого почнемо?Ну, хоча б з отих двох, що сидять за першою партою в середньому ряду перед самісіньким столом Ліни Митрофанівни... Обидва вони маленькі, кругловиді, клаповухі і кирпаті. Тільки той, що в нього на носі руденька блямбочка,— то Спа- сокукоцький.А той, що в нього щербатий зуб,— то Кукуєвицький- Спасокукоцького звати Лесик. Кукуєвицького звати Стасик.Понад усе на світі Спасокукоцький любить цукерки «Тузик». Кукуєвицький понад усе на світі любить цукерки «Білочка».Але, якщо нема «Тузика» й нема «Білочки»^ вони гризуть усег що є: «Золотий ключик», «Еру», «Киць-киць», «Морські камінці»,. «Бджілку», «Корівку» і навіть тверді, хоч об дорогу кидай, кози- наки.Так історично склалося, що в перший день у першому класі вчителька Ліна Митрофанівна посадила їх за першу парту перед самісіньким своїм столом. Бо вони були найменшенькі в класі.Так сплелися їхні долі.Ех-хе-хе!.. Доле-доле!.. Коли тобі повних сім років, а у трамваї або тролейбусі тобі од сили дають п'ять з половиною, найбільше шість,— ох, як же ж ти страждаєш, ох як же ж тобі хочеться бути хоч на крапелюшечку, хоч на сантиметрушечку вищим!.. Як же ж тобі хочеться бути таким, як отой Ігор Дмитруха, що сидить на останній парті і обстрілює жованими паперовими кульками із скляної трубочки класну дошку... Як же ж тобі хочеться!..Спасокукоцький скоса позирав на Кукуєвицького і думав: «Здається, він трохи менший за мене... Ононо як на лікті спинається й шию витягає. Таки менший. Зовсім шпінгалет. А, мабуть, думає, що я шпінгалет. Думає, що я пігмей і нікчема. Що об мене можна ноги витирати. Ні! Не допущу, щоб він так думав! Не допущу!»На великій перерві, коли вони стояли біля вікна в коридорі, гризли козинаки і дивились, як у дворі на спортмайданчику старшокласники дерлися вгору по канату, Спасокукоцький цмокнув цукеркою і сказав:А ми цього літа на дачі в селі були. І я виліз на отаке здо- ровеннецьке дерево. На самісіньку верхівку. І там було гніздо шуліки. А у гнізді шуліченята. Дзьобаті такі!.. Але я їх не взяв. Нащо вони мені. Щоб іще шуліка око за них виклюнув! Дужже треба! Тільки подивився, пальцем поторкав і зліз.Кукуєвицький закліпав очима, і козинака застряла у нього в горлі. Він хотів щось сказати, але не зміг, а тільки промекав, як козеня:М-меее!..Тут задзвенів дзвоник, і довелося йти в клас.Спасокукоцький торжествував: «Ага! З'їв?! Ото щоб знав, з ким маєш справу! Шпінгалет!»Але на наступній перерві Кукуєвицький закліпав волохатими віями, почервонів і тихо сказав:А я... якось узимку пішов на Дніпро подивитися на підлідний лов. Лід був тільки попід берегом, а далі вода. І шмат крижини, де я стояв, одірвався і поплив. Усі кричать. А я не злякався. Тільки кричу: «Агов! Швидше рятуйте, бо мені в гастроном по сметану треба!» І по мене послали катер, і виловили мене уже під Києвом, біля Жукового острова. Але сметану я таки встиг купити.Спасокукоцький крекнув і теж почервонів. Потім зібрав усі свої сили і сказав:А мене... а я... а мені справжню пожежу гасити довелося. О! На дачі. Загорілася солома біля корівника. Але я не розгубився, схопив відро з помиями і... Якби не я, згорів би к свиням і корівник, і хата, і все на світі...А я...— скромно опустив очі Кукуєвицький.— А я... лишився колись сам у квартирі. І раптом подзвонив злодій. І каже: «Одчиняй! Київгаз!» А я весь заціпенів і кажу: «Не одчиню! Всі розбійники завжди кажуть «Київгаз», а тоді заходять, убивають і грабують. Тікайте, бо зараз як візьму татову мисливську рушницю і як стрельну через дірку для ключа!» А він каже: «Дурний!» А я кажу: «Од такого чую!» Він злякався і пішов.Спасокукоцький тяжко зітхнув і, мало не плачучи, сказав:А я... а мене колись велосипед переїхав... І маминого годинника я колись проковтнув... Разом з ремінцем...Настрій у Спасокукоцького зіпсувався вкрай.Сидячи-на уроці, він спідлоба позирав на Кукуєвицького і думав:«Невже цей шпінгалет не брехав! Невже справді і на крижині плавав, і з розбійником так хоробро розмовляв... А я ж усе чисто вигадав — і про шуліченят, і про пожежу...»Насправді то він сам трохи не спалив корівника. Бавився сірниками, і зайнялася солома. Перелякавшися, він заверещав, як порося. Прибігла мама, схопила відро з помиями і залила вогонь, а його самого так торохнула відром, що він заорав носом у калюжу. Спасокукоцький свердлив очима Кукуєвицького, намагаючись зрозуміти, брехав той чи ні. Але Кукуєвицький дивився так ясно і невинно, що нічого не можна було зрозуміти.І Спасокукоцький вирішив не здаватися.Наступного дня з'ясувалося, що Спасокукоцький на тій самій дачі ще витяг з річки потопаючу маленьку дівчинку, лазив у криницю рятувати кошеня і їздив верхи на баскому жеребці Електроні...Однак з'ясувалося також, що Кукуєвицький, у свою чергу, бився із скаженим собакою, лазив у каналізаційний люк діставати ключі, загублені сусідською дівчинкою, і під час військового параду катався на міжконтинентальній балістичній ракеті з атомною боєголовкою...Тепер Спасокукоцький, розгортаючи газету «Зірка», з острахом читав заголовки — чи не надруковано статті про подвиг Кукуєвицького. І, слухаючи по радіо «Пионерскую зорьку», боявся почути знайоме прізвище.Минуло кілька днів, сповнених подвигів та героїзму.Спасокукоцький і Кукуєвицький ходили з гордо піднятими головами, розправивши плечі. Вони стали вищими і стрункішими.Та одного разу Кукуєвицький не прийшов до школи,— мабуть, захворів.Спасокукоцький пронудився усі п'ять уроків. У голові безглуздо крутилася нерозказана прекрасна пригода про двобій Спасоку- коцького з величезною гадюкою (якраз учора він прочитав книжку Сергія Артюшенка «Шутка с питоном»). То була така пригода, від якої Кукуєвицького скрутило б у баранячий ріг. А він не прийшов.У кепському настрої повернувся Спасокукоцький додому.Обідав він без апетиту. За обідом мама раптом якось дивно глянула на нього, потім ще раз глянула, пильно придивилась і сказала:Ану розкрий рота!Нічого не підозріваючи, Спасокукоцький роззявив рота.Ой,— скрикнула мама.— У тебе ж дірка в зубі! Карієс! Боже мій! Треба негайно йти до зубного лікаря!Що?!—Спасокукоцький випустив з руки ложку, і вона, дзенькнувши об край тарілки, плямкнулась у борщ.Треба негайно йти до зубного лікаря! — повторила мама.— Негайно!— вона вже набирала номер телефону. — Аллоу! Скажіть, будь ласка, коли приймає стоматолог?.. Ага. Дякую!..— вона поклала трубку.— Ходімо зараз же! З другої години дуже гарний спеціаліст.Й-я... не... піду!— сказав Спасокукоцький.Підеш!— твердо сказала мама.Не піду! — ще твердіше сказав Спасокукоцький.Ти що — хочеш лишитися без зубів?! Догрався з тими цукерками! Скільки разів я говорила— не їж стільки цукерок! Не гризи без кінця цукерки!..Я не піду!— на високій ноті відчайдушно вигукнув Спасокукоцький.Підеш,— спокійно сказала мама, пудрячи перед дзеркалом носа.Я не можу нікуди йти. Мені погано,— скривився Спасокукоцький. — У мене болить живіт.Нічого в тебе не болить,— сказала мама, підмальовуючи помадою губи.Ой! Ой! — Спасокукоцький перехнябився і ліг щокою у прохололий борщ.Ти ж знаєш, що на мене це не діє,— незворушно сказала мама, фарбуючи щіточкою вії.То була правда. Мама Спасокукоцького була тверда, як алмаз.Полежавши трохи у борщі, Спасокукоцький підвів голову, обібрав із щоки капусту й тяжко-тяжко зітхнув:Ти хочеш моєї загибелі!..Я хочу, щоб мій син не був беззубий. Щоб йому не довелося носити в портфелі склянку із вставною щелепою....Через п'ять хвилин вони вже йшли до дитячої поліклініки. Мама міцно тримала Спасокукоцького за руку, а він механічно переставляв ноги і нічого перед собою не бачив: усе розпливалось у сльозах. Тільки у такт цоканню маминих каблуків гупало в грудях серце.Запахло ліками — вони зайшли у поліклініку.Біля стоматологічного кабінету не було нікого, прийом тільки- но почався — вони прийшли першими. І їх одразу запросили.Спасокукоцький переступив поріг кабінету, і в нього похололо всередині. Під стіною стояла скляна шафа, у якій на скляних полицях лежали блискучі нікельовані інструменти для висмикування зубів — кліщі, «козячі ніжки» і тому подібне.А посеред кабінету, поряд з кріслом, стояла вона — бормашина. Ота страшнюча пекельна бормашина, про яку Спасокукоцький чув ще в дитячому садочку від завжди переляканої Талочки Дударенко.Блакитна, обтічної форми, схожа на рубку підводного човна, бормашина дивилася на нього жовтим оком і наче підморгувала.Першим бажанням Спасокукоцького було рвонутись і дати драла. Але позаду гостро пахла парфумами невблаганна мама. А попереду привітно усміхався і пахнув ліками високий лисий дядечко з бородавкою на носі — лікар. Усі шляхи до втечі було перекрито.Заходьте, заходьте,— лагідно промовив лікар і широким жестом показав на крісло.— Будь ласка, сідайте, юначе. По обличчю бачу, що переді мною справжній мужчина.Але Спасокукоцький не зреагував. Він прекрасно знав ці лікарські штучки-дрючки: усміхаеться-усміхаеться, а потім я-ак штриконе шприцом, або я-ак різоне скальпелем, або я-ак утне іще щось — і моргнути не встигнеш (Талочка Дударенко не раз про це говорила).Спасокукоцький не зрушив з місця.Мама несподівано підхопила його під пахви й, хоч він щосили задриґав ногами, підняла і, як дитину, посадила в крісло.Лікар натиснув на якусь педаль, і крісло поїхало вгору. А серце Спасокукоцького покотилося вниз.Ну-с, розкриємо рота і подивимося, що там у вас робиться,— усміхнувся біля самісінького носа Спасокукоцького лікар.Лесику, ну ти ж гарний хлопчик. Ну розкрий ротика. Ну будь розумником!—чужим, неприродно лагідним голосом сказала ззаду мама.Ну-с!— повторив лікар.Е-е! — зціпивши зуби, мотнув головою Спасокукоцький.Не розумію. Ви що — глухонімий?У мене не одкриваеться рот,— не розтуляючи зубів, процідив Спасокукоцький.— Мабуть, спазми.А-а, це буває, — усміхнувся лікар, узяв Спасокукоцького двома пальцями за щоки, трохи притис, і рот розтулився сам собою.Другою рукою лікар спритно підніс до зубів Спасокукоцького маленьке кругленьке дзеркальце на металевому держачку.Г-г-г-ав!—сказав Спасокукоцький і вкусив лікаря за палець.О-у!— одсмикнув руку лікар. — Так ви мені, юначе, палець одкусите. Як я тоді працюватиму?— І раптом сказав суворо: — Ану, розкривай рота швидше!Ця різка зміна тону подіяла на Спасокукоцького, і він розтулив рота. Лікар знову підніс дзеркальце до зубів.Га-а-а!—закричав Спасокукоцький.Що таке? Я ж іще навіть не доторкнувся. Тільки дивлюсь.Болить.Не може бути.Ага. Вам «не може бути». А мені може бути. Це ж не ваші зуби! Я більше не хочу. Я уже злажу.Тю!— сказав лікар.— І де ти, такий розумний, учишся? В якій школі, у якому класі? От візьму й напишу про тебе в стінгазету.Напишіть-напишіть!—сказала ззаду мама і назвала номер школи і клас.Що?! — весело вигукнув лікар. — Оце здорово! Так у цьому ж класі вчиться моя дочка. Люба. Присяжнюк.Га? — Спасокукоцький від подиву розкрив рота. Справді, у їхньому класі вчилася дівчинка Люба Присяжнюк.«Ой! Це ж тепер усі знатимуть... І Кукуєвицький знатиме... Ой, пропав я, пропав. Зганьбив себе на всю школу. Засміє мене тепер Кукуєвицький, у регіт засміє. Всім розкаже тепер і про пожежу, і про криницю, і про жеребця Електрона... Ой, що ж тепер буде?..»Поринувши у свої думки, Спасокукоцький і не помітив, як лікар увімкнув бормашину і вона тихо-тихо задзижчала. Було зовсім не боляче... Минуло кілька непомітних хвилин, і лікар весело сказав:Ну, от і все!.. Дві години не їсти!..Він натиснув на педаль, і крісло опустилося вниз.Ви вільні!Спасокукоцький зліз з крісла і, хитаючись, мов після космічного польоту, ступив кілька непевних кроків до мами. Мама усміхнулася, простягаючи йому руки.«І оце все?.. А я, дурний, боявся!.. Дригався, кричав і кусався! Ех-х!.. А Кукуєвицький бився із скаженим собакою, плавав по Дніпру на крижині і проганяв розбійника з Київгазу... Кукуєвицький таки герой, а я... Ех-х!..»І так йому стало прикро, так прикро, що він скривився і... заплакав.Отаке!—здивовано вигукнув лікар.— Чого це ти? Усе ж минулося! А-а... Ти, може, думаєш, що я розкажу Любі? Так нічого ж розказувати! Ти молодець! Ти тримався як справжній мужчина!..«Справжній мужчина» шморгнув носом і витер сльози.А коли вони вийшли з кабінету, Спасокукоцький раптом почув у коридорі жіночий голос:От бачиш, хлопчик зовсім не боявся!.. Бачиш, нічого ж страшного... А ти...Спасокукоцький обернувся.Під дверима у черзі на стільці поруч з мамою сидів переляканий, заплаканий Кукуєвицький... ф зрОдразу за Спасокукоцьким та Кукуевицьким поруч з Надею Трав'янко сидить Шурик Бабенко.Надя Трав'янко — видатна особа (це вона при усьому класі натовкла носа Льоні Монькіну), але зараз не про неї мова. Зараз давайте познайомимося з Шуриком Бабенком. Шурик Бабенко не був героєм. Шурик був тихий, нерішучий, сором'язливий хлопчик.Якось так історично склалося, що з самого малечку він був позбавлений хлоп'ячого товариства. Маленький, худенький, бліденький, він дуже часто хворів, і мама, що називається, трусилася над ним. Вона не тільки не віддала його в дитсадок, а й у двір самого гуляти ніколи не пускала. І ріс він такою собі хатньою істотою, як оте лупате чорненьке кімнатне собача, що його на руках виносить хазяйка з дому, і воно тремтить, бідолашне, ледь тримаючись на своїх тоненьких ніжках.Десь років до шести Шурик з батьками жив у великій комунальній квартирі, де, крім них, мешкало ще кілька сімей. На всю квартиру Шурик був єдиний хлопчик. Решта дітей — самі дівчатка: Галочка, Талочка, Манечка, Танечка, Зіночка, ще й Катруся. І Шурик буквально з пелюшок, хоч-не-хоч, змушений був бави-тись, як і вони, ляльками, стрибати через скакалку, гратися в «доч- ки-матері». Дійшло до того, що якось він сказав бабусі: «Я п і ш л а до Галочки». Було йому тоді років три.З буйним хлоп'ячим племенем Шурик спізнався лише тоді, як пішов до школи. На той час вони вже одержали нову ізольовану квартиру й переїхали в інший район міста. Ідучи перший раз у лерший клас, Шурик навіть не сподівався зустріти там когось знайомого. І раптом побачив Галочку. Виявляється, вони перед самісіньким вереснем теж одержали нову ізольовану квартиру в цьому районі. Галочка щиро зраділа, побачивши Шурика. І одразу ж розповіла дівчаткам про їхню дружбу. До кінця уроків весь клас уже знав, як Шурик бавився ляльками, стрибав через скакалку і як він сказав: «Я пішла до Галочки». І вертлявий жевжикуватий Валера Галушкинський, що замість «ш» вимовляв «ф», закричав, хіхікнувши:— О, Фурик Бабенко! Фурик Бабенко!Він умисно робив наголос на першому складі!І всі хлопчики в класі засміялись. В цю мить усі вони відчували себе мужчинами. Один тільки Шурик був Бабенко.Отак почалося самостійне Шурикове життя в шкільному колективі. Власне, перших два роки не дуже воно було самостійне і не дуже в колективі. Самостійно в колективі Шурик лише сидів у класі на уроках. Під час перерви він самотньо стояв під стіночкою в коридорі — або просто так, або жуючи сніданок. А після уроків у вестибюлі його вже чекала мама чи бабуся, і самостійність Шурикова закінчувалася. Навіть домашні завдання Шурик готував разом з мамою.Тільки у третьому класі йому дозволено було самому ходити до школи і виходити у двір гуляти. Але Шурикового становища це не змінило. У хлоп'ячий гурт увійти він не вмів. Мовчки стояв під стіночкою у дворі і дивився, як хлопці гасають. Навіть плаксій Льоня Монькін не мав Шурика за людину і проходив повз нього не помічаючи, як повз порожнє місце.І Шурик переживав. Шурик страшенно переживав... Він усе віддав би, лише бути б таким, як Ігор Дмитруха! О, Ігор Дмит* руха — то велика людина! Як кажуть хлопці — молоток! З таких виростають полководці, герої і чемпіони. Навіть коли після добрячої прочуханки від завучші Віри Яківни він схиляє голову й каже: «Я більше не буду»,— це в нього звучить гордо й незалежно.А як він з'їжджає по перилах з другого поверху!Як він хвацько чвиркає-спльовує крізь зуби!А найголовніше,— як він грає у футбола! Ах, як він грає у футбола! Для хлопців він — і Блохін, і Дем'яненко, і Балтага разом узяті.Шурик, не задумуючись, віддав би свою колекцію значків, щоб забити хоч один гол так, як Ігор Дмитруха. Але Шурик міг тільки мріяти про це. Шурик грати у футбол абсолютно не вмів. Бо ніколи у футбол не грав. А футбол — це така гра, в яку сам дома грати не навчишся, тут навіть мама не допоможе. Навпаки. Коли Шурик спробував поганяти м'яча по квартирі і, звичайно, ненароком розбив у книжковій шафі скло, мама м'яча одібрала, порізала на шматки й викинула у сміттєпровід.Щоправда, одного разу... Поробивши уроки, Шурик вийшов у двір і, як завжди, став під стіночкою біля пожежної драбини. Хлопці якраз «маталися». Було їх у дворі до двох десятків, грали вони не однаково — хто краще, хто гірше. І щоб було по справедливості й цікавіше, склад команд щодня мінявся. Постійними були тільки капітани — Ігор Дмитруха та Валера Галушкинський. Решта хлопців, розбивалися на пари. Обнявшись, вони якусь хвильку шепотілися, потім підходили до капітанів і говорили:Мати-бати, що вам дати: яблуко чи грушу?Яблуко, — казав, наприклад Дмитруха, і хто з хлопців за домовленістю був «яблуком», ішов до нього в команду, а «груша» котилася в команду Галушкинського.Це називалося «мататися». Навчив хлопців цього батько Ігоря Дмитрухи, монтажник-висотник, завзятий болільник футбола, розповівши, як колись у дитинстві вони з друзями розподілялися на команди у такий спосіб.Так-от, у той день хтось із хлопців не вийшов, і Льоні Монькіну не було пари. Якби це інший, то він посумував би трохи і лишився в "запасі. Але Льоня Монька був такий зануда і зчинив такий ґвалт: «А чому я! А я хочу! А я не буду! А я все одно!» — що Ігор Дмитруха врешті чвиркнув крізь зуби і, вгледівши Шурика, кивнув:Матайся он з ним!І Льоня підскочив до Шурика і, навіть не спитавши, хоче той грати чи ні, обхопив його за плечі й лоскотно зашепотів у самісіньке вухо: «Ти гарбуз, я кавун. Ходімо!» І потяг до капітанів:Мати-бати, що вам дати: гарбуз чи кавун?Шурик помітив, як Льоня підморгнув Ігореві, наголошуючи на слові «кавун». Йому, звичайно, хотілося бути в команді Ігоря Дмитрухи. Але Дмитруха чомусь сказав:Гарбуз!Чи поспішив, чи не помітив отого підморгування.У Шурика заніміло всередині — наче він раптом знявся й полетів.Будеш стопером,— кинув йому Дмитруха й побіг до центру поля. Шурик отетеріло закліпав очима — він не знав, що таке «стопер»... Він полетів далі, але вже не вгору, а вниз, у прірву.Чого став! Біжи до воріт! — гукнув йому хтось із хлопців.Шурик щодуху кинувся до воріт.Ти куди, гава, то ж не наші ворота! — знов гукнули йому.Шурик різко спинився і, мов загнане зайча, рвонув у протилежний бік.Стій тут! — шарпнув його хтось за руку.Шурик завмер.Пролунав свисток. Гра почалася.Шурик стояв, і серце його тріпотіло, наче м'яч у сітці воріт. Він не міг розібратися, де «наші», де «не наші». Все зливалося в нього перед очима, мигтіло, мелькало й смикалося.Грай у стінку!.. Замкни штангу!.. Пресінг! — чув він звідусюди якісь незбагненні чудернацькі слова й нічого не міг зрозуміти.І раптом він побачив, що прямо на нього... котиться м'яч.Шурик заціпенів. Це було так страшно, наче то котився не м'яч, а котилася бомба. Шурик не міг ворухнутися. М'яч підкотився, стукнувся об Шурикову праву ногу й спинився.Пасуй! Пасуй сюди! — почув Шурик голос Ігоря Дмитрухи. Шурик наче прокинувся, дрібно затупцявся на місці, розмахнувся і незграбно шкрябонув ногою по землі... повз м'яч. І в цю мить налетів Валера Галушкинський, вдарив по м'ячу, воротар з хеком ляпнувся на землю, але було вже пізно.Фтука-а! — не своїм голосом закричав Галушкинський.Ура! Штука! — закричав Льоня Монькін, стрибаючи на спину Галушкинському. І ще кілька галушкинських гравців підбігло і обхопило свого капітана.Шурикові здалося, що то його серце вискочило з грудей і разом з м'ячем влетіло у ворота...Ігор Дмитруха підбіг до Шурика і пхнув його в плече:Геть з поля, партач! — і загукав Галушкинському: — Ми граємо без стопера.Так закінчився Шуриків перший у житті футбольний матч. Більше ніхто Шурика «мататися» не запрошував. І Шурик або сидів у себе на балконі, або самотньо стояв на своєму постійному місці, під стіночкою біля пожежної драбини. І хтозна, скільки б він там простояв, якби не одна несподівана обставина.Цього літа, як і завжди, Шурик з батьками поїхав відпочивати в Євпаторію. А коли повернувся, то дізнався, що в їхній будинок переїхав знаменитий футболіст, капітан команди «Метеор», заслужений майстер спорту Гелій Бумбарасов. Ще й одержав квартиру якраз над Шуриком. Шурик жив на другому поверсі, а Бумбарасов оселився на третьому. Хлопці були надзвичайно збуджені і гули, як бджоли. Ще б пак! У їхньому будинку жив сам Бумбарасов, залізний Бумбарасов! Усі болільники називають його «Директор» — такий він розважливий і серйозний: ніколи не поспішає, не метушиться, але найпрудкіші форварди не можуть його обійти. Бумбарасов був стопер. Шурик уже знав, хто такий стопер. Стопер — то центральний захисник, головна особа у захисті.Тепер хлопці грали у футбола, що називається, з ранку до вечора. І так старалися, так старалися, що аж пара з рота йшла. Кожному хотілося, щоб його гру побачив і оцінив Директор. Правда, Директор вдома майже не бував,— то він на тренуванні, то у від'їзді.Але сьогодні Директор вдома — це хлопці знали напевне. Під час учорашнього матчу, який транслювали по телевізору, він дістав травму, і всі бачили, як він, шкутильгаючи, пішов з поля.Шурик сидів на балконі і дивився, як хлопці грають у футбола. Відколи переїхав Бумбарасов, Шурик майже не виходив у двір, а здебільшого сидів на балконі. Тут він відчував себе ближче до знаменитого Директора, ніж хлопці, і йому це було приємно. Він бачив, що хлопці раз у раз зиркають на бумбарасовський балкон, а мимохіть і на його балкон, бачать його, Шурика, в такій безпосередній близькості до Директора і, мабуть, заздрять. Це теж було Шурикові приємно. А коли він іноді чув кроки Бумбарасова в себе над головою, серце його радісно завмирало. І йому хотілося зробити щось надзвичайне, героїчне, щоб побачили і хлопці, і Директор, і всі-всі. От щоб, наприклад, вибухла раптом пожежа і на очах у всіх Шурик виніс травмованого Директора з вогню. Або... ще щось... Але пожежі не було. Бумбарасов не курив і з вогнем поводився обережно. Правда одного разу (це було на другий день після приїзду з Євпаторії) Шурик прокинувся серед ночі від якогось грюкоту, що лунав із кухні. Шурик і собі кинувся туди й побачив, що з стелі дзюрить вода, а тато й мама, шльопаючи босими ногами, підставляють миски, каструлі, ночви... Мама верескливо лаялася, а тато її заспокоював. Потім тато подзвонив Бум- барасову по телефону і сказав:— Пробачте, по-моєму, у вас щось коїться на кухні. Дивіться, щоб не попсувало вам підлогу. У нас дзюрить, як з відра.Виявилося, що звечора не було води, Директор відкрутив кран і забув, а вночі вода пішла і... Але то було вночі, всі хлопці спали і нічого не бачили, і Бумбарасов не був травмований, і, як на те пішло, то виносити довелося б Шурика, а не Бумбарасова...Валера Галушкинський сьогодні не грав,— він поїхав з батьками у село в гості до родичів,— другим капітаном був Льоня Монькін, і команда Ігоря Дмитрухи перемагала з розгромним рахунком 23:5. Ігор Дмитруха гасав по полю, як очманілий. Він весь аж пашів. Ніколи не грав він так завзято, так натхненно. Сам забив вісімнадцять голів! Такий тріумф буває, мабуть, один раз у житті. Невже Директор не бачить цього? Ні, не міг він цього не бачити. Після кожного гола команда Ігоря Дмитрухи так ревла відзахвату, що дзвеніли шибки. І хоча на балконі Бумбарасова не було, він, напевне ж, виглядав у вікно. Не міг він не виглядати.Несподівано Монькін прорвався до дмитрухинських воріт. Назрівав гол. Ігор Дмитруха, рятуючи свої ворота, з усієї сили влупив зустрічним ударом і, як кажуть футболісти, «засвітив свічку». М'яч злетів високо вгору і впав... прямісінько на балкон Бумбарасова. Всі так і застигли. Пороззявляли роти і тільки розгублено перезиралися. Це була зовсім непередбачена, ганебна ситуація. Іти турбувати травмованого Директора, перепрошувати, мовляв, ми закинули м'яч до вас на балкон, оддайте, будь ласка...— це значить зганьбити себе в очах знаменитого футболіста на віки вічні. Хлопці ладні були провалитися жрізь землю.Ігор Дмитруха стояв блідий, як сметана.І раптом у Шурика всередині щось клацнуло — наче зламалася пломба якогось запобіжника.Обабіч Шурикового балкона були прилаштовані дерев'яні штахети, по яких вився дикий виноград.Шурик зліз на бильця і почав дертися по тих штахетах угору до Бумба- расового балкона.Хлопці одразу помітили. Знизу почулися вигуки: «Диви!», «Ух ти!», «Лізе!»А Шурик ліз і нічого не відчував, крім нервового лоскоту в горлі. А в голові дзвеніла одна розпачливо-радісна думка: «Я герой! Я герой! І всі це бачать! Ой, я герой!» Він майже доліз,— лишалося зовсім трішечки,— як раптом зачепився черевиком за виноградну лозину. Намагаючись вивільнитися, він глянув униз і... похолов! Він відчув висоту.Шурик судорожно зчепив руки й закляк. Він зрозумів, що тепер не зможе відірвати рук від штахетів, не зможе ні дертися далі вгору, ні злізти назад униз.Слизький страх холодним потом укрив усе тіло. Шурик розтулив рота і — не крикнув, ні, голосу не було! — жалібно, розпачливо нявкнув, як маленьке замучене кошеня.І тут він відчув, як дужа рука схопила його, одірвала від штахетів і потягла вгору на балкон.Дурень! Ах ти ж дурень! — сердито гукнув Директор і, поставивши Шурика на балкон, вліпив йому потиличника — одного, другого, третього...Шурик тільки клював у такт носом і хлипав......Три дні Шурик не виходив у двір і навіть на балконі не показувався.Він паленів від сорому, згадуючи, як Бумбарасов тягнув його, мов паршиве кошеня, а потім при всіх давав потиличники, приказуючи: «Дурень! Ах ти ж дурень!..»На четвертий день довелося вийти, бо бабуся нездужала й послала його в аптеку.Тільки-но вийшовши з дому, Шурик одразу ж наткнувся на хлопців. Вони стояли, розбившись на пари,— збиралися «мата- тися».Угледівши Шурика, Валера Галушкинський, який сьогодні приїхав і теж тільки-но вийшов у двір, за звичкою реготнув:О, Фурик Бабенко суне.Але ніхто з хлопців чогось не засміявся. А Ігор Дмитруха чвиркнув крізь зуби і пхнув Галушкинського в плече:Не чіпай його! Він — молоток! йому сам Директор по шиї давав!І була в цих словах повага, а може, навіть і заздрість......Наступного дня Шурик стояв у дворі на своєму звичному місці — під стіночкою біля пожежної драбини.Але він не просто стояв.Він стояв зігнувшись і трохи нахилившись уперед. І вся постать його виражала напруження і чекання. Кроків за десять від нього Ігор Дмитруха розганявся, щоб вдарити по м'ячу.Ігор Дмитруха тренував Шурика Бабенка на воротаря.* * *За третьою партою в середньому ряду сидить худорлява довгошия дівчинка з короткою хлоп'ячою зачіскою.Це Макаренко Ніна, або (як називають її дівчата) Макар, або (як називають її хлопці) Макароніна. Макароніна вважає, що дівчинкою вона народилася випадково. її зовсім не цікавило те, що звичайно цікавить дівчат. її цікавило тільки те, що цікавить хлопців. Вона грала у футбол, у хокей, стріляла з рогатки, малювала під час уроків на останній сторінці зошита військові кораблі, танки, літаки. І кепкувала з дівчат. Одягалася вона теж, як хлопець, і вдома ходила завжди у джинсах чи у шортах. І категорично не визнавала нічого білого— ні білих сорочок, ні тим паче платтячок, бо за її хлоп'ячою вдачею все біле негайно перетворювалось на брудно-сіре, а то й чорне.Проте хлопці ревниво ставилися до її хлоп'ячих здібностей. У футбол і в хокей вона грала не гірше, а навіть краще ніж дехто з хлопців. Але такий уже хлопці народ — не люблять вони, щоб дівчата зазіхали на їхні привілеї.Та Макароніна ніби не помічала зверхнього ставлення хлопців. І всілякі їхні образливі слова або просто пропускала повз вуха, або, наче м'ячик, одразу відфутболювала якійсь дівчинці. Гримне на неї, приміром, Ігор Дмитруха чи Валера Галушкинський під час гри у футбол:Чого стала, пасешся, гава-роззява!А за хвилину вона вже кричить Любі Присяжнюк чи Тані Вер- бі, які спокійнісінько стоять собі осторонь, спостерігаючи гру:Чого стала, пасешся, гава-роззява!Хоч вони їй зовсім не заважають.Дівчаткам, звичайно, це не подобалося. Дівчатка з Макароні- ною не дружили. Контакт у неї був лише з двома дівчатками у класі — із Галочкою Білан і Светочкою Черненко.Галочка Білан і Светочка Черненко були нерозлучні подружки ще з дитячого садка. Обидві тендітні, з тоненькими ручками й тоненькими ніжками — наче невагомі. Здається, тільки дмухни на них — і вони полетять.Завжди у чепурненьких платтячках, з великими бантами, вони під час перерви, взявшись за ручки, повагом походжали у коридорі школи, мов у фойє театру. Всі їхні зошити й підручники були обгорнуті білим папером, а ті обгортки — геть у квіточках і перебивних картинках.Галочка й Свєточка уособлювали в собі все дівчаче, що тільки можна було уособлювати. І на перший погляд здавалося просто дивним, як Макароніна могла з ними контактувати.А справа була дуже проста. Макароніна врятувала колись Галочку Білан і Свєточку Черненко від хулігана й розбійника з паралельного «А» класу Гришки Гонобобеля.Гришка Гонобобель ні з того ні з сього почав був чіплятися до Галочки й Свєточки — вибивав у них з рук портфелі, кидався недогризками яблук, одбирав перебивні картинки і взагалі усіляко переслідував. До того ж робив усе це без свідків, після школи, підстерігаючи їх по дорозі додому.Галочка й Свєточка тихо страждали і тільки рюмсали гіо кутках. Захиститися самі вони не могли, а скаржитися соромились.Хтозна, як довго б це ще тривало, коли б одного разу не нагодилася Макароніна. Вона побачила, як у прохідному дворі за школою Гришка Гонобобель вибив у Галочки й Светочки з рук портфелі, зірвав з них банти і, регочучи, втік.Галочка й Свєточка, ні словечка не кажучи, підняли портфелі і тихо зарюмсали.Макароніна підскочила до них:Ех! Що ж ви?! Треба ж було йому... Ех ви,— тюті-матюті!..Галочка й Свєточка тільки шморгнули маленькими носиками.На другий день під час перерви Макароніна підійшла до Гриш-ки Гонобобеля і голосно, на весь коридор сказала:Якщо ти ще раз зачепиш Галочку й Свєточку,— я зроблю з тебе тюфтелю!..Що-о?!.— густо почервонів Гриша Гонобобель.— Нещастя захотіла?!. Ану йди звідси! — і штовхнув Макароніну в груди.Макароніна розмахнулась і невміло, але дзвінко ляснула Гонобобеля по щоці.Гонобобель кинувся на Макароніну, тицьнув її раз, другий, зробив підніжку (на це він був мастак), і Макароніна впала. Але тут залунав одчайдушний крик Шурика Бабенка:Хлопці! «Ашники» наших б'ють!І вмить як з-під землі вискочили Ігор Дмитруха, Валера Галушкинський, Вітасик Дяченко.Так уже ведеться, що відколи світ існує, «ашники» й «бешни- ки» змагаються між собою. І не стільки Макароніну кинулися захищати хлопці, скільки честь свого славного «Б» класу. Але задзвенів дзвоник, і на цьому все скінчилося.Два тижні Макароніна гордо, як хлоп'ячу відзнаку, носила під правим оком синець. А коли він став сходити, навіть трошечки підфарбовувала його.Зате Гришка Гонобобель Галочки й Свєточки вже не чіпав. І не тому, що він злякався. Просто тому, що такі типи, як Гришка Гонобобель, розперізуються лише тоді, як зовсім не відчувають опору. А тільки-но дістануть одкоша, вгамовуються, їм стає нецікаво. Вони не люблять ускладнювати собі життя.Отак доля зв'язала Галочку й Свєточку з Макароніною почуттям вдячності і обов'язку. А Макароніну з ними — гордим усвідомленням власного героїзму й благородства.Це не було дружбою. Занадто вони були різні, щоб дружити. Та коли Макароніні було незручно самій набиватися хлопцям у компанію, вона гукала Галочку й Свєточку, і ті, звичайно, не могли їй відмовити.Так було й того вересневого дня.Навчальний рік тільки-но почався, ще свіжі були спогади про літо, і на перервах, зібравшись купками, учні жваво обговорювали свої літні канікули — де хто відпочивав, що з ким траплялося.Валера Галушкииський, захлинаючись, розказував, як він з хлопцями утік з табору в ліс і до пізнього вечора блукав там, переживаючи різні пригоди й несподіванки. Це було на околиці Києва, у Пущі-Водиці. «Під самісіньким носом, а такі пригоди!» — зітхали заздро хлопці.А на каланчу лазив? — спитав Вітасик Дяченко.На яку каланчу? — вирячився Валера.Піжон! Був у Пущі і каланчі не знає!.. По дорозі до радгоспу «Виноградар». Там тепер житловий масив Вітряні гори. А колись був тільки радгосп. І над ним шефствував Київський університет, де училися мої тато й мама. І вони туди їздили з культбригадами. Давали концерти самодіяльності. Тато студентом на ту каланчу навіть уночі лазив і співав там. А потім мені показав, і я з ним теж лазив. Ух здорово!.. Метрів... метрів сто! Стоїш... а внизу ліс. Наче на літаку над лісом летиш. І навіть відчуття таке, що летиш. Бо каланча вгорі хитається. Од вітру. Аж у грудях лоскоче. Здорово!..Валера Галушкинський одразу скис. А Ігор Дмитруха раптом загорівся:Хлопці-і! А давайте... а давайте махонемо туди сьогодні!.. Га?.. Марія Василівна якраз хвора. П'ятого уроку не буде. До Пущі якихось півгодини. На дванадцятому трамваї. З Подолу. Я знаю! Я там на шостій лінії з дитсадком два роки на дачі був. Махонем! Га?.. Що? Слабо?..А чого... давай!.. Чого!.. Запросто!..— відчуваючи потребу реабілітуватися, стрепенувся Валера і додав винувато:—І як я її не помітив?.. Не в той бік ходили, мабуть...Значить, все! Ідемо! — рішуче сказав Ігор Дмитруха.— Хто поїде?Спасокукоцький та Кукуєвицький перезирнулись, і обидва почервоніли.Я... мені сьогодні... на музику,— сказав Спасокукоцький.А мені... з мамою... до кравчині,— сказав Кукуєвицький.Було видно, що обидва обманули. Але обманув і Льоня Монь-кін:Я б — з радістю, але... мама квитки в кіно взяла. Просто незручно. А то я б... я б!..— він ударив себе в груди.А мені до хворої бабусі зайти треба, ліки занести,— опустив очі Шурик Бабенко. Він казав правду.Ех ви! Пігмеї! Забоялись! — презирливо скривився Ігор Дмитруха.—Ну що ж — ми самі поїдемо. Я, Валера і 'Вітасик.І я! І я! І ми!..— вигукнула нараз Макароніна і обернулася До Галочки і Свєточки: — Правда ж? Правда ж, дівчата? Ми поїдемо! Правда ж!..Галочка подивилася на Свєточк> широко розкритими оченятами і розтулила ротик. А Свєточка подивилася на Галочку широко розкритими оченятами і теж розулила ротик.Але ні Галочка, ні Свєточка не виювили ні словечка.їм дуже хотілося сказати, що вои ще ніколи-ніколи в житті не їздили самі так далеко, що мамиїх ще не пускають, що... Але вони не могли цього сказати. Не мог.и, не могли вони заперечити людині, яка врятувала їх від хуліган, й розбійника Гришки Гонобобеля...Макароніна рішуче вигукнула:Все! Ми їдемо! Я, Галочка й Свточка!І переможно глянула на «слабакІЕ» Монькіна, Спасокукоцького й Кукуєвицького.Ігор Дмитруха теж глянув на ни. і процідив крізь зуби:Пігмеї!.. От Макароніна — молшж! Навіть Галочка й Свєточка — молотки!.. А ви — манна каїїа-простокваша!..І хоч як били себе в груди Монкін, Спасокукоцький і Кукуєвицький, це не врятувало їх від сороіу та ганьби.Макароніна цвіла, як троянда.Одразу після четвертого уроку вшстьох (Ігор, Валера, Вітасик, Галочка, Свєточка і Макароніна) в ншруженому мовчанні сіли на шістдесят другий автобус, швиденьке доїхали до Подолу, дочекалися дванадцятого трамвая, сіли і поїсали.Трамвай довгенько плутався серщ вузьких вуличок, тоді минав різні заводи й фабрики, забур'ягені, якісь уже неміські двори, садки й городи, за якими де-не-де іисочіли білі багатоповерхові будинки, поки, нарешті, доїхав до плнці Шевченка, де новим мікрорайоном Мінське шосе закінчувалея місто, і несподівано в'їхав у ліс. І, наче вирвавшися на волю, юмчав щодуху, розхитуючись з боку в бік і співаючи веселої деренчіивої пісні.Крізь розчинені вікна вривався запах лісу — прілого листя, грибів і свіжості. Раз у раз по вікніх хльоскали гілки й влітали листочки — і ще зовсім зелені, і черюнясті, і жовтогарячі...Хлопці їхали зосереджені й серйосні.Макароніна була збуджена, очі їїсяяли.А Галочка й Свєточка сиділи блді, міцно стуливши губенята, і з острахом позирали у вікно — у ікі хащі везе їх цей хиткий, наче п'яний трамвай.Ти добре пам'ятаєш, де вилазіти? — хрипко спитав Валера Вітасика.Аякже! На другій зупинці. Там ще така дерев'яна халабуда, а поряд смугастий стовп з написом, по треба берегти ліс.Перша зупинка була на початку Лсу. А до другої трамвай їхав хвилин десять. Нарешті спинився. Крізь вікно вони одразу побачили дерев'яну халабуду і смугастий стовп з написом.Га? Що я казав? Гайда! — весело вигукнув Вітасик, і вони сипонули до виходу. Крім них, на зупинці не вийшов ніхто.Двері клацнули, закриваючись,— трамвай набрав швидкість, і за кілька секунд зник за деревами. Лише рейки якийсь час іще гули, наче велетенські потривожені струни. На зупинці гостро пахло нагрітими сонцем просмоленими шпалами. Як завжди на незнайомому місці, усі закрутили головами, роззираючись довкола.Галочка й Свєточка озиралися сторожко, з погано прихованим страхом. Хлопці, а з ними й Макароніна, озиралися підкреслено войовниче, як командири перед атакою.О! А он теж халабуда і смугастий стовп! — вигукнув Ігор Дмитруха.Справді, і по той бік рейок стояла дерев'яна халабуда, а поряд з нею смугастий стовп, навіть два стовпи з написами.То у який же бік нам іти? —спитала Макароніна.Валера Галушкинський хихикнув:«Балка так і балка — так. Один копил показує на восток, другий копил показує на запад. А посередині—кам'яна хвігура чоловіка...»І, піднявши ногу, застиг у комічній позі. Нещодавно по телевізору передавали фільм-спектакль «Сто тисяч», і Валера вже кілька днів, де треба й не треба, повторював репліки копача Бонавен- тури. Зараз вийшло до речі, і всі засміялися. Навіть Галочка й Свєточка. Хоча настрій у них був не дуже веселий.Ти згадай, ви рейки переходили чи ні? — спитав Ігор Ві- тасика.Вітасик задумався, потім рішуче замотав головою:Ні! Не переходили! Ні!Ну то ходімо! — скомандував Ігор.І вони рушили лісовою дорогою.И тогда навернякаВдруг запляшут облака,—бадьоро заспівав Вітасик, щоб розвіяти незручність, яка виникла через оту плутанину з халабудами та стовпами.И кузнечик запиликает на скрипке,— дружно підхопили Ігор, Валера і Макароніна.С голубого ручейкаНачинается река.Ну, а дружбаНачинается с улнбки,—дзвінкою луною котилася по лісу поперед них пісня.А ви чого не співаєте? — обернулася Макароніна до Галочки й Свє- точки.Ті лише плечима стенули.Ех ви, манна каша-простокваша! Уже скисли! Додому, до мамусі захотілось! Ха-ха-ха! — засміялася Макароніна.— Звикли за мамину спідницю триматися, тюті-матюті!Галочка й Свєточка тільки почервоніли, але не сказали нічого.Все далі й далі заходили вони в ліс. Проминули ще одну дерев'яну халабуду, конусоподібну, схожу на індіанський вігвам. Ліс дедалі густішав. Обабіч стежки упереміж стіною стояли дуби, берези, ліщина, а над ними здіймалися стрункі голі стовбури сосон, що шуміли кронами високо вгорі.Нараз попереду посвітлішало. Дерева розступились і відкрили осяяну сонцем велику галявину. Галявина була не зовсім звичайна, а обгороджена гостроверхими, у метр заввишки, кілками.Що це? — спитала Галочка.Резервація,— таємниче сказав Валера.Для тигрів,— ще таємничіше додав Ігор.І ягуарів,— не лишився осторонь Вітасик.А що? Думаєте, тут нема диких звірів, нема? — сказала Свєточка, і оченята її зробилися круглими й нерухомими, як у ляльки.Ходімте назад. Ану її, ту каланчу! Вже пізно,— сказала Галочка.Мами уже там, знаєте, як хвилюються! — сказала Свєточка. Ех ви, мамусині донечки! — вигукнула Макароніна.— Недарма все- таки хлопці нас зневажають. Манна каша-простокваша!.. Ех, чому я не хлопець?!Хлопці гордо перезирнулися.Скільки ще до каланчі? — спитав Ігор.Та десь уже близько,— винувато сказав Вітасик.— Я пам'ятаю, ми хвилин п'ять ішли, не більше.А ми вже йдемо десять,— сказала Галочка.Може, ми не в той бік пішли? — сказала Свєточка.Вітасик опустив очі.Треба вилізти на дерево і подивитися,— сказав Ігор.— Ти ж кажеш, що каланча здоровеннецька. То її з дерева неодмінно буде видно.Я! Я! Я полізу! — вихопилася Макароніна і, не давши хлопцям опам'ятатися, першою кинулась до найближчого дуба й подерлася вгору. Лізти їй було боляче, бо голі ноги дряпались об жорстку дубову кору, але Макароніна не зважала на біль і лізла вище й вище, наче боялася, що хтось із хлопців випередить її.їй так хотілося саме зараз, після прояву дівчачої слабодухості подружок, довести хлопцям свою спритність!..Вона долізла вже до середини дуба, та сухий сук, на який вона стала ногою, раптом зламався, руки спорснули, і Макароніна, збиваючи листя й гілки, полетіла вниз.Ой! — зойкнули одночасно Галочка й Свєточка.Макароніна глухо гупнула на купу листя й одразу ж підхопилася.Ха!.. Ха-ха!.. М'яка посадка... Хи-хи-хи... От летіла! Правда ж?Щось у лісі репнуло, Баба з дуба гепнула. Так тобі, бабо, й треба, Щоб не лазила на небо!Вона намагалася говорити бадьоро й весело, але в очах її було пересилюване страждання...Ой! У тебе ж кров! — скрикнула Галочка.Ліва нога Макароніни нижче коліна була закривавлена.Ет! Подряпина! — махнула рукою Макароніна.— Зараз листочком заліплю і все.Вона підняла з землі листочок і притулила до ноги. Та кров не зупинилася. Рана була глибока — падаючи, Макароніна напоролася на сук.Ого-го! — сказав Валера.Угу-у! — промимрив Вітасик.А Ігор Дмитруха тільки мовчки насупив брови.Вся нога Макароніни була вже червона, і руки, якими вона затискала рану, теж були червоні.Ут! Не зупиняється чогось...— зціпивши зуби, прошепотіла Макароніна.Ого-го! — повторив, але вже тихо й розгублено, Валера.Угу-у...— ледь чутно промимрив Вітасик.Треба... треба «швидку допомогу»...— якимсь не своїм голосом промовив Ігор. Це була нісенітниця, бо де ж тут, у лісі, візьмеш «швидку допомогу»? Але він мусив хоч цю дурницю сказати, бо ж він був Ігор Дмитруха, командир і заводіяка.Хлопці стояли розгублені, безпорадні. І тільки, кліпаючи, дивилися на Макароніну.Не зупиняється, ти диви...— прошепотіла Макароніна. Вона була бліда, губи в неї тремтіли. Вона вже сама не на жарт злякалася.Кругом ліс. Нема нікого. До трамвая хвилин п'ятнадцять, не менше. Та й ходить він з інтервалами у двадцять хвилин. А кров тече й тече.Треба негайно перев'язати,— сказала раптом Галочка і подивилася на Свєточку.Чим? — звела брови Свєточка.Ану допоможи! — рішуче сказала Галочка, обома руками намагаючись одірвати смужку від свого білого фартушка. Свєточка нагнулась і, схопивши зубами, одірвала.Ой! Нащо?!—тихо, самими губами промовила Макароніна.Мовчи!.. Ану давай!..— і, ставши навколішки біля Макароніни, Галочка й Свєточка почали обережно бинтувати її ногу.Однієї смужки виявилося замало. І Свєточка одірвала нову, вже від свого фартушка. А потім ще одну одірвала Галочка.Дотики їхніх пальчиків були такі дбайливо-ніжні, легкі, майже нечутні... І, наче саме від цих дотиків, біль поволі вщухав, а кровотеча припинялася.Макароніна дивилася зверху на їхні схилені голівки, на тоненькі шийки й весь час ковтала щось, і боялася розплакатися.А хлопці стояли безсловесні, бездіяльні і якісь жалюгідні...Перев'язавши їй ногу, дівчатка підвелися, сплели руки, зробивши «стільчик», і наказали:Сідай!Та ні, я сама, не треба!Сідай! — владно повторили вони.— Ти що, не розумієш — тобі не можна рухатися, бо знову почнеться кровотеча. Ну!І Макароніна сіла і обняла їх за плечі. І дівчатка, згинаючись, понесли її.Тоді вже хлопцям стало соромно, і Ігор сказав:Ну, давайте вже ми! Давайте!Та дівчатка мовчали й не давали, аж поки не захекались.Але й тоді спершу показали, як треба робити «стільчик», пояснили, як треба йти (не хитаючись, у ногу), і тільки тоді дозволили.І всі ті настанови хлопці виконали слухняно, визнаючи абсолютний у цій справі дівчачий авторитет.До трамвая дійшли без пригод, а на площі Шевченка (знову- таки за порадою Галочки й Свєточки) пересіли в таксі і благополучно домчали Макароніну додому......Чотири дні Макароніна в школу не приходила.А на п'ятий день двері класу розчинились і... всі здивовано ойкнули — ніхто її спершу не впізнав.Макароніна була в гарно випрасуваному платтячку, в білих гольфах, а на голові — великий білий шовковий бант. І біла пов'язка на лівій нозі майже не кидалась у вічі.І всі наче вперше в житті помітили, що Макароніна—дуже гарненька дівчинка...* * *За першою партою біля вікна сидить кучерявенька гарненька дівчинка з пухленькими губенятами і симпатичними ямочками на щоках.Це — Ляля Іванова.Поруч з нею сидить дівчинка непоказна — довгоносенька, із скромними рудуватими кісками, в окулярах.Це — Туся Мороз. Ляля Іванова не просто собі Ляля Іванова. Ляля Іванова — онука відомого вченого, члена-кореспондента Академії наук професора Іванова.Першого разу в перший клас вона під'їхала до школи на чорній «Волзі» і з таким букетом квітів, що через той букет не видно було самої Лялі.Кілька днів Ляля так і їздила в школу машиною. Але потім учителька Ліна Митрофанівна сказала щось Лялиній бабусі, красивій, схожій більше на кіноактрису, а не на бабусю, блондинці, і Ляля стала ходити до школи пішки, як усі. До речі, свою бабусю Ляля називала просто Муся. А дідуся-професора, теж на вигляд молодого й спортивного, називала просто Гриша. Вони її страшенно любили і в усьому їй потурали. Ляля, власне, й виховувалась у дідуся й бабусі. Батьки її були геологи, весь час роз'їжджали десь по Сибіру та Середній Азії, і Ляля їх майже не бачила.Туся Мороз — просто собі Туся Мороз.Батьки її — звичайнісінькі собі службовці. Тато — інженер якоїсь ремонтної контори, мама — економіст.До того ж тато з мамою розлучились, і Туся живе без тата, тільки з мамою та з бабусею, яка працює контролером у заводському Палаці культури. А дідуся нема зовсім. Дідусь, інвалід Вітчизняної війни, помер три роки тому...Професор Іванов дуже любить тварин. У нього дві собаки — пудель Артемон і сенбернар Дейк; три коти — сибірський — Кузьма, ангорський — Васька і сіамський — Базіліо. А на підвіконні в їдальні стоїть величезна клітка, у якій гойдається десять різноколірних папужок. Не кажучи вже про акваріум, де плавають із півсотні швидких блискотливих рибок...На відміну від свого дідуся, Ляля до всього цього зоопарку абсолютно байдужа.А от Туся...Коли Туся вперше прийшла в гості до Лялі, вона оніміла від захоплення. Вона не могла вимовити й слова. Вона кидалася від кота Васьки до пуделя Артемона, від пуделя Артемона до папужок, від папужок до кота Базіліо. І тільки ойкала.А перед сенбернаром Дейком вона просто закам'яніла.Сенбернар справді був надзвичайний: здоровеннецький, як гора, з величезною, як у теляти, головою, він дивився добрими розумними очима і, здавалося, хотів щось сказати.Ой!— тихо зітхнула Туся, молитовно склала на грудях руки і присіла навпочіпки. Наче то був не пес, а якесь східне божество.Ха-ха-ха! — зрозумівши це по-своєму, дзвінко засміялася Ляля. — Що — злякалася?.. Та він же смирний. Як овечка. Дивись!..Ляля підбігла до сенбернара, схопила його за вухо й щосили смикнула.Дейк покірно нагнув голову. Потім вищирився, наче усміхнувся.Туся й собі простягла руку і, ледь-ледь торкаючись густої шерсті, ніжно погладила Дейка. І в очах її була така радість і втіха, що Ляля знову засміялася:Ох ти ж смішнячка! Собак не бачила, чи що?.. Ходімо, я тобі краще свої іграшки покажу.По дорозі Ляля штовхнула ногою Артемона («Тікай!»), прогнала з крісла Базіліо («Розсівся тут!») і кинула диванну подушечку в Кузьму («Ану геть!»). їй було приємно показувати свою владу над тими, хто викликав таке захоплення в Тусі.Лялині іграшки особливого враження на Тусю не справили.Ні заводний слон з Індії, ні ляльковий будиночок з Америки, ні лялька з Японії, що вміла говорити.Туся байдуже слухала Лялині пояснення і позирала то на Артемона, то на Базіліо, то на папужок.Зрештою, Ляля помітила це й сказала:Ану тебе! Нічого ти не тямиш у іграшках. Ходімо погуляємо з Дейком і Артемоном.Туся аж підскочила від радості:Ой! А можна?Ха! Питаєш!..— пересмикнула плечиком Ляля й гукнула через усі кімнати:—Мусю! Ми йдемо гуляти з Дейком і Артемоном!Добре-добре, Лялечко,— почулося з кухні.— їх якраз треба вивести. Тільки довго не ходіть, скоро будемо обідати.Скільки захочемо, стільки й будемо,— пхикнула Ляля й підморгнула Тусі.— Нікуди обід не втече.Бабуся з кухні цього не чула, але якби й чула, то, мабуть, нічого своїй коханій онуці не сказала б. Так тут було заведено.Туся, певно, ніколи в житті не відчувала себе такою гордою й щасливою, як оце зараз, ідучи поряд з Дейком і тримаючи його за поводок.Перехожі зупинялись, обертались і ахали.А Туся йшла, і їй здавалось, що її ноги не торкаються землі....Відтоді Туся стала часто приходити в гості до Лялі. Вони готували разом уроки, гралися, малювали (і Ляля, і Туся любили малювати). Дейк, Артемон, Васька, Кузьма й Базіліо звикли до Тусі і вже пізнавали її. Дейк і Артемон привітно махали хвостами, Васька і Кузьма лащилися, а Базіліо, який лащитися не любив, просто вигинав спину.Туся, коли приходила, неодмінно віталася з кожним із них окремо. Але найдужче все-таки вона любила сенбернара Дейка. Вона щоразу намагалася принести щось смачненьке, щоб почастува- вати його,— шматочок ковбаси, цукерку абощо. І частувала так, щоб не бачили ні Артемон, ні Васька, ні Кузьма, ні Базіліо. А перед ними вона, зітхаючи, вибачалася. Справді, не могла ж вона приносити стільки, щоб вистачило для всіх. Дейк обережно, наче самими губами, брав у неї з рук частування, ковтав і схиляв голову, мовби кивав, дякуючи.А вона обіймала його обома руками і ховала своє обличчя в його м'якій шерсті......Якось, коли Туся й Ляля ішли зі школи, Ляля раптом зупинилася й сказала:Тусько, понеси мій портфель трохи. А то у мене так руки болять. Будь ласка!Туся почервоніла, але взяла портфель і понесла...Іншим разом, коли вони чергували по класу і Лялі треба було витерти дошку, вона сказала, надувши губенята:Тусько, витри дошку, а то у мене скабка під нігтем... Будь ласка!Туся знову почервоніла, але Ляля так жалібно скривилася, що Туся взяла ганчірку й витерла дошку.А ще іншим разом, коли Туся витягла з портфеля гарненьку кулькову ручечку, яку їй напередодні подарувала бабуся, Ляля вигукнула:О! Яка гарнюсінька! Це ти мені подаруєш! Правда?..— і, не чекаючи відповіді, кинула:—Спасибі!Туся так розгубилася, що не змогла сказати ані слова. І тільки мовчки простягла ручечку Лялі.І таке стало повторюватися часто.Спершу Ляля робила це так, щоб ніхто не бачив і не чув. Та згодом перестала соромитись і казала вже при всіх:Тусько, візьми... Будь ласка!..Тусько, зроби... Будь ласка!..Тусько, принеси... Будь ласка!..Туся багато разів хотіла відмовитися, хотіла навіть посваритися з Лялею, але щоразу згадувала добрі розумні очі сенбернара Дейка і те, як він кивав їй головою, дякуючи за частування, згадувала Артемона, Базіліо, Кузьму та Ваську — і не могла наважитися. Не вистачало духу.І коли Таня Верба, чи Люба Присяжнюк, чи ще хтось із дівчаток казали обурено: «Чого це ти бігаєш, як цуценя?» — Туся тільки червоніла й опускала очі:А що такого... Вона ж попросила...Проти цього заперечити було нічого — Ляля завжди казала: «Будь ласка!»...Перед Новим роком у школі влаштували ялинку.На новорічний ранок запросили батьків.Замість Лялиних батьків — вони, як завжди, десь мандрували — прийшли професор Іванов з дружиною-блондинкою.Від Тусі не прийшов ніхто: мама захворіла, а бабуся саме чергувала (в їхньому Палаці культури теж влаштували ялинку).Вся школа була святково прибрана. В коридорах висіли гірлянди, на вікнах наклеєні лапаті, з долоню завбільшки сніжинки, на стінах — кумедні карнавальні маски.У їдальні працював святковий буфет.З залу лунала весела музика.Концерт ще не починався. Всі товклися в коридорах, збуджено гули. Ляля в нарядному костюмі Снігуроньки ходила червона й невдоволена. їй було жарко. Ватяна шубка дуже гріла.Туся, теж у нарядному, але не жаркому костюмі Дюймовочки, ходила слідом за Лялею.Тусько! — примхливо сказала раптом Лялії.— Піди купи мандаринок. На тобі гроші! Жарко, просто жах!.. Будь ласка!..Туся, як завжди, почервоніла, розгублено зиркнула на професора Іванова, що стояв неподалік, і кинулася до буфету. Не стільки виконуючи Лялине прохання, скільки від раптового сорому перед професором. Професор, який усе чув, теж розгубився — розкрив рота і наче захлинувся.Лялю!—нарешті видушив він із себе.— Лялю, що це ти?!. Як це ти?!.А що такого?.. Я ж попросила... Сказала «будь ласка»...— невинно закліпала віями Ляля.— Ану тебе!— ображено махнула рукою і пішла по коридору.Спасокукоцький і Кукуєвицький, які бачили цю сцену, хихикнули.Професор спершу почервонів, потім зблід, потім знову почервонів.Нарешті узяв себе в руки.Спасокукоцький і Кукуєвицький бачили, як професор підійшов до Тані Верби, схилився і щось пошепки й довго їй говорив. Слухаючи, Таня спершу здивовано розтулила рота, потім усміхнулася й закивала головою. А тоді кудись побігла. Але Спасокукоцького й Кукуєвицького це вже не цікавило.Уже Ігор Дмитруха і Валера Галушкинський бачили, як Таня Верба, зібравши гурт дівчаток, щось їм збуджено казала.Але Ігоря Дмитруху і Валеру Галушкинського теж мало хвилювали дівчачі секрети. Ігор Дмитруха і Валера Галушкинський готували свій секрет — вони збиралися запалити бенгальські вогні в залі під час виступу Діда Мороза.Ляля стояла біля вікна поряд з Тусею і їла мандаринку. До них підійшла Надя Трав'янко й сказала:Лялько! Піди купи мені булочку! Так чогось їсти хочеться. На гроші. Будь ласка!..У Лялі від несподіванки застряла в роті мандаринка.Будь ласка!— з притиском повторила Надя.Ляля глянула на Надю, потім на Тусю, густо почервоніла, хотіла щось сказати, але не сказала, взяла гроші й повільно пішла по коридору.її перестріла Люба Присяжнюк:Ой, Лялько! Ти в буфет? Купи мені шоколадку... Так чогось хочеться!.. Будь ласка!..Ляля ще дужче почервоніла, аж сльози виступили на очах, але мовчки взяла гроші й пішла далі. Та не пройшла й трьох кроків, як її гукнула Тося Рябошапка:Ти ж у буфет, Лялько? Купи мені тістечко. Еклер. Ти ж знаєш, я ж їм тільки еклери... Будь ласка!..Ляля прикусила губу.А до неї вже бігла Таня Верба:Лялюхо! А мені заварне, чуєш!.. І прямо в зал принесеш! Бо зараз уже починається!.. Спасибі!..І не встигла Ляля і оком зморгнути, як дівчатка зірвалися йпобігли в зал. Усі. Крім Тусі, яка застигла біля вікна й дивилася на Лялю з розпачем і щирим співчуттям...Хвилин через десять Ігор Дмитруха і Валера Галушкинський, що сиділи у залі біля вікна і вже збиралися запалювати свої бенгальські вогні, раптом побачили, як з дверей школи вийшла на вулицю розхристана Ляля Іванова. А за нею дідусь-професор і блондинка-бабуся. Ляля йшла і гірко плакала. Блондинка-бабу- ся винувато кривилася. А професор рішуче рубав повітря рукою......Туся, як і раніше, ходить у гості до Лялі. Але Ляля вже ніколи не посилає її в буфет, не просить нести свій портфель і витирати за себе дошку...Між іншим, Ляля й досі не знає, яку роль у цій історії відіграв її дідусь...* * *За четвертою партою у лівому ряду сидять головатий хлопчик з насупленими бровами і кирпатенька дівчинка з короткими кісками, що кумедно стирчать одна вгору, друга вбік.Хлопчик — це Костя Швачко, або Котька, або Котяра, або просто Кіт.Дівчинка — це Зойка Логвиненко, або Заєць. Котька і Зойка знають одне одного від самісінького народження. їхні батьки — друзі дитинства. Котька і Зойка народилися майже одночасно: Котька в січні, Зойка в лютому. І відтоді росли не розлучаючись. Дуетом, на два голоси, кричали, лежачи у колясках. Потім одночасно ступили перші кроки у Ботанічномусаду. Одночасно хворіли усіма дитячими хворобами. Ходили в один дитсадок. І в школу пішли разом. До того ж одразу в другий клас. Так сталося, що саме тоді, як треба було йти у перший клас, Котька зламав ногу. І, щоб він не дуже переживав, Зойчині батьки вирішили не віддавати і Зойки в перший клас. Отож курс першого класу вони вивчили, так би мовити, самотужки. І пішли одразу в другий клас.Ліна Митрофанівна, звичайно, посадила їх за одну парту.До школи вони ходили разом. І зі школи додому разом. Жили вони в одному будинку.Першого ж дня, коли Котька й Зойка на великій перерві, взявшися за руки, йшли по коридору, Льоня Монькін тицьнув на них пальцем і закричав:О! О! Кавалер і баришня! Кавалер і баришня! Ха- ха-ха!Спасокукоцький і Кукуєвицький захихикали.Котька, не кажучи ні слова, підійшов до Льоні Монькіна, взяв його однією рукою за чуба, пригнув, а другою влупив у самісіньку маківку дзвінкого щигля.Молодець!—схвально вигукнув Ігор Дмитруха: Котьчина рішучість йому сподобалась.І Льоня Монькін не наважився дати здачі, а тільки загундосив:Ото ще — й пожартувати не можна...Взагалі Котька одразу всім сподобався. Спритний і вдатливий був він хлопчина. За що б не брався, все в нього виходило якось на диво легко й просто.Загилять, наприклад, хлопці м'яча на дерево, кидають-кидають камінці, щоб збити,— нічого не виходить. Котька прицілиться — б'ац! — і м'яч уже на землі.«Або закотиться, приміром, сталева кулька від підшипника у вузьку шпарину. Хлопці мучаться-мучаться&чим тільки не виколупують ту кульку — не можуть дістати. А Котька магніт на ниточці в шпарину опустить — і нате вам вашу кульку!Нічого не скажеш, спритний і вдатливий був він хлопчина.А от Зойка — абсолютна йому протилежність. Неуважлива була й невдачлива, просто-таки безталанна. Завжди з нею щось трапляється. То вона щось забуде, то щось розіллє, то розіб'є, то щось загубить.Ще й сама з себе кепкує:От я розтелепа! Ну й розтелепа!..І часто навіть сама передбачала свої невдачі.От грають у дворі всі в квача. Бігають одне за одним, галасують весело.Зойка каже:Дивіться, щоб я вам зараз не впала.І за якусь хвилину, дивись, перечепиться і з усього маху бух на землю.Всі сміються.І Зойка сміється, хоч і кривиться, бо таки ж болить розбите коліно.Або чергує вона по класу, треба квіти полити.Ой, дивіться, щоб я вам сама не облилася,— каже Зойка.Не встигла сказати — уже й справді мокра з ніг до голови.Ну, Заєць!—сміються всі. І найбільше сама Зойка.А Котька тільки червоніє і брови хмурить. Переживає за неї. Вже не на всіх перервах Котька гуляв з Зойкою. Хлопці дедалі частіше забирали його у свою компанію.Та Зойка й сама підштовхувала його.Іди-іди до них! Чого тобі зі мною киснути? Іди!Але в школу й після школи додому вони ходили, як і раніше, разом. І сиділи за однією партою. І уроки робили разом. І все було, як і раніше...Та одного разу перед початком уроків у коридорі Ігор Дмитруха сказав:Слухай, Кіт! Чого це ти приліпився до її спідниці?Котька почервонів:Нічого я не приліпився... Просто...Ну як—не приліпився!.. Приліпився. Тільки й знаєш, що біля неї крутишся.Та ні... просто...— Котька насупив брови і одвернувся.Слухай,— Ігор Дмитруха поклав йому руку на плече, — слухай, сідай зі мною! Будемо в «морський бій» на уроках грати і взагалі...Котька розгублено закліпав і знизав плечима:Та якось... якось...Та ну тебе! — вигукнув Ігор Дмитруха.— Подумаєш — «друзі дитинства»! Так що — до пенсії ходити, за ручки взявшись. Ти ж хлопець! Ти ж молоток! А вона... сама ж на себе каже — «розтелепа»...Та ну...— ще дужче почервонів Котька.Все! Ходімо тебе переселяти!— І Ігор Дмитруха рішуче попрямував до їхньої парти, де Зойка рилася в своєму портфелі і, як завжди, не могла щось відшукати.Заєць! — сказав Ігор Дмитруха.— Кіт переселяється до мене! Ми з ним у «морський бій» гратимемо і... і взагалі.Зойка на мить застигла з роззявленим ротом, глянула на Коть- ку, зблідла і, враз опустивши очі, метушливо стала допомагати Дмитрусі збирати вже розкладені нею на парті Котьчині зошити і підручники:Ага... так-так... авжеж... звичайно...Котька стояв, утупившись у підлогу, і не наважувався підняти на неї очі.І тільки як сів поруч з Дмитрухою за останню біля вікна парту, він подивився в її бік.Зойка усміхалась і кивала йому з їхньої парти — все, мовляв, гаразд. Але Котька по очах бачив, що вона переживає. І йому стало совісно.Та повертатися вже було пізно...Після уроків Ігор Дмитруха повів хлопців у сусідній двір на будівельний майданчик, де екскаватор рив глибокий котлован під фундамент нового будинку. На територію будівельного майданчика лізли крізь дірку в паркані, потім тікали від прораба. Це було захоплююче і навіть трошки небезпечно. Всюди висіли застережні гасла: «Не стій під стрілою!», «Пам'ятай, що вдома у тебе діти!» і т. д.Котька й тут виявив свою спритність і вчасно розшукав запасну аварійну дірку в паркані, коли прораб уже зовсім близько кричав, розмахуючи капелюхом: «Ану киш звідсіля, горобці! Відповідай за вас потім!» І всі благополучно втекли через аварійну дірку і потім підхвалювали Котьку. А він одмахувався, але в душі відчував себе героєм і вже зовсім не думав про Зойку...Щоб разом іти до школи, Котька й Зойка щоранку зустрічалися внизу біля під'їзду. І завжди чекали одне одного.Наступного дня Котька навмисне трохи запізнився — хвилин на п'ять проти звичайного. Коли він вийшов, Зойки біля під'їзду не було. Котька відчув полегкість. Він не знав, що б їй сказав, як би він пояснив учорашнє...Зойка була вже в класі.Котька підкреслено весело привітався з нею і пройшов до Ігоря Дмитрухи.Зойка усміхнулась і кивнула йому...Минуло кілька днів.Тепер на великій перерві і після школи Котька гасав з хлопцями, грав у футбол, у сищиків-розбійників та інші хлопчачі ігри.Інколи він помічав самотню постать Зойки, що стояла осторонь і мовчки спостерігала, як вони грають.На мить у нього стискалося серце, але тут хтось із хлопців зачіпав його, і він поспішав одвернутися і не дивитись на Зойку. Він просто намагався не думати про неї, бо це турбувало, непокоїло його.Хлопці! Сьогодні після уроків експедиція в джунглі!—сказав якось Ігор Дмитруха.Ух ти!— перезирнулися Спасокукоцький і Кукуєвицький.Бемц!— сказав Валера Галушкинський.Експедиція в джунглі — то був таки «бемц». То було небезпечно. «Джунглями» у школі називали зелений куточок біля кабінету біології. Він складався з кількох десятків вазонів різного калібру: від чималого кадуба з пальмою до зовсім маленьких вазончиків з виткими рослинами, що висіли по стінах. Вазонів було так багато, і рослини були такі різноманітні і так химерно перепліталися між собою— наче у справжніх джунглях.Яка спокуса, особливо для хлопців, залізти у ті «джунглі!»Але технічка, дебела Олімпіада Самсонівна, категорично забороняла і близько підходити до «джунглів». А з Олімпіадою Сам- сонівною жарти погані. Навіть вусатого десятикласника вона може взяти за вухо й одвести до директора.Та що таке небезпека для Ігоря Дмитрухи! Навпаки — для Ігоря Дмитрухи без небезпеки нема життя.Почекавши після уроків хвилин десять, поки старшокласники розійшлись, школа спорожніла, (лишилися тільки «продльонщики» на першому поверсі), Ігор Дмитруха, Котька та ще кілька хлопців крадькома, навшпиньках піднялися на третій поверх. Саме тут, у кутку, біля кабінету біології були «джунглі».Одразу біля сходів хлопці лягли на підлогу й рушили по коридору до «джунглів» поповзом. Повзли на животах і тільки сопіли..Двері класів були розчинені. Ніде нікого.Звернули по коридору за ріг.І от — «джунглі».Першим у зелене плетиво поліз Ігор Дмитруха, другим — Котька. Більше залізти не встиг ніхто. Раптом Ігор Дмитруха приглушено зойкнув: «Олімпіада! Тікаймо!» — і вужем вислизнув з «джунглів» (чи то йому причулося, чи, може, в цьому й полягав задум операції — хтозна).Котька від несподіванки смикнувся, вдарився об щось головою і, вискакуючи з «джунглів», почув, як позаду те «щось» важко гупнуло на підлогу.«Звалив вазон!» — майнуло в голові. Хотів обернутися, але ноги вже винесли його за ріг у коридор.Ігоре!— гукнув на бігу Котька.— Стривай! Стій! Ігоре! Я... я вазон звалив. Вернімося, Ігоре!Ану, тебе! — відмахнувся Дмитруха, не обертаючись.Котька спинився.Важко дихаючи, прислухався.Тихо. Ніхто не женеться. Дмитрусі таки, мабуть, причулося.Набравшись духу. Котька навшпиньках пішов по коридору назад.Підійшов до рогу і обережно визирнув з-за стіни.І...Край «джунглів» навпочіпки сиділа Зойка і незграбно, невміло намагалася стулити розколотий навпіл вазон. Наче хто здушив Котьку за горло — перехопило подих. Зойка, зраджена ним Зойка старалася ліквідувати його, Котьчину, шко- ДУ-Як вона тут опинилася? Мабуть, чула, що хлопці збираються до «джунглів», і потяглася за ними.Котька прикипів до місця, не в змозі ворухнутися.І тут, мов з-під землі, біля Зойки з'явилася Олімпіада Самсо- нівна.А це що таке?! Ах ти ж...Зойка розгублено усміхнулась:Ой!.. Не гнівайтесь... Це я... випадково... Я ж така розтелепа... Це ж... це ж усі знають...Котька набрав повні груди повітря, глибоко зітхнув і вийшов з-за рогу... ...Наступного ранку вони зустрілись, як завжди, біля під'їзду. І, прийшовши до школи, сіли поряд за свою четверту, в лівому ряду парту...Ігор Дмитруха не сказав ні слова.* * *Льоня Монькін сидить один.Ліна Митрофанівна вже кілька разів садовила поруч з ним дівчаток, але жодна більше двох днів усидіти не змогла. Тікали... Льоня, або, як його ще називають, Льодик Монькін, страшенно не любив жіночого роду, тобто дівчат. У нього були на це свої причини. Коли він був маленький, він був дуже схожий на дівчинку. Може, через те, що мама відпускала йому довге волосся, пов'язувала великого яскравого банта і взагалі чепурила, як ляльку. Незнайомі жінки у тролейбусі сплескували руками й ахали: «Ах, яка у вас гарненька дівчинка!» Льодик густо червонів, а мама тільки весело сміялася. Згодом з випадково підслуханої розмови дорослих він дізнався, що його мама, виявляється, дуже хотіла, щоб у неї була дівчинка, а народився він, Льодик.Як бачите, у нього були підстави не любити дівчаток. До того ж хитра доля раз у раз зіштовхувала з тими дівчатками. Виходило завжди так, що дівчатка доводили йому свою вищість. То якась Таня Верба краще за нього відповідала урок, то якась Люба Присяжнюк швидше за нього бігала, то якась Тося Рябошапка влучніше за нього кидала сніжки... Не кажучи вже про Макаро- ніну, яка навіть у футбол (у чисто хлоп'ячу гру!) грала краще,ніж він. Льодик тільки червонів, зціплював зуби і дивився на них спопеляючим поглядом. Він би їх усіх! Але після того, як Надя Трав'янко привселюдно натовкла йому носа, з дівчатками він не бився. Тьху на них! Хай їх грім поб'є!..Льодик був філателіст, тобто збирав поштові марки. У нього було вже три клясери — такі спеціальні альбомчики з кишеньками для марок. Більше філателістів у класі не було. Тут Льодик суперників не мав. Але й тріумфу особливого теж.Коли він приніс у клас свої альбомчики, тобто клясери, хлопці спершу обступили його, почали, штовхаючись, роздивлятися. І Спасокукоцький та Кукуєвицький навіть захоплено вигукнули: «Ух ти!.. Ах ти!..» Але тут Ігор Дмитруха ревниво скривився, витяг з кишені пачку закордонної жувальної гумки і став щедро усіх частувати. І хлопці одразу втратили інтерес до марок. А Спасокукоцький та Кукуєвицький зневажливо пхикнули: «Подумаєш — марки! Велика цінність!» (Наче то й не вони щойно ухали та ахали.) А дівчатка у Льодиків бік і не глянули — чи то знаючи Льо- дикове до себе ставлення, чи то по дівчачій своїй легковажності.Один лише Шурик Бабенко додивився клясери до кінця. І наступного дня теж почав збирати марки. Однак, зібравши дев'ять марок, несподівано захопився значками й, кинувши марки, став збирати значки. Проте Льодик на нього не образився. На хлопців Льодик ніколи не ображався. Хлопцям він міг пробачити все на світі. Бо то ж хлопці!..Цієї осені Тося Рябошапка принесла в клас нове захоплення — листуватися з дівчатками соціалістичних країн. Влітку вона відпочивала в Одесі в піонертаборі «Молода гвардія», познайомилася там із зарубіжними піонерами, списала цілий зошит адрес; приїхавши, роздала ті адреси подружкам, і зав'язалося жваве листування. Таня Верба писала до Ісмени з Катовіце (Польська Народна Республіка); Люба Присяжнюк — до Єви з Будапешта (Угорщина); Надя Трав'янко — до Еріки з Ейзенаха (Німецька Демократична Республіка); а сама Тося Рябошапка листувалася одразу з трьома — із Снєжаною з Пловдива (Болгарія), з Маріо- рою з Бухареста (Румунія) та Йованкою з Дубровника (Югославія).Тепер у дівчаток тільки й розмов було, що про те листування.А Еріка мені написала...А я Снєжані написала...А мені Йованка написала...На всіх перервах — галала-галала-галала... Зберуться десь у кутку чи біля чиєїсь парти, одна одній показують листи, фотографії, сувенірчики різні. А то сядуть, книжками поодгороджуються (щоб хлопці не підглядали) і — пишуть: голови набік посхиляють, літери старанно виводять, кольоровими олівцями квіточки у кутках листів вимальовують (щоб гарно було) — тільки сопуть...Льодикові все це було б, як то кажуть, «до ґудзика» (подумаєш, пишуть: «А я сьогодні п'ятірку одержала...», «А я вчора таке цікаве кіно бачила»), якби... не марки. Коли він бачив у дівчачйх руках довгастенькі, з тонкого напівпрозорого паперу конверти і на них незнайомі закордонні марки,— його очі загорались, а серце жалібно тенькало. Бо ж вони, джеркотухи пискляві, анічогісінько у тих марках не тямлять — розриваючи конверт, безсовісно рвуть і марки (щоб їм спідниці порвало!).Якось, перехопивши Льодиків погляд, Тося Рябошапка враз стрепенулась і сказала:Ой, це ж тобі марку, мабуть, треба!.. Так на, бери!І інші дівчатка, почувши, теж ойкнули:Ой! Правда! Це ж ти збираєш! Візьми! Візьми!Льодик почервонів, як помідор, презирливо скривився і сказав:Сспассибічки! У мене такі є! Скільки завгодно!Ну не міг же він узяти від них — від н и х!— цю подачку, як ви не розумієте!.. Хоч у нього, звичайно, таких марок не було!І ще більша досада і злість на жіночий рід охопили його.«Ич! У марках ні бельмеса не тямлять, а їм з усього світу листи з тими марками йдуть!.. А я...» І якось сама собою виникла у Льодика думка — а чому б "оце і йому не почати листуватися з кимось із братніх країн. Це ж так просто: написав коротенького листа, а тобі прийшла відповідь, знову написав — і знову відповідь, і кожного разу на конверті — марка. Тільки одклеюй і складай у клясер... Але кому й куди писати? Де взяти адресу? У тих сорок-білобок викрасти? Так у них же всі адреси дівчачі. А писати дівчинці, хоч би Льодика й на шматки різали, він не буде. Тільки хлопцеві! Але ж де дістати адресу закордонного хлопця?..І раптом...Допоміг випадок (недарма він чоловічого роду!).Льодик узяв у бібліотеці книжку, яку щойно перед ним здала Надя Трав'янко. «Небувале буває» Сергія Алексєєва (бачите, навіть назва символічна!). Прийшов додому, розгорнув, а там — лист. Тільки, будь ласка, не думайте, ніби Льодик такий, щоб просто собі читати чужі листи!.. Але якщо ти така гава, що залишаєш свої листи у бібліотечних книжках, то хто тобі винен?Це вже, даруйте, не твій лист, а бібліотечний.І його можуть читати всі абонементи, тобто абоненти.А коли і я абонент, то...Льодик розгорнув листа.«Добрий день, Надя!Дуже спасибі тобі за фото ваш прекрасний Київ. У мене все порядок. Тільки один неприємність. Я посварився з мій друг Гудрун. Той, що живе в сусідстві, в шостий номер. Ну, ти знаєш. Тому я тепер переживаю. Не знаю, як зробити назад мир і дружба. Ну от. А як ти?Пиши. Буду відповідати. Привіт.Е рік а»,У Льодика підскочило у грудях серце. Ой! Так це ж те, що треба!Гудрун! Хлопець! Та ще й посварився з Ерікою. От молодець! Мабуть, здорово вона йому в печінки в'їлася, та Еріка. А що ж! Дівчата — вони усюди однакові. Що в нас, що в них. Мабуть же ж, виставлялася, яка вона прекрасна — і гарна, і метка, і розумна. А йому це набридло, і він послав її по-німецькому куди треба. І тепер вона, бач, переживає, не знає, «як зробити назад мир і дружба». Мабуть, така сама, як Надька Трав'янко, якщо з нею листується. І той Гудрун, сердега, очима кліпатиме і ще візьме й помириться. Треба йому написати, підтримати, застерегти.Адреса є. Раз по сусідству,— значить, на тій самій вулиці. Правда, прізвища нема. Але Ейзенах — місто невелике. Значить, і будинки там невеликі. І навряд, щоб у шостому номері було багато Гудрунів. Таке незвичне ім'я. Може, він і на весь Ейзенах один.Відчуваючи жар у грудях і тремтіння в усьому тілі, Льодик сів за листа.«Добрий день, Гудруне!—бадьоро почав він.— Пише тобі Леонід з Києва. Не дивуйся, що я пишу. Просто наші дівчата листуються з вашими. І мені стало відомо, що ти посварився з Ерікою. Вона тепер переживає і не знає, як з тобою помиритися. А ти не переживай. Держи хвоста бубликом/ Я певен, що то вона винна. У нас теж дівчата вредні, і ми з ними сваримося. З ними інакше не можна.Давай будемо листуватися. Пиши мені, а я писатиму тобі.З міжнародним привітом Леонід Монькін».Льодик подумав-подумав і приписав:«Я збираю марки. А ти?»Він перечитав листа і лишився ним дуже задовелений. Здорово написано, по-чоловічому! Гудрун оцінить. Особливо оте «держи хвоста бубликом!» І приписка ловка. Нічого не просив, і водночас кожному дурневі ясно, що треба прислати марок.Льодик пішов на пошту, купив спеціального міжнародного авіаконверта й одправив листа.А того, Трав'янчиного, щоб вона ні про що не догадалася, дуже спритно підсунув їй у «Граматику» — хай думає, що сама туди поклала.І став чекати відповідь.День чекає, два, три... Тиждень чекає...Щодня по кілька разів зазирає у поштову скриньку. Навіть наважився запитати листоношу. Та усміхнулася й весело сказала: «Пишуть».За цей час Льодикові двічі вже снилися міжнародні сни.Одного разу наснилося, що на його ім'я з закордону прибув цілий вагон марок. І він не знає, куди ті марки подіти. Залізничне начальство вимагає, щоб він негайно розвантажував свій вагон, а мама категорично заперечує, щоб він завалював усю квартиру марками.Удруге йому наснилося, ніби його обирають президентом міжнародної антидівчачої асоціації. Це чомусь відбувалося на вокзалі в залі для інтуристів. І обирали його не люди, а... чемодани. З кольоровими закордонними наклейками у вигляді поштових марок. І головував на тих дивних зборах Гудрун, який, до речі, теж був не людина, а чемодан. «Авжеж,— думав уві сні Льодик.— Тепер зрозуміло, чому в нього таке ім'я. «Гудрун», «чемодан» — навіть звучить однаково».І Гудрун-чемодан, плямкаючи кришкою, наче ротом, говорив: «Чого ти дивуєшся? Я ж тобі писав у листі, що президентом будеш ти. Я ж тобі писав».— «Авжеж,— думав усі сні Льодик.— Як це я забув. Він же мені писав. Я ж одержав від Гудруна листа. Чого ж я дивуюсь».Так було уві сні. А наяву — ніяких листів не було.Минув ще тиждень. І ще три дні.Нічого.Крім газет, журналу «Барвінок» та рахунків за міжміські телефонні переговори батьків — анічогісінько.Льодик просто зненавидів поштову скриньку (у-у, теж жіночого роду, капосна!).Нарешті, він махнув рукою:«Та! Вже не прийде. Мабуть, той Гудрун не одержав мого листа. Прізвища ж я не написав. Ну й не треба! Не дуже й хотілося!»І от коли він махнув рукою і перестав чекати, несподівано надійшов лист.Повертаючись зі школи, Льодик зустрівся біля під'їзду з листоношею. Листоноша весело усміхнулась і сказала:— А-а! Товариш Монькін?! Леонід?! Вам лист!—вона швидко перегорнула у сумці велику кипу листів, витягла одного й подала йому.Занімілою рукою Льодик узяв довгастого конверта. І, розгубившись, навіть забув подякувати листоноші. Та, все ще усміхаючись, зайшла до під'їзду, а він лишився на вулиці.У лівому куточку конверта було наклеєно синеньку стрічечку, на якій білими літерами було написано іноземні слова, а у правому— аж сім різноколірних марок: на одній—дядечко в окулярах, на другій — будинки якісь, на третій — якийсь орнамент, а на чотирьох інших — по дві барвисті гарнющі пташки. У Льодика аж дух перехопило. Таких марок у нього ще не було.«Молодець, Гудрун! Ух молодець! Не хлопець, а молоток!»Тремтячими пальцями Льодик розірвав конверт.На землю посипалися кольорові листівки із зображенням якогось старовинного замку на горі. І ще — зображенням донизу — впала якась менша листівочка, на звороті якої був напис:«Леоніду від Еріки та Гудрун.На дружб у-ф ройндшаф т»,— піднявши, прочитав Льодик. Перевернув і... серце в нього зупинилося. З кольорової фотографії, обнявшись, усміхалися йому... дві дівчинки...Якби з неба просто на голову йому зараз упав марсіанин,— Льодик не був би такий вражений. Гудрун — дівчинка!.. Це було неймовірно. Як це могло бути?! Еріка ж писала: «Мій друг Гудрун», «Той, що живе в сусідстві...» І раптом Льодик згадав: «Тільки один неприємність...» Та то ж вона просто... просто помилилась. Погано ще знає мову і плутається у родах і відмінках. А він, йолоп: «Держи хвоста бубликом!.. У нас теж дівчата вредні, і ми з ними сваримося. З ними інакше не можна...» От тобі й маєш — «один неприємність»!.. От уже сміялися, мабуть!..З під'їзду вийшла усміхнена листоноша.— Ну що — дочекався? Приємно одержувати листи, правда ж? О, та ще й од дівчат!— вона зиркнула на фотографію, яку він не встиг сховати, підморгнула йому й пішла.Краще б вона вдарила його своєю сумкою по голові!«Дочекався»! Справді, дочекався!Ой! Що ж тепер буде!Еріка й Гудрун, звичайно ж, написали Наді Трав'янко, а та рознесе по всій школі... І... «У нас теж дівчата вредні...» Ну да- дуть йому тепер ці дівчата! Задражнять, засміють — жити не захочеш!.. Хоч на край світу тікай!Наступного дня Льодик до школи не пішов.Зранку заохав, застогнав і сказав мамі, що дуже болить голова й горло. Мама, звичайно, стурбовано обмацала його лоба і, хоч температури не виявила, сказала, щоб сидів дома.До півдня Льодик пролежав на тахті, перебираючи і переглядаючи марки. Для нових семи марок він одвів окрему сторінку клясера. Що б там не було — не викидати ж їх!Лежав, переглядав марки і думав.А ті Еріка й Гудрун, видно, єхидні дівчата. Ні слова йому не написали, тільки підписали фотографію і — все. Мовляв, дивись, дурню, і начувайся. Догадуйся сам, у яку калюжу ти сів із своїм листом! Марок йому, бач, закортіло! Барахольщик! Так на тобі марки, клей їх собі хоч на носа! Але за ті марки ти ще заплатиш! Сльозами вмиєшся!І так Льодикові стало кепсько, так кепсько, що йому здалося, наче він і справді захворів. І голова начебто заболіла, і горло... І температура ніби підвищилась.А вдома нема нікого. Тато й мама на роботі, прийдуть тільки увечері.Льодик відчув себе таким самотнім і нещасним, і так йому стало себе шкода, що він... заплакав.І в цей час у двері подзвонили. Льодик стрепенувся: «Невже мама?!» Коли Льодик хворів, мама іноді відпрошувалася на роботі й приходила зразу після обіду.Льодик швиденько витер сльози і побіг відчиняти.Відчинив двері і... закляк. На площадці з портфелями у рукахстояли Таня Верба, Тося Рябошапка, Люба Присяжнюк і Надя Трав'янко.Ти що — захворів?Чого ти не був у школі?Ми принесли тобі уроки.І прийшли провідати, бо я одержала вчора листа від Еріки,Льодик зіщулився, втягнув голову в плечі і позадкував.Ой дівчата, він таки хворий! — вигукнула Тося Рябошапка.— Дивіться, який блідий!І... і заплаканий! Дивіться! — скрикнула Люба Присяжнюк.Ой, що тобі болить?— забідкалася Таня Верба.Йому треба негайно лягти!— вигукнула Надя Трав'янко.І не встиг Льодик отямитися, як дівчатка підхопили його під руки, потягли до тахти і силоміць поклали.«Ну, зараз почнеться!» — з відчаєм і безнадією подумав Льодик і заплющив очі — він не хотів бачити їхніх торжествуючих облич.На якусь мить дівчата завмерли. А тоді...Ой,— прошепотіла Тося Рябошапка.— Дивіться, як йому погано!Здається, знепритомнів!— прошепотіла Таня Верба.Бідолаха!— прошепотіла Люба Присяжнюк. — Бачите, який він тонкий і вразливий. А ми...А ми,— зітхнула Надя Трав'янко,— ми ж завжди вважали, що він противний... А він узяв і помирив Еріку й Гудрун.Льодик ледь-ледь розплющив одне око — сміються, чи що? Та дівчатка й не думали сміятися. Обличчя в них абсолютно серйозні і зосереджені.Так же ж і пишуть,— знову зітхнула Надя Трав'янко. — «Нас помирив ваш хороший товариш Леонід Монькін. Передайте йому дуже спасибі!» І що він там таке написав?..І раптом Льодик усе зрозумів. І зовсім розплющив очі. Авжеж! Він написав Гудрун, що Еріка переживає, і Гудрун стало совісно, і вона перша побігла миритися (це ж так важливо, щоб хтось перший зробив крок!). Отже, сам того не бажаючи, він допоміг їм помиритися. І, вдячні йому за це, вони не стали писати, як він помилився... І ніхто з нього тепер не сміятиметься й не кепкуватиме.Гаряча хвиля несподіваної радості зненацька огортає Льодика, і він не може втриматися від усмішки. Дівчатка дивляться на нього і теж щиро й радісно усміхаються.І тут йому враз спадає на думку, що радість — жіночого роду... І дружба, між іншим,— теж...Але мир — усе-таки чоловічого...* * *Проте хоч доброта — теж жіночого роду, це зовсім не означає, що чоловічий рід геть-чисто позбавлений її.Он за останньою партою у лівому ряду під стіною сидить хлопець — наче з іншого класу, вищий і старший за всіх... Це... Коли він уперше зайшов до класу, Ігор Дмитруха сплеснув руками й вигукнув:— Ух ти! Фігура!І це прізвисько якось одразу, в одну мить приліпилося до нього.Він був високий, вищий за всіх у класі на цілу голову, а то й на дві, з довгим кумедним носом, з довгими руками, що стирчали з коротких рукавів, вайлуватий і незграбний. Ходив, човгаючи напівзігнутими ногами. А правою рукою вимахував і загрібав назад, наче бив себе по невидимому хвосту.Звали його Юра Хитрюк.Він мав би вже бути в п'ятому, але цілий рік прохворів — пролежав у лікарні.Через ту його хворобу батьки й переїхали зі Львова до Києва, щоб змінити шкідливий для нього вологий клімат.За вдачею Фігура був добродушний, незлобливий і м'який.Ігор Дмитруха відчув це одразу. Маючи про всяк випадок за спиною своїх «ад'ютантів» Лесика Спасокукоцького та Стасика Кукуєвицького, він підійшов до новачка, що мовчки сів на вільне місце за останню парту у лівому ряду* і в'їдливо-чемно спитав:Слухайте, дядю, ви правила поведінки учнів знаєте? Оно висять у класному куточку!Н-ну з-зна-аю,— враз почервонівши, неквапливо сказав той (він ще й заїкався!).Ой, сумніваюсь!— похитав головою Дмитруха. — От що гла- голить пункт восьмий?.. Пункт восьмий правил для учнів глаго- лить: «Вітай учителів та інших працівників школи, знайомих і товаришів. Виконуй правила вуличного руху». А ти? Ти нас привітав?Я... я... кивнув...— ще дужче червоніючи, сказав Фігура.Ех ти! «Кивнув»! У нас так не вітаються! У нас кажуть: «Здрастуйте, любі друзі!»Спасокукоцький і Кукуєвицький хихикнули.Припинити!— гримнув на них Дмитруха.Спасокукоцький і Кукуєвицький одночасно завмерли, стримуючи сміх.Привітайся, будь ласка!—лагідно сказав Дмитруха Фігурі.Фігура повагом підвівся з-за парти і, схиливши голову набік,криво усміхнувся:Н-ну... зд-драстуйте... л-любі д-друзі...О! Це — інша справа!.. Ану, любі друзі, привітаймо Фігуру!Дмитруха, як диригент, змахнув руками, і весь клас хоромвигукнув:Здра-стуй, Фі-гу-ра!А потім, повторюючи за Дмитрухою, всі прокричали ще тричі:Фіг-ура! Фіг-ура! Фіг-ура! — на зразок «Фізкульт-ура!»І всім одразу стало весело. І Фігурі теж. Він щиро сміявся разом з усіма. Видно, що він любив жарти і веселих людей. І Дмитруха, мабуть, йому сподобався. Він навіть хотів щось таке сказати, але в цей час зайшла вчителька, і почався урок.А на перерві Ігор Дмитруха підійшов до Фігури, що стояв у коридорі під стінкою, і сказав:Ні! Все-таки правил для учнів ти не знаєш! От що глаголить пункт сьомий? Пункт сьомий глаголить: «Розумно проводь вільний час: читай книжки, бери участь у роботі гуртків., займайся фізкультурою»... А ти чим займаєшся? Стоїш, як стовп. Непорядок. Ну, виконуй правила!.. Давай займемося фізкультурою. Побачимо, на що ти здатний. Одійди, будь ласка, од стіни!І коли Фігура слухняно одійшов, Ігор Дмитруха вигукнув: «Гоп!» — і враз скочив йому на спину. Від несподіванки Фігура поточився і мало не заорав носом.По конях!— закричав Дмитруха.Спасокукоцький скочив на Кукуєвицького, Валера Галушкинський на Шурика Бабенка, Льоня Монькін на Вітасика Дяченка. І хвацька кавалерія затупотіла по коридору. Аж поки владний голос завучші Віри Яківни: «Зараз же припиніть!» — не обірвав їхнього галопу.А ти молодець, Фігуро! Здорово гарцюєш! — сказав Ігор Дмитруха, коли вони вже пішки поверталися до класу.— Оголошую тобі подяку й нагороджую орденом Буцефала!Він вийняв із кишені і власноручно приколов до Фігуриних грудей значок із зображенням кінської голови.Спас-с-сибі! — закліпав очима й почервонів Фігура.А Спасокукоцький та Кукуєвицький подивилися на нього з неприхованою заздрістю і досадою — вони відчули, що втрачають прихильність командира. І правильно відчули. Такої вже вдачі був Ігор Дмитруха — він, не задумуючись, умить міняв свої симпатії й уподобання. І хоча Спасокукоцький та Кукуєвицький лишилися поки що ад'ютантами, але першим, найближчим «ад'ютантом його превосходительства» Дмитрухи став з цього дня Фігура.Фігуро! За мною! Вперед!— вигукував Дмитруха і мчав по коридору.І за ним, вимахуючи й загрібаючи назад правою рукою, незграбно біг на напівзігнутих ногах Фігура.Фігуро! На перший поверх! У спортзал! — вигукував Дмитруха і дріботів сходами.І за ним, вимахуючи й загрібаючи назад правою рукою, на напівзігнутих незграбно переступав через три сходинки Фігура.Фігуро! До компоту й пиріжків! Короткими перебіжками!— вигукував Дмитруха і, розштовхуючи всіх, летів у буфет.І за ним, вимахуючи й загрібаючи назад правою рукою, на напівзігнутих незграбно оббігав зустрічних Фігура...Тю! Просто як цуценя!—стиха пхекали один одному Спасокукоцький та Кукуєвицький, забувши, як зовсім недавно так бг- гали вони самі...Розповідаючи комусь про Фігуру, Дмитруха називав уже його не просто «Фігура», а «мій Фігура»:«Подивилися б ви на мого Фігуру...», «Мій Фігура ходить отак!.. Сміхота!..», «Викликає математичка мого Фігуру, а він підвестися з-за парти не може — я його за хлястика до спинки прив'язав. Ха-ха-ха!..»Під настрій Дмитруха складав про нього жартівливі вірші:Попросим, друзі, ми Фігуру Зібрать за всіх макулатуру! Стоїть Фігура, як скульптура,— Не хлопець, а карикатура!Ну, а Фігура... Він так довго (цілий рік!) лежав у лікарні і так знудьгував за хлоп'ячим товариством, і таким веселим геройським хлопцем здавався йому Ігор Дмитруха, що Фігура не помічавні його поблажливого тону, ні глузливих слів, ні образливих жартів...А може, помічав, але пробачав...А може, просто такої уже м'якої, добродушної вдачі він був...І на всі Дмитрухинські «жарти» Фігура тільки широко усміхався, показуючи великі нерівні зуби.Та от одного разу...Одного разу Ігор Дмитруха приніс у школу пістолет.Хлопці аж застогнали, побачивши той пістолет. Вони очей не могли відвести від нього. Ніхто зроду не те що в руках не тримав,— ніхто зроду не бачив такого пістолета.То був пневматичний духовий пістолет, що стріляв гумовими кульками. За десять метрів бив так, що лишався синець.Ігореві привіз того пістолета його старший брат — спортсмен, який без кінця їздив за кордон.Двічі стрельнути Ігор дав тільки Фігурі. По одному разу стрельнули Спасокукоцький та Кукуєвицький. Більше стрельнути Ігор не дав нікому.На великій перерві Ігор Дмитруха, гордий і незалежний, як ніколи, вимахуючи своїм пістолетом, помчав надвір. Хлопці з класу, всі до єдиного, заздрісно сопучи, мовчки бігли за ним.Щоб ніхто із старшокласників не заважав, подались у сусідній двір, за сараї, де нікого не було., Фігура намалював на стіні сарая крейдою мішень, і Дмитруха почав стріляти. Треба віддати йому належне — поціляв він добре. Меткий він усе-таки був хлопець, цей Ігор Дмитруха. І щоразу, як він поціляв, Фігура із щирим захопленням вигукував:О! Молодець!.. О!.. Ух ти!.. О!..Раптом з-за стіни сарая з'явилося маленьке смугасте кошеня. Глянуло на хлопців, ворухнуло хвостиком і стиха нявкнуло.У Ігоря Дмитрухи враз загорілися очі.Увага! — просичав він.— Починається полювання на бенгальського тигра!І, виставивши вперед руку з пістолетом, став підкрадатися до кошеняти.Н-не т-треба! — прохально сказав Фігура.Мовчати!—огризнувся Ігор. — Припинити розмови! Не заважати мисливцю!І, прицілившись, вистрілив по кошеняті. Кошеня стріпнуло лапкою, по якій він вцілив, і жалібно нявкнуло. Але чогось не тікало. Воно було, мабуть, ще дурне й не розуміло небезпеки.Фігура в два кроки підскочив до кошеняти і схопив його на руки.Що?! — скрикнув Дмитруха.—Ану віддай бенгальського тигра!Н-не віддам! — дивлячись спідлоба, тихо мовив Фігура.— Иом-му ж б-боляче!його довгі, в чорнильних плямах руки, що стирчали з коротких для нього рукавів курточки, ніжно притискали до грудей кошеня.Оддай зараз же бенгальського тигра! — люто просичав Дмитруха і схопив кошеня за хвіст. «Бенгальський тигр» хрипло, майже без голосу нявкнув.І тут сталося несподіване.Фігура взяв Дмитруху двома пальцями за носа і прищемив так, що той скрикнув і одпустив кошеня.Тоді Фігура обережно поставив кошеня на землю, спокійно одним рухом одібрав у Дмитрухи пістолет і закинув на дах сарая. Потім згріб Дмитруху і підняв на руки (все-таки він був старший на рік і вищий на голову).Дмитруха безпорадно засмикався й задриґав ногами.Фігура одніс його до калюжі під ринвою, поклав долілиць на землю, притис коліном, узяв однією рукою за чуба і почав'носом умочати в калюжу, примовляючи:П-пункт о-останній п-правил поведінки учнів г-глаголить: «Б-бережи п-природу!» А ти що робиш? Га? Ану кажи — б-будеш мучити тварин? Б-будеш?Хлопці стояли мовчки.Тільки Спасокукоцький та Кукуєвицький хихикнули, але перезирнулися і враз замовкли.А Фігура методично вмочав Дмитруху носом у калюжу і весь час примовляв:Будеш? К-кажи — б-будеш?Дмитруха хотів щось крикнути, алетільки пустив у калюжу бульки. Нарешті не витримав і попросився:— П-пусти! Ну п-пусти! Не б-буду! Не буду б-більше! П-пусти!І Фігура одразу пустив.Здаля зі школи долинув дзвоник на урок.Хлопці, так само мовчки, не кажучи ні слова, повернулись і побігли до школи.За ними, вимахуючи й загрібаючи назад правою рукою, на напівзігнутих незграбно біг Фігура.А капітан футбольної команди, верховода і командир Ігор Дмитруха сидів навпочіпки під ринвою біля калюжі і-гірко-гірко плакав.І можна було подумати, що то він наплакав цілу калюжу...За другою партою у лівому ряду під стіною сидить рудий, як вогонь, хлопчик з кошлатими насурмоненими бровами. Це Тимко Довганюк. Як і Фігура, він недавно в класі, десь із третьої чверті минулого року, зразу після зимових канікул.Поряд з ним сидить білявий кирпатий Павлик Назаренко, редактор класної стінгазети.Якби перед Новим роком хтось Павликові сказав, що він сидітиме за однією партою з рудим Тимком, Павлик голосно розсміявся б:— Що?! Та я краще в клітці з тигром сидітиму! І приємніше, і безпечніше...Перед Новим роком у Павлика були підстави так говорити.Тому що... Завтра — Новий рік.Про це величезними кольоровими літерами написано на фасадах будинків, прикрашених гірляндами електричних лампочок.Про це красномовно свідчать веселі усмішки Дідів Морозів з неприродно червоними носами, які дивляться на вас з усіх вітрин магазинів.Це відчувається, нарешті, по тому загальному передноворічно- му святковому настрою, який охоплює всіх.Павлик одягається і виходить у двір. Іскристі сніжинки миготять перед очима й ніжно лоскочуть щоки... А снігу як багато!..Ви коли-небудь ліпили сніговика?.. Ну, тоді ви, звичайно, знаєте, яка це весела й разом з тим кропітка справа. Вона потребує серйозності, таланту й, головне, сумлінної колективної праці. Мається на увазі, звичайно, не якийсь там миршавенький сніговичок- підліток, а справжній солідний новорічний сніговик,— двометрового зросту, з відром замість капелюха, з морквиною-носом і з мітлою в могутній руці. Сніговик, який цілісіньку зиму стоятиме в дворі, викликаючи подив і захоплення всіх, хто його побачить.Саме такого сніговика й ліпила вся їхня «гоп-компанія», коли Павлик вийшов у двір (у цьому дворі жило аж вісімнадцять чоловік з їхнього «Б» класу).Робота тільки розпочалась, і Павлик одразу приєднався до друзів.Незабаром на горбочку біля паркану височів могутній тулуб сніговика.Дівчата побігли по мітлу й відро, а Вася Дубчак, який уже другий рік ходить у художню студію, почав ліпити голову сніговика. Всі зачудовано стежили, як безформна брила снігу оживала просто на очах. Ось уже видно вуха, рот, підборіддя, вуглинки-очі... Велика товста морквина-ніс приліпилася над губами — і веселий симпатичний товстун-сніговик радо усміхнувся, немов дякуючи за те, що йому дали життя.Це було так здорово, що всі заплескали в долоні.Ех, шкода, що навесні він розтане,— зітхнувши, сказала Тося Рябошапка.Нічого, до весни фе далеко!—легковажно махнув рукою Валера Галушкинський.В усякому разі, до весни простоїть — це факт!—авторитетно запевнив Ігор Дмитруха.Авжеж, простоїть!Абсолютно!Хо-ороший сніговик!..А сніговик усміхався, і всім здавалося, ніби він аж підморгує— неодмінно, мовляв, простою до самісінької весни!І раптом... раптом сталося несподіване.З-за паркану вилетіла каменюка і вдарила сніговика по голові, аж усіх запорошило снігом. Гуркочучи покотилося порожнє відро-капелюх. Весела усмішка сніговика розсипалася на тисячі сріблястих сніжинок.Якусь мить сніговик стояв без голови. Та нараз друга каменюка бухнула йому в груди, сніговик похитнувся, мітла випала з його руки, він упав і розсипався...Бу-га-га!—з-за паркану показалась хлоп'яча голова в кошлатій шапці-вушанці.Рудий!Ах ти ж, рудий!Руда кандала!Пожежна команда!Вони на всі заставки лаяли хлопця, але навіть не зрушили з місця, щоб упіймати й покарати його. Вони добре знали, що це безнадійна справа. Він був невловимий.Презирливо посміхаючись, хлопець глузливо помахав рукою і зник...Його звуть Тимко. Але ніхто з них ніколи не називає його так, а дехто навіть не знає його справжнього імені. Для всіх він — ненависний Рудий, «руда кандала»,«пожежна команда».От уже півроку — відколи він з'явився тут — триває ця запекла ворожнеча. Він і вони: він — один, їх — вісімнадцять, десять хлопців і вісім дівчат. Але це зовсім не означає, що на їхньому боці перевага. Навпаки, тому вони так і ненавидять його, що нічого не можуть з ним вдіяти. Навіть Ігор Дмитруха визнав себе безсилим.Скільки прикростей завдає він їм!..У нього великі лупаті блідо-голубі очі, нахабні й глузливі. «Голі очі», — сказала про них Таня Верба.Все обличчя в дрібному ластовинні, немов якийсь жартівник- маляр бризнув на нього золотавою фарбою. А волосся, мов жар, яскраво-червоного кольору.Ну, звичайно ж, він,— Рудий. Це перше слово, яке зривається з язика, коли побачиш його. І яких же образливих, дошкульних відтінків набуває це слово в устах вісімнадцяти його ворогів!Рудий Тимко добре знає, як вони до нього ставляться, і чи не через це в його лупатих очах раз у раз спалахують злі вогники. Ці вогники розгораються в полум'я помсти, і незабаром «ворожий табір» уже тремтить від безсилої люті.Рудий розладнує ігри, в усьому перешкоджає і все псує. Кілька разів вони пробували відлупцювати його. Але з того нічого не вийшло. Тимко такий одчайдушний і верткий, що завжди видирається й тікає, залишаючи на обличчях ворогів синці й подряпини.За два тижні до Нового року Тимко захворів. Усі почували себе щасливими. У дворі настали тихі, спокійні дні.А напередодні Нового року усі й думати забули про Тимка. Наче його й зовсім не було на світі...І от сьогодні...Вони мовчки стоять посеред двору й сумно дивляться на жалюгідні рештки сніговика.Ну — все!.. Капець!..— зціпивши зуби, цідить Ігор Дмитруха.— Сьогодні не будемо псувати собі Новий рік, а завтра... підловимо й дамо йому так, щоб на все життя запам'ятав!.. Все!..Правильно!—підтримує Валера Галушкинський.Абсолютно!— погоджується Льодик Монькін.Отже, вирішено. Завтра, в перший день Ноцого року, з неподобствами Рудого буде покінчено. Або він, або вони.У гнітючому мовчанні всі розходяться додому....Павлик тиняється по незатишних святково прибраних кімнатах. Настрій у нього зіпсований. З голови не йде Рудий Тимко. От же капосний хлопець! Такого сніговика зруйнував! Ну чого він лізе! Що хоче від них? Чого весь час робить шкоду?.. Ну, стривай, буде тобі завтра!..В уяві Павлика постає картина справедливого й безжального суду над Рудим Тимком. Хлопці лупцюють його, примовляючи: «Оце тобі за сніговика!.. А це за поламану шпаківню!.. А це за футбольний м'яч!..»Павлику, винеси сміття,— чується з кухні голос матері.Павлик одягається і спускається у двір.Надворі вже зовсім темно. Сипле густий лапатий сніг і круж- ляе білим роєм у промінні ліхтаря, що висить біля воріт. Якраз там стоять ящики для сміття. Павлик спорожнив відро й повернувся іти, як раптом помітив коло паркану якусь темну постать. Постать вовтузилась у снігу на тому самому горбочку, де ще зовсім недавно стояв сніговик. Що можна робити самому отам, у темряві? Хто це?Павлик хотів був гукнути, але чогось передумав. А що як злодій? Або шпигун?.. Ет, дурниця! Звідки може взятися тут, у дворі, шпигун? І все-таки Павлик обережно поставив відро у сніг і крадькома, ховаючись попід парканом, посунув до постаті....Сніг січе в обличчя, набивається за комір, але Павлик не звертає уваги. Все ближче, ближче.От він уже чує голос — постать щось бурмоче, приглушено вигукує. І... Павлик аж присів од несподіванки. Він упізнав голос Рудого! Павлик злякався. Малодушний страх скував йому тіло й холодом пронизав серце. Павлик хотів утекти, але ноги прикипіли до землі і, безсилі, не могли зрушити з місця...Тим часом Рудий не помічав його і далі вовтузився на горбочку, щось бурмочучи й стиха вигукуючи. Павлик мимохіть прислухався. Те, що він почув, так здивувало його, що він забув про страх.— Ігоре, ану візьмись, браток!.. Павлику, а ти з того краю заходь!.. Разом! Узяли!.. Галочко, не крутись під ногами, а то ще придавимо ненароком... Васю, одійди — тобі ще роботи вистачить. Ти художник. Ти голову ліпитимеш... Нумо, хлопці, разом!..Тільки тепер Павлик побачив, що робить Рудий. Рудий ліпив сніговика. Одна величезна брила снігу вже стояла на горбочку, а він катав другу. Рудий ліпив сніговика сам. Якщо заплющити очі й не дивитися, то здавалося, що всі вісімнадцять тут, поряд з ним. Рудий називав кожного на ім'я, звертався до кожного і сам собі відповідав за них. І голос його був такий лагідний, що аж не вірилося, що це говорить Рудий. Це було щось неймовірне: Рудий вдавав усю їхню компанію. І себе самого вважав рівноправним членом цієї компанії. Тут, на самоті, коли ніхто з них не знав і не бачив цього, Рудий дружив з ними всіма...Рудий підкотив другу брилу по першої, і обхопивши її руками, намагався підняти. Він стогнав від натуги, ковзав ногами по снігу, падав, підводився і знову брався піднімати, але важка брила не піддавалася. І хоч як він підбадьорював себе — все марно. Він був* сам один. А одному це було не під силу...Рудий глибоко зітхнув і раптом припав до паркану і сховав лице у зігнутий лікоть.Плечі його здригались.Рудий плакав!Він плакав тихо, стримуючи схлипування й важко дихаючи.Так плачуть тільки ті, хто рідко плаче й соромиться своїх сліз. Так плачуть самотні й горді люди.Серце Павлика чимраз дужче стискається, і йому самому на очі навертаються сльози. Він раптом розуміє все. Він розуміє, як тяжко Рудому, як страждає він від своєї самотності, як набридло йому ворогувати з ними, як хочеться дружити й завжди бути разом з усіма.І тут Павликові пригадується випадок, який так здивував його колись. Одного разу Павлик бачив, як Рудий зустрічав свою маму на трамвайній зупинці. Його мама працювала вагоноводом трамвая і приходила додому пізно. Рудий іноді подовгу чекав на зупинках, щоб побачитися з нею. І Павлик якось був свідком саме такої зустрічі.Рудий,— отой зухвалий і злий забіяка,— пригортався до матері, як зовсім маленький хлопчисько, і ніжно, сумно шепотів: «Мамочко, рідненька! Приходь швидше! Я так скучив за тобою...»Як здивувався тоді Павлик!Виходить, Рудий не такий уже й поганий. А добрий і лагідний. Тільки дуже гордий і самолюбний. І зацькований, як вовченя. Адже ж вони ніколи не сказали йому доброго слова. Навіть коли він і не зачіпав їх. Тільки гнали його від себе, тільки дражнились і кепкували з нього. Важко тепер з'ясувати, хто перший почав і хто більше винен — він чи вони. Але так склалося, і вже пізно про це говорити.Ясно одне: Рудому дуже тяжко. Йому набагато гірше, ніж їм. Бо він один.Ще зовсім недавно, якихось півгодини тому, Павлик люто ненавидів Рудого, ненавидів і боявся. А тепер...Павлик рішуче підвівся, вийшов із своєї схованки й підійшов до великих брил снігу, що мали стати тулубом сніговика.Тимку! — гукнув він і не впізнав власного голосу.Рудий здригнувся і підвів голову.Тимку! — повторював Павлик.— Ану допоможи мені. Давай піднімемо цю брилу. Вдвох, мабуть, подужаємо. Знаєш, ти здорово придумав — зліпити зараз сніговика. От хлопці завтра будуть здивовані! От будуть раді!.. Ану!..Перший ранок Нового року—ясний, сонячний, радісний. Небо чисте й безхмарне, і сніг сліпуче іскриться на сонці. Аж боляче дивитись...У дворі веселий гамір. Від дзвінкого сміху здригаються засніжені віти дерев. Діти катаються на санчатах, борюкаються в пухкому снігу, грають у сніжки.А на горбочку, біля паркану, стоїть сніговик. Він не дуже гарний, трохи кривобокий, але страшенно симпатичний. І ніхто не по- мічає, що, примруживши одне своє око-вуглинку, сніговик обводить поглядом усю «гоп-компанію». Скільки їх? Дев'ятнадцять! Так, не вісімнадцять і один, а дев'ятнадцять.І сніговик радо усміхається...А після зимових канікул Тимко Довганюк перевівся у їхню школу, в їхній «Б» клас.І тільки тепер вони дізналися, що через оту їхню ворожнечу він півроку не хотів переводитися сюди, а щодня їздив до своєї школи у протилежний кінець Києва, де вони раніше жили...* * *За передостанньою партою у правому ряду біля вікна сидить хлопчина в синенькій з білими смугами на рукавах і на комірі спортивній блузі від тренувального костюма. Це Вовка Онищенко, один з кращих спортсменів не лише в четвертому «Б», айв усій школі, а, може, навіть і в місті. Він має другий дорослий розряд з плавання і перший дорослий розряд із стрибків у воду. Він неодноразово посідав у змаганнях призові місця. Він, так би мовити, спортивна гордість школи.А от цього року сталося так, що... По-опруо-о-симо ти-ишу-у!.. Урок почався.Але тиша прийшла не зразу — ще якусь хвилину чулося човгання ніг, переговори.Вчителька математики Марія Василівна терпляче ждала.Нарешті гомін ущух.Хто не виконав домашнього завдання, підніміть руку.Клас не ворухнувся. Руки не піднімав ніхто.Гаразд. Починаю опитувати.Палець учительки поволі повзе по журналу, по синьому стовпчику прізвищ, а очі поверх окулярів пильно оглядають клас.Вовка пригнувся, просто ліг на парту грудьми, сховавши голову за спину Вітасика Дяченка, що сидить попереду. Тіло напружилося, немов перед стрибком, а в голові лише одна думка: «Невже не пронесе?!. Невже не пронесе?!. Не...»— Онищенко!«Все!..»Вовка тяжко зітхнув, поволі підвівся і став, похиливши голову, мов приречений. Він нічого не говорив, та й навіщо?.. Вчителька й без слів усе зрозуміла.Сідай! Одиниця «з обманом»!Потім вона викликала Любу Присяжнюк, і та стала жваво відповідати урок.Вовка не слухав. Вовка сидів, підперши кулаком щоку, і спідлоба дивився на Марію Василівну. Дивився з такою безсилою люттю і відчаєм, як може дивитися тільки переможений на свого во- рога-переможця.Що вона наробила отою своєю одиницею!.. Що вона наробила!..Все пропало!.. Все!Сергій Петрович нізащо в світі не допустить Вовку до змагань.Нізащо в світі!..Його тренер Сергій Петрович — залізна людина.Та що й казати — у ДЮСШ (дитячо-юнацькій спортивній школі), куди ходить Вовка,— це закон: у кого погані оцінки, того до змагань не допускають.А як Вовка чекав цих змагань!..Міські змагання із стрибків у воду. Перші три призери їдуть у Краків. На міжнародні змагання поріднених міст (Київ — Лейп- ціг — Краків).Краків... Міжнародні змагання... Уявляєте?..І у Вовки були реальні шанси на призове місце. Сам Сергій Петрович сказав:— Якщо добре відпрацюєш вхід у воду, твій стрибок «сальто з піруетом» може потягти на дев'ять балів...Сам Сергій Петрович...І от...Ну, звичайно, він, Вовка, винен... Звичайно... Ну, не вивчив...Але ж учора по телевізору був хокей. Великий хокей! СРСР — Канада. Матч з канадськими професіоналами!.. Хіба можна було в цей час готувати уроки? Люди добрі!.. А перед цим — тренування. А позавчора — дві серії «Фантомаса». Що? Не можна вже й подивитися? Того «Фантомаса» показують якийсь один нещасний раз на два роки. Всі бачили, а йому— не можна? Не можна?.. Ігор Дмитруха сказав, що «Фантомаса» треба неодмінно подивитися, бо знімуть. А йому Гришка Гонобобель казав. І так в одному лише клубі йде, на околиці. Поки туди доїхав, поки назад. Коли ж ті уроки робити? Уночі, чи що?.. Сергій Петрович сам казав, що перевтомлюватись не можна, бо втратиш спортивну форму.До того ж Вовка був абсолютно, ну абсолютно переконаний, що його не викличуть. Адже Марія Василівна зовсім недавно викликала. І поставила трійку з плюсом. З плюсом! Цілком гарна оцінка... Спокійнісінько можна було сьогодні його не чіпати. Але ж ні — викликала! На зло викликала!.. Ну як до неї можна ставитися після цього?..І що це взагалі за вчителька?!Якась старорежимська смішнячка. Не в сучасній школі їй місце, а в бурсі, в пансіоні для... для дореволюційних дівиць. Факт!А оцінки які вона ставить! Це ж комедія, а не оцінки! Це ж для фейлетона у «Вечірній Київ»!.. У жодного вчителя в світі немає таких оцінок. І вигадала ж! Одиниця «з обманом» (одиниця, обведена буквою О,— це коли одразу не признаєшся, що не вивчив уроку). «Двійка — майже трійка» (2——це коли старався, готував урок, але нічого не вийшло. А плюси та мінуси!.. Трійка з двома мінусами. Четвірка з трьома мінусами. П'ятірка з плюсом.Просто плюс без усякої оцінки (коли добре відповів на незначне усне питання).Якісь допотопні оцінки. І куди тільки директор дивиться!..А це незмінне на початку кожного уроку:По-опруо-осимо-о ти-ишу-у!Вимовляє вона-цю фразу, розтягуючи слова і смішно складаючи свої зморшкуваті старечі губи дудочкою.Ну що це за вчителька, скажіть, будь ласка!Карикатура! Сміхота!.....На столі в Марії Василівни лежить портфель. Старий потертий шкіряний портфель, на кришці якого біліє схожа на паралелограм металева пластинка — монограма, теж стерта й подряпана, так що слів уже не видно й напис розібрати неможливо. Цьому портфелю дуже багато років, мабуть, удвоє більше, ніж Вовці. А вона все ще його носить. Такий мотлох! Не може купити нового. Просто гидко дивитися.Вовці чомусь згадалося, як він одного разу влітку випадково зустрів Марію Василівну в Ботанічному саду. Вона сиділа на лавці з маленькою білявою дівчинкою років п'яти.Дівчинка вередувала, кривила губки й не хотіла їсти хліб з маслом.Настусю, ну з'їж хоч трошечки. Я тебе прошу,— лагідно вмовляла її Марія Василівна.Настуся одверталася й махала своєю пухкенькою ручкою:Ай! Відчепись, ба! Перестань! Сказала, не буду, і все. Відчепись! Не приставай.Загалом Марія Василівна нічим не відрізнялась від тих численних бабусь, котрі цілісінькими днями гуляють із своїми онуками в Ботанічному саду,— хто з шитвом, хто з старою зачитаною книжкою, і кожна з неодмінним кошиком, з якого виглядає пляшка молока та загорнуті в газету бутерброди.І, як усяка капризна внучка, білява Настуся мала над Марією Василівною необмежену владу. Важко було повірити, що це та сама Марія Василівна, котра безжально виводила в класному журналі одиниці «з обманом» та інші страхолюдні оцінки.При згадці про це сьогоднішня одиниця здалася Вовці ще більш образливою й принизливою.Як не любив Вовка Марію Василівну!.. Понад усіх на світі!...У змаганнях Вовка Онищенко участі не брав. Сергій Петрович виявився справді залізною людиною. І хоча Вовка, втративши будь- яку гордість, намагався виправдатися, доводив, що це випадково, що він не винен, і навіть, мало не плачучи, присягався: «Я більше не буду»,— нічого не допомогло.Мало того! Коли у класі дізналися, що Вовку не допустили до змагань, всі з обуренням накинулися на нього.Ти що — здурів?! — кричала Макароніна.— Схопити одиницю перед самісінькими змаганнями!.. Це ж треба вміти!..Не міг розв'язати якоїсь нещасної задачі! — вторувала їй Надя Трав'янко.Ти ж не тільки себе підвів! Ти ж підвів усю команду! — захлинався Валера Галушкинський.Ми на тебе так надіялись! — мало не плакала Таня Верба.— Думали, у нас у класі буде чемпіон. А ти...Пігмей! — різав йому в очі Ігор Дмитруха.— Ти ж Сергія Петровича, знаєш, як підвів!.. У кишеню до нього, можна сказати, заліз. Він же на тобі, може б, заслуженого тренера одержав. А це ж і гроші, і персональна пенсія на старість. Пігмей! — Ігор Дмитруха був визнаний авторитет у спортивних справах.Як гірко Вовці було слухати усі ці докори!І через оті докори, і через те, що всі його приниження і просьби виявилися марними, Вовчине серце краялося на шматки — він був дуже самолюбний. А самолюбні люди в своєму приниженні намагаються звинуватити будь-кого, тільки не себе. І Вовка звинувачував Марію Василівну. «Все вона, все через неї!» — з безсилим відчаєм думав він.І Вовка вирішив помститися.Він старанно готував уроки й чекав. Чекав, що Марія Василівна от-от викличе його, він блискуче відповість, одержить п'ятірку з двома плюсами і скаже: «А знаєте, я ж і тоді все на «відмінно» знав. Тільки в мене дуже боліла голова, і я не міг відповісти. А ви навіть не спитали мене, в чому справа. А відразу поставили одиницю «з обманом». І я промовчав — з принципу. Ви ж бачите, що я все знаю. А ви... Ех ви!.. Ви зіпсували життя не тільки мені, а й моєму тренерові Сергію Петровичу. Через вас йому не присвоїли звання заслуженого тренера і він не одержить персональної пенсії. Можете радіти!..» — гордо підвівши голову, він вийде з класу. І Марія Василівна, нарешті, зрозуміє, яка вона була несправедлива й жорстока. Але пізно.Таку благородну й красиву помсту придумав Вовка.Але Марія Василівна усе чомусь забувала викликати Вовку. До того ж цього року вона чогось стала хворіти, і її уроків часто не було. І невисловлені благородні слова Вовчині самітно звучали в його душі — нікому не чутні й даремні.Настав березень. Усюди ще лежав сніг, ночами мороз частенько розмальовував вікна химерними візерунками, але в повітрі вже пахло не по-зимовому свіжо й задьористо — прілий запах торішнього листя і голих набрунькованих гілок розливався з садів і парків по київських вулицях. А коли випадали погожі безхмарні дні, під сонцем на пагорках з-під снігу проступали чорні лисини вологої землі. Лисини парували — немов дихали березневим повітрям.І от надійшло Восьме березня — Міжнародний жіночий день.Як стало вже традицією, жінок вітали напередодні — сьомого.Вовка цілий місяць майстрував мамі подарунок—чемоданчик- аптечку з безліччю відділень та ящичків для ліків (Вовчина мама працювала лікарем у «швидкій допомозі»). Але вручити його сьогодні вранці не зміг—мама спала після нічного чергування.Тому Вовці просто не сиділося на уроках. Йому кортіло побігти додому й урочисто піднести мамі подарунок. Він боявся — а що як мама, прокинувшись, подумає, що він взагалі нічого їй не подарує в цей день?Як довго тягнуться сьогодні уроки! І мов на глум, останнім був урок Марії Василівни. Цей урок здався Вовці просто нестерпним.Вовка вже не думав про те, щоб Марія Василівна викликала його. Йому було не до цього сьогодні.Що вона там тягне? Кому це потрібно сьогодні? Могла б врешті-решт навіть трохи раніше відпустити. Усе-таки свято. Та й сама жінка все-таки. Хай би йшла святкувати.Проте Марія Василівна, мабуть, не розуміла цього. Вона дотягла пояснення уроку до самісінького дзвоника. І, коли пролунав дзвоник, вона саме кінчила пояснювати. Учні одразу заметушилися, дістаючи портфелі. Але з місця уставати не наважувались — Марія Василівна все ще стояла біля столу.Було незрозуміло, чого вона бариться — раніше вона ніколи не. затримувалася в класі після дзвоника.Марія Василівна зняла окуляри, провела рукою по стомлених очах і усміхнулася якоюсь дивною тремтливою усмішкою. Потім тихо, але так, що весь клас почув, сказала ніби сама до себе:От і закінчився мій останній урок... На все добре, діти...Нарешті!.. Вовка рвонувся з місця й вискочив з класу. І лишев коридорі раптом зупинився. Що таке? З класу, крім нього, ніхто не вийшов. Певно, Марія Василівна ще щось говорила. На мить Вовка завагався,— якось негаразд вийшло. Але махнув рукою: «Ет! Мабуть, каже, щоб ми своїх матерів привітали із святом. Самі знаємо! Не вертатися ж через це назад»,— і побіг додому.Мама дуже зраділа Вовчиному подарунку. Вона була така розчулена, що навіть сльози з'явилися в неї на очах. І все тому, що Вовка сам, власними руками змайстрував його. І хоча татків подарунок — костюм — був значно багатший і дорожчий, він дуже програвав поряд із Вовчиним. Відчувалося, що татко заздрить Вовці. І торжествуючому Вовці навіть стало шкода татка. Він виявив благородство й почав хвалити татків подарунок, але мама сказала, що його, Вовчин, усе одно кращий.Настрій у Вовки був чудовий. Він почував себе героєм. Це дуже приємне почуття, і його завжди хочеться продовжити. Коли мама і тато, розхваливши Вовку до небес, нарешті взялися до своїх справ, Вовка подався до сусідів. Сусіди, звичайно, все вже знали і теж стали хвалити Вовку. Правда, значно стриманіше, ніж тато з мамою. А восьмикласниця Нюрка й зовсім нічого не сказала. Вона крутилася перед дзеркалом, кудись збираючись. Таке Нюрчине ставлення не сподобалося Вовці.Куди це ти так чепуришся, красуне? — глузливим тоном спитав він.Як це куди? — підфарбовуючи вії, пискнула Нюрка.— До школи. На урочисті збори, присвячені Восьмому березня.Вовка пхикнув — подумаєш, щастя, урочисті збори! Нюрка сьогодні його дратувала.Слухай, Вовко,— вона обернулася,— чого це ти приховав, що ваша Марія Василівна йде на пенсію? її сьогодні на зборах урочисто проводжатимуть.Що-о? — від подиву Вовка аж рота роззявив.Нюрка пильно глянула на нього:Ти що — не знав?Та ні... Чого це... А що тут такого... Подумаєш...Тепер уже Нюрка пхикнула:Теж іще—кадр! Ставлення називається. Все-таки — на пенсію...Вовка пробурмотів щось невиразне і вискочив з кімнати......Ігоря Дмитрухи не було вдома. Вітасик Дяченко пішов у кіно. Шурика Бабенка приїхала й забрала до себе на Куренівку тітка. Валера Галушкинський пішов з мамою до кравчині. Ну, як на зло — нікого. Навіть Таня Верба — Вовка пересилив себе й забіг до неї, хоча ніколи не ходив до дівчат додому,— і та була десь у бібліотеці.У Вовки голова пішла обертом. Як же це я так?! Як же він міг не зрозуміти її слів: «От і закінчився мій останній урок...» І вискочив. Навіть не почекавши, що вона скаже далі. А вона говорила. Звичайно, говорила. Прощалася. І вийшло так, ніби Вовка навмисне, демонстративно вибіг, щоб не бути присутнім при цьому. І Марія Василівна попрощалася з усім класом, з усіма,— крім нього...Ну й нехай!.. До речі, злополучну одиницю «з обманом», напевне, тепер можна вважати недійсною. Не буде ж нова вчителька звертати уваги на ці страхолюдні оцінки.Ні! Негаразд усе-таки вийшло. Тим паче в день Восьмого березня. Ну що було почекати ще якусь хвилинку... І тоді — разом з усіма. А так: усі гуртом, а він — один. І Вовка раптом відчув себе самотнім-самотнім. Таке почуття в нього бувало, коли він запізнювався і прогулював урок або коли його виганяли з класу. Йому тоді здавалося, що всі роблять щось правильне, потрібне, а для нього вже недосяжне. І ставало тривожно і навіть страшнувато.Вовка обережно прослизнув у двері школи і, злодійкувато оглядаючись, рушив по сходах на другий поверх, де містився зал. Вовка знав, що на такі урочисті збори молодших класів не запрошують — лише старші. Знав також, що коли його побачать, то відішлють додому — дисципліна є дисципліна. Але Вовка не міг не прийти зараз до школи. Щось тягло його сюди нестримно, як тягне, кажуть, злодія на місце злочину.Коли Вовка підкрався до дверей, почулися гучні оплески — мабуть, закінчилась доповідь або чийсь виступ. Двері були трохи прочинені, й Вовка бачив частину зали й сцену, на якій містилася президія. В центрі президії сиділа Марія Василівна. Очевидно, її вже почали проводжати, бо всі аплодували й дивилися на неї, а вона одна не аплодувала. І обличчя в неї було схвильоване і якесь розгублене — таке обличчя в неї бувало, коли в класі зчинявся галас. І здавалося, вона зараз встане й за звичкою скаже: «По- опруо-осимо-о ти-ишу-у!» Але вона не встала і не сказала. А встав Павло Павлович, учитель фізкультури, який теж сидів у президії, тільки з самого краю. І одразу в залі стало тихо, дуже тихо, так що Вовка навіть дихати перестав, щоб його не почули.Дорога Маріє Василівно...Вовка не впізнав голосу Павла Павловича,— мужній і владний на уроках, зараз він звучав якось тихо й схвильовано.Дорога Маріє Василівно... Ви знаєте, я не вмію виступати і говорити промови. Ви добре це знаєте. Ще коли я був Павликом- Равликом, вашим учнем у цій самій школі, ви часто дорікали мені за це. Ви ж були нашим класним керівником. Але сьогодні я не можу не виступити. Сьогодні з нашого колективу йдете ви, найдорожча для мене людина, мій учитель і тепер мій товариш по роботі... Ех, не вмію я говорити... Але знаєте, адже я через вас став учителем... Хотів бути таким, як ви... А був же просто спортсменом... І не знаю... може... А втім, що я кажу... Не те я кажу... Маріє Василівно, рідна, дорога ви моя... Спасибі вам за все, що ви зробили для мене, для нас, для всіх, кого ви вчили. А їх сотні, тисячі розкидані по всій землі... Наша школа назавжди зостанеться для вас рідним домом. Ви не залишаєте нашої сім'ї, а просто, просто...Павло Павлович раптом почервонів, закліпав очима, потім вийшов з-за столу, підійшов до Марії Василівни, схилився й поцілував їй руку. І якусь хвилину так стояв, схилившись і притиснувшись до її руки. А Марія Василівна в цей час другою рукою гладила його по голові і щось шепотіла йому на вухо. І очі в неї були вологі й часто-часто кліпали.В залі панувала мертва тиша. Вовка весь зіщулився і завмер за дверима. Йому здавалось — усі в залі знають, що він стоїть тут, і знають, як він не любив Марії Василівни, і знають навіть, яку «благородну» помсту придумав для неї. І такою жалюгідною і нікчемною здалася Вовці ота його «благородна» помста, побудована на нечесності і брехні!..Йому хотілося втекти, сховатися, але він не міг зрушити з місця.Знову почулися оплески, а потім на сцену вийшла якась не знайома Вовці учениця дев'ятого класу. Вона говорила дзвінким урочистим голосом, яким звичайно декламують вірші на шкільних вечорах самодіяльності. Від хвилювання Вовка погано розумів, що вона говорить: щось про Міжнародний жіночий день, про вчите- лів-жінок взагалі і про Марію Василівну зокрема... Але одна фраза вкарбувалася йому в пам'ять: «Ваші одиниці «з обманом» учили нас чесності і правдивості». Це була якась смішна фраза, проте вона дійшла до Вовки. Одиниця «з обманом»!Це ж була остання його оцінка в Марії Василівни. Більше того— це взагалі була остання одиниця «з обманом», яку поставила Марія Василівна: після Вовки більше ніхто не одержував такої оцінки. І Вовка так і не виправив її. Вона залишилась йому назавжди.Будуть у Вовки і п'ятірки, і четвірки, і трійки, але ніколи йому вже не виправити оцієї одиниці «з обманом». Бо оцінки йому ставитимуть інші вчителі. А Марія Василівна вже ніколи не поставить йому ні «двійки — майже трійки», ні четвірки з двома мінусами, ні п'ятірки з плюсом — ніколи нічого. І Вовка раптом уперше зрозумів усю безнадійність і непоправність цього короткого слова — ніколи. Його охопив розпач.«Але ж і те, що я зараз стою під дверима і потай, як злодій, підслуховую,— де теж обман, де нечесно. Невже все життя я брехатиму і робитиму підло, нечесно? Невже на все життя в мене — одиниця «з обманом»?Може, тому, що Вовка був захоплений своїми переживаннями,— а саме в цей час знову залунали оплески — він не почув кроків. І лише коли хтось штовхнув його, рвучко обернувся. Позад нього стояло четверо семикласників: три дівчинки і один хлопець—Кос- тя Лось, якого Вовка добре знав, бо той теж був завзятим спортсменом — чемпіоном школи з гімнастики. Семикласники тримали в руках два кошики з квітами.Чого стоїш на порозі? — просичала до Вовки струнка білява дівчинка, що була в парі з Костею.Та це Вовка Онищенко. З четвертого «Б». Стрибун у воду,— скоромовкою прошепотів Костя.— Марія Василівна у них викладала. Мабуть, прийшов вітати від класу, запізнився і боїться заходити... Ну, ходімо, старик!.. Тільки швидше, бо знову хтось виступатиме, тоді буде незручно.І Костя ловко підштовхнув Вовку коліном, і той опинився в залі. Все це сталося так несподівано й блискавично, що Вовка не зміг сказати ні слова.Оплески, які почали вже були вщухати, загриміли з новою силою. Зал підвівся і, стоячи, аплодував семикласникам, які несли на сцену кошики з квітами. Прохід між рядами стільців був вузький, Вовці нікуди було подітися, і він, блідий, переляканий на смерть, мимохіть крокував перед семикласниками, почуваючи себе наче в якомусь фантастичному сні.І от Вовка — на .сцені. Семикласники ставлять квіти на стіл президії і хутко повертаються назад у зал. А Вовка, раптом утративши над собою владу, застигає на місці в якомусь розпачливому заціпенінні.Директор школи Вадим Григорович якийсь час запитально дивиться на нього, потім усміхається і несподівано каже:Слово має учень четвертого «Б» класу Онищенко Володимир.У Вовки потемніло в очах. Невимовний жах охоплює Вовку.Як це сталося? Для чого він тут? Що робити?..Усе тіло Вовчине — ніби чуже. Особливо руки. Він не знає, куди їх подіти. Вони заважають йому. Він то закладає їх за спину, то засовує у кишені, то стискає так, що тріщать суглоби...Усі чекають.Вовка мовчить.Говори, Онищенко,^ не соромся,— лагідно запрошує директор.Ну — «Дорога Маріє Василівно...» — пошепки підказує Павло Павлович, що сидить зовсім близько.Дорога Маріє Василівно,— машинально повторює Вовка, лякається власного голосу й замовкає.Та вже пізно. Тепер треба щось говорити. І слова вириваються самі собою— гарячкові, безладні, нестримні...Я... в мене... Я нічого не хотів... Я просто... У мене... одиниця «з обманом»... остання... більше ні в кого... І я не виправив... Не встиг просто... Я хотів... учив... Слово честі... Тепер усе- все знаю... Чесне...Вовчин голос раптом затремтів, зірвався, перед очима попливли яскраві кола. Вовка рвонувся з місця, кинувся в глиб сцени і, забившися у куток, гірко заплакав.Крізь сльози він не чув шуму в залі, не розумів, що йому говорили. Він тільки відчув, як хтось обняв його обережно за плечі й кудись повів. Він ішов, затуливши обличчя руками, і нічого не бачив.Потім, усе ще плачучи, він сидів на дивані і хтось мовчки ніжно гладив його по голові. А коли Вовка зрештою заспокоївся й розплющив очі, то побачив, що сидить в учительській, а поряд з ним—Марія Василівна, і більше нікого поблизу немає.Помітивши, що Вовка вже не плаче, Марія Василівна усміхнулась і чомусь пошепки, хоча нікого в кімнаті не було, сказала:Дурненький мій хлопчику! Ичг яке вигадав! Немає в тебе ніякої одиниці «з обманом». Ти її щойно виправив. Чуєш?.. Виправив. Не кожен може визнати свою провину. Та ще й привселюдно. Тільки чесна людина. ...Мине багато років, Вовка стане Володимиром Івановичем, інженером, космонавтом, а може, й учителем (хто знає!) — але ніколи в житті не забуде він цієї хвилини і цих слів... * * *Перед Вовкою Онищенком поряд з Любою Присяжнюк сидить чорнявий циганкуватий Вітасик Дяченко. Вітасик — кращий учень у класі, круглий відмінник. Але він зовсім не схожий на тих горе- відмінників в окулярах, які нічого, крім уроків, не знають і не вміють, і в той час, як вертляві трієчники та двієчники весело грають у футбол, сидять за столом, вшнипивши носа в книжку.Вітасик, звичайно, дуже любить читати, але він любить також пограти у футбола, у сищиків-розбійників, у квача. І, коли треба, не цурається різних ризикованих хлоп'ячих витівок, що, здавалося б, зовсім не до лиця круглому відмінникові. Як-от, наприклад, з тим Фантомасом... Вітасик хвилюється. Вітасик страшенно хвилюється. Сьогодні в його старшого брата, дев'ятикласника Романа,— прем'єра. Перша в житті прем'єра! І не в якійсь там самодіяльності шкільній, а втеатрі. В народному театрі екскаваторного заводу, в справжнісінькому театрі, на спектаклі якого продають квитки і яким керує заслужений діяч мистецтв Анатолій Сергійович Алмазов.Роман хоче стати артистом, мріє вступити до Київського театрального інституту. І яка ж то була радість, коли, шукаючи по шкільних драмгуртках виконавця на роль Яшки в п'єсі «Ім'ям революції», Алмазов вибрав саме його, Романа.І от сьогодні прем'єра.Роман з самого ранку пішов у театр (у них там останній прогін перед прем'єрою). А Вітасик ходить і хвилюється. Йому здається, що якби він сам виступав, то так би не хвилювався. Він дуже любить свого брата.Вітасик довго тинявся коло велетенських колон заводського Палацу культури. Йому так кортіло одним оком глянути... Але двері були замкнуті, і він подався додому.Вітасик уже заходив у свій під'їзд, як раптом почув ззаду:Алло! А ми тебе шукаєм. Гайда!Він обернувся.То був Ігор Дмитруха з усією компанією. У Вітасика не було зараз настрою іти з ними, але й не хотілося щоб вони подумали, ніби він хвилюється. І він пішов.Біля, крайнього в їхньому кварталі будинку, який нещодавно, тільки в цьому році, заселили, вони спинилися.Ти станеш тут, ти — на розі, ти — на сходах,— наказував Ігор, тицяючи хлопцям у груди пальцем.— А ми з Вітасиком — туди!Сторожко озираючись, він шмигнув у під'їзд. Вітасик за ним.По-котячому, безшумно піднялися сходами нагору. Аж ось і п'ятий поверх. Біля п'ятдесят восьмої квартири перевели подих, прислухалися. Ігор витяг з кишені крейду й швидко написав на дверях великими літерами: «Бережись Фантомаса!» Потім панічно, наче за ними гналися вовки, удвох загриміли вниз, кулею вискочили з під'їзду і вже всією компанією дременули геть...Це почалося тижнів зо два тому, коли хлопці подивилися фільм «Фантомас». Усі, звичайно, були під враженням. А надто Ігор Дмитруха. Він випинав нижню щелепу й по-фантомасячому дико реготав. І, де тільки міг, писав крейдою «Фантомас».Якось надвечір, коли всі сиділи й думали, що б таке ще встругнути, гідне страхолюдного кіногероя, біля них зупинився невисокий незнайомий дядечко в береті. Подивився на стіну, де було нашкрябано здоровеннецькими літерами «Фантомас», скривився й сказав:Ви б, хлопці, стерли оте казна-що. Новий же будинок. Чиж для того вас грамоти вчили?І хоч він сказав це досить лагідно, Ігор Дмитруха наїжачився:А то ми? Ви бачили? А доведіть!Дядечко нічого на те не сказав, підійшов і став сам витирати стіну. Витер, глянув на хлопців, сказав:Ех ви, письменники! — і пішов.Ігор Дмитруха не любив, щоб йому робили зауваження. Очі його спалахнули:Фантомас таких образ не прощає!.. Ха!.. Ха!.. Ха!.. Треба простежити, де він живе.І хлопці пригинцем, ховаючись попід стінами, кинулися за дядечком.Дядечко жив у крайньому новому будинку, в п'ятдесят восьмій квартирі. В той же день на дверях п'ятдесят восьмої з'явився напис: «Бережись Фантомаса!»Війну було оголошено.І хоч був то звичайнісінький собі дядечко, і прізвище мав звичайне (на першому поверсі висів «Список мешканців», де вони прочитали: «58 — Захарченко В. Г.»), але розбурхана грою хлоп'яча уява робила його таємничим, загадковим і небезпечним.Забачивши у дворі його невисоку постать, Ігор Дмитруха завжди приглушено вигукував: «Захарченко!»І вся фантомасяча компанія кидалася врозтіч...А те, що Захарченко більше до них не підходив, нікому на них не скаржився і терпляче витирав свої двері, робило його ще більш загадковим, незбагненним.Та сьогодні Вітасикові було байдуже до того. Сьогодні — прем'єра.І коли після «операції» хлопці почали грати у квача, він не приєднався до них, а почвалав до Палацу культури...Який то був довгий день! Здавалося, всі годинники зіпсувались — відстають або зовсім спинилися.Знайома контролерша Палацу культури (Тусина бабуся) змов- ницьки підкликала його пальцем і, коли він підійшов, сказала:— Тільки що була в залі. Твій Роман грає — як Смоктунов- ський!.. І це на прогоні!.. А що ж на прем'єрі буде!..Вітасик почервонів від задоволення. Але хвилюватися не перестав. «А! То вона заспокоює!.. Щоб я не хвилювався...»Та от надійшов вечір.Вітасик з татом, з мамою і з сусідкою Маргаритою Михайлівною сидить у другому ряду перед самісінькою сценою і з нетерпінням чекає. В руках нервово тисне програмку, де серед дійових осіб і виконавців надруковано: «Яшка—Роман Дяченко». Про інших виконавців він і читати не став — однаково їх не знає. А цей рядок перечитує сто разів...Нарешті світло гасне.Прожектори освітили завісу.І враз запанувала тиша.Завіса розсунулась.Почалося.На сцені — тисяча дев'ятсот вісімнадцятий рік. Маленька залізнична станція. Пасажири. Серед них двоє дітей — дванадцятирічний Васько і десятирічний Петрик.Вітасик повертає голову назад і перезирається з Ігорем Дмит- рухою, який сидить із своїм татом у четвертому ряду. Ігор Дмитруха зневажливо кривиться. Хлопчиків на сцені грають дівчата. Тільки дорослим може здаватися, що вони схожі на справжніх хлопців. Вітасика дратують їхні противно пискляві голоси. Та ось на сцені з'являється безпритульник Яшка. Вітасик навіть не одразу впізнає свого Романа. В дранті, брудний, замурзаний — лише зуби виблискують, коли говорить. У Вітасика завмирає серце: «Ой, щоб тільки не збився, не забув слова!..» Та даремно він хвилюється. Роман тримається впевнено, публіка реагує на кожну його репліку, навіть аплодує.Тато і мама радо всміхаються. А Вітасик просто сяє. Важкий тягар спадає з його серця, і стає легко й хороше. З гордістю озирається він навколо. От який у нього брат!Коли почалася друга картина, Вітасик дивився на сцену не дуже уважно. Роман казав, що в другій картині його не буде. Вітасик крутився у кріслі, зиркаючи то на прожекторську ложу, то на яруси, то на гальорку. Він саме обернувся до Ігоря Дмитрухи, як раптом публіка зааплодувала. Вітасик рвучко повернув голову. На сцені стояли Ленін і Дзержинський.Оплески вщухли так само раптово й одностайно, як і виникли.Ленін заговорив.Зал завмер.Ленін говорив тихо, але енергійно, з характерною інтонацією, по-особливому, м'яко вимовляючи літеру «р». Схиляв голову набік, лагідно мружив очі й усміхався променистою, надзвичайно доброю усмішкою. І ходив по сцені легкою швидкою ходою, засунувши руки в кишені.І все це було таке знайоме-знайоме, миле й рідне, що серце стискалося від хвилювання.Вітасик багато разів бачив Леніна в кіно. Але то було кіно. А тут за кілька метрів (рукою досягтися можна) ходив по сцені живий Ленін.І хоча Вітасик десь підсвідомо розумів, що то не насправді, що то артист, усе одно це було — надзвичайно.Вітасика вже аніскілечки не дратували оті Васько й Петрик з дівчачими голосами. Він тільки трішечки заздрив їм, що вони розмовляють з Леніним.А п'єса йшла далі. В ній відбувалися драматичні події. Підступні есери Романовський та Малінін, а також зрадник Ярцев усіма силами намагалися шкодити революції. Гинув відважний Яшка.І тут Вітасик піймав себе на тому, що його не так хвилюють інтриги есерів і доля Яшки (хоч і грав його Роман), як хочеться знову побачити Леніна. Він з нетерпінням ждав, коли знову вийде на сцену Ленін. І коли в останній картині Ленін таки з'явився, у Вітасика радісно закалатало серце.Васько й Петрик, що дісталися до Кремля, зморені поснули в Ле- ніновому кабінеті, скоцюрбившись у м'яких кріслах. І дивлячись на них, надзвичайно проникливо й схвильовано, Ленін говорить:Ах, як би мені хотілося побачити, що буде з Росією років через сорок—п'ятдесят. Але ці хлопчики та й уся наша молодь вселяють величезну бадьорість... У голод і холод, роздягнені й роззуті, вони йдуть і вмирають за нове життя...Завіса повільно опустилася.Зал просто вибухнув. Кілька хвилин у залі шаленіла буря оплесків. Тричі опускалася й піднімалася завіса. Чулися якісь крики, але спершу не можна було розібрати слів.Нарешті пробилося:Браво, Захарченко! Браво! Браво!І весь зал підхопив і почав скандувати:Бра-во, За-хар-чен-ко! Бра-во, За-хар-чен-ко!..Тривожний здогад уколов Вітасика в груди. Він озирнувся наІгоря Дмитруху. Той сидів блідий і розгублено кліпав очима.Вітасик похапливо розгорнув програмку й одразу знайшов: «У ролі Леніна — заслужений артист УРСР В. Г. Захарченко».І тут же згадав: Роман говорив якось, що на роль Леніна запросили з театру справжнього артиста, який живе десь по сусідству з ними.То був їхній Захарченко!Вітасик ще раз обернувся, але тут, аплодуючи, всі встали, і він згубив Ігоря Дмитруху з очей.Зненацька в голові майнула думка: зараз Захарченко піде додому, а на дверях... Вітасик зірвався з місця і, розштовхуючи людей, кинувся до виходу. Його штурхали, наступали на ноги, він дряпався об якісь гострі жіночі прикраси, але не відчував болю. Швидше, тільки б швидше!.. Біля роздягальні вже була черга. Невелика, кілька чоловік, але все одно довелося чекати.Не застібаючись, він вискочив на вулицю і щодуху побіг до крайнього будинку.По сходах бігти вже не було сили. Хапаючись за перила, він піднімався, переступаючи через дві сходинки.Аж ось і п'ятий. Вітасик звів голову і застиг.Ігор Дмитруха просто рукавом ретельно витирав двері. Він був у вушанці, не чув кроків Вітасика і не бачив його.Вітасик повернувся і тихенько навшпиньках пішов униз... * * * І от вони тихенько сидять за партами і пишуть контрольну. Це — не звичайна контрольна. Це — твір. На вільну тему—«Ким я хочу бути». Начебто й стара, але для кожного в його особистій долі вічно нова тема...Тільки почувши, про що треба писати, Спасокукоцький і Кукуєвицький гордо перезириулись і, недовго думаючи, одразу впевнено написали одне й те саме: «Буду космонавтом». А вже потім дороги їхні розійшлися — Спасокукоцький збирався летіти на Марс, а Кукуєвицький — на Венеру. Свої майбутні космічні дороги зараз вони й описували.Шурик Бабенко, навпаки, довго думав, задерши голову й дивлячись на стелю... В душі його точилася боротьба. Йому дуже хотілося стати знаменитим хокейним воротарем, таким, як Владислав Третяк. Але Шурик дуже погано катався на ковзанах,— ноги його підгинались і роз'їжджались, як у корови на льоду. Всі в класі це добре знали. Тому він гірко зітхнув і став писати про те, що буде інженером. Як тато.Ніна Макаренко (Макароніна) писала, що мріє стати льотчицею, як знаменита Марина Попович. Вона, звичайно, не від того, щоб стати космонавтом, як Валентина Терешкова або Світлана Савицька, але Ігор Дмитруха сказав, що він чув, нібито жінок у космос більше не запускатимуть...Туся Мороз писала, що мріє стати директором зоопарку. Вона уявляла собі звірів і птахів, яких вона щодня доглядатиме й любитиме, і серце її сповнювалося невимовною радістю.А Ляля Іванова заздро дивилася на Тусю й гризла ручку. Вона не знала, що писати. Вона й не задумувалась над тим, що з неї буде, як вона виросте. Але ж треба було щось писати, і Ляля почала писати, що, мабуть, стане художницею. Хоча й сама в це не дуже вірила.А от Вася Дубчак вірив,— бо вже ходив у художній гурток і без малювання просто не міг собі уявити життя. І для доказу він тут же, в контрольній, намалював свій автопортрет.Льоня Монькін теж твердо знав, чого хоче. Він хотів бути директором магазину «Філателія».Котька Швачко (Кіт) намірявся стати винахідником. У нього вже й зараз було кілька геніальних ідей. І одна серед них—винахід кишенькового, на транзисторах апарата «Гіпноз благородства», який за допомогою потужних радіохвиль спонукав би людей до благородних вчинків і почуттів.А Зойка Логвиненко (Заєць) писала не просто твір. Вона писала вірш. Про те, як радісно жити на світі, коли квітнуть квіти, коли сонце світить у віконце, коли у тебе друзі в усьому Радянському Союзі, і хочеться радіти і довго-довго жити... Зойка мріяла стати поетесою...Вовка Онищенко планував собі стати олімпійським чемпіоном, а потім тренером, як Сергій Петрович.Галочка Білан і Свєточка Черненко писали, що мріють вивчитися на лікарів. Тільки Галочка хотіла стати педіатром, тобто лі-кувати дітей, а Свєточка — хірургом, тобто вирізати гланди й аденоїди...Вітасик Дяченко, червоніючи, писав, що хотів би стати артистом. Як Захарченко. («Якщо вийде...»)Таня Верба теж мріяла стати артисткою. Співачкою. Але в неї певності було більше. Вона справді дуже гарно співала. Якось у них в класі була зустріч з дитячим письменником. І на тій зустрічі Таня заспівала пісню. Дитячий письменник розчулився і ска-- зав, що Таня напевне стане знаменитою співачкою. І навіть попросив, щоб вона зараз же видала йому перепустку на свій майбутній концерт. І Таня написала на аркушику із зошита перепустку й дала письменникові.Валера Галушкинський писав, що мріє стати моряком — капітаном далекого плавання. Мріє вже багато років, з самого дитинства. То була правда.У Тимка Довганюка теж проблем не було. Він твердо вирішив водити трамвай. Як мама.А от Павлик Назаренко ще не надумався. Йому хочется стати і авіаконструктором. Як Антонов. І селек- ціонером-мічуринцем. Як Ремесло.Зате Надя Трав'янко і Тося Рябо- шапка не вагаються — вони будуть бо- таніками-селекціонерами — це вже напевне. Вони вже ходять у Ботанічний сад і дістають там насіння, з якого вирощують у вазонах рослини.Люба Присяжнюк ще точно не знає, але, може, стане кравчинею — вона дуже любить шити.А Юра Хитрюк (Фігура) знає точно — він буде токарем на заводі. Як його тато і старший брат. Ігор Дмитруха довго думав, як би точніше сформулювати свою мрію... Думав-думав і, нарешті, написав: «Хочу бути Героєм Радянського Союзу!»Ігор Дмитруха був Ігор Дмитруха...Схилилися над партами тринадцять хлопців і десять дівчаток.Думають. Пишуть. Сопуть...Мій четвертий «Б» — найкращий! — часто каже Ліна Митрофанівна.Мій четвертий «Б» — неможливий! — так само часто каже Ліна Митрофанівна.Мій четвертий «Б» доведе мене до інфаркту! — каже Ліна Митрофанівна.Мій четвертий «Б» тільки й тримає мене на світі! — каже та ж сама Ліна Митрофанівна.То коли ж вона каже правду?.. У четвертому «А» народилася друга таємниця.Неждано, негадано, несподівано для всіх. Саме так, як і люблять народжуватися таємниці.У них вже була одна таємниця — перша. Але про неї трохи згодом.А зараз про другу, яка народилася наприкінці навчального року, у травні місяці.Хтось із їхнього класу зробив благородний вчинок. Зробив і, як говорили у рицарські часи, забажав лишитися невідомим.Весь клас аж підскакував від цікавості:Хто?!Хто?!Хто?!Всі підозріливо дивилися один на одного, але ніхто не признавався.А сталося от що.У райвідділ міліції, що міститься за два будинки від школи, раптом хтось подзвонив по телефону:Товаришу черговий! У телефонній будці біля райвідділу стоїть сумка з грошима. Будь ласка, вийдіть І заберіть. Тільки швидше.Голос був дитячий, але хлопець чи дівчинка — Черговий міліціонер розібрати не зміг.А ти хто? Звідки? — спитав він.3... з четвертого «А»...— почав було той «хтось», але потімчи то перелякався, чи то розгубився, чи, як я вже сказав, забажав лишитися невідомим,— клац! — і поклав трубку.Коли черговий вискочив з райвідділу, у телефонній будці вже нікого не було, а на підлозі під апаратом справді стояла сумка з грошима.Виявилося, у той день вранці касирка однієї з київських установ пішла в банк по зарплату для колективу. Як правило, вона * завжди з банку дзвонила і за нею когось присилали, щоб вона сама не несла гроші (бо сума була чималенька, близько двадцяти тисяч). На цей раз вона ніяк не могла додзвонитися (щось у них там сталося з телефоном). І пішла з банку без супроводу. По дорозі їй стало погано, вона ледве дійшла до лавки у скверику, присіла і знепритомніла. Перехожі викликали «швидку допомогу». «Швидка» приїхала, забрала її в лікарню. І ніхто не помітив, що під лавкою лишилася сумка з грошима... І от «хтось» із їхнього четвертого «А» ту сумку знайшов і передав у міліцію в такий не зовсім звичайний спосіб.На другий день до них у клас прийшов заступник начальника райвідділу міліції підполковник Кочубей. Високий, ставний, гарний, схожий на кіногероя, він говорив з ними, як з дорослими, без тіні- сюсюкання, шанобливо і серйозно, називав їх «товаришами».Товариші!—сказав підполковник.— Те, що зробив хтось із вас, заслуговує високої оцінки. На жаль, ще трапляються люди, які, знайшовши багато грошей, не втримуються і привласнюють їх. Товариш, який сидить серед вас, не тільки не зробив так, а й виявив скромність, не захотів назвати себе, щоб уникнути подяки й цінного подарунка. І це ще збільшує повагу до нього працівників органів міліції. Але все-таки нам хотілося б знати, хто це. Щоб потиснути йому руку і подякувати не тільки від себе, а й від великого колективу установи, від сотень людей, чесно зароблені гроші яких лежали в тій сумці...Підполковник міліції повільно обвів поглядом четвертий «А». Всі почали перезиратися. Всі чекали, що зараз от-от хтось встане і скаже, скромно опустивши очі: «Це я...»Але ніхто не встав і не сказав.Ну, що ж...— підполковник усміхнувся.— Хай буде так. Але знайте, хто б це не був — хлопчик чи дівчинка,— я його (чи її) дуже поважаю. Щиро бажаю вам, товариші учні, успіхів у навчанні і всього-всього найкращого. Якщо коли-небудь вам щось буде потрібно по нашій лінії, будь ласка, звертайтесь. З радістю допоможемо. Бувайте здорові!І підполковник пішов.Класний керівник, учителька української мови і літератури Глафіра Павлівна цвіла, як троянда, від гордості й задоволення.Молодці!.. Тобто — я х,отіла сказать, молодець! — той, хтоце зробив... Я, звичайно, розумію, скромність — окраса людини... Але ...я, звичайно, хотіла б знати... Я не допитуюсь... звичайно... Але мені б, звичайно, було б цікаво...— Вона обвела свій четвертий «А» таким прохальним поглядом, що всім аж стало незручно: «Невже ти мені, мені, твоєму класному керівникові, не відкриєшся?! Невже?!» — благав ЇЇ погляд.Ну, признайся! Ну!—підхопилася Шурочка Горобенко.Це вже просто свинство! — вигукнув Гришка Гонобобель.Уявляєте? Уявляєте? Кошмар!— заджерґотіла Люська Заріч- няк.Але все було марно.Ніхто не признався.За кілька наступних днів у четвертому «А» не було поставлено жодної двійки, жодної одиниці. Вчителі утримувалися від поганих оцінок. Боялися — а що, як вліплять ненароком одиницю чи двійку отій самій благородній особі?Гришка Гонобобель раював:Не знаю, люди, хто це зробив, та я особисто йому вдячний. Хай зробить іще щось. Ги-ги!Але піонерський актив на чолі з Шурочкою Горобенко прийшов до висновку, що ситуація в класі склалася ненормальна і треба щось робити... На те вони й піонерський актив. Скромність скромністю, але так далі продовжуватись не може. Увесь же клас просто тіпається. Треба його... чи її... виявити! — рішучо сказала Шурочка.— Треба проаналізувати — хто міг, а хто не міг... і одне слово... От будемо підходити і дивитися просто у вічі. Гадаю, нетакий вже він... чи вона... Штірліци, щоб зовсім нічим себе не виказати.— Правильно! — одностайно погодився актив.І актив почав перебирати кожного, згадувати і аналізувати. Отож давайте й ми з вами приєднаємося до активу і спробуємо уважно придивитися до учнів нашого четвертого «А».З кого почнемо?Ну, візьмімо спершу найпомітнішого і, навпаки,— найнепоміт- нішого. Гришку Гонобобеля ви, звичайно, знаєте.Його всі знають.Його важко не знати.О!.. Чуєте?..Ні! То не землетрус, не пожежа, не стихійне лихо...То Гришка Гонобобель розважається на перерві.Голосна він людина! Такі «шумові ефекти», як він, ніхто в школі створити не може. Якби проводили світові чемпіонати з верещання, Гришка Гонобобель безперечно посів би призове місце.Та що я вам кажу. Ви ж добре знаєте Гришку Гонобобеля з четвертого «А» класу.А от Антошу Дудкіна ви, мабуть-таки, не знаєте. Його рідна мама не дуже знає. Такий він тихий, скромний і непомітний. Ніколи не висовується, не підскакує, руку догори не тягне, як деякі. Сидить собі, наче мишка, за партою і мовчить. Хоч, коли б йоговчителька Глафіра Павлівна спитала, він завжди відповість, як треба. Не те, що Гришка Гонобобель. Той галасує тільки на перервах. А на уроках німий мов риба. Бо в голові у нього, як каже технічка Олімпіада Самсонівна,— «протяг»._ Але все одно Гришка Гонобобель — це Гришка Гонобобель. Ви його знаєте. А Антоша Дудкін — це Антоша Дудкін. І ви його не знаєте.І, може, ні я, ні ви так би й не знали Антошу Дудкіна, якби...Якби не Вася Лоб і не надкушений пиріжок.Вася Лоб — семикласник. Але його обминають навіть дев'ятикласники. Таким здоровецьким створила Васю матінка-природа. Руки довгі, шия могутня, щелепи квадратні, важкі. Ходить він перевальцем, на напівзігнутих, метляючи безладно руками. Зовсім як снігова людина — ієті. Так його дехто пошепки й називає. Коли хтось трапляється йому на дорозі, він, нагнувши голову, похмуро дивиться спідлоба і говорить одне тільки слово: «Вріжу!..» І на дорозі вже нікого нема... Галасливий Гришка Гонобобель з Васею говорить тихим голосом, запобігливо називає його «Василь Васильович» і солодко роблено усміхається.У той день на другому поверсі по лінії «бережливих» мала чергувати друга ланка четвертого «А». Ви, звичайно, знаєте, що таке ті чергування. Справа надзвичайно серйозна. Треба стежити, щоб був порядок, щоб ніхто нічого не розкидав, не колупав стіни, не відкручував для розваги в умивальнику кранів, а тим більше не чвиркався водою, не вмикав без потреби електрику і так далі... Тут потрібні люди авторитетні, енергійні, а то й зубаті.А в другій ланці, як на гріх, того дня були «перебої з кадрами». Наближалося Перше травня, і в усіх енергійних і авторитетних з другої ланки клопоту було вище голови — і стінгазета, і самодіяльність, і запрошення ветеранів, і всяке інше.Одне слово, сталося так, що всі розбіглися, і на чергування вийшли тільки Антоша Дудкін і Тая Баранюк, висока, худа, з довгою тонкою шийкою і у великих, наче з іншого обличчя, окулярах. Тая була така ж тихоня, як і Дудкін. До того ще й страшенно сором'язлива. Кожні п'ять хвилин з будь-якої причини вона червоніла, причому так, що у неї виступали сльози.Коли вони удвох вийшли на першій перерві з червоними пов'язками в коридор, Гришка Гонобобель аж покотився від реготу:— Ой, тримайте мене! Ой, не можу!.. Ну й чергові!.. Парочка — Мартин та Одарочка!.. Ой, зараз лусну!Тая спалахнула як маків цвіт.А Антоша так насупив брови, що вони зійшлися на переніссі в одну лінію_.Тим часом Гришка Гонобобель вже галасував на весь коридор:Усі сюди! Усі сюди!.. Зараз буде комедія!.. Ха-ха-ха!.. Тільки один день!.. Чергують Антоша Дудкін і Таїсія Баранюк!.. Усі сюди!.. Ха-ха-ха!..До крикливого Гонобобеля усі вже звикли, і ніхто особливо на його вигуки не зважав. Хоча невелика групка з кількох учнів все ж таки утворилася. Це були хлопці з паралельного четвертого «Б» класу — Ігор Дмитруха, Валера Галушкинський, Лесик Спасоку- коцький, Стасик Кукуєвицький і Льоня Монькін. Воно й зрозуміло— «бешники» завжди ладні посміятися з одвічних своїх конкурентів «ашників».І от ця групка на чолі з несамовитим Гришкою Гонобобелем, хихикаючи, потяглася за черговими, які спершу повільно, а потім все швидше й Швидше, наче тікаючи, йшли по коридору.Ой! Це ж треба... Ну!.. Ой!..— розгублено шепотіла на ходу Тая.Антоша йшов мовчки. Тільки губи закусив.І от у цю мить з сьомого класу вийшов назустріч їм Вася Лоб.В руках він тримав пиріжок. Вкусив, скривився і швиргонув надкушений пиріжок на підлогу під батарею.Тая і Антоша спинилися.Тая охнула, затулила рукою рота і рвучко одвернулася.Антоша теж охнув і завмер.Щойно червоний, як помідор, він раптом став білий, як сметана. І від цього пов'язка на його рукаві здалася ще червонішою. Якось мимоволі він опустив на неї очі і...В першу мить ніхто навіть не зрозумів, що сталося.Антоша так швидко нахилився й підняв пиріжок, що не всі це й помітили.Всі побачили тільки раптом, що він тиче надкушений пиріжок прямо Васі в обличчя й каже:Ану доїж!Це була вражаюча картина: маленький щупленький Антоша тицяв здоровенному, удвічі за себе більшому Васі надкушений пиріжок прямо в ніс і казав: «Доїж».Це був просто кадр з мультфільму — заєць і ведмідь.Вася так розгубився, що замість того, щоб одразу «врізати», спантеличено спитав:Що-о?.. З підлоги?А нащо кидав?Тільки тут Вася нарешті отямився, мовчки коротким рухом вдарив Антошу по руці, і пиріжок полетів назад під батарею.Антоша теж нічого не сказав, повернувся, неквапливо підійшов до батареї, підняв пиріжок, дмухнув на нього і знову простягнув Васі:Ні!.. Доїж!Хтось хихикнув (чи то Спасоку- коцький,чи то Кукуєвицький).Вася Лоб нахмурився:Ти що, амеба, не розумієш?.. Ти ж усе життя лікуватися будеш...Пиріжок тремтів у Антошиній руці, але Антоша вперто простягав його Васі.І тут Гришка Гонобобель не витримав:Та він жартує! Василь Васильович! Він жартує... Він у нас комік! — Гонобобель підскочив до Ан- тоші.— Ану давай сюди! — і хотів вихопити пиріжок.Але Антоша не дав, спритно вивернувся, ще й боляче тицьнув Гонобобеля ліктем у бік.Тю! — зойкнув Гришка.— Я ж хотів тебе... Ну й пропадай! Дуре- мар...У цей час Вася знову вдарив Антошу по руці, і знову пиріжок полетів на підлогу.І коли Антоша за ним нахилився, Вася підняв ногу і здоровенною своєю лапацоною припечатав Антошу ззаду по штанях.Антоша заорав носом і, розпластавшися по підлозі, як кошеня на льоду, проїхав кілька метрів аж до вікна." Тепер уже весело захихикали і Спасокукоцький, і Кукуєвицький, і Галушкинський.А Вася Лоб чвиркнув крізь зуби і, матляючи довгими руками, пішов по коридору.В цей час задзвенів дзвоник, і всі кинулися по класах.Тая допомогла Антоші підвестися й поспішно обтрушувала його, примовляючи: От бачиш!.. Нащо ти а ним зв'язувався... Воно тобі треба... Ну, побігли!... Швидше!.. Уже Гла- фіра Павлівна іде...Антоша супив брови й сопів:Ну, біжи!.. Я сам... Біжи!..Тая була зразковою ученицею, ніколи в житті не запізнювалася на уроки" і, нарешті, не витримала — кинула Антошу й побігла в клас.Коридор умить спорожнів, двері класів позачинялися.Антоша хвильку постояв, тоді зітхнув і пішов до дверей класу. Тільки не свого, четвертого «А», а сьомого «Б».Постукав, прочинив двері, пролепетав: «Вибачте!» — і зайшов.Усі разом,— і вчитель, і семикласники,— здивовано повернулися до нього.Антоша пошукав очима, знайшов на задній парті Васю і рішуче попрямував туди.В очах у Васі майнув переляк.Антоша підійшов, мовчки поклав на парту перед Васею надкушений пиріжок і так само мовчки пішов назад.Біля дверей знову пролепетав: «Вибачте!» — і вийшов......На перерві про це вже знав увесь другий поверх.Ой, що ж тепер буде-е?..Ой-ой-ой!..Вася Лоб це ж...Ж-жах та й годі...Отак привселюдно за надкушений пиріжок!..І хто б подумав! Такий тихоня!.. От тобі й Дудкін!..А що — молодець! Як усі будуть швирголяти пиріжки на підлогу, скільки тих пиріжків треба., - Он в Африці діти голодують, а тут деякі пиріжками розкидаються.І взагалі хліб не можна кидати на землю... За це колись...Все одно Лоб йому не подарує.Не подарує...У четвертому «А» гуло як у вулику.Особливо кип'ятився, галасував і розмахував руками Гришка Гонобобель:Ну, Дуремар!.. От Дуремар!.. Ну-у... я йому не заздрю!.. Раз Лоб сказав, що все життя Дудкін тепер лікуватися буде,— значить, буде... Лоб — це такий кадр... будь здоров!.. Ну, Дудкін! І я ж його рятував, я ж рятував!.. А він мене — ліктем!.. Дуремар!..Антоша сидів, втягнувши голову в плечі, і мовчав. Він знову був тихий і непомітний, як завжди. І навіть не вірилося, що це про нього балакають, що це він герой отієї пригоди з надкушеним пиріжком...А після п'ятого уроку, як продзвенів дзвінок і Глафіра Павлівна взяла журнал і вийшла з класу і клас весело" загаласував, збираючись додому,— у дверях раптом з'явився Лоб.Всі дружно ахнули і завмерли.Одразу стало чути, як дзижчить та б'ється об скло муха — така запала тиша.Лоб мовчки крутив головою, обводячи важким поглядом клас. Брови його були насуплені.Гришка Гонобобель стояв у проході між партами якраз перед Антошею, закриваючи його собою. Тому Вася Антошу не бачив. І продовжував мовчки похмуро озирати клас.Нерви у Гонобобеля не витримали.От він!.. Василь Васильович!..— вигукнув Гришка, обертаючись і виштовхуючи Антошу вперед.— Чого за мене ховаєшся?.. Ич!.Лоб, човгаючи ногами, попрямував до Антоші.Четвертий «А» затаїв подих.Вася протиснувся у прохід між партами впритул до Антоші. Заніс праву руку назад, наче розмахувався...Антоша зіщулився.І раптом Лоб рвучко висмикнув з-за спини ліву руку й широко усміхнувся.У ній... була цукерка.Нагороджую тебе «Тузиком»!.. За геройство.Потім він обернувся до Гонобобеля:А ти...— і вліпив йому дзвінкого щигля.Клас воднораз зітхнув і дружно засміявся. Отака була пригода з надкушеним пиріжком.Дудкін — міг! — впевнено сказала Шурочка Горобенко.Міг! — погодився піонерський актив.А Гонобобель — не міг! — сказала Шурочка.Не міг! — одностайно погодився актив.І я не змогла б...— опустивши очі й почервонівши, сказала Тая Ба- ранюк, ланкова другої ланки.Актив зітхнув, але заперечувати не став.І п'ятірка з хвостиком у Дуд- кіна же! — нагадала Шурочка.Ой! Правильно! — підхопив актив.Ходімо! — сказала Шурочка і повела актив до парти, де сидів і повторював якийсь урок Антоша Дудкін.Подивись мені в очі! — владно сказала Шурочка.Антоша підвів голову і глянув Шурочці просто у вічі своїми ясними сіро-голубими очима.Скажи чесно, це — ти?!Що? — розгубився Антоша.Оте саме! Гроші! У міліцію? — свердлила його поглядом Шурочка.Чесне слово! Ні! — вдарив себе в груди Антоша.— Чесне слово!Шурочка зітхнула. Антоша був чесний хлопець і дивився так, що не повірити йому було неможливо. А... а п'ятірка з хвостиком? — як утопаючий за соломинку, ухопилася Шурочка за останній доказ.А в тебе хіба ні? — спитав Антоша.Піонерський актив пильно глянув на Шурочку.Шурочка почервоніла:Та ви що?.. Стала б я отак крутити... Ви що?!А, між іншим, хто перший одержав оту п'ятірку з хвостиком? Я вже й забула,— наморщила Тая Таранюк лоба.Як — хто?.. Кум Цибуля! — сказав Антоша.Точно! — Шурочка звузила очі.— Як де я одразу не подумала.І піонерський актив, як по команді, повернув голови і глянув на передостанню парту біля вікна.Давайте глянемо туди й ми з вами... Коли ваше прізвище Цибуля, то як, ви думаєте, вас називають у класі?Правильно!Кум Цибуля...Не інакше.Бо в кожному класі обов'язково знайдеться хтось, хто читав уже «Сорочинський ярмарок» Миколи Васильовича Гоголя.І нікуди ви не дінетеся.Нічого ви не вдієте.Хай вас тисячу разів звуть Петрик, ніхто вас Петриком не називатиме.Хоч плачте, хоч ображайтесь, хоч скаржтеся Глафірі Павлівні — не допоможе нічого. Будете ви Кумом Цибулею «і вся ігра», як каже знайомий уже вам семикласник Вася Лоб.До речі, Петрик Цибуля не плакав, не ображався і не скаржився Глафірі Павлівні.По-перше, тому, що в нього була весела й лагідна вдача, він не любив ображатися, плакати, а тим паче скаржитися.По-друге, він змалку звик до цього прізвиська. Сам тато називав його так ще з немовлячого віку (не татового, а Петрикового, звичайно). І старший Петриків брат десятикласник Альоша теж був Кумом Цибулею. Та й тато їхній, завідуючий відділом «Гастро- номторгу» Олександр Іванович, скажемо відверто, не уникнув цього прізвиська. Серед близьких друзів і Олександр Іванович був Кумом Цибулею.Але, щоб не було плутанини, ми з вами називатимемо Кумом Цибулею тільки Петрика.Треба сказати, що в класі його всі любили. От е ж такі щасливі люди, які одразу викликають до себе загальну симпатію. Про них усі так і кажуть — «симпатяга».Тільки глянеш на нього і вже не можеш втриматися від привітної усмішки.Кругле веснянкувате личко, носик бараболькою, біляве волосся кумедно стовбурчиться їжачком, і голубі очі весь час сміються. Ніхто ніколи не бачив, щоб Кум Цибуля хмурився, сумував, сердився абощо. Навіть як десь упаде, заб'ється,— тільки на мить скривиться від болю, а наступної миті вже сам із себе сміється весело.Гарний хлопець, нічого не скажеш.І от про цього гарного хлопця раптом рознеслася несподівана чутка. її принесли на «продльонку» двоє «бешників» Спасокукоць- кий і Кукуевицький.Як ви знаєте, на «продльонку», тобто подовжений день, лишаються не всі. У кого вдома є вільні від роботи родичі (дідусі-ба- бусі, брати-сестри тощо), ті здебільшого не лишаються. Кум Цибуля не залишався. В нього був брат Альоша — десятикласник ще й дідусь Пантелеймон Петрович.Так-от, пішла сьогодні група «бешників» — «продльонщиків» у Ботанічний сад. Спасокукоцький і Кукуєвицький одкололися, побігли в овочевий магазин випити соку.Глип — а у кіоску стоїть біля вагів Кум Цибуля і... продає яблука. У синьому фартусі, у береті, мов справжнісінький продавець.Спасокукоцький і Кукуєвицький так і вклякли від подиву.Кум Цибуля помітив їх, підморгнув весело і хоч би що.Спасокукоцький і Кукуєвицький навіть про сік забули, так і не випили. Постояли-постояли з роззявленими ротами і повернулися назад.«Ашники», почувши незвичайну новину, розгублено перезирну- лися. Як на це реагувати, у першу мить вони ще не знали.Тільки Гришка Гонобобель, який ревниво ставився до популярності Кума Цибулі, дозволив собі гигикнути досить радісно:Ги-ги!.. Продавець!.. Негоціант Цибуля!..Та Люська Зарічняк вигукнула за звичкою:Уявляєте? Уявляєте?.. Жах!Всі інші вичікували. Та й справді — хто приніс новину? — «беш- ники». Постійні їхні суперники і конкуренти. Та ще й оті Спасо- кукоцький і Кукуєвицький, які тільки й знають, що підхихикують завжди з-за чужих спин. А може, взагалі брешуть?! Може, наговорюють?Тому про всяк випадок Шурочка Горобенко вирішила «бешни- ків» трохи притой... пригасити.Ну й що?! — задерикувато труснула вона головою.— Ну й торгує! І хай! На здоров'я! Потрібна для людей справа. І нічого вам!..Категорично! — підтримав її Ромчик Лещенко. Він дуже любив слово «категорично»., А тихий Антоша Дудкін мовчки кивнув головою.І Спасокукоцький та Кукуєвицький тут же пригасли, відступили і зникли за дверима.Але подивитися все-таки треба! — сказала Шурочка, як їх уже не було.Категорично! — знову-таки сказав Ромчик.По дорозі до того овочевого, що біля Ботанічного саду, говорили про торгівлю. Про торгівлю взагалі і про продавців зокрема.Найбільшу обізнаність у цій справі виявила Люська Зарічняк.Ой, ви знаєте, ви знаєте,— джерготіла вона,— працівники торгівлі — це такі забезпечені люди! Матеріально. Жах!.. У однієї маминої знайомої сусідка по дачі (на Нижніх Садах) звичайнісінька собі продавщиця продовольчого магазину. Так чого в неї тільки нема!.. І дача, і машина, і два кольорових телевізори, дублянка, шкіряне пальто і шкіряний піджак, і всі пальці в перснях... Саме золото. Уявляєте? Уявляєте? Жах!..А що?.. Обважує, обмірює, обраховує... Запросто!..— замахав руками Гонобобель.А потім тільки — раз! — і під суд! — тихо сказав Антоша Дудкін — його мама була народним засідателем у суді.Категорично! — кивнув Ромчик.Невже й наш Кум Цибуля хоче стати таким?! — недовірливо промовила Шурочка.А що? — знову замахав руками Гонобобель.— Запросто! І тато його у «Гастрономторзі» працює, і брат Альоша збирається у торговельно-економічний вступати. Він сам казав...Уявляєте? Уявляєте? Жах! — взялася рукою за щоку Люсь- ка.— Такий симпатяга і... Жах!А! — рубонув рукою Гонобобель.— Ви всі тільки й знаєте: «симпатяга», «симпатяга»... А цей симпатяга таким потім стане, що будь здоров!..Ану тебе! — обурено вигукнула Шурочка.— Тобі тільки б якусь гидоту сказати про когось!Не гидоту, а просто...— трохи знітився Гонобобель.Вони якраз проходили повз велику галасливу чергу, що юрмилася навколо залізних ґратчастих контейнерів, з яких, мов чудернацькі тигри, визирали смугасті херсонські кавуни.Огрядний спітнілий дядечко у збитому на потилицю капелюсі лаявся з продавщицею:Ви мені нарахували три сорок п'ять, а з мене три тридцять п'ять. Я математик. Рахувати вмію.Продавщиця, дебела й галаслива, презирливо міряла його поглядом:Математик!.. Який же ви, мужчина, міліметровий!.. Нате вам назад не десять, а двадцять копійок, тільки йдіть швидше. Не затримуйте мені чергу.Ваші копійки мені не потрібні. Мені не гроші, а принцип!.. Треба правильно рахувати.Ідіть-ідіть!..Та не затримуйте, справді!А ви не кричіть. Якби вас обрахували...Одпускайте! Одпускайте! Ну!А ви чого лізете? Ви тут не стояли.Я-а-а не стояла?! Та я безпосередньо за цією дамою! Безпосередньо!.. Я тільки бігала по авоську.Мені принцип! Принцип! Я гроші не друкую. Я заробляю чесно.Гришка Гонобобель переможно глянув на Шурочку:О!.. Чула?!. А ти — «гидоту» і... Життя треба знати!.. Ги-ги!Шурочка мовчки одвернулася від нього.Почалася огорожа Ботанічного саду.Аж от...Вони вирішили близько не підходити.Треба делікатно,—сказала Шурочка.— Делікатно треба.Біля овочевого магазину був кіоск з тентом, ззаду якого громадилися ящики, майже всі вже порожні. Але за вагами стояв не Кум Цибуля, а його старший брат десятикласник Альоша, дійсно, у синьому халаті, у беретику, як справжній продавець. Та Кум Цибуля теж був тут. Підв'язаний, видно, спеціально вкороченимдля нього синім фартухом, він ревно допомагав Альоші,— спритно насипав яблука з ящиків у пластмасове відерце. А Альоша брав, ставив відерце з яблуками на ваги, важив і розраховувався з покупцями. Причому відерець було двоє: поки Альоша важив одне, Кум Цибуля насипав друге. І черга посувалася дуже швидко. Без таласу, без лайки, без суперечок.Видно було, що люди задоволені. Раз у раз чулося:Молодці!От би всюди так!Гарні хлопці!Коли хтось новий підходив до сивенького дідуся, що стояв у черзі останній, він ввічливо повторював одну й ту саму фразу:Продавці вибачалися, просили не займати. Зараз буде перерва. Прийматимуть товар.І не встигли наші «ашники» обмінятися першими враженнями, черга зникла, останній сивенький дідусь, сказавши: «Красненько дякую!» — одійшов. Альоша побіг чогось у магазин. Кум Цибуля лишився у кіоску сам.Гайда! Побалакаємо з цим негоціантом! — махнув рукою Гонобобель.Тільки делікатно,— сказала Шурочка.Та делікатно-делікатно, аякже! — вже на ходу кинув Гонобобель.Кум Цибуля щиро здивувався, побачивши одразу таку кількість знайомих облич:О! Привіт!..Негоціанту Цибулі низький уклін! — Гонобобель церемонно вклонився, вимахуючи уявним капелюхом.— Ги-ги!..Інші привіталися врізнобій.А що ти тут робиш? — не дуже до ладу спитала Люська (наче й так не видно!).Братові допомагаю,— просто відповів Кум Цибуля.— Він ще влітку влаштувався. І підробити, і для практики. Він же в торговельно-економічний збирається.Ця його щирість якось одразу обеззброїла всіх.Тільки Гонобобель продовжував «виступати».От Цибуля! От негоціант! Купець нижньогородський! — Але, побачивши, що його кпини не діють, теж скис і, щоб якось вийти з незручного становища, сказав:—Ану хоч покажи, чим ти тут торгуєш!Гонобобель перехилився через прилавок і раптом радісно загукав:Люди! Дивіться, який товар! —він вихопив з ящика велике червонобоке яблуко.Ой!.. Я хитаюсь! — зойкнула Люська.Куме! — Гонобобель ляснув Цибулю по плечу.— Дай хоч покуштувати, скупердяй! Сидить на таких вітамінах і... і мовчить." Кум Цибуля ніяково усміхнувся, розгублено озирнувся, почервонів.Бу... будь ласка!.. Беріть!.. Будь ласкаї..Гонобобель тут же, не роздумуючи, вкусив яблуко і аж зажмурився:Ух-х!.. Смакота!Люська потяглася рукою до ящика.Та ви що?! — обурилася Шурочка.— Це ж не його! Це ж державне. Як так можна! .Що значить — державне? — жуючи й захлинаючись, «обурився» й собі Гонобобель.— А... держава чия?.. Наша!.. Скажи, Куме?.. І справжні працівники торгівлі завжди знайдуть, як списати таку мізерію... Щось підгнило, щось побилося... Правда ж?Кум Цибуля непевно знизав плечима, але тут же закивав, припрошуючи:Беріть, беріть!.. Будь ласка!.. Будь ласка!.. Беріть!.. Чого там...Гонобобель так смачно жував яблуко, з таким хлебтанням вгризався в нього зубами, що відмовлятися було просто несила.І спершу Люська, а потім Ромчик, Антоша й інші потяглися руками до ящика.Цікава то річ, яку можна було б назвати «законом більшості». Як більшість щось робить, то й тебе (хоч, може, й не дуже ти спершу хочеш) тягне якась сила так само зробити. Як всі, так і я.А коли ще й бажання є? Коли в тебе, можна сказати, аж слинка тече — ну й хочеться ж укусити оте яблуко смачнюще!..То як же його втриматися?..Шурочка швидко-швидко заморгала і опустила очі:Хіба що найменшеньке... Щоб попробувати тільки...Але як вона не вибирала, і їй дісталося велике й червоне-чер- воне (ну й ящик!).Вона так почервоніла, коли взяла яблуко, що її обличчя і яблуко по кольору зрівнялися. Совісна була дівчинка Шурочка.Вони стояли й дружно хрумкали, аж за вухами лящало, а Кум Цибуля дивився на них і усміхався лагідно.Ну яблука! Я ще таких зроду не їла. Чесне слово! Можна, я ще одненьке?..— Люська благально глянула на Кума Цибулю.Бери... Звичайно... Це «макінтош». А зараз одержали «слава переможцям». От почекайте, скоро Альоша почне виносити... Ще тих покуштуете...Гришка Гонобобель, що хрумкав уже трете, враз застиг. На хвилинку одірвав яблуко від зубів і несподівано рішуче ска- 8ав:Ні! Гарного потрошку! Гайда, люди! Не будемо заважати. Будемо делікатними, як каже наша Горобенко.Шурочка мало не вдавилася яблуком — от нахаба! їй просто мову одібрало. Вона не знайшлася, що сказати.А Гришка тим часом, схопивши з ящика ще одне яблуко, вітально підняв руку догори:Чао, Куме! Красненько дякую!.. Здорово мати своїх людей у торгівлі!.. Ги-ги!.. Чао!І, гигикаючи, побіг собі геть.Всі враз знітилися, поопускали очі й, бурмочучи «спасибі», «дякую», «до побачення», почали швиденько розходитися.За хвилину Кум Цибуля лишився біля кіоска сам...Шурочка Горобенко і Антоша Дудкін жили в одному будинку. Тому йти їм було в один бік.Вони йшли і мовчали.Раптом Антоша спинився:Слухай, а... давай повернемося...Для чого? — Шурочка почервоніла.Не знаю... Але...Взагалі... правильно... Наче вкрали щось і тікаємо...Ага...Ходімо,— рішуче повернулася Шурочка.Коли вони визирнули з-за рогу, то побачили, що Кум Цибуля з винуватим виразом обличчя щось говорить брату Альоші, а той розгублено чухає потилицю.Ховаючись за порожніми ящиками, вони підійшли ближче.Так скільки усього, кажеш? — питав брат Альоша.Та, мабуть, штук із двадцять, я думаю,— зітхнув Кум Цибуля.Ану, прикиньмо на ваги,— Альоша швиденько всипав яблук в одне відерце, в друге, почав важити.— Та-ак!.. Три двісті.. Плюс два сімсот... Ну, накинемо для певності ще кілограмчик... Може, ти помилився, ти ж не рахував... Не будемо державу обдурювати... А то про нашого брата, працівника торгівлі, тільки й знають: «хапуги, здирники, спекулянти...» Ми ж з тобою не такі. Правда?.. І ніколи не будемо...Кум Цибуля мовчки хитнув головою.Виходить, кілограмів шість з половиною, сім. Хай буде сім. Ціна за кілограм відома. Отже...— Він рішуче поліз у кишеню, витяг гаманець, почав одраховувати гроші.— Не вішай, братику, носа. Ми з тобою люди робочі. Можемо собі дозволити почастувати друзів. Навіть цілий клас.Шурочка з Антошею перезирнулися.У тебе щось є? — прошепотіла Шурочка.Антоша вишкріб кишені, зітхнув:Двадцять три копійки...Давай... У мене сорок...Брат Альоша здивовано вирячився на неї, коли вона, несподівано з'явившись, простягла йому гроші.Що таке?За яблука... В нас просто більше зараз нема.Альоша усміхнувся:Та ні. Не треба. За частування ж не платять.Яке там частування! — вигукнула Шурочка.— Свинство з нашого боку, а не частування!..Думали, працівники торгівлі... завжди знайдуть...— пробурмотів Антоша.Слухайте, а знаєте що...— несподівано стрепенулася Шурочка.Наступного дня з четвертого «А» на «продльонку» не залишився ніхто.Зате в овочевому магазині, що біля Ботанічного саду, такої кількості добровільних помічників ще не бачили ніколи. Хто носив порожні ящики, хто прибирав, хто допомагав продавцям — робота знайшлася кожному.Навіть Гришка Гонобобель і Люська Зарічняк, які Шуроччину ідею спершу зустріли без усякого захоплення і з якими довелося провести роз'яснювальну роботу, й ті не відставали.У гурті завжди працюється весело. Знову ж таки отой «закон більшості».У той день ніхто не з'їв жодного яблука. Хоч всіх пригощали. І яблука були дуже смачні — «слава переможцям». Отоді-то, у вересні місяці, на початку навчального року, після випадку з Кумом Цибулею, і народилася перша таємниця четвертого «А».Народилася вона одразу на другий день після отого масового прогулу «продльонки», за який в піонерського активу на чолі з Шурочкою Горобенко були, звичайно, неприємності. Бо прогул все- таки прогул, і піонерський актив існує не для того, щоб очолювати прогули, а для того, щоб з прогулами боротися. І наступного разу благородні вчинки, поєднані з трудовим вихованням, треба обов'язково поєднувати ще й з піонерською дисципліною. Все це говорила піонервожата Оксана, а Шурочка слухала й з усім погоджувалася. Вона чудово знала, що з вожатими сперечатися не рекомендується, а рекомендується визнавати свої недоліки і обіцяти їх виправити. Цього ж знову-таки навчила її Оксана.Так-от, на другий день після того випадку, прийшовши у клас, Кум Цибуля побачив на своїй парті аркуш із зошита в лінійку, складений удвоє.Він його розгорнув і спершу здивовано, а потім ніяково гмикнув.Гм... Гм... А це що таке?..Першою зирнула через його плече Наталочка Приходько, що сиділа з ним за однією партою. А тоді вже Люська Зарічняк і Гришка Гонобобель, що сиділи за ними.На аркуші було написано синіми друкованими літерами «КУМ ЦИБУЛЯ» і червоним олівцем цифра п'ять. Причому оте напівколо у п'ятірки внизу закручувалося в маленький бубличок і закінчувалося кумедним хвостиком.П'ятірка з хвостиком! Ги-ги! — гигикнув Гришка Гонобобель.— Хто це тобі підкинув?Кум Цибуля здивовано знизав плечима.Четвертий «А» був заінтригований.Судячи з того, що стояла п'ятірка, а не одиниця й не двійка, слід було, мабуть, сприймати це як щось позитивне. Значить, хтосй хотів відзначити Кума Цибулю.Але хто?Хтось із класу?Могло буть...Кума Цибулю у класі любили, і після пригоди з яблуками для відзнаки були, як то кажуть, усі підстави. Але чому у такий див-ний спосіб? Здається, досі ніхто у них не виявляв схильності до подібного таємничого благородства.До того ж ніхто в класі п'ятірок з хвостиком не писав. У всіх п'ятірки були нормальні, без хвостиків.Може, Глафіра Павлівна? — сказала й почервоніла Тая Та- ранюк.Чи піонервожата Оксана?—задумливо мовила Шурочка.А... а може... сам Вадим Григорович? — знову сказала й знову почервоніла Тая Таранюк.Четвертий «А» перезирнувся.Це припущення ні в кого не викликало категоричного заперечення.Директор школи Вадим Григорович був людиною незвичайною. Любив усе нове, прогресивне, несподіване. І сміливо, як то кажуть, впроваджував оте все у життя.Школа у них була особлива,— за останнім словом науки і техніки. Класи були пофарбовані в усі кольори райдуги. Ті, що вікнами виходили на південь,— у так звані холодні тони: синій, блакитний... А ті, що на північ,— у теплі: жовтий, червоний, оранжевий...Коридори були голубі. Вчені вважали, що коли діти виходять з червоного класу у голубий коридор, це створює у них зміну вражень і психологічно заспокоює зір.їдальня була апельсинова. Апельсиновий колір, виявляється, найбільше збуджує апетит.Сам Вадим Григорович теж дуже тонко, як то кажуть, використовував кольорову гаму. Очі в нього були голубі, і в осінньо-літній сезон він носив голубі костюми, від чого сивина його набувала яскравого блакитного відтінку. (Правда, Люська Зарічняк запевняла, що коли директор одягає голубий костюм, то спеціально миє у той день голову підсинюючим шампунем «Фантазія», але то, звичайно, брехня.) В усякому разі на директора приємно було дивитися. Особливо коли він усміхався. У Вадима Григоровича була сліпуча, промениста усмішка, і коли він у своєму голубому костюмі та ще й усміхався, то здавалося, що з блакитного безхмарного неба сяяло ясне сонечко. Але Вадим Григорович усміхається не завжди і не всім. Порушникам дисципліни і двієчникам Вадим Григорович не усміхається ніколи. Він усміхається тільки відмінникам і активістам, які підтримують його прогресивні ідеї, спрямовані на вдосконалення навчального процесу, як каже завпед Віра Яківна. А ідей у Вадима Григоровича сила, бо енергії в нього, як каже знову ж таки Віра Яківна, не менше, ніж у Чорнобильської АЕС (атомної електростанції).Весь час Вадим Григорович був у клопоті. То він будував шкільний басейн, то організовував шкільну Третьяковку, то закла-дав шкільний фруктовий сад... А головне, весь час невсипущо стежив, щоб уроки вчителі проводили творчо; з вогником, з вигадкою — на грунті останніх досягнень педагогічної науки. Раз у раз Вадим Григорович без попередження з'являвся в якомусь класі. Кілька хвилин сидів на задній парті тихо, слухаючи урок. Потім з чарівною своєю усмішкою починав потроху втручатися і непомітно, шануючи гордість і гідність вчителя, повертав урок у несподіваний цікавий бік, так, що учні сиділи, роззявивши роти, і слухали, мов зачаровані.Що й казать, талановитий був педагог Вадим Григорович. І від рього можна було чекати будь-яких несподіванок. В тому числі й отакої п'ятірки з хвостиком. Але довести ніхто нічого тоді не зміг.Так таємниця п'ятірки з хвостиком і залишилася таємницею. Навіть більше. Потім вона стала ще загадковішою. Бо та п'ятірка з хвостиком була першою, але не останньою. Наберіться, друзі мої, терпіння. Про це мова попереду.А зараз повернімося до нашого піонерського активу, який оточив передостанню біля вікна парту, де сидить Кум Цибуля, і, дивлячись йому прямо у вічі, питає.Ти?! Чи не ти?Клянусь!.. Та ви що?!.. Невже ви думаєте, я б приховував, якби здав гроші в міліцію? Ніколи! Я ж узагалі не вмію нічого приховувати... На жаль...— Кум Цибуля усміхнувся. То була правда. Приховувати щось Кум Цибуля таки не вмів. У нього завжди все було написано на обличчі.А хто? Як ти думаєш? — зітхнула Шурочка.Кум Цибуля знизав плечима, потім роззирнувся по класу:А може... може, Ромчик?Ромчик?А що?.. Ви ж пам'ятаєте... на День Перемоги... Якщо ви скажете, що найбільша для вас у житті радість — мити посуд, особливо жирні каструлі, що ви ладні у будь-яку мить проміняти гру у футбол, у класи, у що завгодно на миття посуду, щоб тільки пошкрябати пригоріле дно,— я вам, вибачте, не повірю.Не можу я повірити, що нормальна здорова весела людина може щиро захоплюватися такою, м'яко кажучи, незахоплюючою справою.І ніколи не думав я, що існують на землі такі люди.Аж раптом...Вчені довели, що найбільш балакучі в світі — це діти від п'яти до десяти років. За день вони вимовляють у середньому чотирнадцять тисяч слів.Але Люська Зарічняк вимовляє не чотирнадцять, а всі п'ятдесят тисяч слів. Якщо не більше.Ой, ви знаєте... ви знаєте...— вигукує вона з самого ранку, тільки переступивши поріг класу.— Уявляєте... уявляєте... Жах!І починає, як з кулемета, видавати інформацію. Про те, що в якоїсь дівчинки у тролейбусі розв'язався шнурок, що вчора у магазин «Кулінарія» на Хрещатику залетів горобець і не міг вилетіти, що в якоїсь тьоті Мусі з п'ятнадцятої квартири збігло молоко, що... Перелічити всього просто неможливо. І все це в Люськи було однаковим «жахом». Уявляєте?..Так от оця Люська Зарічняк першою принесла звістку про те, що Ромчик Лещенко захоплюється миттям посуду.Не просто миє, а саме захоплюється.Уявляєте, вікна їхньої кухні виходять якраз під наш балкон. Вони на другому поверсі, а ми на третьому. Ви не думайте, я зовсім не підглядаю. Дуже мені треба. Я взагалі ніколи не підглядаю. Підглядати дуже некрасиво. Підглядають тільки зовсім не- виховані, безсовісні люди. Терпіти не можу, як підглядають. Але коли тобі щось просто саме лізе в очі, не будеш же ти одвертатися. Правильно?.. Так от я вже давно помітила, що Ромчик часто стоїть біля мийниці й миє посуд. У них мийниця за плитою у глибині кухні. Як трохи перехилитися через бильця, то добре видно... Ну, думаю, миє собі й миє. Хай!.. Мамі, мабуть, допомагає, мама попросила, мало що... Я теж іноді мию, як попросять. Треба ж дома допомагати. Правильно?.. Але вчора чую — мати його: «Ром- чику! Та кинь ти вже ці каструлі, я сама. Біжи надвір. Хлопці оно вже двічі у футбола гукали...» — «Переб'ються! — каже.—Почекають».— «Ну що ти скажеш! — сплеснула мати руками.— Раптом ні з того ні з сього захопився миттям посуду. Синку! Та що з тобою, чесне слово?» — «А що? — усміхається.— А як мені подобається! Не може бути такого хобі, чи що?» Уявляєте?.. Жах!..Гриша Гонобобель одразу весело загорлав:Га-га!.. Здорово!.. Каструльник Лещенко!.. Га-га!.. Мийник- помийник!.. Хобі-бобі!.. Га-га!Але Шурочка Горобенко, найпоміркованіша і найрозважливіша в класі, на Гонобобеля одразу цитьнула:Цить!.. Ти у житті, мабуть, ложки за собою не вимив. Чого зуби скалиш!.. Нічого сміятися... Але факт цікавий. Я сама хоч і мию завжди посуд, але щоб захоплюватись... Треба з ним поговорити.Ромчик Лещенко не був такий галасливий, як Гришка Гонобобель, але й не був такий тихоня, ак Антоша Дудкін.Ромчик був звичайний собі нормальний хлопець. Середньоста- тистичний, як сказав би тато Шурочки, доктор економічних наук Іван Семенович Горобенко. Коли у класі був галас, Ромчик галасував. Коли у класі була тиша, Ромчик сидів тихо. Були в нього і п'ятірки, але були й трійки, а іноді навіть двійки (Хоча й рідко).Міг Решток смиконути якусь дівчинку за косу або «конячий хвіст», але міг і почастувати її цукеркою. Одне слово був Ромчик звичайний середньостатистичний хлопець. І тому таке незвичайне, прямо скажемо, виключне захоплення всіх здивувало.Але треба бути делікатними,— сказала Шурочка.— Я сама з ним поговорю. Ви всі навіть не підходьте близько. Ясно?Всім було ясно.Крім Гонобобеля.А я підійду. Ги-ги! — гигикнув він.Довелося стукнути його портфелем по голові.Дія відбувалася перед уроками, до зарядки.Ромчик, нічого не підозрюючи, гортав нашвидку підручник (не встиг щось довчити).Шурочка заскочила його зненацька.Слухай,— сказала вона, рішуче підійшовши до нього.— Ти тільки скажи правду. Не викручуйся. Ти ж знаєш, я не люблю, коли викручуються... Ти що — справді любиш мити посуд?Ромчик почервонів.А що?.. Не можна?Ніі Чого? Навпаки. Можна. Навіть треба. Я сама часто мию. Але щоб любити...Ромчик почервонів ще більше:А я люблю! І... і — все!.. Кому яке діло!.. Не заважай мені, бо я не встигну. Вибач...Ромчик різко одвернувся од Шурочки і знову вшнипився у підручник.Шурочка здвигнула плечима і повернулася до гурту, що стояв віддалік. Гуртові не треба було нічого пояснювати. Гурт усе чув.А може, він псих?.. Ги-ги! — вищирився Гонобобель.Сам ти псих! — сказала Шурочка.Але в голосі її не було впевненості.Так Ромчик Лещенко перестав бути звичайним середньостати- стичним хлопцем. Людина, що любить мити посуд, на думку четвертого «А», не могла бути звичайною.А через кілька днів на цей раз уже Гришка Гонобобель зробив ще одне вражаюче відкриття. Відкриття, яке примусило весь клас серйозно, по-справжньому захвилюватися.Гришка потім навіть не міг згадати, чого він пішов на той пустир, обгороджений парканом, де вже другий рік збираються зводити новий будинок, а поки що звалюють різний мотлох. Але факт лишається фактом — на пустир Гришка пішов. Одхилив дошку, заліз і раптом побачив Ромчика. Ромчик був один і вовтузився у ярку, щось робив. Що саме, Гонобобель не бачив — заважали бур'яни.«Зараз я його налякаю!» — зловтішно подумав Гришка і, скрадаючись, почав наближатися до Ромчика.Чим ближче він підповзав, тим більше його дивувало те, що Ромчик робив.Ромчик, стогнучи від натуги, перетягав здоровенну каменюку. Гришка спершу подумав, що то він щось будує, грається.Але от Ромчик поклав каменюку на землю, перевів подих, прошепотів: «А тепер назад!» — схопив і потяг її на те місце, де вона перед тим лежала.Це була дурна, безглузда, непотрібна робота. І робив її Ромчик важко, над силу. Для чого?У Гонобобеля враз змокріли долоні. Думка настрахати Ромчика вмить вивітрилася з голови. Гришка сам злякався.Чиїсь незбагненні дії, яким ти не можеш дати пояснення, завжди чогось лякають.Обережно, щоб не привернути до себе Ромчикової уваги, Гонобобель почав задкувати, потім пішов боком, потім повернувся і чимдуж дременув геть...А що я казав!.. Що я казав!.. Він псих! Точно!.. Псих!.. Ненормальний!.. Точно!..— розмахував на другий день у класі руками Гонобобель.Всі стояли пригнічені, приголомшені.А ти не вигадуєш? Не брешеш? — пильно глянула прямо у вічі Гонобобелю Шурочка.О! — черконув себе рукою по шиї Гришка.Може... може, й справді...— тихо й перелякано промовила Люська Зарічняк.Гадаю, треба сказати його мамі,— непевно глянув на Шу- рочку Антоша Дудкін.Ага! — вже рішуче сказала Шурочка.— У таких випадках треба звертатися до лікарів. І чим раніш, тим краще...Але сказати Ромчиковій мамі вони не встигли.Це було якраз напередодні Дня Перемоги. І в той день у них була зустріч з Героєм Радянського Союзу гвардії капітаном у відставці Юрієм Сергійовичем Гавриленком.Коли він з'явився у коридорі, у супроводі шанобливої і незвично підфарбованої Глафіри Павлівни, Люська Зарічняк зойкнула:Ой!.. Так це ж наш сусіда!.. Ром!..— вона обернулася до Ромчика.Ромчик тільки насупив брови і нічого не сказав. Він був украй збентежений! Втім, він завжди супив брови, коли Люська теревенила.Але Люська була Люська. Недарма вона вимовляла п'ятдесят тисяч слів на день.І не встиг Герой дійти до дверей четвертого «А», як весь клас уже знав, що він працює звичайним інженером на якомусь київському заводі, що живе в їхньому будинку майже рік, а Люська навіть гадки не мала, що він Герой Радянського Союзу, бо веде себе дуже скромно, з усіма вітається перший і навіть дітям у дверях дає дорогу, що машини в нього нема і на роботу він їздить на велосипеді...Юрій Сергійович Гавриленко був невисокий на зріст, худорлявий, із сивуватим волоссям, сіроокий, зовсім непоказний. Тільки права щока біля вуха була пошрамована червоними товстими рубцями. І хоча він був у білому светрі, який закривав усю шию, можна було здогадатися, що шия пошрамована теж.Він помітно хвилювався, ніяковів, червонів, і Глафірі Павлівні довелося по слову витягати з нього розповідь про його подвиги. Відверто кажучи, розповідав не стільки він, скільки Глафіра Павлівна (як потім з'ясувалося, вона давно його знала і ледве вмовила виступити у класі на День Перемоги — він був дуже сором'язливий і не любив розказувати про себе).Але він був таки справжній Герой. І те, що він зробив, міг зробити тільки Герой. Звичайній людині таке було не під силу.У війну він був танкістом, командиром танка. Якось ранньої весни сорок третього року у жорстокому танковому бою він підбив два гітлерівські танки. Але підбили і його. Машина загорілася. Він витяг з палаючого танка спершу пораненого в обидві ноги баштового стрільця. Потім, незважаючи на те, що сам був поранений і обгорілий, знову поліз у вогонь і витяг непритомного контуженого водія. А тоді під кулями, під вибухами снарядів від воронки до воронки він два кілометри по черзі перетягував їх обох по мокрому снігу, перемішаному з землею, до річки. Наші вогневі рубежі були на тому березі. І Юрій Сергійович, скинувши собі на спину пораненого баштового стрільця, поповз по кризі через річку. Був березень, крига вже була неміцна, до того ж снаряди поробили багато ополонок. І от посеред річки вони раптом провалилися під лід. Мало того, що баштовий стрілець був поранений в обидві ноги, він ще не вмів плавати. І одразу пішов на дно. Тричі пірнав Юрій Сергійович у крижану воду, поки витяг його. Ледве дісталися вони берега. А на тому ж боці лишився непритомний водій... І Юрій Сергійович поповз назад... Обгорілий, поранений у плече, мокрий і виснажений до краю...Четвертий «А» слухав, не дихаючи...І кожен наче на дотик відчував, як страшенно пече обгоріла шкіра, як від найменшого руху все тіло проймає нестерпний біль...Вони потім мовчали хвилини дві, не менше.Глафіра Павлівна бачила, яке враження справила на них розповідь, і теж мовчала.Нарешті Шурочка тихо спитала:Скажіть, а... а як ви все-таки змогли?.. Це ж було так... так.-Юрій Сергійович ніяково усміхнувся і знизав плечима:Хтозна... Я думаю, в цьому винні... каструлі.Всі здивовано перезирнулися.Він знову усміхнувся:Розумієте... Був у мене дід... Гервасій... Батько мого тата. Ми до нього на літо в село їздили. Повний Георгіївський кавалер. Чотири Георгіївських хрести мав. Герой двох воєн. Японської, дев'ятсот четвертого. І першої світової, імперіалістичної... Я його питав: «Діду, ну поясніть... ну як це люди стають героями? Як?» І він мені сказав: «Як хочеш, Юрко, стати людиною, чогось у житті досягти, навчись, синку, робити те, чого робити не хочеться... Бо робити те, що приємно, що робиться залюбки, усі вміють. А от те, що важко, неприємно, боляче навіть, уміють далеко не всі. Але саме ті, що вміють,— чогось у житті й досягають. Запам'ятай!»... Я ці дідові слова не раз у житті згадував... Тоді, у дитинстві, найбільше не любив я мити посуд, особливо жирні каструлі. До війни ж гарячої води в кранах, як тепер, не було. На примусі гріли, на керогазі... Жили ми вчотирьох: я, мама, сестричка моя меншенька (ще в школу не ходила) і паралізована тітка, мамина сестра. Тата не було, помер. Мама з ранку до ночі на роботі (на двох службах працювала). Розривалася, звичайно, не встигала. Але ніколи не силувала, не примушувала мене. Сама весь брудний посуд, що за день назбирається, пізно увечері мила. Я тоді тільки у другий клас перейшов — жаліла мене, малого. Так от після тих дідових слів, повернувшися в Київ, узяв я собі за правило щодня мити посуд. Аж плакав спершу крадькома, так це було мені неприємно. А потім втягнувся, звик. І з'явилася в мене впертість якась, наполегливість у досягненні мети. Пам'ятаю, хлопці навіть дивувалися. Якось розбишака один закинув новеньку чорнильницю-невилив-айку нашої однокласниці у бруднющу глибочезну баюру (ми тоді носили чорнильниці-невиливайки у спеціальних таких торбинках, що затягувалися шворкою). Дівчинка дуже плакала — мачуха в неї була сувора, жорстоко сварила, як щось пропадало. Ніхто з хлопців лізти в баюру не наважувався, надто вже була брудна й глибока. А я пересилив і страх свій, і бридливість, роздягся, пірнув і дістав чорнильницю. Ніколи не забуду вдячних очей дівчинки тієї... Отже, думаю, в усьому винні каструлі... Ну й дід, звичайно...— Він знову усміхнувся.Всі, як по команді, враз повернули голови й глянули на Ром- чика.Ромчик густо-густо почервонів і опустив очі....Додому розходилися мовчки.Ніхто не сказав Ромчикові й слова. Толя подивився у вікно й зітхнув.З під'їзду вийшли і пішли до воріт Люся Гуліна та Богдан Ципочка. В обох через плече були перекинуті ковзани. Гуліну вела за руку мама, Ципочку — бабуся.«На фігурне катання почеберяли,— пхикнув Толя.— Теж іще — фігуристи! Ципочка! У дитсадку був незграба з незграб. Не те що ходити — стояти до ладу не вмів. Весь час гепався на землю. Штанці ззаду завжди чорні були. А тепер, бач, фігурист!»Не минуло й хвилини, двері під'їзду знову розчинилися й вийшов Гена Степовецький, якого ще з дитсадка усі називали не інакше, як Крокодил Гена. Крокодила Гену вела за руку старша сестра дев'ятикласниця Марина. І він, і вона несли барвисті поліетиленові торбинки.«У басейн покульгали,— знову пхикнув Толя.— В чемпіони пнуться!.. Кроль, брас, батерфляй...»Не встиг він усе це подумати, як слідом за Геною і Мариною з під'їзду вийшов Алик Івасюта. Його вела за руку мама — висока пишноволоса красуня у синьому вельветовому платті з блискучими ґудзиками. Алик ніс папку з нотами, а мама скрипку у футлярі.«О! І цей на свою музику намилився,— утрете пхикнув Толя.— Майбутній Паганіні! Так кажуть про нього мама і три тітки, що живуть усі в одній здоровецькій квартирі на п'ятому поверсі. От іменно — Паганіні! Наталочка Приходько, яка живе на одній пло-щадці з Івасютами, говорила, ніби казав її тато, що коли Алик перепилює свою скрипку, в нього починають боліти зуби.~Толя пхикнув учетверде. І тут же зітхнув.«Ну чого ти?! — сам собі сказав.— Чого ти пхикаєш?! Розпхикався!.. Признайся, що просто заздриш їм... Нікчема!»Йому стало боляче. Кілька днів тому та сама Наталочка При- ходько, яка вчить одразу три мови — англійську, французьку і німецьку— і яка віднедавна стала не Наталочка, а Наталі (з наголосом на останньому складі, бо саме так вимовляється по-фран- цузькому її ім'я), так от та сама Наталі Приходько сказала, що її мама сказала, що вихованням дітей треба починати займатися якнайраніше, бо якщо не виявити вчасно здібностей, то навіть із найздібнішої дитини нічого не вийде, а виросте просто нікчема.Нікчема!.. Толя тоді ж подивився у словник — що то таке.«Нікчема — ні на що не здатна людина»... Ні на що не здатна...Толя зітхнув.Ще зовсім недавно було так добре! Всі вони ходили у дитсадок.Разом гралися. Було весело. Люся Гуліна й Богдан Ципочка були звичайні собі Люська й Богдан, яких можна було стукнути по спині, ганяючи у квача. І Алик Паганіні не знав, де у скрипки смичок, а де все інше. А Наталі Приходько не те що трьома іноземними, рідною українською кілька слів докупи стулити не могла.Та тільки пішли вони до школи і... почалося... Батьки наче голови погубили. Наче наввипередки заповзялися, хто до кращого, до наймоднішого діла свою дитину притулить. І розтягла доля То- ликових друзів від нього за якийсь місяць. То, бувало, щовечора у дворі дотемна гасають, у щось граються, бігають, верещать так, аж пенсіонери, що на дитячому майданчику під грибком «козла забивають», здригаються нервово... А тепер... Наталі Приходько іноземні слова зубрячить. Алик Паганіні гами смичком випилює, Ципочка й Гуліна дзиґами на льоду крутяться. Крокодил Гена у басейні мокне... Лише Толя, один як палець... тиняється, нікчема...Може, й він би не згірше за інших і на льоду крутився, і в басейні хлюпався, і слова іноземні зубрячив... Та... Нікому його водити. Батьки в нього лектори товариства «Знання», у роз'їздах весь час. А бабуся Мариля нездужає («на ноги впала», як сама каже). Не стільки вона його, скільки він її доглядає. І в магазин бігає, все в дім приносить. І взагалі, що треба, робить. Добре, що вона хоч їсти варить та по господарству, кульгаючи, порається.Але, якби бабуся Мариля і не впала на ноги, а була моторна, як Ципоччина, хтозна, чи водила б вона його по тих ковзанках та басейнах. Якось у них в родині не прийнято було водити його. Навіть у дитсадок він завжди сам чимчикував. Добре, що недалеко, півкварталу всього, й вулицю перетинати не треба.Він уже думав,— може, самому кудись записатися й ходити. Але так і не наважився. Ще оті дяді й тьоті в секціях на глум піднімуть: чого, мовляв, такий шпінгалет приповз, порядку не знаєш, чи що?.. І не запишуть. Сорому тільки наберешся.І чому це він так певен, що не згірше за інших і на льоду, і слова іноземні, і в басейні... А може, якраз і не вийшло б нічого! Позаторік, коли з батьками у Євпаторії на морі був, як він перелякався, спорснувши з татової спини на глибокому... Думав, що все, кінець... Води одразу наковтався. І потім три дні у море боявся заходити... А на скрипці так точно не втнув би. Це ж як мінімум слух треба мати. А в них у сім'ї ні в тата, ні в мами, ні в бабусі Марилі. Звідки ж у нього візьметься. От і виходить, що справжнісінький він нікчема.Толя знову зітхнув.Уроки він давно поробив. Читати й писати ще в дитсадку навчився, тепер ті уроки йому не під шапку. Що ж робити?..— Піди, світку мій, погуляй,— наче прочитавши його думки, гукнула з кухні бабуся Мариля.— Диви, погода яка! Останні ж деньки. Скоро дощі почнуться. Піди, мій коханий, піди...І Толя без особливого бажання, просто, щоб не сперечатися з бабусею, надів курточку і, хряснувши дверима, вийшов з квартири.На дитячому майданчику гралися діти. Але одні були молодші за Толю, інші старші,— ні з тими, ні з тими він, як то кажуть, не «контачив». Він навіть не глянув у той бік. А пішов на задній двір, де стояв старий скособочений двоповерховий будинок з вибитими шибками. Людей з нього давно виселили, мали знести, але чомусь не зносили. І він стояв, нестримно притягаючи вічною таємницею покинутого житла. По кімнатах гуляли протяги, ворушачи на підлозі клапті якихось старих пожовклих паперів і газет. На стінах таємничо скрипіли обідрані шпалери і раз у раз із дзенькотом брязкала зірвана з петель кватирка.Дітям категорично заборонялося навіть підходити до цього будинку, але як же тут прекрасно грати у піжмурки, у си- щиків-розбійників, у війну!.. Вони прозвали його «старим замком». Скільки незабутніх годин провела тут їхня компанія того останнього літа перед школою!.. Ех, шкода, що вони всі тепер такі зайняті, такі заклопотані... Як було б гарно, якби...І раптом Толя згадав, що сьогодні на великій перерві Наталі Приходько казала, що вона вчора увечері чула, як у підвалі «старого замку» щось нявчало. Треба було б подивитися. Але... їй же йти на французьку, а потім на англійську, не кажучи вже про німецьку... Люся Гуліна заахала і сказала, іщгїй, на жаль, теж треба на фігурне... «Подумаєш, нявчало,— сказав Крокодил Гена.— Понявчало-понявчало й перестало».— «Ні, треба було б, звичайно, подивитися: може, кошеня»,— сказав Алик Паганіні. Але більше ніхто нічого не сказав, бо перерва скінчилася...Толя підійшов до «старого замку» й прислухався. Тихо.«Крокодил Гена був таки, мабуть, правий,— подумав він.— Понявчало-понявчало й перестало».Але про всяк випадок покликав:Киць-киць-киць!..І раптом десь ізнизу, з-під сходів, почувся слабкий приглушений нявкіт.Вузькі дерев'яні сходи на другий поверх починалися одразу біля дверей. За сходами чорнів квадратний отвір — вхід у підвал. Ляда була одірвана і лежала поруч.Толя наблизився до чорного квадрата і знову покликав:Киць-киць-киць!Знизу поспішливо залунало жалібне й відчайдушне:Няв-няву-нявв!.. Няв!.. Нявввв!..Так нявчать, благаючи про допомогу.Мабуть, то було кошеня— такий слабкий і безсилий був нявкіт.Толя нахилився.З підвалу дихнуло на нього вогким гнилим холодом. Десь глибоко внизу у чорній непроникній темряві жахно світилися два маленьких зелених ока. Толя здригнувсь і відсахнувся. Кошеня, мабуть, відчувши його страх, нявкнуло коротко й безнадійно:Няв!..«Ех, ти! Воно другий день у холодному сирому підвалі пропадає, вибратися не може, а ти — боїшся. Справді — нікчема ти! Нікчема!»Наче не він сам собі, а хтось благородний і мужній говорив йому ці слова. Але як побороти отой слизький холодний страх, що від живота розповзається по всьому тілу і робить його немічним і безсилим? Як?..Тут ніхто не допоможе. Ніхто. Тільки ти сам...Кошеня знову нявкнуло.Стривай!.. Я зараз... зараз...— тремтячим голосом тихо промовив Толя і кволими неслухняними ногами зробив крок уперед.Він бачив тільки дві перші сходинки. І ступав на них.Крок... Ще крок... Ще...Ай!..Він не встиг навіть злякатися.Він злякався, як уже лежав унизу.Добре, що під сходами у підвалі була купа дрантя — мішків, старих ковдр і ще якогось мотлоху. Толя м'яко впав на ту купу і навіть не забився.Він глянув угору й побачив — сходів у підвал не було: усі сходинки, крім отих двох угорі, були зламані, вибиті. І отут Толя похолов. Наче не на м'якому дранті він лежав, а на холодній крижині, у яку вмерзло його тіло.Очі потроху звикли до темряви. Він уже розрізняв якісь чудернацькі предмети — дивний човен кормою випливав з мороку (поламане дерев'яне ліжко), а на ньому щось рогате (старий велосипед), а з другого боку неоковирне громаддя поламаних стільців, скринь і ще чогось зовсім уже в темряві незбагненного й невпізнанного...Він зойкнув і рвучко відсмикнув руку — вона наштовхнулась на щось живе й тремтливе.Няв! — винувато нявкнуло кошеня.Толя обережно простягнув руку й пригорнув його до себе. Кошеня було не таке вже й маленьке — середнього, а то й старшого кошенячого віку. Але страшенно худе, самі ребра.Як же ти втрапило сюди?Кошеня замуркотіло, вигинаючи спину.Що ж нам тепер робити? Як вилізти? Ану стривай...— Мацаючи в темряві руками, він намагався знайти щось таке, що б можна було підставити до сходів і видряпатися. Але скоро зрозумів, що нічого з того не вийде,— до вцілілих сходинок було надто високо.^Нова хвиля відчаю огорнула його.Ну що він за невдаха!..Ципочка з Гуліною десь зараз у Палаці спорту кренделі на льоду виписують. Крокодил Гена у басейні батерфляєм, як метелик, вимахує. Алик Паганіні якусь рапсодію смичком вишиває... А він, нікчема, у підвалі... Вони людьми стануть. Фігуристами, чемпіонами, лауреатами. їх по телевізору показуватимуть. А він... Хотів кошеня витягти, та й то... Самого тепер витягати треба...Толя не витримав і заплакав.Він рідко плакав. І зараз, плачучи, сам себе запевняв, що плаче не тому, що йому страшно, а тому, що йому шкода бабусю Ма- рилю. Як же вона переживатиме, бідна, як хвилюватиметься, коли він не прийде додому!..Нагорі почулися кроки.Толя стрепенувся, хотів уже гукнути на допомогу, та в останню мить злякався, що це ж його можуть підняти на глум («провалився, нікчема»), але й не крикнути вже було неможливо (повні груди повітря), і, сам не знаючи, як це в нього вийшло, він голосно... нявкнув:Нявв!..Згори сліпучо вдарило в очі світло електричного ліхтаря. Долинув здивований голос:О!.. А ти тут як опинився?!Тато Алика Паганіні, Захар Власович Івасюта, був найвищий у їхньому дворі — два метри п'ять сантиметрів. Йому не треба було ніяких сходів. Він просто скочив у підвал. Узяв Толю й кошеня, виставив нагору, потім підтягнувся на руках і виліз сам. Все це забрало не більш як півхвилини.Ич! — усміхнувся Захар Власович, обтрушуючи Толю своєю великою граблястою рукою.— Я й не знав, що ти такий... Герой!.. Молодець!.. Сам у темний підвал за кошеням поліз... Ич!..Толя притиснув кошеня до грудей і глянув спідлоба на Захара Власовича — кепкує чи ні. Але ні в голосі, ні в очах Івасюти не було й тіні насмішки. Навіть навпаки...Крім того, що Захар Власович був у їхньому дворі найвищий, був він ще чи не найшанованіший. Майстер заводу «Арсенал», депутат райради, орденоносець, у час святковий демонстрацій він завжди стояв на урядовій трибуні серед знатних людей столиці. Толя не раз бачив його по телевізору. А всі, кого він бачив по телевізору, були для нього людьми незвичайними.Толя опускав голову, щоб Аликів тато не помітив, як він плаче. Той, здається, не помітив. Обтрусивши Толю, він поклав руку йому на плече й повторив:Молодець! — потім перевів подих і сказав: — Не знаю, чи поліз би мій Паганіні... Не певен... Хоча він хлопець добрий. Це ж він мене попросив... Кошеня, каже, у підвалі нявчить, мабуть, вилізти не може... В мене сьогодні відгул. А вони на музику поспішали...— Захар Власович скривився.— Ех!.. Потрібна йому та скрипка... як корові сідло. Не стане він музикантом все одно. І сам мучиться і... Та хіба поясниш?.. Вони, брат, не той... не «доганяють», як тепер кажуть... Але їх аж четверо... Жінки, брат, це...— Івасюта махнув рукою.І те, що такий великий, поважний чоловік говорив з ним так відверто, щиро, як з дорослим (навіть на жінку та її сестер поскаржився), враз наповнило Толине серце невимовною радістю. І йому раптом стало шкода Алика Паганіні. Він же йому так заздрив...І ще він раптом подумав: от самого ж Захара Власовича не водили, мабуть, ні в басейн, ні на музику, а він...І у світі, як у телевізорі, в котрому спершу було вимкнуто звук, а потім його враз увімкнули,— все навколо завирувало весело і дзвінкоголосо... На якусь мить Толі здалося, що на небі спалахнула райдуга... Так буває, коли крізь сльози глянеш на сонце...* * *Ця пригода сталася ще у першому класі, три з половиною роки тому.Але всі дізналися про неї тільки торік, у третьому. Сам Толя не витримав, розказав Ромчикові, з яким сидів за однією партою.А тоді він просив Захара Власовича нікому нічого не говорити, навіть синові своєму Алику. І Захар Власович слова дотримав — не сказав.До речі, Алик скрипку таки свою кинув. У другому класі на музику він уже не ходив.І Богдан Ципочка фігурне катання кинув. Перейшов був на хокей, але кинув і хокей. Мама вирішила, що хокей надто травмуючий вид спорту. І після кількох гуль та синців' силоміць винесла на руках Ципочку з льодового майданчика. Відтоді він відвідує секцію шахів.А от Люся Гуліна фігурним катанням ще займається, хоча видатних успіхів поки що не досягла.І Крокодил Гена ходить у басейн. Хоча теж чемпіоном ще не став.Найбільших результатів досягла Наталі Приходько. Важливість і потрібність вивчення іноземних мов вона довела на практиці.До них у школу прибула якось делегація німецьких піонерів з міста Лейпціга, побратима нашого Києва. То Наталі Приходько так жваво «шпрехала» з ними по-німецькому — четвертий «А» просто роти пороззявляв.Толя після цього вирішив усерйоз взятися за англійську. Купив кілька тоненьких книжечок для позакласного читання і сам себе примушував їх читати.Не без того, що тут допоміг трохи й вплив його друга Ромчика Лещенка, який, як ви знаєте, по-справжньому гартував свій характер.І тепер, пильно глянувши на ланкову першої ланки Тіну Яременко, Шурочка сказала:Що ж... По-моєму, Красиловський — міг!Але Толя їхню впевненість розвіяв в одну мить.Я ж тоді був хворий... Ви що — забули?..І Шурочка згадала,— справді, того дня, коли сталася ота подія з грошима, Толі Красиловського у школі не було. Він хворів на ангіну. І Шурочка з Тіною ще ходили його провідувати. І застали там Ромчика Лещенка.Шурочка глянула на Ромчика. Ромчик усміхався. Він чудово усе пам'ятав, але йому хотілося перевірити, як актив ставиться до його друга, що він думає про нього. І тепер Ромчик був задоволений.Слухайте,— сказала редактор стінгазети Наталі Приходь- ко.— А чого це ми весь час тільки на хлопців думаємо? Полковник же сказав, що черговий не розібрав — хлопець чи дівчинка... Чому це не могла б бути, наприклад... ну, наприклад, Граціанська?..Або Миркотан? — підхопила Тая Таранюк. Аллочка Граціанська дуже гарненька дівчинка. Та що я кажу—гарненька... Просто гарна, вродлива. Не будемо боятися цього слова. От створює ж іноді матінка-природа та-ке диво. Пишне, чорне, як ніч, волосся. І сині-сині очі. І довгі волохаті вії. І пухкенькі рожеві губенята. І рівненький носик. І сліпуча білозуба усмішка. І ямочки на щоках... Ну, ні до чого причепитися!Все гарне.І за вдачею симпатична.Вродливі, як ви знаєте, часто бувають зверхні, вередливі, самозакохані.А Граціанська — нічого подібного. Добра, вихована, щедра. Завжди поділиться і цукерками, і жувальною гумкою, і стержнями для ручки. І усміхається всім привітно. Ні з ким не свариться, не лається. Як треба, на уроці підкаже, списати дасть (вона відмінниця). Одне слово, гарна дівчинка та й усе.Якщо серед хлопчиків усі найбільше любили Кума Цибулю, то серед дівчаток — її, Аллочку Граціанську.І ніхто не міг зрозуміти, чому раптом Люба Миркотан її не злюбила.Люба на Аллочку не могла спокійно дивитися. В очах у неї завжди були неприязнь і зневага. Іноді здавалося, що Люба навіть ладна вдарити Аллочку. Всіх це дуже дивувало. Дівчатка не раз питали Люду:Ну чому ти її так не любиш?Не люблю і все,— цідила та крізь зуби.Але чому? Вона ж така хороша дівчинка. Всім подобається.Всім подобається, а мені не подобається.Без причини?Без причини.Дівчатка тільки плечима знизували.Один лише Гришка Гонобобель підтримував Любу:Чого прив'язалися?.. Ну не подобається. Подумаєш. Кому що. Ги-ги!..Але той взагалі всіх зневажав, з усіх любив гигикати.І якби ж то Люба від природи була дівчинкою злою, недоброзичливою. А то ж ні. Вона теж була доброю, привітною з усіма. З усіма, крім Аллочки.Та вона просто ревнує,— вирішила Люська Зарічняк,— що Аллочка вродливіша за неї.Справді, Люба теж була гарненька, але, звичайно, не така яскрава, як Аллочка.Хто його зна. Чужа душа, як кажуть, темний ліс, у чужу душу не влізеш.Люба і Аллочка жили в одному дворі. Аллочка у фасадному будинку (тому, що виходить на вулицю), а Люба у флігелі (тому, що в глибині двору).Може, все-таки щось між ними було, якась сварка. Проте Ал- лочка присягалася дівчаткам, що ніколи в житті не сварилася з Любою, ніколи не зробила їй нічого поганого анінастілечки. Кілька разів вона намагалася щиро поговорити з Любою, з'ясувати, як то кажуть, стосунки. Але нічого з цього не вийшло.Я до тебе нічого не маю,— презирливо казала Люба, дивлячись Аллочці просто у вічі.— Що ти хочеш? Щоб я кидалася до тебе в обійми, як інші? Вибач, мені не хочеться! — одверталася і йшла геть.Аллочка дуже переживала через таке Любине ставлення, переживала щиро, дівчатка це бачили і співчували їй.Аллочка звикла до ніжного, лагідного ставлення, звикла, що її всі люблять, що нею милуються. Як я вже казав, її любили всі, і рідні, й близькі, і знайомі, й малознайомі. Не кажучи вже про батьків, про тата і маму.Але мабуть, ніхто так не виявляв своєї любові, як баба Надя.Баба Надя, або Надія Сергіївна, жила у флігелі, там, де й Люба Миркотан. Тільки Люба на третьому поверсі, а Надія Сергіївна — на першому. Колись вона працювала паспортисткою в будин- коуправлінні, але давно вже була на пенсії. Чоловіка свого Григорія Івановича, який працював бухгалтером на заводі «Транссиг- нал», вона поховала років десять тому і жила сама (дітей у них не було).Аллочка знала Надію Сергіївну з перших днів свого життя. Власне, це Аллочка назвала її бабою Надею. Бо Надія Сергіївна малій Аллочці заміняла рідну бабусю. Справа в тому, що одна рідна Аллоччина бабуся, мамина мама, жила в Запоріжжі з другим своїм чоловіком. Друга рідна бабуся, татова мама, жила в Одесі з татовою сестрою та її дітьми, тобто своїми онуками. Приїхати вони не могли.Батьки Аллоччині працювали. Мама, Інна Аркадіївна, викладала у політехнікумі зв'язку. Тато, Борис Іванович, керував у спорткомітеті. Доглядати Аллочку було нікому.В яслах вона часто хворіла.Побачивши скрутне становище Граціанських, Надія Сергіївна сама запропонувала їм свої послуги. Батьки не знали, як їй дякувати.Ах, Надіє Сергіївно, як ми вам зобов'язані! Ви наш добрий ангел-охоронець! Що б ми без вас робили?! — не раз говорили і тато, і особливо мама.Батьки пробували пропонувати Надії Сергіївні гроші, але та категорично відмовилася.Вона ж мені як рідна!.. Я ж її так люблю! — казала Надія Сергіївна, дивлячись на Аллочку зволоженими очима.Добріших очей, добрішого погляду Аллочка не бачила ні в кого. І руки в неї були добрі, м'які, теплі, пестливі. Аллочка й зараз пам'ятає ніжний дотик цих рук. Особливо коли вони обіймали її, притискали до грудей. Тоді Аллочка відчувала, чула, як б'ється в баби Наді серце.І пахло від баби Наді дуже гарно. Все життя, як вона казала, вона пахтилася одними парфумами, які дарував їй колись чоловік і які називалися так незвично і таємничо — «Манон». Той особливий ніжно-пряний запах приємно хвилював Аллочку.І квартира у баби Наді була дуже затишна. Маленька, двокімнатна, заставлена старими меблями, яких тепер уже майже ні в кого нема. Дзеркальна шафа. Буфет літерою «Н» — з двома тумбочками по боках і двома дзеркалами між ними. Клейончатий диван з високою спинкою, нагорі якої знову ж таки овальне дзеркало. Так званий трильяж — туалетний столик з потрійним дзеркалом.Ця сила дзеркал у маленькій квартирі робила її більшою, просторішою.Аллочка любила, коли баба Надя приводила її до себе.Особливо подобалося Аллочці роздивлятися старі фотографії у великому сірому альбомі з фіалками на віньєтці. Найбільше вабили її фотографії баби Наді у дитинстві.Ой! Це ти?! Ти теж була піонеркою?.. Ой, як цікаво!..Аякже!.. Будьте певні!.. «Здравствуй, милая картошка, тош- ка, тошка... пионеров идеал...» — наспівувала баба Надя, і Аллочка дзвінко реготала.Але особливих почуттів фотографії дитинства у баби Наді чогось не викликали. А от ті, де вона була сфотографована з своїм чоловіком, світлооким, русявочубим і струнким, щоразу розчулювали, зворушували її. Вона ніжно гладила їх своєю м'якою рукою і говорила:Оце ми в Сочі... А це в Нікітському ботанічному саду, в Криму. Бачиш, під пальмою. Це в Місхорі, це в Гурзуфі... А це в Лівадійському палаці. Біля лева... Бачиш, там такі леви на сходах... Ми з Григорієм Івановичем увесь Крим, увесь Кавказ об'їздили... Будьте певні!.. Ми на місці не сиділи... Ми любили мандрувати... подорожувати...— вона зітхала й повільно проводила рукою по фотографії.Вона дуже любила свого чоловіка.Одного разу (Аллочці тоді вже було років п'ять з половиною) баба Надя сказала ніяково й винувато:Рибко моя! Просто не знаю, що й робити... Мені сьогодні так треба було б з'їздити на кладовище. Сьогодні такий день... А батьки твої зразу після роботи ідуть у театр, навіть додому не заїдуть... Просто не знаю...Так давай з'їздимо! — не задумуючись, вигукнула Аллочка.— Я ще ніколи не була на кладовищі. Мені цікаво. Ні. Твої батьки будуть незадоволені... Кладовище — це таке місце...А ми їм нічого не скажемо,— закліпала очима Аллочка.Так не можна. Обманювати батьків — це...А ми їх не будемо обманювати,— лукаво усміхнулася Аллочка.— Якщо вони спитають, ми скажемо. А якщо не спитають, то... ми не будемо обманювати.Лялечко моя! — розчулилася баба Надя.— Ну! Хай! Візьму гріх на душу.Вони досить довго їхали трамваєм, поки доїхали до Байкового кладовища. Баба Надя купила квітів, і вони пішли по тінистих алеях повз численні гранітні й мармурові пам'ятники. В гущавині співали пташки, на пам'ятниках коливалося сонячне мереживне плетиво. Було гарно і зовсім не страшно.Сьогодні рівно п'ятдесят років, як ми познайомилися з Григорієм Івановичем,— тихо говорила баба Надя.— Ми завжди відзначали цей день. Він дарував мені квіти. Завжди троянди. І обов'язково червоні... Будьте певні!.. А тепер троянди дарую я. Ми дуже любили одне одного. Я від душі бажаю тобі, щоб коли ти виростеш, то зустріла такого, як він... Тоді ти будеш щаслива...Баба Надя говорила з Аллочкою, як з дорослою. І Аллочці подобалося це.Вони підійшли до скромного рябенького пам'ятника з так званої «крошки» — цементу з уламками мармуру.Баба Надя поставила червоні троянди у літрову банку, потім вийняла з сумочки чистеньку білу хусточку, акуратно витерлаовальне фото молодого Григорія Івановича, що було на пам'ятнику, нахилилася й поцілувала його.Дівчинка міцно обняла бабу Надю і всім тілом притулилася до неї. А баба Надя вдячно обняла й пригорнула Аллочку.Батькам брехати не довелося.Баба Надя сама розказала їм про все наступного дня.Тобі батьки поставились до цього спокійно. їм просто було ніколи.Тато готувався до якихось відповідальних республіканських змагань. У мами починалася літня екзаменаційна сесія.Недарма говорила баба Надя про любов до мандрів. Вона справді не любила сидіти на одному місці. Щодня після сніданку і до обіду вони з Аллочкою вирушали гуляти. Об'їздили й обходили всі київські парки і сади. Але найбільше любили Радянський парк, отой, де Маріїнський палац, пам'ятники Ватутіну, арсеналь- цям... Бо там було «Малятко» — дитяче містечко з гойдалками, каруселями, атракціонами, а головне — з дитячою залізницею, маленькою, спеціально для дошкільнят. Аллочка дуже любила цю залізницю, маленького жовтого паровозика з довгою трубою, вузькою внизу і широкою угорі, фарами замість очей. І всього два маленьких вагончики по чотири місця в кожному, з намальованими на стінах звірятками. Машиніст у паровозику не сидів. Залізниця була електрична, керувала нею огрядна тьотя, що стояла біля довгастої залізної будки, схожої на автомат для газованої води, і натискала на кнопки. Поїзд страшенно скрипів і скреготав — його, мабуть, забували змащувати. Він робив Йевелике коло серед тінистих кленів під парканом, а коли проїздив під бляшаним навісом, що правив за тунель, тьотя тричі натискала якусь кнопку, і паровозик хрипко дудукав. Аллочці подобалося це чи не найбільше.Баба Надя завжди хвилювалася, коли садовила Аллочку у вагончик,— дорослим їздити не дозволялось.Вона дивилася на Аллочку так, наче виряджала її у далеку небезпечну подорож. Губи в неї тремтіли:— Ти ж дивись, ти ж дивись, будь обережна, не висовуйся, не впади. Я тебе благаю!.. Я тебе благаю!..— і молитовно складала руки.Аллочці було смішно, вона ніскілечки не боялась.А баба Надя дивилася на неї зволоженими очима і благально схиляла голову набік.Стільки турботи, стільки самовідданої любові в очах Аллочка не бачила ні в кого — ні в тата, ні в мами...І саме отаку — на пероні дитячої залізниці у затінку дерев із схиленою набік головою — Аллочка запам'ятала бабу Надю.Якось під час Аллоччиних іменин (коЛ"и їй виповнилося п'ять років) стався конфуз. Одна з гостей, дружина татового начальника, склавши губи бантиком, солодко спитала іменинницю:А кого ж ти найдужче любиш?І Аллочка щиро призналася:Бабу Надю.Гостя, що сподівалася почути «маму» або «тата», спантеличено озирнулася. Мама почервоніла, тато насупився. А баба Надя, яка сиділа з самісінького краєчку довгого святкового стола (вона допомагала мамі носити з кухні страви), одвела очі — удала, що не дочула. Вона справді недочувала, причому дедалі дужче, так, що навіть довелося придбати слуховий апарат. Але те, що говорила Аллочка, вона чула завжди. Вона все розуміла по її губах. І часто батьки, щоб не кричати, просили Аллочку переказати бабі Наді все, що треба.Татків начальник, колишній футболіст, страшенно реготав:Прекрасно! Потрясаюче! От що значить дитяча безпосередність! Прекрасно!..— обернувшися до тата, він пробасив: — Твоє щастя, що та глуха не чує... Але висновки зробити треба! — і він керівним жестом підніс палець догори...А незабаром сімейна ситуація у Граціанських змінилася. Одеська Аллоччина бабуся, татова мама, вирішила переїхати до Києва. Дочка старшої татової сестри, тобто її онука, вийшла заміж. І там стало тісно. Онука з чоловіком зайняли бабусину кімнату. А в Києві навпаки треба було доглядати Аллочку. Отже, складалося так, що з усіх міркувань одеській бабусі краще жити у Києві.Аллочка добре пам'ятає той день, коли баба Надя дізналася про це. У неї було таке обличчя, що Аллочка навіть злякалася.Що таке? Що з тобою? Тобі погано?Ні-ні... нічого...— ледь чутно шепотіла баба Надя білими губами.Та не бійся! Я тебе не залишу! Ніколи! Ти моя! Моя! — Аллочка обхопила бабу Надю обома руками і уткнулася обличчям у її м'який теплий бік.Одеську бабусю звали Зоя Петрівна. Вона була маленька, кругленька, з білим фарбованим волоссям і курила довгі цигарки. Вона не любила мандрувати, зате любила дивитися телевізор. І весь час говорила про Одесу — яка Одеса прекрасна, яке там море, яка оперета, яка знаменита вулиця Дерібасівська, який базар Привоз, а головне, які гарні люди — веселі, дотепні, товариські: одним словом «одесити» — цим усе сказано. Видно, вона дуже скучала за Одесою — вона прожила там усе життя.Аллочка співчувала їй, але нудилася в її товаристві.Баба Надя перші кілька днів після приїзду баби Зої не заходила. Щоб не заважати.На п'ятий день, після трьохгодинного сидіння перед телевізором, під час якого баба Зоя примудрялася, не змовкаючи, розповідати про Одесу, Аллочка не витримала.Коли прийшла з роботи мама, Аллочка кинулася до неї:Я не можу!.. Де моя баба Надя? Я загину, якщо її не буде!.. Де моя баба Надя?! — і вона заридала. Істерично, захлинаючись плачем і тремтячи усім тілом.Мама перелякалась, побігла за бабою Надею. Баба Надя прийшла, і вони півгодини плакали усі вчотирьох — Аллочка, мама, баба Надя і баба Зоя.Після цього баба Надя знову почала приходити.Було домовлено, що баба Надя водитиме Аллочку гуляти після сніданку до обіду. А вже після обіду баба Зоя дивитиметься з нею телевізор.Кілька днів усе було гаразд.Але потім не витримала баба Зоя. Побачивши, як нудиться з нею Аллочка, як чекає на бабу Надю, як аж підскакує від радості, коли та приходить, баба Зоя вирішила покласти цьому край.Якось увечері баба Зоя мала бурхливу розмову з батьками і поставила питання руба: або я, або вона. Наступного ранку батьки дуже ніжно й душевно переговорили з бабою Надею, баба Надя поплакала й приходити перестала. Спершу вона вигадувала Аллочці, що нездужає, а потім і справді почала хворіти, цілий місяць пролежала у лікарні. Тим часом баба Зоя перемогла свою нелюбов до мандрівок і почала ходити з Аллочкою на прогулянки, особливо у зоопарк. Баба Надя в зоопарк Аллочку не водила — їй було жаль дивитися на тварин у неволі.А баба Зоя, як виявилось, знала про тварин і звірів дуже багато цікавого. її чоловік, Аллоччин дідусь, який помер ще до того, як Аллочка народилася, був ветеринаром, справжнім лікарем Ай- болить...Скоро Аллочка полюбила ходити з бабою Зоєю у зоопарк і слухати її нескінченні оповідання.А восени Аллочка пішла в перший клас і потроху почала одви- кати від баби Наді...І коли баба Надя якось не витримала і зайшла, щоб хоч одним оком глянути на неї, Аллочка відчула навіть якусь незручність від розчулених, зволожених очей баби Наді, що дивилися на неї з неприхованим захопленням.Боже, яка ти стала красуня!.. Будьте певні!..— весь час повторювала баба Надя.Вона вже зовсім оглухла і без апарата не чула нічого. Апарат у неї був якийсь недосконалий, раз у раз чогось противно пронизливо вищав. Аллочці було неприємно це. Але вона, як вихована дівчинка, не показувала нічого, навпаки, усміхалася бабі Наді лагідно й привітно.Тижнів через два після цього баба Надя подзвонила по телефону і прохально спитала у мами:Можна, я зайду до вас на хвилинку?.. Тільки глянути на Аллочку...Мама скривилася, але відповіла підкреслено чемним голосом:Ах, звичайно-звичайно, будь ласка, Надіє Сергіївно... Тільки, якщо можна, не сьогодні... й не завтра... У мене такі важкі дні...Більше баба Надя не дзвонила. І не заходила.Аллочка іноді бачила її здаля, коли гралася у дворі з дітьми. Вона чи йшла в магазин, чи поверталася додому. Аллочка привітно кивала їй", усміхалася, але не підходила. Чогось вона тепер соромилася бурхливих виявів баби Надиної любові.А то вона бачила, як баба Надя дивилася на неї з вікна своєї квартири. І Аллочка ніколи не забувала привітно кивнути їй і усміхнутися. На якусь мить Аллоччине серце щемливо стискалося. Але тільки на мить...Минув рік... Потім минуло два, три роки...Якось у вересні місяці, вже в четвертому класі, Аллочка забрела на задній двір, що за флігелем. Шукала дітей. Вийшла погуляти, а нікого чогось не було... І раптом побачила, що на карнизі вікна першого поверху стоїть Люба Миркотан з якимось пакунком у руці. Кватирка була відчинена...Вгледівши Аллочку, Люба заціпеніла, потім спалахнула, як маків цвіт, стрибнула з підвіконня на землю і, не обертаючись, побігла геть.Аллочка так розгубилася і так злякалася, наче то її спіймали на гарячому.І раптом згадала: десь із півроку тому, весною, вона вже раз бачила Любу тут, на задньому дворі. Тільки Люба тоді стояла не на карнизі, а просто біля вікна і, приставивши до скла дашком руку, зазирала всередину. І знову ж таки, побачивши Аллочку, Люба почервоніла й розгубилася. Але тоді Аллочка не надала цьому значення. Звичайно, зазирати у чужі вікна не дуже красиво, тому Люба й почервоніла. Єдине, про що подумала тоді Аллочка, що то було вікно баби Надиної кухні.І лише тепер проста й незаперечна думка майнула в голові: «Так от чого вона мене не любить! Вона злодюжка, щось краде з вікон першого поверху, а я її тоді побачила, і тому вона мене не злюбила...»Коли людина знаходить мотиви, причину якихось незбагненних, нез'ясовних до того явищ,— їй одразу робиться легше.Аллочці стало жаль Любу. Врешті Люба непогана ж дівчинка. Добра і щира. Гришка Гонобобель ще в третьому класі розказував якось про хворобу — клептоманію, коли людина просто не може не красти.А що як Люба хвора?Що робити?Як їй допомогти?..Головне, спершу треба її заспокоїти.Наступного дня у школі Аллочка підійшла до Люби і скоромовкою прошепотіла їй на вухо:Ти не бійся, я нікому не скажу. Клянусь.Люба почервоніла і смикнула плечем. Але нічого не сказала, мовчки одвернулася.«Бідна... Переживає...— подумала Аллочка.— Авжеж... Хто б не переживав на її місці...»Тепер Аллочку вже зовсім не бентежило недоброзичливе Любине ставлення.Одного дня вранці мама розбудила Аллочку раніше, ніж звичайно. Аллочка одразу помітила, що мама якась незвичайно збуджена, заклопотана.Вставай, доню! Вставай, рибонько! Сьогодні ти в школу не підеш. Я домовилась з Глафірою Павлівною... Ти полетиш з бабою Зоєю на кілька днів до Одеси.Для чого?.. Щось трапилося? — здивувалася Аллочка.Нічого не трапилося. Просто бабі Зої треба терміново до Одеси, їй чогось не переводять пенсію. Треба з'ясувати у соцзабезі. А я боюсь її одну відпускати. Ти ж знаєш, вона стала така забудькувата, неуважна...Баба Зоя вже була одягнена і посеред кімнати вже стояла готова валіза. Виявилося, літак відлітає через дві години, а квитків ще не було. Правда для тата Граціанського проблеми з квитками не існувало.Він часто виряджав спортсменів у всі кінці Радянського Союзу, а то й за кордон, і в Аерофлоті в нього були «залізні», як він сам казав, контакти.Все відбулося у прискореному темпі — швидкий сніданок, машина, аеропорт, літак... І через якихось три з половиною години Аллочка була в Одесі. І хоча в Одесі вона вже бувала, але завжди влітку на канікулах, і ця несподівана поїздка серед навчального року виявилася дуже цікавою. Аллочка взагалі любила мандрувати. Баба Надя змалку привчила її до цього. А мандрувати в той час, як усі ходять до школи,— погодьтеся, в цьому є щось хвилююче.Свої справи у соцзабезі баба Зоя влаштувала дуже швидко, за якихось півгодини. І весь час була з Аллочкою. Вони їздили в Аркадію, на Великий Фонтан, на шістнадцяту станцію, ходили по безлюдних опустілих пляжах, каталися на катері. Був жовтень, але дні стояли безхмарні, сонячні, і вітер з моря приносив солоні бризки хвиль і йодистий запах водоростей. Аллочка любила море в Одесі. Навіть більше, ніж -у Криму, де вона була якось влітку з батьками на спортивній базі в Алушті.А на другий день увечері Аллочка вперше у житті була, як доросла, у театрі оперети. Та ще в якому. У знаменитому, одеському!.. І сиділа у ложі освітлювачів над сценою, куди посадив їх, порушуючи правила, знайомий бабі Зої адміністратор, з яким вона весь антракт курила і реготала у маленькому кабінетику, обклеєному яскравими афішами. Взагалі у той вечір баба Зоя могла спокійно сама виступати на сцені разом з примадоннами — така вона була чарівна і ефектна, як сказав адміністратор, у своєму панбархатному платті і модній зачісці «каскад» — «ой, не дивіться на мене, бо ще трохи, і я вас випущу на сцену у другому акті...»І тоді ж, у другому акті, під музику Штрауса Аллочка раптом відчула приплив ніжності до баби Зої і прошепотіла їй:Все-таки я тебе дуже люблю. Спасибі, що ти привела мене сюди...Розчулена баба Зоя рвучко пригорнула її до себе — вона вперше почула від Аллочки такі слова.Три дні промайнули швидко й непомітно.Вони повернулися літаком у неділю. В аеропорту їх зустрічали і тато і мама. Аллочка була весела і, захлинаючись, розповідала про свої одеські враження.І лише після обіду мама обняла Аллочку за плечі і, винувато стишивши голос, сказала:Ти тільки не хвилюйся, доню... Я мушу сказати тобі сумну звістку. Померла баба Надя. Вчора її поховали...Аллочка так розгубилася, що зразу навіть не заплакала. Кілька секунд вона мовчала. Потім підвела на маму широко розкриті очі:Так значить... ви... спеціально?..Мама одвела погляд:Ти така вразлива, Аллочко!.. Ми боялись... Ми думали... Ми хотіли...Як ви могли?!..— і тільки тепер вона заплакала — вголос, ридма, здригаючись усім тілом.Вони заспокоювали її усі втрьох — мама, тато, баба Зоя.Вона перестала нарешті плакати і зібралася надвір.Куди ти?! — злякалася мама.Не вигадуй! — сказав тато.Але вона вперто стулила губи:Ні, я піду!Хай іде,— сказала баба Зоя. — їй треба зараз побути самій. Все-таки баба Надя виняньчила її.Аллочка спустилася у двір і, відчуваючи під серцем холодок, пішла до вікон баби Наді. Підійшла впритул, приклала дашком руку до очей і зазирнула всередину.Хоча всі речі були на місцях, вона не впізнала цю таку знайому їй з дитинства кімнату. Тільки придивившись, зрозуміла чому. Всі дзеркала були завішані білими простирадлами. А їх у цій кімнаті було багато, як ви пам'ятаєте... І це було страшно. Аллочка відсахнулася од вікна...З під'їзду вийшла двірничка тітка Галя, сусідка баби Наді.О!.. Ти мені якраз потрібна,— кивнула вона Аллочці. Одгор- нула фартух, понишпорила у кишені піджака, витягла конверт і простягла:Це тобі. Написано: «У власні руки». Тому я й не віддала батькам...У Аллочки зайшлося серце, коли вона взяла конверт.Знайомим почерком баби Наді на конверті було написано:«АЛЛОЧЦІ ГРАЦІАНСЬКІИ (у власні руки)»Я знайшла його на буфеті. Коли опечатували квартиру... Така була людина!.. Як жаль!.. Серце не витримало... Бо таке було серце... За інших боліло... А хто чужий біль у своє серце не пускає, сто років живе...Тітка Галя ще щось говорила, та Аллочка вже не чула. Не помітила вона і як пішла двірничка.Вона то дивилася на конверт, то притискала його до грудей, то знову дивилася. І ніяк не наважувалась розкрити.Нарешті наважилась.«Люба моя Аллочко! Дівчинко моя дорога!..Вночі в мене був сердечний приступ, боялася, що не дотягну до ранку. Тому вирішила написати тобі. На всяк випадок. А то не встигну... І ти не довідаєшся, що я все знаю. І безмежно вдячна тобі за твою таємницю. Я знала, я вірила, що ти не зможеш отак просто забути свою бабу Надю. Бо не можна забувати тих, хто так тебе любить. А ти для мене — найрідніиіа, найдорожча. Немає у мене в світі нікого, крім тебе... Я все розумію, що бачитися нам не можна і не треба. У тебе є рідна бабуся, яку ти мусиш любити. І любиш. Я б ніколи не простила собі, якби стала між вами. Це був би злочин...І коли рік тому я вперше побачила у себе на кухні на підвіконні кульочок цукерок, я розгубилась. Я не знаходила собі місця... На другий день я зустріла тебе у дворі, зазирнула тобі в очі, але ти удала, наче нічого не сталося, наче ти нічого не знаєш. І я зрозуміла, що ти хочеш, щоб це була твоя таємниця. І я подумала, що ти права. Так буде краще для всіх... А коли наступного разу я знайшла на підвіконні пачку вафель «Артек», я вже не сумнівалася аніскілечки. Ти знала, що я люблю ці вафлі.Ти завжди приносила свої подарунки у мою відсутність. Я жодного разу не помітила, як ти це робиш. Хоча, признаюся тобі чесно, іноді навіть чатувала, сподіваючись застати тебе. Але марно. Ти велика спритниця, моя люба. Будьте певні!..Спасибі! Спасибі тобі, моя єдина радість/Будь щаслива, добра моя дівчинко!Обіймаю тебе.Твоя баба Надя».Серце у Аллочки шалено билося.Рядки листа розпливалися перед очима.Вона нічого не розуміла.Яка таємниця?.. Які цукерки, які вафлі, які подарунки?..Вона ж нічого цього не робила!..І раптом...Раптом в уяві ЇЇ виринула Люба Миркотан... Як вона з пакунком у руках стрибає з підвіконня...Кров кинулася Аллочці в обличчя...Люба жила на третьому поверсі з мамою, татом, старшою сестрою і двома молодшими братиками. Звичайно, сьогодні неділя, вони могли кудись поїхати. У них була дружна сім'я, і вони часто у неділю галасливою ватагою їздили «на природу». Усі з рюкзаками, навіть найменший шестирічний Андрюха.Але вони були вдома.Двері відчинила сама Люба.У Аллочки паморочилося в голові, коли вона пересохлими від хвилювання губами сказала:Вийди на хвилиночку... Будь ласка...І повторила прохально:Будь ласка...Вона навіть забула привітатися.Люба не здивувалася:Зараз... Я тільки накину кофточку.Спускаючися сходами, вони спершу мовчали.Потім Люба спитала:Де ти була?В Одесі... Але я не знала!.. Чесне слово, я нічого не знала. Тільки сьогодні... Чесне слово! — Аллочка била себе кулачком у груди, але й без цього їй не можна було не повірити. Такий у неї був голос.Я так і думала, що тебе кудись одправили,— не дивлячись на неї, сказала Люба.Скажи, для чого ти це робила? — тремтливим голосом спитала Аллочка.Що? — різко повернула голову Люба.Ну... цукерки... вафлі...А... звідки ти знаєш? — почервоніла Люба.Аллочка мовчки простягла їй листа. Потім дивилася, як Люба читала і бачила, що їй було боляче.Аллочка вже шкодувала, що дала листа, та було пізно.Якби я знала...— тихо сказала Аллочка.— Якби я тільки знала...Люба здвигнула плечима, потім несподівано зітхнула:Я випадково почула її розмову... З тіткою Галею. Двірничкою. Вона так говорила... Про тебе... І взагалі... Мені стало так її жаль... Це ж страшно, коли людина така самотня...Якби я знала... Якби я тільки знала...— все повторювала й повторювала Аллочка....•.Баба Надя стояла на пероні дитячої залізниці у затінку дерев і, схиливши голову набік, дивилася, як Аллочка від'їжджаєу маленькому розцяцькованому вагончику все далі й далі...Нічого прибіднятися!..А Аллочка Граціанська гарячково вигукнула:От і неправда! Не говори! Може, ти якраз найбільше...— і враз затнулася. Ніхто в класі не знав ні про бабу Надю, ні про Любину таємницю, ні про листа...Ай! Облиш! Чуєш! — скрикнула Люба, але теж враз примовкла і махнула рукою.— А! Ну вас усіх!І вибігла з класу...Так на тому тоді й закінчилося...Аллочка і Люба були, як ви вже зрозуміли, дівчатка темпераментні, у вияві своїх почуттів не завжди стримувались.Але, навіть знаючи це, актив не сподівався на таку бурхливу реакцію, коли підходив до них зараз.Та ви що — смієтесь?! — вигукнула Аллочка —Щоб я чужу сумку з грошима взяла?! Хоч би вона десять років під лавкою стояла.От смішнячки! — вигукнула Люба.— Ви мене просто не знаєте. Та я б нізащо не стала дзвонити і лишати сумку в телефонній будці. Це ж хтось міг спокійнісінько простежити, схопити її і, поки той черговий вибіг би,— шукай вітра в полі!.. Я б у крайньому разі просто забігла у міліцію, кинула б сумку на стіл черговому і тоді б утекла. Ні! Це не я!Отже, перша спроба шукати серед дівчат нічого не дала.І актив вирішив повернутися до хлопців.А як ви дивитесь на... новачка? — спитала Тая Таранюк І, як завжди, почервоніла.Позитивно! — прохопилася Наталі Приходько і чогось теж почервоніла.Шурочка нічого не сказала, тільки глянула на них і з невідомих причин почервоніла й собі.Тіна Яременко пирснула в кулак. Першого вересня, коли четвертий «А» вперше був уже не третім, а четвертим, у класі з'явився новачок. Вася Мостовий.Засмаглий, з вигорілим волоссям і облупленим носом, він був усміхнений і зовсім не боязкий. Не те, що інші новачки. З усіма привітався, перезнайомився і почав розказувати про своє село Го- ренку, що у Києво-Святошинському районі, одразу за Пущею-Во- дицею — «два кроки і в Києві»...Але до новачка ми ще повернемося.А зараз поговоримо про капітана Буля.Капітан Буль — це Петрусь Булько. Чому він Капітан Буль, питаєте?.. Ну, це дуже просто.Ви самі знаєте, як часто у першому, другому, третьому класі міняють люди професії. Сьогодні ти космонавт, завтра ти прикордонник, післязавтра художник, потім лікар, потім директор школи, потім клоун у цирку і так далі...Що ж до Петруся Булька, ні в кого двох думок не було. З першого класу всі знали, що він стане капітаном далекого плавання.І мрії своїй Петрусь не зраджував ні разу. Навіть коли в школі була зустріч з космонавтом і всі хлопці до єдиного сипонули в космонавти, Петрусь втримався — лишився капітаном.А вирішено це було ще в дитячому садку.Хто з вас не пускав весною в струмках і калюжах паперові кораблики?.. Мабуть, немає таких людей на світі.Любив пускати кораблики і Петрусь. Хлопець він був меткий і досяг у цій справі неабияких успіхів. Його кораблики майже ні- коли не переверталися, не розклеювалися, не розмокали, а, долаючи всі підводні рифи, благополучно випливали з річок-струмків у калюжу-океан.Отож пускали вони якось у дитсадку кораблики. А мимо проходив моряк. Справжній моряк, у безкозирці з стрічками, у синій матросці, з-під якої визирав смугастий трикутник тільняшки. А під носом вусики хвацько закручені, в очах веселі бісики стрибають. Не моряк, а картина.Глянув моряк на Петруся, усміхнувся сонцесяйно, рукою мозолястою із синім якірцем скуйовдив Петрусевого чуба. І сказав дзвінко:Молодець! Бути тобі капітаном далекого плавання!Це чули і Гришка Гонобобель, і Шурочка Горобенко, і Люська Зарічняк, що ходили до того ж дитсадка. На власні вуха чули.Сказав моряк та й пішов собі, а слова його лишилися — зачепилися у Петрусевому серці.Та подивився б я на вас, якби ото вам такі слова сказав справжній моряк. А ви ще тільки у дитсадок ходите, хай навіть і в старшу групу... Як би ви зреагували...Отож-то!..І після того, як заходила балачка, хто ким буде, Петрусь уже просто не міг нічого іншого сказати.Усі зошити Петруся, особливо останні сторінки, були замальовані кораблями —лінкорами, крейсерами, фрегатами, каравелами... І книжки він читав головним чином про море й моряків. І листівки «морські» збирав.Якщо комусь у класі треба було з'ясувати щось, пов'язане з морем, зверталися до Петруся.Якось Гришка Гонобобель назвав його «Капітан Буль». Прізвисько сподобалося, та й сам Петрусь не дуже заперечував — вона було необразливе. Так і пішло: «Капітан Буль», «Капітан Буль»... Щось, правда, було в цьому трошечки піратське, але то не біда.А тепер повернімося до новачка Васі Мостового. Жив він, як ви вже знаєте, у селі Горенці за Пущею. Тепер переїхав до міста, Батьки вже давно працювали в Києві на заводі «Арсенал». І весь час їздили на роботу з Горенки. А оце одержали нарешті квартиру й переїхали. У Горенці лишилися два діди, одна баба й ціла купа родичів.Горенка — моя дідівщина,— говорив Вася Мостовий. А якщо бути вже зовсім точним, то говорив він не «дідівщина», а «дідів- фина», позаяк шепелявив. Але це в нього виходило дуже мило, навіть симпатично.Особливо часто він повторював «що ти», яке, ясна річ, звучало в нього «фо ти».Коли Вася дізнався, що Петрусь мріє стати моряком і що його називають Капітан Буль, він аж підскочив:Фо ти!.. І я мрію стати моряком. От було б здорово на одному кораблі. Ти будеф капітан, а я боцман.Гришка Гонобобель зареготав:Ги-ги!.. О! У нас свій шепелявий, свій Валера Галушкин- ський з'явився! Капітан Буль і Боцман Фоти... Ги-ги!..Але Вася не образився. Навіть сам засміявся:А фо? Звучить!.. Капітан Буль і Боцман Фоти... Після кругосвітньої подорожі повертаються в рідний порт Одесу... Або — Ленінград... Сила! Фо ти!..І тут же ляснув по плечу Капітана Буля:Давай дружить!В одну мить він домовився з Антошею Дудкіним, який сидів з Капітаном, щоб той пересів на інше місце.Ти тільки не ображайся. Фо ти! Просто у нас же, сам розумієш, спільні інтереси. Гуд бай!Все це було сказано так просто й щиро, що Антоша анітрішечки не образився і одразу пересів. Дуже Вася був, як кажуть дорослі, контактна людина.До речі, його стали таки називати Боцман, але без того «Фоти»— Боцман Вася. Та й справді, чого обігрувати чийсь, хай навіть і симпатичний, недолік. Недоліки обігрувати не слід.Усі перерви і навіть іноді, вибачте, на уроках нові друзі бубоніли про щось морське. І раз у раз Вася захоплено пошепки вигукував:Ти фо?.. Ух, здорово!.. Ну, ти Драйзер! Усе знаєф.Вчителі змушені були робити Боцману Васі зауваження.Одного разу після уроків Вася сказав:Слухай, а давай не залифатися на продльонку... А махонем у Пуфтю, в мої краї... Така погода!.. Гріх кантуватися на прод- льонці.Петрусь непевно знизав плечима:Не знаю... Можуть бути неприємності... І тут... і вдома...Ну! Капітан! Які неприємності?.. Фо ти? У тебе телефон є?Є.В разі чого подзвонимо. Там же автомати біля кожного дерева. Я тобі фось покажу!.. Захитаєфся!..Петрусь нерішуче озирнувся. Поряд стояли Гришка Гонобобель, Кум Цибуля, Антоша Дудкін, Аллочка Граціанська, Оля Татарчук і Ніна Макаренко (Макароніна) з четвертого «Б».Хто хоче? — обернувся до них Боцман.— Пуфтя — це ж зовсім поряд. Два кроки. До Подолу. А там на дванадцятому трамваї. І все. А?.. Така погода!..Якби не Аллочка Граціанська і не Макароніна,— хтозна, може, нічого б і не було.Але раптом Макароніна сказала:А ми недавно їздили. Я навіть ногу проштрикнула,— вона показала свіжий шрам на нозі і одразу одійшла, щоб «ашники» не подумали, ніби вона набивається до них у компанію.Аллочка Граціанська враз усміхнулася своєю чарівною усмішкою:А чого... Я поїхала б... Я люблю мандрувати...Коли таке говорить перша красуня в класі, то треба бути останнім тюхтієм і ганчіркою, треба негайно міняти штани на спідницю, якщо ти ще вагаєшся. А коли на додачу виявляється, що «бешники» вже були, то...Капітан коротко кинув:Поїхали!..Антоша Дудкін і Кум Цибуля мовчки кивнули, Гришка Гонобобель, хоч і скривився (йому було неприємно, що активну участь у цій справі узяла Макароніна, з якою в нього були особисті рахунки), але теж кивнув.Оля Татарчук перезирнулася з Аллочкою Граціанською, прочитала в її очах прохання («не залишай мене, будь ласка, одну в хлопчачій компанії») і теж погодилась.Оля Татарчук була білява. І не просто білява,— білявішої за неї не було, мабуть, в усій школі. Світле-світле волосся, білі брови, білі, наче припорошені борошном, вії і світло-сірі очі. Поряд з Аллочкою вона нагадувала фотонегатив. Але чогось саме до Аллочки вона весь час тяглася. Вона була якась дивачка, ця Оля Татарчук. Вона весь час кимось захоплювалася, а себе завжди принижувала:Ой, який ти молодець!.. Ой, яка ти сьогодні гарна!.. Ой, як тобі личить ця кофтюля!.. Ах, як ти сьогодні добре відповідав на англійській!.. Молодчинка!.. А я так мимрила на математиці!.. ЖахГЛюди люблять, щоб їм говорили приємні речі, і до Олі в класі ставилися добре.Тому ніхто з хлопців не мав нічого проти того, щоб поїхала й Оля.Всю дорогу Боцман не змовкав ні на хвилину. На всі заставки він розхвалював принади Пущі-Водиці, яку знав за власним виразом «як свою кифеню» (тобто «кишеню»). Які тільки пригоди не траплялися з ним у Пущі. І лося-велетня він якось зустрів, і галченя, що випало з гнізда, назад поклав, і лісову пожежу гасив, і маленьку дівчинку з дитсадка «Радянська Україна», що у лісі заблукала, на шосту лінію привів... Ну, не Боцман, а Герой Радянського Союзу.Оля Татарчук раз у раз захоплено плескала у долоні:Ну, молодець!.. Ух, здорово!..А красуня Аллочка дивилася тільки на нього, не даруючи поглядів нікому іншому.Гришка Гонобобель уже шкодував, що поїхав.Все! П'ята лінія! Виходимо! Виходимо! Вилізаємо! — загукав нарешті Вася.І вони висипали з трамвая. - Вхід у парк з ажурним, трохи старомодним штахетником. Високі щоглові сосни. І неповторний запах лісу.Вперед! За мною! — бадьоро махнув рукою Боцман і швидко закрокував, майже побіг по асфальтованій алеї.В парку було безлюдно. Будній день, робочий час...Тільки в затишку, на лавочці під плакучою вербою сиділа якась підстаркувата парочка — видно, курортники.Несподівано блиснула на сонці вода. І очам їхнім відкрилося довге озеро, через яке був перекинутий місток з дерев'яною аЛЬг танкою посередині—різьблені стовпчики, ажурний під дашком штахетник...Ой!.. Яка краса! — захоплено вигукнула Оля.— Я ніколи тут не була.Озеро, справді, було дуже гарне — береги поросли віковими деревами, на воді плавало жовте опале листя.Але Боцман, видно, привів їх сюди не лише милуватися красою озера.Вперед! — вигукнув він і повів однокласників через місток.Ліворуч од містка біля дерев'яного причалу було припнуто десятків зо два човнів, а вгорі на березі стояв будиночок — човнова станція.На ґанку будиночка на стільці сиділа й читала книжку огрядна молодиця у червоній хустині," по-піратськи перев'язаній навскоси через лоба.Боцман вів їх прямо до неї.Здрастуйте, тьотя Клава! — гукнув він, підійшовши майже впритул.Тільки тоді вона одірвала очі від книжки:О!.. Васьок! Здоров!.. Приїхав? Скучив?Моя тьотя Клава! — обернувся Боцман до однокласників.— Мої друзі!Дуже приємно! — тьотя Клава церемонно по черзі подала кожному з них складену човником руку. ^Як там мій фрегат? — спитав раптом Вася й зиркнув скоса на Петруся.На місці, капітан! — кумедно козирнула тьотя Клава.Ні, я тепер боцман. Капітан у нас — о! — Капітан Буль! — він ляЄнув Петруся по плечу.ПеТрусь зашарівся.А-а...— зміряла поглядом Петруся тьотя Клава.— Ну, дивіться, вам видніше. Тільки глядіть обережненько... Щось вас багатенько.Фо ти!.. Якраз комплект. Ти фо не знаєф — мій фрегат брав на борт і десять.Знаю-знаю, тільки все-таки не дуже... Хоч і тепло сьогодні, але вЯГе вересень, вода холоднувата. Плавати хоч умієте?Аякже! — за всіх відповів Гонобобель.Ну, тоді давайте... Отам, у кінці...Знаю-знаю... Фо ти! — Боцман впевнено покрокував по пристані, де в'язалися човни. А біля передостаннього спинився:О! Мій фрегат «Мрія». Я завжди на ньому плаваю.Тітка Клава вже наближалася, несучи два весла:Хто вміє гребти? Тільки чесно!Я! —вигукнув Гонобобель і переможно зиркнув на Аллочку:Ну, тоді сядеш отут, поряд з Васьком. Він на праве весло, ти на ліве,— тьотя Клава втикнула весла у кочети, одімкнула ключем замок, розмотала ланцюг, узяла в руку:Сідайте!.. Дівчатка, проходьте на корму... І хтось із хлбпців теж.Давай ти, Антоша! — сказав Боцман. —А тепер ми—на весла... А ти, Капітане, і ти, Куме, на ніс.Коли всі усілися, тьотя Клава віддала ланцюг Петрусю і легенько відштовхнула човен від причалу:Ну... щасливого плавання!.. Кермуй, капітане!.. Веди корабель «Мрію».Але розгублений Петрусь мовчав.Ну фо ти? Чого мовчиф? — вигукнув Боцман.Петрусь перехопив погляд Аллочки — вона дивилася на нього лукаво й очікувально.І враз лоскотна хвиля радісного піднесення охопила його.Слухай мою команду! Курс зюйд-зюйд-вест, поворот на чотири румби! Повний вперед! — дзвінко скомандував він і не Упізнав власного голосу — такий він був по-справжньому капітанський.Єсть, капітан! — вигукнув Боцман і наліг на весло.Гонобобель наліг теж. І човен поплив по озеру.Ой! Як гарно! — радісно верескнула Оля Татарчук.І всім стало весело.Сла-авное море-е, священний Байка-ал!..— затягнув Кум Цибуля.Курс норд-норд-ост!.. Гей! У машинному! Піддай пари! — вже впевнено вигукнув Петрусь.Аллочка дивилася на нього так, як нещодавно дивилася вона на Васю.Ех, хороше!Як гарно жити на світі!Коли ти капітан, і командуєш фрегатом «Мрія», і на тебе дивиться перша красуня у класі, хіба ти можеш сидіти? Що це за сидячий капітан?! Сміх та й годі! Ти мусиш стояти на капітанському містку, підставивши обличчя солоному вітрові.І Петрусь звівся на рівні ноги і, балансуючи, підніс руку дашком до очей.Вони вже пропливли під мостом і випливли на широке плесо.Гришка Гонобобель старався з усіх сил, щоб не відстати від Васі Боцмана, але все-таки й досвіду і спритності в нього було менше. І човен весь час завертав ліворуч.Гей! У машинному! Ліве, греби! Праве, табань! Матрос Гонобобель! Шуруй активніше!Якби ж Аллочка не глянула у цю мить на Гришку...А може, то він і ненароком. Хто його зна...Але Гришка Гонобобель раптом з усієї сили рвонув за весло, човен різко хитнувся... Капітан Буль втратив рівновагу і...Всі тільки побачили, як мелькнули в повітрі його ноги, коли він перелітав через борт...Шубовсть!..Ой!..Човен продовжував рухатися вперед. За мить Петрусева голова виринула вже за кормою.( — Людина за бортом!.. Ги-ги! — весело закричав Гонобобель.Пливи сюди! Ти фо? — загукав Боцман.Петрусь безладно борсався у воді, то занурюючись з головою, то на мить виринаючи.Та він же не вміє плавати! — скрикнула Оля Татарчук.Ніхто не встиг навіть оком зморгнути, як вона підхопилася, скочила на корму і пірнула у воду.Вода відразу закипіла, зануртувала... Мить — і Оля вже біля Петруся. І вже вони вдвох то занурюються, то виринають.Розворот! Швидше!—закричав Вася, щосили орудуючи веслом.Але, поки вони з Гонобобелем розвертали човен, ще двічі шубовснуло... То Антоша з корми, а Кум Цибуля з носа кинулися у воду. Хоча, відверто кажучи, це вже було ні до чого...Але які ж вони були б хлопці, якби ото сиділи склавши руки, коли таке робиться!..Човен уже підплив, і Оля й Петрусь вже трималися руками за борт, Вася, Гришка та Аллочка пробували втягти їх у човен, а хлопці тільки підпливали, винуваті й розгублені.І от вони вже всі вчотирьох тримаються за борти човна й цокотять зубами.— Н-не треба втягати... Н-не в-витрачайте часу...-- процокотіла Оля.— Г-гребіть швидше д-до б-берега...І Вася з Гришкою негайно погодилися. Хіба могли вони після всього та не послухати її.Цікава була картина — високо задравши ніс, човен швидко плив до берега, а за кормою кипіла-бурунилася вода, наче там був підвісний мотор. То, тримаючись руками за корму, одчайдушно молотили ногами по воді усі четверо. Так наказала Оля. Активно рухатися, щоб не переохолодитися.Берегом уже бігла, розмахуючи руками, тьотя Клава.А потім вони викручувалися у кущах. А тоді щодуху бігли аж у село Горенку, до Васькових родичів. Було це не зовсім уже й два кроки...У Капітана Буля голова йшла обертом...Як же ж він винен перед усіма ними!.. Яка ганьба!.. Який сором!.. Як дивитися їм в очі тепер?..Та хіба міг він признатися, що не вміє плавати, що весь час збирався навчитися, але так і не зібрався, бо купання для нього — пекельна мука. Був він худенький і такий мерзлякуватий, що у найжаркіший день, тільки залізе у воду, через хвилину вже цокає зубами і, обхопивши себе руками навхрест за плечі, дрібно тремтить, як цуценя під дощем. Де вже там плавати, як просто у воді перебувати несила.Хіба міг він признатися в цьому, він, капітан далекого плавання?.. Ну, ти ж і плаваєф! Як дельфін!—захоплено вигукнув Олі на бігу Боцман.Це ти кролем? — спитав, хекаючи, Кум Цибуля.Ага... Я ж уже третій рік у басейн ходжу,— наче вибачаючись, призналася Оля.А потім вони сиділи у теплій затишній хаті Боцманового діда Сергія та баби Дуні й пили гаряче молоко. Баба затопила піч і сушила їхнє манаття.Усі четверо були тимчасово вбрані у дідів та бабин одяг і вигляд мали досить кумедний, особливо хлопці.Оля, закутана у квітчастий бабин халат, сиділа на пезі над усіма і дуже ніяковіла. Вона звикла захоплюватися іншими, а себе принижувати. А тут вона була в центрі уваги, і всі тільки й говорили про її геройство.Хлопці не жаліли фарб. їх можна було зрозуміти. Крім усього, вони ще намагалися у такий спосіб погамувати незручність, викликану тим, що саме вона, дівчинка, а не вони, хлопці, першою кинулася у воду і врятувала Петруся. І вони всіляко,намагалися підкреслити, що вона, так би мовити, професіоналка, спортсменка, але все одно не кожна б спортсменка отак би кинулася, не задумуючись, у холодну воду...Аллочка вперше у житті заздрила. Ніхто на неї не дивився, навіть Гришка Гонобобель.Гришка спробував був покепкувати з Петруся:Ех ти, Капітан Буль-Буль!.. Ги-ги!Але ніхто його не підтримав.На Капітана й так боляче було дивитися...Я думаю, ви б теж переживали, якби з вами отаке сталося.Все! — раптом рішуче махнув рукою Боцман Вася.— З завт- рафнього дня ми з Капітаном записуємось у басейн!.. Я вам чесно скажу, я теж поганенько плаваю. І якби впав отак несподівано за борт—хто його зна... А плавати вміти треба. Особливо морякам. Питання життя і смерті! Фо ти!..Петрусь із вдячністю подивився на Васю.Спасибі тобі, Боцмане!Я розумію, ти добре плаваєш. Але ти — справжній друг!Спасибі!,.Коли актив підійшов до його парти, Боцман Вася винувато схилив голову набік і сказав:Я вже знаю, чого ви... Дуже б хотілось... Але... Я так фкодую,' фо це не я...Актив зітхнув і перезирнувся.А може, Оля Татарчук? А? — подивився на них Вася.— Чого це ви тільки на хлопців думаєте?.. Оля якраз...У Олі в той день були змагання. Вона тоді була у басейні,— сказала Шурочка.— Я вже думала...Коли актив облишив Боцмана Васю, Наталі Приходько ще раз зітхнула й сказала:А я так сподівалася, що це все-таки він... По-моєму, він найбільше підходить... з усіх хлопців... найбільше...А по-моєму, що є такі, які підходять не менше,— звівши брови, сказала Тіна.Ну, звичайно, твій Івасик! — у'їдливо сказала Наталі.Дівчата, ну, не треба,— сказала Тая Таранюк і почервоніла.— У нас в класі всі хлопчики гарні.Ну... це ще треба подумати...— сказала Шурочка.Я тільки знаю, що Івасик міг би! — вперто сказала Тіна.Тобі видніше,— сказала Наталі.Видніше! —з притиском повторила Тіна. Івасик Тимченко, головатий, крутолобий, неусміхнений, жив удвох з мамою. Тата в нього не було. Спершу мама казала, що тато помер, як Івасик ще був дуже маленький, але потім у дитсадку нахабнуватий Жора Мукосій сказав, що тата в нього не було зовсім, що мама його мати-одиначка і взагалі нічого вигадувати. Івасик тицьнув Жору в ніс, але це справи не змінило. ЯзикатаСоня Боборика вступилася за Жору і сказала, що правда-правда — Івасикова мама — мати одиначка, і це всі знають.Івасик нишком плакав у кутку, ковтаючи сльози. Він дуже любив свою маму, найніжнішу, найдобрішу з усіх мам на світі, і не міг повірити у ці злі розмови.Але увечері мама зітхнула і сказала:Так, синку, з татом нам не пощастило. Він не вартий нашої з тобою уваги. Негарною він виявився людиною. Не будемо про нього згадувати. Головне, що в мене є ти, а в тебе я. Будемо любити одне одного і не пропадем.І так вона це щиро і просто сказала, що Івасик потроху заспокоївся.Тіна Яременко, гостроносенька, кучерявенька, з кількома цят- ками-родимками на щоках і на шиї, дуже любила сміятися. Правда, це їй вдавалося не завжди.Жила Тіна удвох з татом. Мама тата покинула, вийшла заміж за якогось військового і кудись поїхала. Коли на суді Тіну спитали, з ким вона хоче залишитися, з татом чи з мамою, вона, не задумуючись, сказала:Звичайно, з татом.Власне, тато для неї змалечку був і за тата, і за маму. Тато її, маленьку, сповивав, купав, годував із соски.Мама Тінина була артистка—хористка в театрі оперети. Вона ніколи не мала ні хвилини вільного часу. Зранку в неї були репетиції, увечері спектаклі... І татові, звичайно, довелося самому займатися Тіною. Робив він це з задоволенням, бо дуже Тіну любив.Тато був веселий добрий чоловік, але маму це не влаштовувало. Тіна пам'ятала, як мама, не соромлячись її, Тіниної, присутності, істерично кричала на тата:Паяц!.. Остогидли мені твої дешеві жарти!.. Я на них собі нової сукні не куплю. Не вмієш заробити, як інженер, іди в різники. Нікчема! Невдаха!Тато мовчки винувато усміхався і раз у раз поправляв на переніссі вказівним пальцем окуляри, які весь час чогось сповзали.Тіна не витримувала і теж починала кричати на маму:Не чіпай! Не чіпай! Це мій тато! — і тупотіла ногами.Ну й цілуйся, цілуйся з своїм татусем! — кричала мама.— А я не хочу!Тіна ніколи тепер не згадувала маму. Наче її й не було зовсім.Так склалося, що Івасика й Тіну Глафіра Павлівна першого ж дня у першому класі посадила за одну парту.І коли були батьківські збори, на яких обирали батьківський комітет, Тінин тато Микола Іванович та Івасикова мама Лідія Петрівна теж сиділи за однією партою (Глафіра Павлівна садовила батьків на тих місцях, де сиділи їхні діти).І Миколу Івановича, і Лідію Петрівну обрали у батьківський комітет.Глафіра Павлівна була ними дуже задоволена. З усього батьківського комітету Микола Іванович і Лідія Петрівна працювали найбільше і найактивніше.Лідія Петрівна влаштувала у класі аптечку (вона була медсестрою). А Микола Іванович змайстрував для аптечки у кутку дуже симпатичну навісну шафку з скляними дверцятами.Коли Микола Іванович майстрував, то просив Івасика допомогти. Івасик подавав інструменти, цвяшки, тримав рейочки. І навіть два цвяшки забив сам. Правда, перший зігнувся. Але Микола Іванович випрямив його, весело примовляючи:Ич, що надумав! Згинається!.. По капелюшку його за це, по капелюшку!..Тіна стояла поруч і усміхненими очима закохано дивилася на тата.Спершу Івасикові сподобалася і сама Тіна і її тато — особливо тато. І стосунки між ними сподобалися — жартівливі, веселі стосунки.Ану, Христя, розгортай-но щоденника! Що там у тебе сьогодні вскочило? — казав тато, приходячи забирати її з «прод- льонки».Будь ласка, товаришу тато! За гачечки п'ятірочка зачепилася. А з паличками гірше, кривенькі вийшли, більше трієчки не потягли,— кумедно бідкалася Тіна.Ай-ай-яй!.. Оголошую вам своє батьківське «фе»! Наказую — палички вирівняти, трієчку виправити!Єсть! — вона кидалася татові на шию і цілувала його. У душі в Івасика ворушилася заздрість.Якось вони пішли всім класом до оперного театру, на балет «Лісова пісня». І сиділи поряд — Тіна з татом, Івасик з мамою. І радісно було Івасикові.А перед Жовтневими святами вони пішли в кіно, вже без класу, просто вчотирьох — Івасик з мамою і Тіна з татом. І потім ще двічі ходили... І нічого в цьому не було дивного, все нормально.Але як<)сь перед Новим роком на перерві Івасик почув, як Соня Боборика (вона й тут опинилася з ним в одному класі) сказала у гурті учнів:А її тато залицяється до його мами...Ги-ги! — гигикнув Гришка Гонобобель.Івасика мов окропом ошпарило.Соня Боборика ще щось сказала, але він уже не добрав, бо швидко пройшов повз них, удаючи, наче не почув.Івасик і сам помічав, що мама останнім часом стала більше чепуритися, стежити за собою. І настрій у неї був веселіший —вона часто навіть наспівувала, чого раніше ніколи не робила. Але Івасик тільки радів з цього.Аж виявляється...На уроці він ні з того ні з сього раптом штовхнув ліктем Тіну:Посунься!.. Розсілася...Вона здивовано глянула на нього. Але нічого не сказала, посунулася...І так стало гірко Івасикові, що й словами не висловити...Після «продльонки» їх прийшли забирати разом і його мама, І Тінин тато.Вони стояли у вестибюлі поряд. Він розповідав їй щось веселеньке, видно, жартував, а вона сміялася, та так охоче, так дзвінко, так радісно, як не сміялася ніколи раніше.Івасик раптом відчув, що маму в нього забирають. Що вона не належить більше нероздільно йому й тільки йому, як це було завжди. Що вона, коли отак сміється, майже чужа йому.Тінин тато перехопив його ворожий погляд спідлоба і широко розкрив очі:Овва! Що сталося? Чи не побилися ви з Христею? Товариші!Ні-ні, таточку! Все гаразд,— поспішила сказати Тіна.По дорозі додому Івасик мовчав.І тільки дома раптом вигукнув одчайдушно:Нащо він тобі?! Нащо вони нам?! — і гірко заплакав.Мама розгублено застигла, потім рвучко обняла його:Ну, заспокойся, заспокойся, синку! Що ти! Що ти!.. Ніхто, ніхто мені, крім тебе, не потрібен... Ніхто!Лише коли він перестав плакати, вона тихо сказала:Я чогось думала, що вони тобі подобаються... Мені так здавалося... А якщо ні, то, звичайно...Він нічого не відповів.На другий день, коли батьки прийшли забирати їх після «прод- льонки», Микола Іванович і Лідія Петрівна стояли вже в різних кутках вестибюля. Наче незнайомі. Тінин тато раз у раз поправляв пальцем окуляри на переніссі і ніяково усміхався. Ніяких жартів, ніяких дотепів. Івасикова мама дивилася втомлено і байдужо.Настав Новий рік, а потім канікули.Івасик зовсім заспокоївся.Тільки помітив, що мама перестала чепуритися й наспівувати.Одного разу наприкінці канікул пізно увечері мама підійшла до вікна і раптом з відчаєм махнула рукою, різко обернулася до Івасика. Не знати чому, Івасик удав, наче не помітив нічого. Але по хвильці підійшов до вікна і глянув на вулицю. На тому боці під деревом напроти їхнього будинку хтось стояв. Був мороз, хурделиця, поодинокі перехожі поспішали, намагаючись швидше схсн ватися в будинок чи тролейбус. А цей стояв, тупцяючи на одному місці, і щулився від холоду. Потім враз смикнувся і сховався за дерево.Івасикові постать видалась якась знайома. Але розібрати було важко — далекувато, темнота й хурделить.Мама вже постелила постіль і гукнула його спати... І знову, сам не знаючи чого, Івасик не сказав мамі ні слова про те, що побачив.Через два дні канікули закінчилися.Як завжди після канікул, настрій в усіх був піднесений, веселий. Перемовлялися, розповідали одне одному різні новини, сміялися.Одна Тіна сиділа чогось за партою принишкла, мовчазна, з опущеними очима.її вже питали і Шурочка Горобенко, і Аллочка Граціанська, і Соня Боборика:Чого це ти? Що це з тобою? Може, хвора?Але Тіна роблено усміхалась, махала рукою:Та ні, нічого! Все нормально.І тільки як сів біля неї Івасик і теж спитав: «Чого ти?», вона раптом глибоко зітхнула і тихо одказала:Тато захворів... Температура тридцять дев'ять і сім. Підозра на запалення легенів... А в лікарню не хоче... Через мене.— І підборіддя в неї затремтіло.У Івасика стислося серце.Ну, не переживай... Видужає... У мене теж було колись запалення легенів... крупозне... Я ще зовсім малий був... Мама мене цілі ночі отак на руках носила... Щоб не було набряку легенів... І — як бачиш... Видужає... Не хвилюйся... А хто з ним зараз?Сусідка... Це вона наполягла, щоб я в школу пішла... Я не хотіла...— в очах у дівчинки були сльози.На «продльонку» Тіна не залишилася.Коли мама прийшла його забирати, Івасик одразу ж випалив:А Тінин тато захворів... Температура тридцять дев'ять і сім. Підозра на запалення легенів... А в лікарню не хоче... Через Тіну...Мама так зблідла, що Івасик аж злякався. І поспішив додати:Але ж він видужає... Правда ж?.. Я ж видужав.Всю дорогу додому вони мовчали.Нагодувавши Івасика, мама обняла його і якось винувато сказала:Івасику, синку, я... я мушу провідати Миколу Івановича... Я ж медсестра... Може, я там потрібна... Запалення легенів — це не жарти...Вона, мабуть, приготувалася до Івасикових заперечень, але він сказав:Авжеж... Треба провідати... Тільки... візьми й мене з собою..,Мама з вдячністю глянула на нього і мовчки кивнула. Потімузяла шприц у блискучій металевій коробочці, якісь ампули, і вони пішли.Двері їм відчинила заплакана Тіна.Серед кімнати стояла висока чорнява жінка у білому халаті. Вираз обличчя в неї був рішучий і невблаганний.Я наполягаю на госпіталізації!.. Ви ж доросла людина. Ви що, хочете лишити свою дочку сиротою?..Говорила вона голосно, мабуть, голосніше, ніж треба у присутності важкохворого.Микола Іванович лежав на тахті червоний, з пересохлими губами. Без окулярів обличчя його здавалося дитячим і безпомічним. Але він вперто Хитав головою, заперечуючи.Що? Що з ним? — прямо з порога спитала Лідія Петрівна.Типова пневмонія. Причому двостороння. Треба колоти антибіотики. Через кожні чотири години. І банки, і взагалі догляд... А він категорично відмовляється від госпіталізації. Якби ж хоч була наша патронажна сестра. А то захворіла як на гріх... Скажіть хоч ви йому...Лідія Петрівна була вже біля хворого, тримала його однією рукою за чоло, другою — за пульс. А він винувато щось шепотів.Не хвилюйтесь,— обернулася Івасикова мама до лікаря.— Я медсестра. І укол зроблю, і банки поставлю...Потім мама з лікаркою півголосом говорили про всі потрібні процедури, а Івасик роздивлявся навколо.Квартира була невелика, двокімнатна, меблі звичайні, а от стіни... Усі стіни були завішані дитячими малюнками. І кожен в акуратній рамочці. Рамочки робив, звичайно, тато. А малювала, звичайно, Тіна. Найбільше чогось було котів і зайців. Але ті коти й зайці були надзвичайно виразні, кожен із своїм обличчям, своїм характером. Просто талановиті були зайці й коти... І ще—майже на кожному малюнку було сонце — жовте, яскраве, променисте.Дивлячись на ці сонця, Івасик чогось раптом згадав морозний завірюшний вечір і самотню постать під деревом...Він глянув на Тіниного тата. Той лежав у жару, безсило одкинувшись на подушку, але в очах, які він короткозоро мружив на його маму, була невтримна дитяча радість.Івасик раптом відчув, що в серці його нема того ревнивого страху, який був нещодавно, а є лише співчуття і жалість.Він підійшов до Тіни, яка дивилася заплаканими переляканими очима, і сказав тихо:Не переживай, Христя... Раз мама тут, все буде нормально.І усміхнувся. Він вперше назвав її Христя, як називав її тільки тато, і сказав не «моя мама», а просто «мама».Тіна усміхнулася йому крізь сльози....У другому класі в них вже було одне прізвище — Яременки: Тіна та Івасик Яременки.Учні не одразу звикли до цього. Гришка Гонобобель навіть пробував гигикати, а Соня Брборика і Люська Зарічняк — теревенити. Але Івасик узяв Тіну за руку, став посеред класу і сказав:Це моя сестра. Моя мама — її мама. А її тато — мій тато. І хто буде хихикати й теревенити про це, тому я дам по голові.Учні потроху звикли.У четвертому «А» це тепер чи не найщасливіша, найвеселіша,найдружніша сім'я — сім'я Яременків: тато, мама, брат і сестра.* * *Ну то що? Підійдемо до Івасика? — спитала Шурочка.Не треба,—сказала Тіна.— Якби це зробив він, я знала б. Від мене він би не став приховувати.То чого ж було говорити? — знизала плечима Наталі.— Ох, ці сестрички!..Слухайте, а... а може... ви тільки не смійтеся...— Тая Тара- нюк почервоніла.— Але в житті якраз буває так, що героєм виявляється той, на кого найменше думали.Кого ти маєш на увазі? — примружилась Шурочка.Валю... Тараненка...Тараненка?! Валю?! — Шурочка зробила великі очі.Уявіть собі! — значущо кивнула Тая.— У житті саме так і буває.Взагалі-то... хто його зна...— майже погодилася Наталі.— В усякому разі, у детективах точно... У Агати Крісті, наприклад, або Сіменона... Я читала... в оригіналі... Як це не прикро, але Валя Тараненко був боягуз.З самісінького дитинства.І в дитсадку його всі кривдили, товкли, а він не міг дати здачі. І в перших класах теж.Ну що то, люди добрі, за такий закон дивовижний — небоягу- зів ніхто й пальцем не зачіпає, а як ти боягуз, то наче на тобі написано: кожен і ліктем штовхне, і на ногу наступить, ще й облає при цьому — чого крутишся, мовляв, під ногами. Біда та й годі!До речі, Валя не був такий вже немічний, слабосилий. Міг би, здається, постояти за себе. Та не піднімалася в нього на інших рука, не наважувався. Боявся. Одійде, ковтне образу, поплаче тихцем — «і вся ігра», як каже семикласник Вася Лоб.Скільки разів вирішував Валя, казав собі: «Ну, все! З завтрашнього дня перестаю боятися. Все!»Та наставало завтра, і хлопці стрибали з височенького шкільного ґанку. А Валя підходив до краю, зазирав униз, у животі в нього тенькало, хололо, і він рачкував назад. Або натискали хлопці кнопки, набираючи код якоїсь квартири (віднедавна на багатьох київських будинках встановили автоматичні замки до вхідних дверей). Відгукнеться у динаміку тріскучий голос: «Така-то квартира слухає». Хлопці у мікрофон: «Здрастуйте, я ваша тьотя!» — і ходу, регочучи. Герої!.. А Валя вже й одважиться, кнопки натисне, та тільки голос почує, тремтить увесь і, слова не сказавши, щодуху тікає.Ну що ти скажеш!Важко жити боягузові у цьому складному світі, де на кожному кроці підстерігає тебе щось несподіване й небезпечне.Особливо отруювала життя хлопцю одна людина. Кирпата, щербата, з відстовбурченими вухами. Вчилася ця людина в іншій школі, але жила у прохідному дворі, через який Валя ходив у магазин. Це був хлопчик одного з Валею віку і такий самий на зріст, може, навіть на сантиметр нижчий.Але нікого Валя так не боявся, як його.Валя не знав його імені і називав його Фрукт. Колись він чув, як у черзі один дядечко сказав обурено про іншого, що ліз без черги: «Ну, фрукт! Я ще такого не бачив».Фрукт ні разу Валю не вдарив. Але завжди, як Валя проходив, здаля робив погрозливий жест рукою і дивився так, що у Валі трусилися жижки і він прискорював ходу.Вся справа в тому, що через плече у Фрукта висіли... боксерські рукавички. Завжди, коли Валя його бачив, Фрукт чи то йшов на тренування, чи то повертався. Хтозна.Яка ж то була мука для Валі ходити прохідним двором!.. І як її, скажіть, пережити, коли в одному з будинків того двору та ще й мешкала Майя Юхимець! Та сама Юхимець, що вчиться в тому ж таки четвертому «А» і сидить з Маринкою Зозулею прямо перед ним. Та сама Майя, на чиє рожеве вушко і виткий білявий кучерик на скроні він дивиться всі уроки...Більшість хлопців у класі пальму першості одностайно віддавали красуні Аллочці Граціанській.А Валі подобалася Майя Юхимець.Ну й що, що в неї носик бараболькою. І одна брова трохи вища, а друга нижча. Зате які в неї очі! І які ямочки на пухленьких руках біля ліктів!.. І вся вона яка!Та як завжди у четвертому класі, коли тобі подобається якась дівчинка, вона на тебе зовсім не зважає.Майя і.Маринка весь час про щось таємничо шепотіли, раз у раз тихо скрикуючи, щоб хтось почув: «Уявляєш! Потрясе!»Валя зітхав.Як йому хотілося бути героєм! Зробити таке, що роблять тіль- ки сміливі, відважні люди. Щоб Майя захоплено ахнула. Ну, а заодне й Маринка Зозуля. Хай ахає й вона, йому не жалко...Валя, як усі боягузи, особливо любив книжки й фільми про героїв. Скільки ж то він подвигів звершив у думках і мріях!А в житті тільки й знав, що приховував своє боягузтво, щоб зовсім не осоромитись. І, як усі боягузи, виявляв неабияку фантазію й винахідливість, коли хитрував, вибріхувався, викручувався, щоб не бачили, особливо дівчатка, як він боїться.Важко бути боягузом!І от одного разу...Мама послала його в магазин. Можна було, звичайно, не йти прохідним двором. Але в обхід дуже далеко — треба пройти квартал, потім ще один по вулиці, яка перетинає, потім знову цілий квартал... А мама просить швидше. І до того ж двічі вже він ходив прохідним і Фрукта не зустрічав. Може, той захворів або й зовсім переїхав у інший район — бувають же такі щасливі несподіванки. І Валя повернув у прохідний.Та тільки він завернув за ріг, як...Перше, що він побачив, це була Майя Юхимець та Маринка Зозуля. Вони стояли на балконі будинку, за ріг якого він завернув.Друге — це був Фрукт з боксерськими рукавичками через плече. Він сидів на східцях біля під'їзду будинку, що навпроти.Майя і Маринка Валю ще не помітили — вони стояли, спершися на бильця, боком до нього. Але ще крок— і вони його помітять. Відступати назад ризиковано — побачать, як він тікає.Єдиний вихід — кинутися у кущі бузку під балконом. Що Вал* й зробив із спритністю просто-таки дивовижною.Балкон, де стояли дівчатку, був на другому поверсі прямо над. Валею, і він добре чув їхні голоси....а він раптом як зарегоче,— продовжувала щось розповідати Маринка.— А я отак подивилася і... все! А він як скривиться...Смішнюля! — пхикнула Майя.Ой, вони взагалі такі смішнюлі!І задавулі. Думають, що ніхто нічого не розуміє, які вони...Ага-га... Комедія!Судячи з розмови, Валю вони не помітили.Але Валя раптом уявив, як він проходить повз Фрукта, а той робить свій жест, а може, сьогодні не тільки жест... А Майя і Маринка дивляться з балкона, наче в театрі.Буде їм комедія!.. Буде він їм зараз такий смішнюля, що...У Валі потемніло в очах...Фрукт сидів собі на східцях і не збирався нікуди йти.Ну що робити?І з-під балкона не висунешся, бо ті окаті дівчата одразу вгледять. Ще й гукнуть чого доброго. Куди тоді?... Фрукт же одразу підгребе, підрулює...Ну й ситуація!.. Хоч до вечора сиди. А мама? А магазин?..Дівчатка нагорі замовкли. Невже помітили?І раптом...Раптом у дворі з'явився якийсь чорнявий незнайомий хлопчина.Він сміливо йшов до Фрукта.Фрукт підвівся із східців.Чорнявий підійшов і глузливо усміхнувся:Мухамед Алі!.. Ану дай сюди! — і він схопив рукою боксерську рукавичку.Фрукт лякливо одсахнувся:Не чіпай!Козел!.. Ти ж ні разу їх і не надівав. Я ж знаю. Я ж знаю. Я ж за тобою вже давно стежу... Ти ж просто носиш їх... для показухи...Пусти! — Фрукт плаксиво скривився.Поносив — дай іншому поносити,— чорнявий рвонув рукавичку до себе.І враз Валя збагнув: та Фрукт же звичайний боягуз, такий, як і він!І рукавички боксерські він носить для хоробрості!І так Валі стало радісно й весело від того відкриття, що він аж реготнув уголос.То чого ж він тут ховається у кущах? Чого?От коли пройти треба гоголем повз ворога свого осоромленого!.. На очах прекрасної Майї Юхимець і Маринки Зозулі.Валя вихопився з кущів і швидким бодьорим кроком з презирливою усмішкою поспішив через двір.Побачивши, як Валя рішуче наближається, чорнявий раптом завмер, пильно глянув на нього, потім перевів погляд на Фрукта* потім знову на Валю. В очах його майнув переляк.І коли Валя підійшов зовсім близько, чорнявий криво усміхнувся.— Та нате вам ваші рукавички! Дуже вони мені потрібні! — він кинув уже одібрані у Фрукта рукавички на землю і, насвистуючи, швидко пішов геть.Валя аж спинився від несподіванки.Фрукт схилився, піднімаючи рукавички. Потім випростався, глянув мигцем на Валю, одвернувся убік, тихо пролепетав: «Спасибі!» — і шмигонув у під'їзд.І тільки тоді Валя остаточно збагнув, що сталося.Його, боягуза, злякався чорнявий чужак-заброда, що одбирав боксерські рукавички у Фрукта! У Фрукта, якого Валя так боявся. І Фрукт йому, Валі, сказав: «Спасибі». За порятунок.Та ще ж... це...Валя зиркнув на балкон. На балконі не було нікого.Невже не бачили? Невже раніше пішли з балкона і нічого не бачили?!. От же...І все одно радість, ні з чим не зрівнянна радість охопила Валю....Звичайно, не думайте, люди добрі, що Валя одразу, в одну мить став одчайдушним сміливцем. Так не буває.Але якщо боягуз вперше подолав свій страх, відчув, що він на щось, може, здатний і спромігся на якийсь бодай незначний вчинок — не такий він уже й боягуз.Наступного дня Валя йшов до школи веселий і радісний. Не було в його душі колишнього страху. І усміхався він упевнено, як ніколи.Гришка Гонобобель, який завжди, коли Валя проходив, жартома замахувався на нього, а потім повільно опускав руку, усміхаючись: «Не бійсь! Дядя жартує!» — на цей раз лише ковзнув по ньому поглядом і не замахнувся.Майя Юхимець і Маринка Зозуля вже сиділи за партою і про щось, як завжди, шепотілись.Побачивши Валю, вони лукаво усміхнулися. І в поглядах їхніх було щось нове.«Може, все-таки вони бачили?..» — радісно тьохнуло Валине серце.Ех, як же ж гарно бути небоягузом!..* * *Валя повільна звів очі на Шурочку:Але ви ж певні, ви ж знаєте, що це не я...Нічого ми не певні, нічого ми не знаємо,— щиро сказала Шурочка.— Якби знали, не питали б.., У тому-то й справа, що не знаємо...Коли вони одійшли од Валі, Тіна, зітхнувши, сказала:Даремно ми його образили... Він вирішив, що ми кепкуємо, насміхаємося... А він не такий поганий хлопець,— Тіна докірливо зирнула на Таю.— Теж іще!.. «У житті так буває»... Агата Крісті!..Ну, я ж думала... Я не хотіла,— почервоніла Тая.Ну, гаразд, дівчатка, не сваріться,— сказала Шурочка.— Взагалі-то, щоб знайти сумку з такими грошима і не оддати зразу комусь із дорослих, самому понести в міліцію, та ще й не просто, а подзвонити і потім втекти — треба мати характер...Звичайно! — підтвердила Тіна.Авжеж! — кивнула Тая.Ну, тоді це—Дениско! — сказала Наталі. Дениско Чорногуз хлопчик пещений, вихований. Завжди в чистенькій гарній сорочечці, у випрасуваному костюмчику. І зачіска завжди акуратненька — бабуся двічі на місяць водить його у перукарню. Битися він не любив, ніколи не бився, до всіх завжди бувлюб'язний, ввічливий — і до хлопців і до дівчаток. Ніколи не гасав войовничо подвір'ям з іграшковим автоматом, галасуючи одчайдушно: «Тра-та-та-та-та!» Не вигукував страшним голосом: «Падай! Ти вбитий!» Гарний спокійний хлопчик.І тому всі у четвертому «А» дуже здивувалися, коли дізналися, що Дениско всерйоз збирається стати десантником. Кадровим військовим.Адже ще зовсім недавно у першому, другому класі він висловлював інші бажання. У першому класі він хотів бути директором школи. Як Вадим Григорович. Хоча не можна сказати, що це така вже мирна професія.У другому — науковцем-лінгвістом. Як його тато Вячеслав Іванович. Навіть англійську мову почав вивчати додатково. Понад шкільну програму. З учителькою-репетитором.І раптом...Про це у четвертому «А», до речі, ніхто не знав.Раптом повернувся з армії Денисків сусіда, що живе з ними на одній площадці, Валера Соколенко.Валера часто катав його на велосипеді. Садовив на раму, і вони їхали на схили, потім по Петрівській алеї, повз Аскольдову могилу до пам'ятника Невідомому солдатові. Дениско дуже любив ці подорожі. Валера припасував до рами спеціальну подушечку, щоб Денискові було м'яко і зручно. Він тримався руками за кермо і удавав, наче то він веде велосипед.І в листах, які писав Валера з армії батькам, він завжди передавав Денискові привіти.Один раз він приїздив у відпустку на кілька днів. То була нагорода за відмінну службу. У хвацькому береті, у спеціальній сорочці з відкладним коміром, з-під якого виднілася тільняшка з голубими, світлішими, ніж у моряків, смугами, Валера виглядав так браво, по-молодечому, що Дениско очей від нього не міг одвести.І коли в один з днів Валера на годину взяв його з собою у місто, Дениско був щасливий. Валера служив у десантних військах. Нічого більш геройського Дениско навіть уявити собі не міг. Те, що розповідав Валера про службу, скидалося на захоплюючий кінофільм. Стрибки з парашутом, долання водних рубежів, мар- ші-кидки на десятки кілометрів, бої з переважаючими силами супротивника...— Десантник мусить уміти все,— говорив Валера.— Це воїн- універсал. Парашутист, альпініст, моряк, танкіст, сапер... Немає військової та й мирної справи, яку б не вмів робити десантник.Якщо треба — керуватиме торпедним катером, якщо треба — поведе літак. Один десантник мусить зуміти обеззброїти і знешкодити кількох ворогів... І разом з тим десантник — добра людина. Завжди допоможе, завжди підтримає, ніколи не кине людину в біді...' Дениско слухав і дивився на Валеру закоханими очима... Але часу було дуже мало, Валера тоді зміг подарувати Денискові лише одну годину.І от нарешті Валера відслужив і повернувся додому.Життя Денискове одразу ж змінилося. З першого ж дня.сьомій ранку Валера дзвонив у Денискову квартиру:Солдат ДенискоІ Підйом! На зарядку виходь!Дениско з Валерою бігли у двір робити зарядку, а тоді «водні процедури» — милися до пояса холодною водою. Денисків тато у цей час завжди ще спав, тому що ночами писав докторську дисертацію.Потім Дениско, поснідавши, біг до школи, а Валера на роботу — він уже працював шофером таксі і заодно вчився на вечірньому в політехнікумі.Якось у неділю вони поїхали кататися на велосипедах. Дениско вже мав свого «Орленка» і їздив, як скажений (так казала мама).Виряджаючи Дениска з Валерою, та ж таки мама стурбовано наставляла:Ви ж дивіться обережно! Такий рух! Дениско! Валера!Валера зробив заспокійливий рух:Тьотя Галя! Тримайте себе в руках. У ввіреному мені підрозділі все буде в порядку!І вони поїхали. Валера попереду, Дениско за ним.Як і колись, вони поїхали туди, на схили, де Петрівська алея.Був ранок, і на схилах ще було безлюдно.Жовтень на дніпровських схилах особливо гарний: у які тільки відтінки кольорів — од багряного до жовтогарячого — розфарбовує він дерева... А опале листя як пахне!Вони їхали мовчки, зачаровані красою осені. Зненацька попереду у кущах зчинився якийсь підозрілий шарварок. Валера загальмував. Дениско теж.Троє пожмаканих «з похмілля» здорованів оточили худенького юнака і говорили щось погрозливе. Юнак намагався вирватися, але вони його не пускали.Валера зліз з велосипеда, поклав його на землю. Обернувся до Дениска:Ти близько не підходь! Чуєш?!а сам швидко пішов до кущів. Ще здаля гукнув:Гей] У чім справа?Один із здорованів, патлатий, зарослий щетиною, визвірився на нього.Ану хиляй звідси! Ну!Що таке? — продовжуючи наближатися, спитав Валера у юнака.Та от... Гроші вимагають...— тихо пробурмотів юнак.Патлатий, опустивши голову і напруживши бичачу шию, грізно посунув назустріч Валері:Ну ти! По землі розмажу!Врубай йому!Чого дивишся! — докинули ззаду ті двоє.Патлатий розмахнувся і...Все сталося так блискавично, що Дениско навіть не встежив, як саме діяв Валера. Бачив тільки, що Валера перехопив руку патлатого, присів, крутнувся, швиргонув його через себе, і патлатий, скрикнувши від болю, полетів у кущі. А Валера вже кинувся на тих двох. І вже другий, збитий з ніг блискавичним прийомом, покотився по схилу. Третій не став чекати своєї черги, а сам стрибонув у кущі і зник.Брутальна лайка і тріск у кущах почали швидко віддалятися...Юнак спершу отетеріло озирався, потім пробелькотів:Спасибі!.. Спасибі!.. Дякую!.,І кинувся бігти у протилежнийвід кущів бік.Вже на бігу обернувся і ще раз крикнув:Дякую!..— і зник під «Чортовим» мостом на шосе.Валера підняв з землі велосипед, ніяково глянув на Дениска: Не кажи тільки дома нікому... Гаразд? Жінки таких речей не розуміють. Особливо мами. Не будемо хвилювати їх. І твою. І мою.Дениско аж захлинався від захвату...От Валера!Ну, Валера!Оце Валера!..То ким, скажіть, після цього можна мріяти стать?Лінгвістом?Не смішіть мене!Але в четвертому «А» про Валеру Соколенка ніхто нічого не знав.Дениско був не з балакунів, не любив патякати про свої справи.Того ж то всі й здивувалися, коли дізналися, що Дениско хоче стати кадровим військовим, десантником.А дізналися, до речі, теж зовсім випадково.До Галочки Семенової, що сидить за однією партою з Дениском, приїхали з Ташкента гості. Родина Рахімових — тато, мама і двоє синів—Хамід (у другому класі) і Батир (у четвертому).Правду кажучи, приїхали вони не до Галочки, а до її батьків. Батьки з родиною Рахімових дружили давно, ще з дідів. Діди Рахімов і Семенов воювали разс^м, разом лежали в госпіталі і День Перемоги зустріли разом у Берліні. І діти їхні дружили. Коли Ташкент постраждав від землетрусу, Семенови, і старший, і молодший (тоді ще студент), їздили відбудовувати столицю Узбекистану. І отепер Рахімови приїхали до Києва. Правда, не у повному складі. Дома ще лишилося троє дітей. Всього їх у Рахімових було п'ятеро.Приїхали вони не тільки в гості, а ще й на консультацію до академіка Амосова — у мами Рахімової було хворе серце.Оскільки батьки займалися такими важливими справами, Хамід і Батир, обоє в однакових тюбетейках, чорняві й мовчазні, поступили під Галоччиву опіку. І вона взяла їх з собою на «прод- льонку». Тим паче, що «продльонка» три години проходила у Ботанічному саду, або, як вони його називали, у Ботаніці.Позаяк Хамід і Батир були, як уже сказано, мовчазні, спілкуватися з ними було важкувато. Тому десь через півгодини четвертий «А» облишив їх у спокої. І зайнявся своїми звичними справами — грою в м'яча, в класи, стрибанням через резинку тощо. І Галочка, на хвилинку лишивши Хаміда і Батира, щоб зробити «два Буратіно» через резинку, несподівано захопилася і тільки через хвилин двадцять виявила, що вже давно не бачить братів.Ой! — зойкнула вона.— А де ж мої узбецькі друзі?Четвертий «А» розгублено перезирнувся. Ніхто не бачив, кудивони поділися. Кинулися туди-сюди по алеях, по кущах. Узбецьких друзів ніде не було. Не було, до речі, й Дениска.Ой! Де ж вони?! — схопилася обома руками за щоки Галочка.Уявляєте? Уявляєте? Жах! — і собі приклала руку до щоки Люська Зарічняк.Спокійно! — сказав Боцман Вася.— Зараз організуємо по- фук. Тільки Марії Дем'янівні — ані звуку.Якщо ви не забули, що Боцман Вася шепелявить, то ви, певне, зрозуміли, що «пофук» — це «пошук».Вчитель групи подовженого дня, тобто «продльонки», Марія Дем'янівна була дуже симпатична, але занадто полохлива. Усякі «надзвичайні події» навіть невеликого масштабу викликали в неї такий переляк, що доводилося заспокоювати її усім класом.По-моєму, я чув там у кущах «Ань-ань»,— непевно сказав Гришка Гонобобель.Так чого ж ти мовчав?! От іще!.. Гайда! — махнув рукою Боцман Вася.І весь четвертий «А» у повному складі сипонув у кущі.Хлопчики! Дівчатка! Обережніше бігайте! Не впадіть! — гукнула їм услід з лавки під кленом Марія Дем'янівна, одірвавшись на мить від книжки......Володька Лобода вчився теж у четвертому класі, тільки в іншій школі.Я точно не знаю, хто винайшов водневу бомбу. А от водну бомбу винайшов, мабуть, таки Володька Лобода. Це дуже проста штука. Береться соска, звичайнісінька гумова соска для немовлят, що надівається на пляшку з молоком. Ця сама соска в даному разі надівається не на пляшку, а на водопровідний кран. Потім кран потроху відкручується. Під тиском води соска розтягується Л незабаром перетворюється на отакенну ковбасяку.Коли ви відчуваєте, що вона от-от лусне, ви негайно закручуєте кран, перев'язуєте соску ниткою і обережно знімаєте. Бомба готова. Якщо тепер ви її кинете, то від найменшого зіткнення з головою ворога вона розривається, і вашого супротивника заливає водою з голови до ніг... Ефект надзвичайний! «Ворог» отетерів і принаймні на півгодини вибув із строю (доки не висушиться або не переодягнеться).Володька Лобода абсолютно неповторна й неможлива людина. Він не визнає жодних ігор, крім війни.У Володьки широке вилицювате обличчя і приплюснутий, без перенісся ніс,— як у боксера або американського гангстера. Вузькі Володьчині очі палають божевільним вогнем, коли він гасає по Ботаніці і гаркаво репетує: «Уггя!..» — що має означати «Ура». Якщо треба зобразити постріл, Володька не кричить звичайне «піф», «паф» або «пу». Наставляючи пістолетом вказівний палець, він противним голосом несамовито гугнявить: «Ань-ань!» «Ань-ань!» І ці неймовірні звуки сіють у ворожих лавах страшенну паніку.В цілому Володька Лобода типовий палій війни.Причому війни, які він розпалює, ні в якому разі не можна назвати справедливими, благородними або визвольними. Зовсім навпаки. В історію людства поряд з війнами Александра Македонського, Батия і Чінгісхана війни Володьки Лободи увійдуть, як війни несправедливі, загарбницькі й спустошувальні.Він нападав на мирних «продльонщиків» з інших шкіл, закидав їх водними бомбами, конфісковував м'ячі, скакалки та інший ігровий реманент. І віддавав тільки через годину, після втручання керівників «продльонки». Діяв він наскоками, несподівано і раптово, без офіційного оголошення війни. І після короткої бойової операції, не давши супротивникові отямитися й зібратися на силі, тікав із своїм воїнством у глибокий, порослий деревами й кущами яр...Саме у цей яр і сипонув зараз наш четвертий «А».На дні яру була невелика галявина — пересохле русло колишнього струмка.І отут-то...Під трьома деревами, як у ковбойському фільмі, стояли притиснуті спинами до стовбурів Хамід, Батир і Дениско. їх тримали за руки пд двоє, а Дениєку аж троє воїнів Лободи. А сам Володь- ка, мокрий з голови до ніг, ходив від одного до другого і розстрілював їх з автомата-водомета системи «Соска», гугнявлячи:Ань-ань!.. Ань-ань!.. Ань-ань!..Не бажаючи применшити чоловічу гідність хлопчачої половини нашого четвертого «А», я все-таки мушу визнати, що вирішальну роль у цій конкретній військовій операції відіграли саме дівчатка.Ах ви розбійники!Ах ви хулігани!Ах ви бандити!Що ж це ви робите?!Як ви смієте?!Як вам не соромно?!Пустіть зараз же!І все це на такій високій верескливій ноті, на якій вміють кричати тільки дуже обурені дівчатка.Я думаю, не лише розбишаки Володьки Лободи, а й справжній військовий підрозділ міг би не витримати, розгубитися.Галочка Семенова безстрашно підскочила до Володьки Лободи, вирвала з його рук «автомат-водомет», швиргонула його в кущі й зарепетувала:Ах ви безсовісні!.. Що ж це ви робите?!. Це ж наші узбецькі друзі! Виходить, вони прилетіли за п'ять тисяч кілометрів, щоб ви отак обливали їх водою?!. Та ми вас!.. Та ми вам!..Фельдмаршал Лобода отетеріло дивився на неї.Його воїни одразу ж одпустили бранців і теж розгублено кліпали очима.Нарешті Володька трохи прийшов до тями.ну вас!.. Розкричалися... Вже й пограти не можна...- Хіба з ва^и пограєш у якусь людську гру... Ну, кадри!.. Айда, адопції.. Ань-ань!.,— але те «ань-ань» вийшло в нього кволеньке, дохлувате. І під оте дохлувате «ань-ань» військо Лободи зникло у кущах.Вперше в історії Лободиних війн перемогу над ним було одержано без жодного пострілу.Старший з узбецьких хлопців, мокрий як хлющ Батир підійшов до такого ж мокрого як хлющ Дениска, зняв свою тюбетейку і надів Денискові на голову.О!.. Дениско — справжній батир! Не Батир — батир, не Ха- мід — батир. А Дениско — батир!< •Дениско ніяково здвигнув плечима, а всі здивовано перезир- нулися. Усе з'ясувалося пізніше.Батир і Хамід забрели у кущі. Там на них напало Лободяче військо й захопило у полон. Дениско випадково став свідком цього викрадення. Назирці подався за ними у яр. І там, коли Володька Лобода підняв над головою «водну бомбу», щоб кинути її на Ба- тира й Хаміда, Дениско здійснив десантну операцію. Ззаду накинувся, на Володьку, вдарив по «бомбі», «бомба» розірвалася у Володьки над головою... Але... сили були нерівні...Що було далі, ви знаєте...Отоді-То вперше й довідалися всі про Денискову мрію стати десантником;,І хоч «десант» перемоги не приніс, усі визнали, що вчинок Дениска заслуговує на високу оцінку. І що мир треба захищати.І що кадрові військові дуже для цього потрібні. А десантники, може, особливо.* * *Через два дні на Денисковій парті лежав аркушик із зошита в лінійку, на якому була виведена жирна червона п'ятірка з хвостиком... Ні-ні! Йдеться не про Деннскову. Денискова була не останньою.Але • почекайте -г- про ту останню п'ятірку з хвостиком розповімо трохи згодом.А трпер ,час познайомитися з Іринархом Івановичем.Якщо ви його ніколи не бачили, ви собі навіть не уявляєте, що де за людина. Коли він, злегка накульгуючи, заходите у «школу, перше' враження, що то якийсь професор. Фетровий капелюх з шовкрвим кантом. Синій костюм-трійка. Сліпучо-біла сорочка, галстук. У фуках валізка-дипломат. Якщо до цього додати благородні риси немолодого обличчя, поважну, досить огрядну, але статечну фігуру, то вийде портрет члена-кореспондента Академії наук або художнього керівника столичного театру.Ще (й ім'я, яке зустрічається один раз на кілька мільйонів людей — Іринарх. Іринарх Іванович.Але він-не професор, не член-кореспондент і не художній керівник театру, Іринарх Іванович — учитель праці.У майстерні він знімає' капелюха, перевдягається у синю спецівку, виймає з дипломата інструменти і починає урок. V ' Такого' вчителя праці, я думаю, немає у жодній школі Радянського Союзу. Є інші, дуже гарні,.але такого немає.. Тільки не думайте, будь ласка, що він якийсь дивак, оригінал, як то кажуть «з привітом».Нічого дивацького в ньому немає. Хіба, може, те, що він носить інструменти в дипломаті, замість того, щоб спокійно залишати їх у шафі майстерні. Але...Носить же музикант свою скрипку або віолончель з собою,— усміхається Іринарх Іванович.— І нічого. А для справжньої робочої людини інструмент все одно що для музиканта скрипка... Ну, звичайно, дорогі товаришечки сини й дочки, токарного верстата не понесеш. А от ножівку, терпуг, плоскогубці, молоток, рубанок — завиграшки. Якось звикаєш до свого інструменту. І чужий молоток вже не такий замашний, і чужий рубанок не так стружку зніма...Ні, немає в Іринархові Івановичу нічого дивного.Але людина він надзвичайна.Його уроки праці не лише уроки праці, а й уроки історії нашої країни.На своїх уроках Іринарх Іванович весь час щось розповідає. А розповісти йому є що.Іринарху Івановичу далеко за шістдесят, а може, навіть і за сімдесят, але він ще міцний, як той дуб. Почав трудовий шлях він у дванадцять років. І ким тільки у своєму житті не був — і слюсарем, і столяром, і трактористом, і бетонником, і муляром, і штукатуром, і електриком, і монтажником...— усі, мабуть, професії робочі освоїв.Як десантник,— сказав Дениско.І куди тільки не кидала Іринарха Івановича доля. Він будував Дніпрогес і Комсомольськ-на-Амурі, Магнітогорськ і Волго-Балт...Під час війни він теж і воював, і працював. Він був у війну сапером, будував бліндажі, мости, наводив переправи... А після війни відбудовував той же^Дніпрогес, зруйнований фашистами, піднімав цілину (будував селища для першоцілинників). Неспокійний був у нього характер. Любив Іринарх Іванович нові враження. Любив бути, як він казав, на передовому рубежі епохи.І працю любив «оперативну», як я її називаю,— говорив він.— Щоб зробив і зразу бачиш, що ти зробив. І чи потрібно це людям.Потім будував він у Києві нові райони — Русанівку, Березняки, Оболонь.На Оболоні з ним сталося нещастя: впала бетонна плита і розтрощила йому ногу. І хоч вік у нього й так був пенсійний, а тут ще й інвалідність, не захотів Іринарх Іванович сидіти вдома. Пішов у школу вчителем праці.І нітрохи не шкодую, що життя мені підкинуло на закуску таку петрушку, як я її називаю,— усміхався Іринарх Іванович.— Десять років товчуся з вашим братом-калістратом і не скучаю, дорогі мої товаришечки сини й дочки. Подобається.Треба сказати, що й четвертому «А» (як і всій, правда, школі) дуже подобалися уроки Ірииарха Івановича. Навіть Гришка Гонобобель на уроках праці мовчав і тільки носом шморгав, випилюючи якогось гачка і слухаючи в той же час оповідання Іринарха Івановича.Цей рік для їхньої школи був дуже знаменний. От-от мав відкритися шкільний піонертабір праці і відпочинку. У лісі за тридцять кілометрів від Києва по дорозі на Обухів.Допомогли побудувати табір шефи школи — екскаваторний завод, на якому працював Микола Іванович Яременко, тато Івасика й Тіни.Та не тільки він працював на цьому заводі. У школі вчилося багато дітей, чиї батьки працювали на екскаваторному заводі. У їхньому мікрорайоні було кілька будинків екскаваторного.І от завдяки енергії Вадима Григоровича (що, як ви пам'ятаєте, дорівнювала енергії Чорнобильської АЕС) і активній підтримці батьків вдалося побудувати шкільний піонертабір праці та відпочинку.Вадиму Григоровичу дуже хотілося урочисте відкриття табору приурочити до кінця навчального року і першу зміну «запустити» одразу після іспитів.Але, як це нерідко трапляється, будівельники трошечки не впоралися, не вкладалися в терміни. Тому було вирішено влаштувати батьківський недільник по доведенню шкільного піонертабору до кондиції, як сказав Вадим Григорович.Це стало відомо в останній день занять, перед останнім дзвоником.Слухайте! — сказала раптом Шурочка.— А давайте й ми попросимось. Старшокласники не можуть — у них екзамени. А ми вже і в п'ятий перейшли, і екзаменів у нас нема.Ой! Правильно! Давайте! — підхопили всі.— Це ж так цікаво!А фо?.. Можна! — сказав Боцман Вася.Категорично! — кивнув Ромчик Лещенко.Навіть Гришка Гонобобель, який всі благородні ідеї спершу під усякими приводами намагався завалити, цю підтримав одразу:Годиться!.. Свіже повітря... Ліс... У козаків-розбійників пограємось... Ріо-де-Жанейро!Ми не гратися їдемо, а допомогти довести табір до кондиції,— строго сказала Шурочка.Я пожартував... Ги-ги! — гигикнув Гонобобель.Глафірі Павлівні ідея теж сподобалася, але вона вирішила все- таки для певності порадитися з Вадимом Григоровичем.Вадим Григорович ідею четвертого «А» гаряче підтримав:Прекрасно!.. Молодці!.. І четвертий «Б» загітуємо!.. Треті,Звичайно, ще ранувато, а четверті, тобто навіть вони вже ж д'яті, саме враз. Все! Вирішено! Замовляю автобус з супроводом.І, от у неділю вранці п'ять автобусів, два дитячих (кожному класові по окремому) і три дорослих-, рушили по Обухівському шосе.. .Автобуси їхали, хоч був сонячний ранок, із засвіченими фарами. Очолювали й замикали автоколону жовті з синьою смугою міліцейські машини. Такий тепер порядок,— коли везуть велику гру^ ну дітей, автобуси засвічують фари, а попереду й позаду колону супроводжують машини Державтоінспекції.Вже одне це настроїло обидва четвертих (а точніше, вже п'ятих, але ми будемо називати їх за звичкою четвертими) на святковий урочистий лад.Як іспанських королів везуть,— усміхнувся Валя Таранен- ко.— Або прем'єр-міністрів...А ти думав! — гордо сказала Шурочка.—Діти у нас в країні важливіші за королів. Не кажучи вже про прем'єр-міністрів...У їхньому автобусі їхав Іринарх Іванович. Він уже знав, що ідея. народилася в четвертому «А» й дуже за це четвертий «А» поважав.• •Молодці! Хвалю! Саме за ініціативу. Дуже цінна річ ініціа^ тива — отой детонатор, як я його називаю, без якого ніякого вибуху трудової активності мас бути не може. Частіше виявляйте ініціативу, дорогі товаришочки сини й дочки, якомога частіше. І життя ваше буде цікавим, цінним і неповторним.« Автобуси звернули з шосе у ліс і на вибоїстій лісовій дорозі заколивалися, як на хвилях. По вікнах захльоскали гілки дерев.Аж от і табір..Білі корпуси з брудними, заляпаними крейдою шибками. Всюди купи різного будівельного сміття — і на алеях і на доріжках.... До кондиції ще було далекувато.Хоч і попереджалося малих дітей не брати, позаяк то не розважальна поїздка для відпочинку, а трудовий недільник,— дехто все-таки не вдержався. Приходьки взяли Наталоччину п'ятирічну сестричку Лесю («Вона в нас тиха й смирна, як овечка, та й залишити ні з ким, повірте, хоч плач»). І Миркотани Любиного шестирічного брата Андрюху прихопили («Ви ж його знаєте, він і до роботи беручкий, більш за деяких ваших четвертаків утне»).Щодо Андрюхи, то в класі його таки добре знали. Хлопець він був цікавий, самостійний, що називається «з фантазією». І, як на свої шість років, дуже метикований. Коли йому ще не було й п'яти, він прийшов записуватися до школи. І* що цікаво, уже знав тоді літери, лічбу, вмів по складах читати, до десяти рахував і навіть трохи писав.Колй йому сказали: «Почекай пару років, тоді прийдеш»,— він сердито насупив брови: «Мені чекати ніколи. Мені треба скоро. Я ж буду першим космонавтом дитячого віку. їм такі треба. Щоб літати на далекі планети».Виявляється, старша сестричка Оксана колись розповідала при ньому Любі фантастичну книжку, у якій на ракеті, крім дорослих, летіли й діти, бо тільки вони аж під старість могли долетіти до бажаної планети.І Андрюха вирішив готуватися в космонавти. Причому виявив неабияку наполегливість.Як ви вже знаєте, Миркотани любили сімейний туризм і щосу- боти-неділі вирушали з рюкзаками у мандри. Так у тих мандрах малий Андрюха не відставав від старших, а Люду й Оксану іноді й перевершував, особливо в збиранні грибів, суниць, різних чудернацьких гіллячок, з яких тато Миркотан вирізав химерний тварин.Щоб здаватися старшим, Андрюха раз у раз супив брови і закопилював губу, від чого обличчя його набувало неймовірно кумедно- серйозного вигляду. На всі спроби дорослих та й старших дітей посміятися, покепкувати з нього Андрюха не зважав, Іронія в стосунках з ним якось сама собою потроху зникала, і всі починали ставитися до нього всерйоз.Оскільки директорові Вадиму Григоровичу довелося четвертий «Б» агітувати на недільник, то й бригадиром четвертого «Б» став він сам. .А бригаду четвертого «А» вже очолив Іринарх Іванович.Бригадою батьків керував Микола Іванович Яременко.Бригада батьків доводила «до кондиції» корпуси табору — мили приміщення, фарбували вікна, двері, виправляли різні технічні недоробки (підганяли двері, прибивали шпінгалети, ручки, врізали замки). А також прибирали з території залишки важкого будівельного матеріалу.Ну, а бригади «бешників» і «ашників» поділили всю територію на дві однакові ділянки, і кожна бригада мала прибрати з своєї ділянки все дрібне будівельне сміття — різні камінці, тріски, залізячки тощо. Територія була досить велика, тому роботи вистачало.І, ясна річ, саме собою виникло соцзмагання. Ну, просто не могло воно не виникнути. Де ви бачили, щоб поряд працювали три бригади і кожна не хотіла зробити свою роботу краще і швидше!Відверто кажучи, бригаду батьків можна було б з нашого соцзмагання виключити одразу. Хоч батьки участь брали найактивнішу і теж щогодини бігали до дошки з показниками записувати свої досягнення. Але було ясно з самого початку, що бригада батьків програє і опиниться на третьому призовому місці. Бо де ж таки ви бачили, щоб у змаганнях батьків і дітей батьки коли-небудь вигравали?..Отже по-справжньому змагалися лише бригади четвертого «А» і четвертого «Б».Від усіх трьох бригад були виділені представники у спеціальну комісію по підведенню підсумків соц- змагання. І та комісія щогодини виводила бали кожній бригаді, записуючи їх на спеціальній дошці, що висіла на сцені табірної літньої естради.Між іншим, бралися до уваги не лише голі показники ходу робіт. Ні! Голі показники ще не свідчили про перемогу. Не менш важливим був ще ряд обставин. Наприклад, дружна весела атмосфера під час роботи протягом цієї години. Відсутність суперечок і, так би мовити, сума сміху. Як ото у газетах пишуть «сміх у залі», так і члени комісії зазначали у своїх блокнотах, потім на дошці — «сміх» і ставили плюс. Кількість плюсів обов'язково входила у показники. Сміх без причини, так званий «дурносміх», не зараховувався.Або ще був один показник — «трудова пісня», тобто пісня, яка допомагала в роботі. Причому знову ж таки шумові ефекти, так звана «горлопанівка», не зараховувалися.Тут, на превеликий жаль четвертого «А», показники четвертого «Б» були значно вищі. Солістка «бешників» Таня Верба своїм чистим, як джерело, і заливистим, як срібний дзвіночок, голоском виводила такі трелі, що їх підхопили у кущах одразу аж двоє соловейків. І це було так прекрасно, що всі — і діти, й дорослі — вмить завмерли і якусь хвилю слухали це чудове тріо: Таню і двох соловейків. Завдяки Тані Вербі «бешники» сильно рвонули вперед.Зате по сміху кращими були «ашники». Тут показали себе справжніми молодцями Кум Цибуля та Боцман Вася. Вони так весело, так дотепно один одного жартома під'юджували, що вся^ бригада аж вибухала дружним реготом.В роботі поступово з'ясувалося, що вулканічна енергія директора Вадима Григоровича все ж таки не могла замінити величезного життєвого трудового досвіду Іринарха Івановича.Вчитель праці, мов полководець, раз у раз міняючи тактику залежно від забрудненості території, то кидав головні сили бригади на лівий фланг, то переносив на правий.Накульгуючи, він обходив бойові порядки своєї армії і повторював:Молодці! Пишаюсь вами, дорогі товаришочки сини й дочки!.. Завзятушники-передовушники, як я таких називаю...Жодна керівна вказівка не могла б заохотити їх більше, ніж оте «пишаюсь вами».І кожен з них так старався, так старався, як ніколи, мабуть, у житті.Можете вірити, можете ні, але шестирічний брат Люби Мирко- тан Андрюха не тільки не відставав від четвертаків, а був серед найперших. Насупивши брови й закопиливши губу, він вишукував у траві такі дрібні цурочки й залізячки, які не помічали інші.Ну, характер! — захоплено розводив руками Іринарх Іванович.І коли після обіду п'ятирічну сестричку Наталі Приходько Лесю вкладали на веранді годинку поспати і хтось із батьків заїкнувся: «То, може, і Ан...» — Андрюха так блиснув очима, що той «хтось» проковтнув закінчення, замовк і сховався за чиюсь спину.Звичайно, і сміх, і пісні річ потрібна, але все-таки головною в змаганні була праця, те, що бригада зробила.І сам сонцесяйний директор Вадим Григорович, бригадир бригади «бешників», через дві години після обіду, коли трудовий день учнівських бригад завершувався (ясна річ, він був коротший за дорослий), чесно визнав перед усіма:Звичайно, нам дуже хотілося бути першими. Що там казати. Або хоча б зрівнятися, тобто коли ото кажуть: «Перемогла дружба...» Але... хоча мій четвертий «Б» працював відмінно і по піснях був поза конкуренцією... але на цей раз першими доводиться визнати бригаду шановного Іринарха Івановича. І я особисто привселюдно визнаю його керівництво бригадою недосяжним. Якщо вдатися до військової термінології, то я лише старший сержант, а він — генерал.Така директорська скромність на всіх справила дуже гарне враження, і навіть «бешники» після цього не так уже переживали свою поразку. Раз сам директор не соромиться другого призового місця, то чого вже їм!Дорослі ще продовжували працювати, а учнівські бригади відпочивали. Таке було розпорядження начальства.Хто в піжмурки завівся, хто в квача, хто в сищиків-розбійни- ків, хто в класи, хто у волейбол... Це вже як водиться. А хто просто гуляв собі по лісу... Шурочка Горобенко і Тая Таранюк належали саме до таких.І от, гуляючи, одійшли вони досить далеченько й вийшли на дорогу, якою приїхали в табір.І раптом побачили Андрюху.Повзаючи на колінах і сопучи від старанності, він щось креслив затиснутою у кулаці гіллячкою прямо на припорошеній пилом дорозі. Причому весь час сторожко озирався й поспішав. Наче робив щось недозволене або секретне. Дівчата були досить далеко, він їх ще не помітив.Шурочка поклала палець на губи, і вони з Таєю звернули в кущі, покрадьки наблизились.На дорозі великими літерами було написано: «ВЕСЬ ЧЕТВЕРТИЙ «А». А під ним здоровеннецька, метрів на півтора п'ятірка..; з хвостиком. Саме в ту мить, як дівчата наблизились, Андрюха закінчував виводити отого хвостика.Дівчата встигли тільки роззявити роти від здивування, як Андрюха вже підвівся, ще раз озирнувся злодійкувато і потрусив у бік табору.Так от хто ті п'ятірки з хвостиком виставляв! — почервоніла Тая.А Люба, значить, приносила і клала на парти,— сказала Шурочка.— Але Андрюху чіпати не будемо, побалакаємо- з Любою......Люба так розгубилася, що не одразу й відповіла. Потім зітхнула і опустила голову:Йому так хотілося, щоб була таємниця... І він же не двійки, не одиниці... П'ятірки ставив... Розумієте, я весь час розказувала про наш клас. І от якось розказала про Кума Цибулю, про ту історію з яблуками. Андрюха й каже: «Знаєш, а його треба відзначити. Давай йому п'ятірку поставимо». І ото вивів на аркуші з мого зошита п'ятірку з хвостиком. Він чогось п'ятірки так пише... І сказав, щоб я нищечком поклала Куму Цибулі на парту і нікому щоб нічого не говорила... Ну, я й мовчала... Тільки не думайте, що він і мені написав. Ні-ні!.. Це вже я не знаю хто, це вже хтось інший...А я знаю хто,— сказала Шурочка.— Тобто не знаю, а думаю...Аллочка? Правда? — підвела на неї погляд Тая.По-моєму, вона...• Люба чомусь почервоніла, потім прохально подивилася на дівчат:Тільки ви не кажіть йому, добре?.. Хай він думає, що ніхто не знає. Він так хоче, щоб була таємниця...—- Авжеж... авжеж,— почервоніла Тая.Не скажемо. Хай думає,— кивнула Шурочка.Так перестала існувати перша таємниця четвертого «А» класу.А через півгодини зовсім випадково, розкрилася й друга.Оті двоє міліцейських машин, що супроводжували автобуси, провівши їх до табору, зранку поїхали собі назад у Київ. А оце надвечір приїхали знову. Оскільки доросла бригада, до якої, між іншим приєдналися й шофери автобусів, ще свою роботу не закінчила, міліцейським машинам довелося чекати. І, звичайно, їх оточили хлопці. Ну, що б то були за хлопці, які б не оточили міліцейські машини і не скористалися б з можливості поговорити про різні кримінальні випадки, про шалені погоні й переслідування!..І от Ігор Дмитруха, між іншим, спитав білявого, з пшеничними вусиками автоінспектора-лейтенанта, що стояв, спершись на радіатор машини:Скажіть, а ви не знаєте випадково, знайшли того хлопчину, що сумку з грошима міліції підкинув?Уяви собі, що якраз випадково знаю,— усміхнувся лейтенант.— Друг мій у тому райвідділі працює... Знайшли. її, виявляється, кілька людей бачило. Описали, і по тому словесному портрету знайшли. До речі, дівчинка, а не хлопець. Не з вашої, правда, школи. Взагалі з іншого району, з Дарниці. Випадково у тому скверику була. У неї там бабуся навпроти живе. Скромна така, сором'язлива, каже, дівчинка. Не пам'ятаю точно, як звуть. Але знайшли. Він мені якраз вчора казав...Ха-ха! — розплився в усмішці Ігор Дмитруха.— 3 іншої школи! Дівчинка! Ха-ха!.. А вони думали, що з їхнього передового «А». Розігналися!.. А це чужа. Авжеж! Я так і думав. Не міг ніхто з їхнього таке зробити. Не ті кадри... Мілкота!Спасокукоцький і Кукуєвицький весело захихикали. А Галуш- кинський і Монькін навіть зареготали вголос.А от і ті, ті кадри! Неправда! — вигукнув Валя Тараненко.. —- Обізвався! Геройський кадр! Ха-ха! — презирливо кинувДмитруха під дружний регіт «бешників».Валя втягнув голову в плечі. Хлопці-«ашники» промовчали. Якось важко говорити про самих себе, що ми, мовляв, не такі. А дівчат з «А» поблизу не було. І тому в цьому ігровому епізоді, як люблять говорити спортивні коментатори, їхнє («бешників») було зверху.І хоч вони й розуміли, що «бешники» беруть реванш за поразку у змаганні, настрій у наших хлопців трохи підупав. Неприємно, коли хтось сумнівається у твоїй здатності на благородний вчинок...І от цей незвичайний трудовий день закінчився...Табору не впізнати!Все кругом чисто. Білі корпуси виблискують ясними вікнами у промінні призахідного сонця.Над естрадою червоний транспарант з білими літерами: «ВІТАЄМО ПЕРШУ ЗМІНУ! РАДІСНОЇ ВАМ ПРАЦІ! ВЕСЕЛОГО ВАМ ВІДПОЧИНКУ!»А на величезній клумбі висаджено квітами: «ЛАСКАВО ПРОСИМО!»Любо глянути, коли всюди така краса. А особливо — коли це справа твоїх рук.Автобуси вже заповнені. Он біжить останній пасажир — шестирічний Андрюха, що був десь завіявся, чим немало схвилював Гла- фіру Павлівну. Батьки чомусь хвилювалися менше. От уже й він сидить на передньому сидінні біля вікна.Прощально проспівала сирена міліцейської машини.Автоколона рушила.Шурочка й Тая приліпилися до вікна.От зараз... зараз... от...Ой! Дивіться! Дивіться! — здивовано вигукнула Оля Татарчук.Край дороги на припорошеній пилом землі виднівся вже знайомий нам з вами надряпаний гілкою напис: «ВЕСЬ ЧЕТВЕРТИЙ «А» — і велика п'ятірка з хвостиком.Всі повитягали шиї, визираючи з вікон. А ті, що сиділи з іншого боку, посхоплювалися з місць, а деякі навіть скочили на сидіння.По лісовій вибоїстій дорозі автобус коливався повільно, і тому всі встигли помітити.Та не проїхали вони й сотні метрів, як знову автобус вибухнув здивованими вигуками.Край дороги було написано: «ВЕСЬ ЧЕТВЕРТИЙ «Б» — і теж стояла здоровецька п'ятірка з хвостиком.Автобус четвертого «А» їхав першим після міліцейської машини. Слідом за ним їхав автобус четвертого «Б».І всі «ашники» обернулися назад.Там уже теж помітили напис, і в їхньому автобусі зчинилася така сама здивована метушня.Шурочка й Тая глянули одна на одну, а потім на переднє сидіння.Ще ніхто, крім них, не знав Андрюхиної таємниці. І Шурочка голосно, на весь автобус сказала:І правильно! Вони сьогодні теж цілком її заслужили...Ага!Правильно!Заслужили! — загукали дівчатка.Хлопці мовчки перезирнулися, Валя Тараненко знизав плечима:Може, й заслужили... Не будемо злопам'ятними.— Тоді подумав і додав: — Будемо благородними...І хлопці схвально загули.Це ж все-таки приємно — бути благородними.А Шурочка сказала, знову ж таки голосно, на весь автобус:Я не знаю, хто ставить ці п'ятірки, але це мудра і добра людина.Хай живе її мудрість! — підхопила Тая.І доброта! — закінчила Шурочка.Вони знову глянули одна на одну і усміхнулися.Андрюха цього не бачив.Сидячи на передньому сидінні, він солідно супив брови й закопилював губу.Глянувши на нього, ніхто б не подумав, що він має якесь відношення до тих написів на дорозі... ЗМІСТВСТУПзОДИНИЦЯ «З ОБМАНОМ»Повість в оповіданнях про 4-Б клас5П'ЯТІРКА З ХВОСТИКОМПовість в оповіданнях про 4-А клас83Нестайко В. 3.Н56 П'ятірка з хвостиком: Дилогія в оповіданнях про два класи. Для мол. та серед, шк. в. ІІл. В. М. Ігнатова.— К.: Веселка, 1985. — 174 с., іл.Дилогія в оповіданнях українського радянського письменника лауреата Республіканської премії імені Лесі Українки складається з двох повістей про сучасну школу і школярів.«Одиниця «з обманрм» — відома вже юним читачам повість про 4-Б клас. На Всесоюзному кінофестивалі в 1984 році, який проходив у місті Києві, фільм за її мотивами одержав премію.«П'ятірка з хвостиком» — нова повість автора про 4-А клас тієї ж школи.4803010200—123 ^ Н М206(04)—85 БЗ-41-23.84.У2Всеволод Зиновьевич Нестайко ПЯТЕРКА С ХВОСТИКОМ Дилогия в рассказах про два класса (На украинском язьіке) Для младшего и среднего школьного возраста Иллюстрации Вадима Николаевича Игнатова Киев «Взсзлка» Редактор Г. А. Кінько Художній редактор В. Ю. Тернавський Технічний редактор К. П. Дворська Коректори П. М. Коваленко, В. В. БогаєвськийІнформ. бланк № 3913 Здано на виробництво 29. 11. 84. Підписано до друку 07. 03. 85. БФ 18830. Формат 60Х84/І6. Папір книжково-журнальний. Гарнітура літературна. Друк високий. Умовн. друк. арк. 10,23. Умовн. фарб.-відб. 11,85. Обл.-вид. арк. 10,86. Тираж 65 000 пр. Зам. 1977-4. Ціна 60 к. Ордена Дружби народів видавництво «Веселка» 252050, Київ-50, Мельникова, 63. Львівська книжкова фабрика «Атлас». 290005, Львів-5, Зелена, 20, > Наступного дня Гришка Гонобобель уперше в житті вимив після себе тарілку.* * *А ще через день Ромчик одержав п'ятірку з хвостиком.Це було зовсім недавно.То була найостанніша п'ятірка з хвостиком. Свіжісінька, ще навіть тепла.Та коли піонерський актив наблизився до Ромчика і поставив, так би мовити, питання руба, Ромчик тільки усміхнувся й сказав:Дівчатка, я вас дуже поважаю, але... Мені здається, не там ви шукаєте. Не туди дивитесь. Людей не знаєте, дорогі керівники... Я б на вашому місці звернув найсерйознішу увагу хоча б... хоча б на Толю Красиловського...Актив перезирнувся.Ой!.. Правильно! — сказала Тіна Яременко, ланкова першої ланки.Толя Красиловський був у її ланці...* * *Коли Люба Миркотан одержала п'ятірку з хвостиком, вона так розгубилася, що навіть говорити не могла. Ніхто з тих, хто одержував п'ятірки з хвостиком, так не розгублювався. У Люби аж випіки на щоках з'явилися.Ой!.. Та що?!.. Ну, це вже... абсолютно!..Всі, особливо дівчатка, почали її заспокоювати:Ну чого ти...Якраз ти... абсолютно! See more books in http://www.e-reading.club