Всеволод Зіновійович Нестайко
   ЧАРІВНИЙ ТАЛІСМАН
  

  

   

   
   

  

  

   

    Таємниця Віті Зайчика
   

   

    

     I
    

    

    
    

    Вона з'явилася раптово й нечутно. Вийшла з темного кутка за шафою і спинилася біля столу — у чорному оксамитному плащі з високим коміром, у крислатому капелюшку з вуаллю, струнка й велична, схожа на королеву. Тінь падала на її обличчя. Лише великі сині очі дивилися з-під вуалі.
    Вітя завмер.
    Вдома не було нікого.
    Двері замкнені на два замки й ланцюжок. Вітя чув, як шалено б'ється його серце. Він сидів на тахті, підібгавши під себе ноги, з книжкою на колінах.
    «…містер Паррик, мабуть, досить-таки дивна людина, якщо міс Персимон…»
    Він не встиг дочитати до крапки…
    З вулиці долинав гомін великого міста.
    Десь за стіною джмелем гудів пилосос. Поверхом нижче цинькали на піаніно.
    Та ці віддалені звуки ще більше підкреслювали моторошну тишу, яка панувала у квартирі.
    Вона ступила ще один нечутний крок, наближаючись до нього.
    Вітя придивився і враз похолов — ноги незнайомки не торкалися паркету.
    Він ясно бачив: між гостроносими замшевими її черевичками, що ледь визирали з-під довгого, до п'ят, плаща, й підлогою — відстань.
    «Так от чому я не чув її кроків!»
    Вітя втягнув голову в плечі, напружено чекаючи.
    Не дійшовши двох кроків до нього, вона мовчки зробила владний жест рукою у чорній мереживній рукавичці, запрошуючи його йти за собою.
    Вона була така впевнена, що не стала чекати, розвернулася й полинула до дверей.
    Якусь мить Вітя заціпеніло дивився, як коливається від її рухів плащ. Він помітив, що до чорного оксамиту приліпилася біленька пушинка. Хлопцеві навіть захотілося обережним рухом зняти її (в нього завжди виникало таке бажання, коли він бачив на чужій спині пушинку). Але він, звісно, не наважився. Тільки підвівся й, відчуваючи у грудях холодок, рушив слідом за нею.
    У коридорі було напівтемно…
   

   

    

     II
    

    Ця велика трикімнатна квартира з високими ліпними стелями і різьбленими дверима, де мешкає Вітя, належала колись Вітиному прапрадіду, відомому київському професорові Федору Антоновичу Коротницькому. Про це нагадувала потемніла від часу мідна табличка, що висіла на їхніх дверях. Тепер вона лежить в одній із шухляд великого, схожого на старовинний замок буфета: «Професор Ф. А. Коротницький».
    Потім у цій квартирі жила дочка професора Антоніна Федорівна, бабусина мама, яка вийшла заміж за робітника заводу «Арсенал» Терентія Тарасовича Довганя, та їхні діти — сини Василь і Олександр (обидва загинули на фронті у війну) і дочка Світлана. Коли загинули сини, Терентій Тарасович, хоч його й не відпускали з заводу, упросився на фронт і теж не повернувся…
    На тій же площадці, у квартирі навпроти, жив колись молодший брат професора Коротницького віолончеліст Амадей Антонович зі своєю дружиною художницею Стефанією Стефанівною.
    Бабуся Світлана ще пам'ятала їх, як вони, зовсім уже старенькі, підтримуючи одне одного і зупиняючись на кожній сходинці, по півгодини піднімалися на четвертий поверх (ліфта в їхньому будинку не було). Бабусі Світлані тоді було років п'ять, і вона вірила, що, коли Стефанія щось малювала, а Амадей Антонович грав у цей час на віолончелі — все, що вона малювала, оживало на полотні, починало рухатися, дихати, говорити… І в її картину можна було навіть увійти… Але варто було Амадею Антоновичу припинити гру, і все одразу ж завмирало.
    Так запевняв Стасик, старший за неї на два роки, який жив на першому поверсі; він божився, що сам на власні очі бачив це. Амадей Антонович і Стефанія Стефанівна не мали ні дітей, ні онуків, але дуже любили малечу і завжди частували хлопчиків і дівчаток із їхнього будинку цукерками. А на Новий рік влаштовували незвичайну ялинку, розцяцьковану різними чудернацькими іграшками, які робила сама Стефанія Стефанівна. На цих ялинках бували всі діти з їхнього будинку. Всі, крім бабусі Світлани.
    Між родинами професора Коротницького і його брата-віолончеліста існувала якась таємнича сварка. Вони двадцять років не розмовляли, тільки мовчки кивали одне одному при зустрічі.
    І коли професор на дев'яносто другому році життя помер і Терентій Тарасович, його зять, вирішив нарешті порушити сімейну заборону і піти до сусідів-родичів, щоб налагодити нарешті стосунки, було вже запізно. Амадея Антоновича і Стефанію Стефанівну напередодні вночі забрала «швидка допомога».
    Вони померли в лікарні в один день…
    Бабуся Світлана так і не дізналася про сімейну таємницю. І Віті нічого розказати не змогла.
    Тепер у квартирі Амадея Антоновича і Стефанії Стефанівни мешкає молоде подружжя — електрослюсар Володя і вчителька англійської мови Олена Петрівна. Володя нещодавно повернувся з армії, щодня чистить на сходах черевики (так часто ніхто в їхньому будинку не чистить черевиків) і бадьоро наспівує солдатські пісні.
    А в дев'ятій професорській квартирі живуть тепер Вітя з мамою й бабусею Світланою. Точніше, Вітя з бабусею. Бо Вітина мама — геолог і майже весь час в експедиціях, «у полі», як вона каже. Приїде на кілька днів, обцілує Вітю, нагодує цукерками й морозивом, поплаче — і знову «в поле».
    Тато не приїздить зовсім. Тато вже кілька років за кордоном, у Африці. Допомагає африканським країнам налагоджувати національну промисловість. Мама щороку їздить на місяць до нього. Але Вітю з собою не бере. Боїться.
    — Там такий клімат… А Зайчик такий слабенький, хворобливий. Ні-ні!..
    Вітя справді чогось часто хворіє. Худенький — «самі шкіра та кістки», як каже бабуся Світлана. Ключиці стирчать, ребра випинаються, ручки тоненькі — соромно сорочку скинути. Якось фотограф прийшов у дитсадок із трьома фотоапаратами (то були саме ті два дні, коли Вітя ходив у садок). Почав знімати дітей. Бабуся Світлана як глянула на ті фотографії, обурилася страшенно.
    «Ви не майстер! — кричала вона. — Ви — партач! Щоб отаке з дитини зробити!»
    «Я не партач! Я своє діло знаю, — образився фотограф. — А от ви… Дитину треба краще годувати».
    Бабуся Світлана трохи того фотографа не спопелила з усіма його фотоапаратами.
    Вже так як вона Вітю годувала — мало хто своїх онуків годував. Такої бабусі, може, не лише в Києві, в Україні, в усьому світі не було більше.
    Все своє життя, всі свої сили, всю свою енергію вкладала бабуся Світлана у догляд за Вітею, у Вітине виховання. День і ніч у буквальному розумінні слова присвячувала вона своєму «зайчику».
    Вітя і дня не сидів дома, перед телевізором (бабуся Світлана справедливо вважала, що таке сидіння шкідливе для малих дітей).
    Вона водила його всюди, куди тільки могла, — у зоопарк, у цирк, у театри… Вона хотіла, щоб Вітя бачив усе живе, а не з екрана телевізора.
    І ще — вона водила його в музеї. Хотіла, щоб він змалку звикав до справжнього мистецтва.
    І Вітя полюбив урочисту музейну тишу і світлу прозорість повітря.
    Бабуся Світлана у музеях завжди говорила пошепки. Це Віті теж подобалося, бо надавало якоїсь таємничості, незвичайності. Вони ходили у музеї Тараса Шевченка (і в той великий, на бульварі, і в маленький, з дерев'яною покрівлею, у провулку), і у Великої Вітчизняної війни, і в Історичний, у музеї Лесі Українки, Миколи Лисенка, Марії Заньковецької… Мабуть, не було в Києві музею, де б вони не були.
    Але найчастіше вони ходили в Музей українського мистецтва. В отой величний, з колонами, де над довгими сходами обабіч входу сидять два сірі гривасті леви.
    Бабуся Світлана віталася з тими левами, як із давніми знайомими. Того, що ліворуч, ближче до вулиці, вона лагідно називала Боніфацій, а того, що праворуч, — Африканич. Віті це подобалося, він щоразу підходив до кожного й чемно вклонявся, вітаючись: «Добридень, Боніфацію! Добридень, Африканичу!»
    Був іще один лев — усередині музею, у залі на першому поверсі. Невеликий, фарбований, якому такий самий фарбований дядечко у трусах безсовісно роздирав двома руками пащу.
    Під левом було написано: «Самсон».
    Вітя якийсь час вітався з ним: «Добридень, Самсоне!»
    Але потім з'ясувалося, що Самсон — це зовсім не лев, а той дядечко в трусах, який роздирає йому пащу.
    Вітя з бабусею Світланою дуже сміялися. Тим паче, що, як з'ясувалося, то був знаменитий фонтан, який стояв колись на Подолі. З пащі лева тоді струменіла свята вода.
    До 1 500-річчя Києва фонтан відбудували, і зараз копія «Самсона» стоїть на Подолі, а оригінал зберігається в музеї.
    — А ми не знали, — сміялася бабуся Світлана. — От невігласи!
    Уже згодом Вітя подумав, що бабуся, мабуть, хитрувала. Не могла вона не знати про Самсона. Вона ж була «корінна» киянка і стільки всього на світі знала… Просто вона любила, щоб її «зайчику» було цікаво. І весело.
    Вони довго ходили залами музею, роздивлялися картини, скульптури. І старих часів, і сучасні.
    Але під кінець завжди приходили в зал, де висіли картини художника Крижицького. І відшукували картину, яка називалася «Дуби».
    Бабуся Світлана завжди тихо зітхала і потім довго стояла, мовчки дивлячись зволоженими очима на залитий сонцем зимовий ліс, на могутні засніжені дуби, що завмерли так, як уміють завмирати взимку тільки дуби.
    Картина справді була незвичайна. Від неї просто віяло чистим морозним повітрям. І здавалося, ступи вперед — і зарипить під ногами сніг…
    Вітя вже знав, чого бабуся Світлана зітхає перед цією картиною. Якось, стоячи отак, вона тихо прошепотіла:
    — Твій дідусь дуже її любив… Ми часто приходили сюди…
    Дідуся Вітя бачив тільки на фотографії.
    Дідусь Віктор Семенович, доктор технічних наук, майстер спорту, альпініст, загинув у Гімалаях під час сходження на один із «восьмитисячників». Це сталося дуже давно, коли Вітина мама ще була у третьому класі.
    Кольорова фотографія дідуся висіла у найбільшій кімнаті над старовинним комодом. Молодий альпіністу зеленій брезентовій штормівці й червоній плетеній шапочці з білим помпоном, до якого аж ніяк не тулилося слово «дідусь», весело усміхався, мружачись від сонця на тлі засніжених гірських вершин.
    Вітю назвали Віктором на його честь.
    З одного боку фотографії висів на стіні альпіністський льодоруб, з другого — тенісна ракетка. Льодоруб був, звісно, дідусів, а ракетка бабусина. Бабуся Світлана колись теж займалася спортом. Була першорозрядницею з тенісу.
    І зараз вона ще любила спорт, була завзятою вболівальницею.
    З Віті бабуся Світлана теж хотіла зробити спортивного хлопчика. Коли йому минуло чотири роки, вона повела його в басейн, але він у перший же день застудився і місяць пролежав із запаленням легенів. Слабеньке в нього було здоров'я. Від самого народження. Бабуся Світлана, що називається, трусилася над ним. А він однак весь час хворів. Навіть у дитсадок не зміг ходити.
   

   

    

     III
    

    У коридорі було напівтемно.
    Але Вітя бачив, що таємнича незнайомка не торкнулася ні замків, ні ланцюжка… Двері розчинилися самі, наче й не були замкнені. Вони вийшли на площадку.
    Це був останній поверх старого чотириповерхового, побудованого ще на початку двадцятого сторіччя будинку.
    Високо вгорі, над сходами, був так званий ліхтар — величезне, покреслене на десятки квадратних шибок вікнище, над яким іще далі на даху здіймалося гостроверхе скляне шатро.
    Між вікнищем і скляним шатром була довга, через усе горище, дощана дерев'яна шахта. І в тій шахті — невеликі двері. Ті двері завжди здавалися Віті загадковими. Для чого вони? Невже хтось міг наважитися вийти з них і ступити на завжди брудні шибки того величезного вікнища?
    У Віті завжди лоскотно хололо в грудях, коли він думав про це. Він уявляв собі, як цей хтось провалюється і з гуркітливим дзвоном летить униз, у проліт сходів на цементну долівку, на якій острівцями світилися жовто-червоні візерунчасті квадратики колишньої кахляної підлоги… Та загадкові двері були завжди замкнені. Ніхто ніколи не виходив із них, не ступав на запорошені брудні шибки.
    І от зараз…
    Двері були відчинені. Навстіж.
    Жахно чорнів довгастий прямокутник отвору. Ба більше — з площадки до них вели старовинні, з залізними завитушками гвинтові сходи. Звідки вони взялися? їх ніколи тут не було!
    Незнайомка обернулася, і Віті здалося, ніби він помітив за вуаллю підбадьорливу усмішку. Хоча напевне цього сказати він би не міг. Він, як і раніше, не бачив її обличчя. Лише тьмяний блиск великих синіх очей.
    Так само мовчки, беззвучно, не кажучи ні слова, вона почала підніматися гвинтовими сходами вгору.
    Все всередині у Віті було скуте наче крижаним панциром, але якась всевладна невідпорна сила штовхала його вперед.
    Десь на денці свідомості ворухнулася думка: «А як же квартира? Я ж лишаю її незамкнену… Що скаже бабуся Світлана?» Але ця думка одразу ж згасла.
    Піднімаючись сходами, Вітя проминув залізну коробку розподільчого щита і згадав, як два дні тому новий їхній сусіда електрослюсар Володя копирсався тут, стоячи на драбині, а молода дружина тримала його двома руками за ноги (щоб як ненароком вдарить струмом чоловіка, вдарило і її). Не було цих гвинтових сходів! Точно не було!..
    — К-куди… ч-чого? — ледь прошепотів Вітя. Але вона почула.
    І обернулася.
    — Ти ж хочеш зустріти його… побачити? — одним подихом тихо спитала вона.
    У Віті завмерло серце.
    Він одразу зрозумів — про кого вона каже. Він рвучко кивнув.
    І от Вітя вже стоїть перед розчиненими дверима. Стоїть і дивиться в непроникну темряву горища, в якій щойно зникла загадкова незнайомка.
    «А я молодець!.. Не боюсь… не тікаю… От би знав тато!» — майнула в нього думка.
    І враз спалахнуло світло.
    І в той же час пролунав тоненький лагідний голос:
    — Будь ласка, заходь! Просимо!..
   

   

    

     IV
    

    Все своє дошкільне дитинство Вітя провів удвох із бабусею Світланою. Але не можна сказати, що це було таке вже нещасливе дитинство. Бабуся Світлана вміла замінити йому маму, тата, друзів — усіх!
    Що то була за вигадниця, його бабуся Світлана!
    Навіть Боря Жабський, який не визнавав жодних авторитетів, коли познайомився з нею, сказав:
    — Ну, в тебе й бабуся! Молоток! Заводна!..
    Вона й справді була як заведена. Іноді, щоб розважити свого любого Вітю, таке виробляла, що люди тільки дивувалися.
    Майже щодня вони ходили гуляти в Ботанічний сад.
    

    
    

    Одного разу Вітя закапризував, не хотів їсти сметану. Хоч як бабуся вмовляла його, він тільки зціплював зуби, пхинькав і заперечно мотав головою. Це було саме після отого невдалого походу в басейн, після запалення легенів.
    Бабуся вмовляла, вмовляла… І раптом зникла.
    На сусідній лавочці сидів дідусь із трирічною кругловидою онукою, яка наминала тістечка і яку йому щойно бабуся ставила за приклад.
    Вітя вже збирався заплакати, аж тут несподівано з-за кущів вискочила на алею бабуся Світлана верхи на мітлі.
    З бадьорими вигуками, тримаючи над головою склянку сметани, вона загарцювала навколо Віті.
    Від несподіванки суворий дідусь з'їхав з лавки і сів на землю.
    А бабуся Світлана гарцювала на мітлі та співала на повний голос:
    
     
      Я Баба Яга, кістяна нога!

      Не відстану! Не відстану!

      Поки не з'їси сметану-у!..

     

    
    Кругловида онука верещала від захоплення, плескаючи в долоні. А суворий дідусь сидів на землі й тільки лупав очима.
    Де вже тут було відмовлятися од сметани. І хоча дідусь у досить різкій формі засудив бабусині «легковажні, непедагогічні й абсолютно неприпустимі методи виховання», вона аж ніяк не знітилася, не образилася й сперечатися не стала. Для неї здоров'я її любого «зайчика» було важливіше за все.
    Потім вони цілий рік грали у Бабу Ягу та Хлопчика-Мізинчика. Хлопчиком-Мізинчиком був, звичайно, Вітя, а Бабою Ягою — бабуся Світлана. Причому це була дуже хороша, симпатична, весела й зовсім не страшна Баба Яга. І її двоюрідні брати Змій Горинич і Кощій Безсмертний теж були веселі, дотепні й симпатичні хлопці. І лякали вони тільки боягузів, брехунів, хуліганів та інших лихих людей.
    Взагалі бабуся Світлана вміла весело фантазувати й вгадувати казкові пригоди, яких не було ні в книжках, ні кіно, ні в телепередачах. Так вона вигадала дві країни — Зландію і Добряндію. На чолі Зландії стояв король Злан Великий. У нього були придворні — прем'єр-міністр князь Підлиза-Підлотський (він також міністр праці й виробництва граф Нероба-Брехальський, міністр дозвілля та розваг барон Маруда-Набридон), другий прем'єр-міністр князь Себелюб-Зазнайський (він також військовий міністр граф Руками-Махальський і міністр фінансів барон Жадюга-Скупердей) і третій прем'єр-міністр княгиня Ябеда-Доноська (вона міністр фізичного й морального виховання графиня Страхопуд-Тремтельська і міністр інформації баронеса Базіка-Балабон).
    Як бачите, у Зландії були перебої з кадрами. На кожну негативну рису потрібна була окрема штатна одиниця, а її не вистачало, тому зландці весь час шукали людей і тому вели підступну ворожу діяльність проти добрянців.
    На чолі Добряндії стояла бабуся Добряна (дуже старенька, вже й недочувала і недобачала, чим, природно, користувалися зландці). Вона була схожа на бабу Машу, колишню двірничку, яка живе у першій квартирі.
    Ще в Добряндії жив дядя Вася, на всі руки майстер, теж дуже схожий на дядю Васю з п'ятої квартири, який завжди лагодить їм крани, замки у дверях та все інше, що жіноцтво полагодити не може.
    Вітя любить, коли дядя Вася приходить і, вже з порога, усміхаючись у прокурені вуса, хриплувато каже:
    — Що, братці, знову якась аварія? Отож кажу, виходьте за мене заміж, житимете як у Бога за пазухою. А ви не хочете…
    То він жартує. Бабуся Світлана старша за нього, а в мами є тато. Те ж саме він говорить своїй сусідці з четвертої квартири Анастасії Пилипівні, яка дуже схожа на тітоньку Гортензію, що живе у Добряндії. Тітонька Гортензія так само, як і Анастасія Пилипівна, — чудова господиня, куховарка і вміє домашніми засобами лікувати усі хвороби. Тільки Анастасія Пилипівна працює друкаркою у Міськбуді, а тітонька Гортензія — ні. Бо у Добряндії нема Міськбуду.
    Ще в Добряндії жив Альховка. Іншого імені йому придумати неможливо. Альховка один на світі. Йому п'ятнадцять років, він учиться у восьмому класі. Але якщо в когось у будинку щось трапляється і нема дяді Васі, то кличуть Альховку. Звичайно, Альховка не такий майстер на всі руки, як дядя Вася, але тільки тому, що іще дуже юний. Він і слюсарює, і теслярує, та найбільше захоплюється технікою. Яку він у себе вдома музику зробив — фантастика!
    А часом Альховка робить навіть те, що й дядя Вася не зміг би. Наприклад, коли Анастасія Пилипівна вийшла вниз за поштою і двері несподівано защепнулися на запобіжник (такий невдалий у неї замок), а на кухні горіли всі конфорки і чекати не можна було, а ламати двері шкода, бо тільки тиждень тому ламали, Альховка переліз через сусідський балкон на балкон Анастасії Пилипівни і відімкнув двері. І ще чимало було у хлопця подібних подвигів.
    Альховка — круглий сирота.
    Тато й мама його загинули в автомобільній катастрофі, коли він був зовсім маленький. Жив Альховка з тіткою, та й то не рідною, а троюрідною — худенькою, маленькою, сором'язливою жіночкою, яка працювала приймальницею ухімчистці. Тітка була якась затуркана, нерішуча, розгублена, як то кажуть, непристосована до життя. І не стільки вона доглядала Альховку, скільки він доглядав її. Влітку хлопець завжди підробляв — або вожатим у таборі, або рятувальником на пляжі (в нього був перший розряд із плавання). І це ще більше вабило Вітю до нього.
    В їхньому дворі існувало так зване кодло — підліткова компанія старшокласників: Ян, Філя, Алик, Валера, Ігорьок та інші. Вони збиралися увечері на дитячому майданчику або у під'їзді (в дощ), курили сигарети, бриньчали на гітарі, сміялися, дико верещали услід перехожим, зачіпали дівчат. Іноді зчиняли й бійки.
    Спочатку Альховка пристав до «кодла», але потім посварився з хлопцями.
    Він був першим другом дяді Васі.
    Одного разу дядя Вася й Альховка врятували бабусю Світлану й Вітю від справжньої аварії.
    У їхній великій кухні з височенною, як і в кімнатах, стелею, була мансарда. Сьогодні переважна більшість киян навіть не знають, що таке мансарда. В сучасних нових будинках із низенькими стелями не буває мансард.
    Мансарда — то наче такий дерев'яний балкон із бильцями на півкухні, до якого ведуть круті, схожі на корабельні сходи, теж із бильцями. На мансарді зберігалися старі непотрібні речі, які шкода викидати.
    Для Віті мансарда була найцікавішим, найулюбленішим місцем у всій квартирі, хоча бабуся Світлана й не дозволяла йому лазити на мансарду, боячись, щоб він не впав і не забився.
    Але відомо, що найцікавіше робити саме те, що забороняється.
    І коли бабусі не було вдома, Вітя, звісно, лазив на мансарду.
    О! Там були просто казкові речі. Наприклад, стара поламана ширма, якою користувалася, мабуть, ще мати професора Коротницького. На шовкових, посічених і подертих, однак дуже красивих, гофрованих фіранках були вигаптувані рожеві фламінго серед лілій і очерету… Або бамбукова китайська парасолька з жовтою китаянкою у гостроносому човнику. Або кована дерев'яна скриня, оперезана залізними смугами на заклепках. У таких скринях завжди зберігалися казкові скарби…
    Або іржавий грамофон із дивовижною розмальованою трубою. Чи стоси пожовклих дореволюційних ілюстрованих журналів.
    А то якось Вітя знайшов на мансарді невелику візерунчасту фарфорову дощечку з напівстертими трояндами по кутках.
    Виявилося, що то пристрій, щоб робити монпансьє (льодяники) з паленого цукру. У давнину було заведено самим удома робити для дітей монпансьє з цукру-рафінаду. І мама бабусі Світлани, згадуючи своє дитинство, робила їх колись для неї.
    Вітя, певна річ, одразу забажав саморобних льодяників. І хоч такого рафінаду, як треба (у головках, обгорнутих синім папером), бабуся Світлана дістати не змогла, вона все-таки зробила Віті монпансьє. І ці застиглі темно-брунатні, майже чорні, краплі паленого цукру здалися йому надзвичайно смачними.
    А як захопливо було грати на мансарді у капітана далекого плавання, уявляючи, що то корабель, а ти стоїш на капітанському містку і пливеш через океан до безлюдних островів, де заховані піратські скарби!..
    Й от одного дня ця чудова мансарда підозріло заскрипіла і з неї посипалася жовта труха.
    Перелякана бабуся Світлана негайно гукнула дядю Васю.
    Він прийшов, подивився, помацав, послухав, похитав головою і сказав:
    — Ну що ж, братці. Загроза катастрофи справді є. Не будемо приховувати. Може обвалитися. Сто років стоїть. Що ви хочете? Значить, так… Є два варіанти. Або руйнація, або капремонт.
    Бабуся Світлана важко зітхнула. Дядя Вася примружився на неї:
    — Авжеж, знову ж таки, куди дівати все це барахло? Нікуди дівати. Значить, капремонт.
    Бабуся Світлана вдруге зітхнула:
    — Ну що ж… Доведеться запрошувати майстрів.
    Дядя Вася усміхнувся:
    — Вони з вас здеруть стільки, що вам доведеться ходити, вибачте, в купальнику. Нічого. Зробимо… Удвох з Альховкою.
    — Ой! Та ви що! Це ж… — замахала бабуся Світлана руками.
    — Не лякайтесь, сусідко, — твердо сказав дядя Вася. — Нумо краще потихеньку розвантажувати аварійний об'єкт.
    І дядя Вася почав обережно знімати з мансарди всі оті казкові речі. Бабуся йому допомагала. І Вітя по змозі теж (хоч йому й казали, щоб він не крутився під ногами).
    Речі розносили по кімнатах і по коридорах, щоб звільнити у кухні оперативний простір.
    А потім дядя Вася й Альховка принесли дошки, інструмент і взялися до діла.
    Капремонт тривав не один день. То була каторжна робота. Довелося міняти майже всю основу мансарди. Що не зачепиш, воно все гниле, трухляве.
    Вітя тоді вперше зблизька побачив, що таке важка фізична праця. Коли жили на шиї від напруги надималися так, що, здається, от-от лопнуть, коли піт струмками тече за комір і сорочка, висихаючи, вкривається білим нальотом солі.
    І раптом Вітя подумав, що, може, зараз отам, у далекій Африці, його тато теж так працює. Бабуся Світлана завжди ж говорила, що тато дуже працьовитий, беручкий до роботи і на всі руки майстер, сам усе робить, ніколи не сидить без діла. І хоча він інженер, але не цурається фізичної праці, й коли бачить, що в робітників щось іде важко, скидає піджака й кидається у самісіньке пекло.
    Щемкий біль жалю торкнув Вітине серце. Він тоді дуже переживав, дивлячись на дядю Васю й Альховку.
    І якось увечері не витримав і сказав, зітхнувши:
    — Ех! Якби я був чарівником, я зробив би так, щоб уся-уся робота виконувалася машинами. Щоб дядя Вася і Альховка не мучилися… І всі взагалі!
    — Зайчику мій! Чарівнику мій дорогий! — розчулено обійняла Вітю бабуся Світлана.
    Альховка мовчки всміхнувся. А дядя Вася поправив жовтий олівець, що стирчав у нього за вухом, і поклав Віті на плече шкарубку, мозолясту руку:
    — Та ні, Вітьок, то радість — бачити, що ти щось можеш… Колись сам це збагнеш.
    Після капремонту мансарда стала для Віті ще принаднішою, ще дорожчою.
   

   

    

     V
    

    — Будь ласка! Заходь! Просимо!..
    Вітя ступив крок — і опинився у великій кімнаті, заставленій старовинними меблями. З ліпної, як у їхній квартирі, стелі звисала давня бронзова люстра з гірляндою скляних матових абажурів у вигляді біло-зелених водяних лілій.
    Вікон у кімнаті не було. Там, де мали б бути вікна, висіли на стінах великі, у золочених рамах картини, на яких було намальовано те, що мало виднітися з вікна: дахи будинків, вулиця внизу.
    Вітя одразу впізнав — це була їхня вулиця. Але нового будинку навпроти не було, а натомість стояв дерев'яний, двоповерховий, із вивіскою «Москательна лавка». І вулицею їхали не автомобілі, а прольотки, запряжені кіньми. Тобто це була їхня вулиця сто років тому.
    Посеред кімнати височів мольберт, а на ньому — теж велика, без рами картина. Що на ній було намальовано, Вітя не бачив.
    

    
    

    Він бачив тільки зворотний бік полотна, що нерівно стовбурчилося на загинах, прибитих до підрамника.
    З-за мольберта визирала старенька кумедна бабуся, запнута хусткою, зав'язаною на потилиці так, що кінці стирчали ззаду, наче заячі вушка. В одній руці бабуся тримала палітру, в другій — довгий пензель. Усе обличчя її, щоки і навіть ніс були у різнобарвних мазках свіжої фарби.
    Поруч із мольбертом на старовинному стільці з гнутими ніжками сидів теж дуже старенький і кумедний дідусь у блакитному фраку, в білій крохмальній сорочці й у крапчастій краватці-метелику.
    Дідусь був зовсім лисий, тільки з-за великих відстовбурчених вух стирчали вбік сиві пасма ріденького волосся Дідусь тримав віолончель.
    За стільцем, на якому сидів дідусь (Вітя аж здригнувся від несподіванки), стояла знайома ширма з їхньої мансарди — рожеві фламінго серед лілій і очерету. Але гаптований гладдю шовк був зовсім цілий.
    Усе було дивне, але найбільше вразила Вітю ялинка, прикрашена, розцяцькована чудернацькими іграшками новорічна ялинка, що стояла в кутку кімнати, і на ній горіли маленькі свічечки.
    «Але ж зараз вересень! До Нового року ще три місяці», — розгублено подумав Вітя. Більше нічого подумати він не встиг, бо в цей час бабуся тоненьким і не стільки старечим, скільки дівчачим голосом промовила:
    — Заходь, Вітю, заходь… Ми чекаємо тебе, — вона обернулась до дідуся. — Це онук Світланки, правнучки Федора… Вітя.
    У прозоро-блакитних очах дідуся подив змінився на лагідну привітність.
    — Симпатичний… дуже… — прошелестів дідусь, розтягуючи губи в усмішці. — Схожий на Федора… у дитинстві… Ах, Федір, Федір! Я ж не був проти одруження Антоніни. Ти даремно на мене думав.
    Легка тінь на мить пробігла по обличчю дідуся, він коротко зітхнув, але наступної миті вже знову привітно всміхався.
    Але й цього було досить, щоб Вітя встиг подумати: «Яка велика кімната! Я й не знав, що на горищі може бути така кімната». Вітя не раз ходив із бабусею Світланою на горище — і вішати білизну, і підставляти миски й каструлі, коли якось восени протік дах і на стелі у коридорі з'явилися мокрі плями. Ходили на горище через так званий чорний хід, на який вели з кухні оббиті залізом і замкнені на два величезні гачки та величезний скреготливий засув двері.
    Сходи на горище були дерев'яні, але на початку кожної сходинки прибита вузька смужка заліза. По краях вони були темно-іржаві, а посередині вичовгані до білого блиску. Ці круті сходи із залізними смужками Вітя добре пам'ятав, бо часто спотикався на них, боляче б'ючи коліна. На горищі пахло цвіллю, трухлявиною й котами. Там завжди, навіть у найясніший сонячний день, був таємничий присмерк, і лише в золотих снопах сонячного проміння, що косо прорізали горище крізь вузькі, схожі на фортечні бійниці «слухові» вікна, блискотливо кружляли порошинки.
    – Іди, іди сюди ближче, Вітю, — закивала йому з-за мольберта бабуся. — Іди подивись, тобі буде цікаво.
    Вітя наблизився, обережно посуваючись, щоб не зачепити віолончель, зайшов за мольберт і глянув на картину.
    Картина була якась дивовижна. Намальовано небо і в небі — мітла. Вище й нижче мітли літали пташки — ластівки, голуби, горобці, ворони. Десь далеко на обрії летів реактивний літак, залишаючи чітку смугу. І все. Землі видно не було, тільки блакитне небо, в лівому кутку ще схожа на баранця біла хмарка, і на всю картину — велика мітла, якою двірники замітають подвір'я.
    — Подобається? — усміхнулася кумедна бабуся і, не чекаючи Вітиної відповіді, вмочила пензель у фарбу на палітрі й мазнула крильця голуба на картині. В ту ж мить дідусь торкнув смичком струни і, нахиливши голову, ледь помітно усміхнувся розтуленим беззубим ротом, наче сам здивувався глибоким чарівним звукам, що полинули з віолончелі.
    І враз замахали крилами пташки на картині, й то вже була не картина, а живе небо, живі пташки і жива мітла, що летіла в небі й не падала.
    Вітя відчув, як чиясь рука лягла йому на плече. Він звів очі. Поруч стояла таємнича незнайомка, яка привела його сюди. Звідки вона з'явилася, він не вгледів. Але був певен — у кімнаті до того часу її не було.
    Взагалі, дивна річ, Вітя думав про неї лише тоді, коли бачив її. Коли ж вона зникала, він одразу забував про неї.
    Вітя обернувся на бабусю і дідуся. Вони усміхалися йому підбадьорливо й лукаво.
    Не встиг він отямитися, як таємнича незнайомка підхопила його на руки й посадила на мітлу. І сама сіла поруч. У Віті похололо в грудях од відчуття висоти. Й одразу засвистів у вухах вітер…
    — Куди ми?
    Але вона приклала палець до вуст:
    — Тс!.. Не закудикуй…
   

   

    

     VI
    

    У перший клас Вітю привела, звісно, бабуся Світлана. Вона хвилювалася, мабуть, навіть більше, ніж онук. Хоча в нього від збентеження все розпливалося перед очима.
    — Не хвилюйся, Зайчику мій, не хвилюйся. Все буде гаразд. Все буде гаразд, — повторювала вона, і губи в неї тремтіли.
    Проте у той перший день хвилювалися всі. Навіть Боря Жабський і Алик Здоровега. Такий уже то був день. Перший раз у перший клас. Було чого хвилюватися.
    Але на другий, на третій день уже не хвилювався ніхто. Вчителька Марія Іванівна була дуже привітна й симпатична, вміла дати раду їхньому братові-першокласнику, на уроках було цікаво, навіть весело, раз у раз лунав сміх.
    І лише Вітя й бабуся Світлана продовжували чогось нервуватися. Бабуся всі уроки сиділа під школою, не йшла додому. А Вітя під час перерв самотньо стояв біля стіни й боявся, щоб хтось із хлопців не підійшов і не вдарив його. Не було у Віті навичок життя в колективі. Давалося взнаки домашнє бабусине виховання.
    У перші ж дні почалося формування класу, як єдиного, так би мовити, колективу. Це сказала — Вітя чув — Марія Іванівна бабусі Світлані.
    У лідери класу висунулися двоє — Боря Жабський і Алик Здоровега. Якийсь час терези вагалися і було ще неясно, хто з них переважить. Але потім Жабський ловкенько тицьнув Здоровегу кулачком у ніс, той скривився, заплакав — і Боря Жабський самочинно проскочив у лідери.
    Як відомо, у першому класі вперше в житті набирає ваги прізвище людини.
    Ще вчора ти був просто Вітя, просто Боря, просто Алик, просто Рая, Оля, Галочка, Володя… А сьогодні ти вже Нестеренко, Жабський, Здоровега, Фількіна, Петровська, Бойко, Барабаш…
    У колективі досить швидко стає відомо, хто є хто. З'ясовується, наприклад, що Рая Фількіна — ябеда.
    — Маріє Іванівно, а Здоровега смикнув мене за бантик.
    Водночас з'ясовується, що Алик Здоровега не дуже вихований і не дуже добрий. А Володя Барабаш — плаксій. Варто його зачепити, як він уже в сльози. А Оля Петровська — базіка.
    — Ой, ви знаєте… ви знаєте… а я… а мені… а мене…
    А Володя Барабаш — видумляка. Все плете якісь небилиці, які начебто з ним трапилися.
    А Ніна Ковбасюк, м'яко кажучи, «жадина-помадина». Он вона стоїть, одвернувшись у куток, і похапливо, одну за одною їсть цукерки, щоб ніхто не побачив і, чого доброго, не попросив.
    Про Вітю якась певна думка не склалася. Стало тільки відомо, що він — Зайчик. Боря Жабський підслухав, як бабуся Світлана, провівши його в школу, поцілувала й сказала ніжно:
    — Ну йди, йди, Зайчику мій…
    Того ж дня на першій же перерві Жабський, пролітаючи стрімголов повз Вітю, закричав:
    — Одскоч, Зайчику, бо на лапу наступлю!
    А на великій перерві вже й Здоровега штовхнув його у дверях:
    — Ну чого ти, Зайчику, плутаєшся тут! Ну…
    І коли після уроків бабуся Світлана кинулась до нього у вестибюлі: «Зайчику мій любий!..» — Вітя почервонів і, вперше відчуваючи неприязнь до бабусиної ніжності, пробурмотів:
    — Не називай мене більше так. Ніякий я не зайчик.
    Але було запізно. У класі він уже на все своє шкільне життя став Зайчиком.
    Звідки взявся той «зайчик»? Чи просто з маминої та бабусиної ніжності, з їхньої любові… Чи з тих маминих оповідей про його раннє дитинство.
    Ще до школи Вітя часто просив маму, коли вона була вдома:
    — Розкажи про те, як я був маленький…
    Мама не була такою вигадницею, як бабуся Світлана і тато, не вміла розповідати таких казок, видумувати таких фантастичних пригод.
    Але зате вона вміла з ніжністю розказувати, як Вітя був маленький. Як вона знайшла його в капусті.
    — Ти лежав на капустяному листку маленький-маленький і гарненький-гарненький, як зайчик. Може, зайчик тебе й приніс. Бо як ти підріс, то страшенно любив хрумати сиру капусту. Ти ж і зараз любиш.
    — Люблю, — кивав головою Вітя і пильно дивився на маму. — А… а як же… це ж було взимку… Мій же день народження в січні?
    — Авжеж, — наче сама дивувалася мама. — Холодно було. Ти ж лежав у такій пухнастенькій сірій шубці… Заячій. Я ж і кажу…
    — А тато? Тато тоді що?.. — питав Вітя.
    — А тато… — Мама на мить затиналася. — А тато тоді теж був. Аякже… Ми з ним удвох тебе знайшли. Тато узяв тебе на руки, притулив до грудей і почав дихати, хукати на тебе, бо ти замерз… Отак: ху-ху-ху!..
    І Вітя наче відчував на своїй щоці подих тата.
    Йому часто потім снилося, як тато дихає на нього. Той подих був теплий, приємно-лоскотний і такий рідний.
    Віті завжди подобалося, що мама й бабуся Світлана називають його зайчиком.
    І от на тобі…
    Життя складається з дрібниць. І доля людська теж залежить часом від незначних дрібниць.
    Ну що, здавалося б, такого в тому імені — Зайчик? А для Віті стало воно визначальним у ставленні до нього хлопців із класу. Ні з ким він наче й не сварився, ніхто його не бив, не ображав особливо. Просто хлопці його не помічали, ніби в класі його й не було. З першого дня стало ясно, що він слабенький, кволий, що ні бігати, ні скакати, ні тим більше битися він не гараздий. Одним словом, Зайчик. Тож чого з ним мати справу?
    Добре ставлення до нього з боку дівчаток завдавало Віті ще більших прикростей. Коли якась Рая Фількіна або Ніна Ковбасюк підходили й довірливо, як до «свого», схилялися й шепотіли: «Ох же той Жабський! Ох, Здоровега! їм аби тільки битися й гасати по коридору!» — Вітя червонів і не знав, куди подіти очі.
    Одного разу, коли вони з бабусею Світланою поверталися після школи, Вітя раптом глибоко зітхнув і сказав:
    — Ну коли вже приїде той тато!
    Бабуся Світлана здригнулась і стала як укопана серед вулиці.
    — Чого це ти? Що таке?.. Що сталося? — якось злякано спитала вона.
    — Нічого… — знову зітхнув Вітя. — Просто… Чого він не їде?
    — Ну, Зай… Ой! Ну ти ж, рибочко, знаєш, він у важливому відрядженні… Виконує, ти ж знаєш… Мама казала… Скоро приїде… мабуть, після Нового року…
    – І торік казали — після Нового року, і зараз…
    — Ну… ну, рибко моя, ну ти ж знаєш, він дуже гарний спеціаліст, він там так потрібен, його просять іще лишитися… Ну скоро вже, скоро… — голос у бабусі Світлани тремтів.
    Вітя давно не бачив, щоб бабуся так хвилювалася. Навіть першого вересня…
    — А що сталося, Вітю, сонечко, що сталося? Тебе хтось образив? Може, ударив? Куця моя! — в голосі бабусі вже була паніка, переляк.
    — Та ні! — махнув рукою Вітя. — Ніхто мене не вдаряв. І не ображав. Просто…
    Ну що їй пояснювати, бабусі? Вона хороша. Дуже хороша. Кращої, мабуть, нема ні в кого. І мама хороша. Але вони жінки. А тут потрібен чоловік. Є в хлопчачому житті справи, які може зрозуміти тільки чоловік, тільки тато.
    І у Віті ж такий тато!
    Він завжди усміхається Віті з фотографії, що стоїть на письмовому столі у Вітиній кімнаті. Так весело, так сонячно, так променисто всміхається, як не всміхається ніхто в цілому світі. Й очі в нього такі добрі, такі ніжні, такі розумні, що одразу видно, яка він людина.
    А людина він надзвичайна. Коли бабуся розказує про нього, в неї самої очі світяться, як дві зірочки.
    Бабуся Світлана дуже любила Вітиного тата, свого зятя Гришу, Григорія Михайловича. Може, тому, що він вигадник, фантазер, як і вона. Чи тому, що він спортсмен?
    На тій фотографії, з якої він усміхається, він у спортивному костюмі.
    Чи тому, що він узагалі — взірець усіх чеснот, як вона вважала, взірець людяності, мужності, чесності, доброти, благородства…
    Незвичайна він людина.
    І листи тато писав незвичайні. Дуже ніжні й веселі. І захопливі. Якісь казково-пригодницькі, фантастичні. У кожному листі була якась таємниця, загадка. То печера з доісторичними коштовностями. То НЛО, нерозпізнаний літаючий об'єкт. То не відоме науці плем'я гігантів у джунглях Африки, то колонія колишніх військових злочинців…
    І в усіх тих татових захопливих казкових пригодах діяла добра й всевладна чарівниця — Міс Таємниця, яка нібито завжди допомагала йому, приходила, як він писав, «на виручку» у скрутні моменти. І все завжди закінчувалося гарно й весело. Тато називав її по-закордонному «Міс Таємниця», певне, тому, що сам був за кордоном. Мабуть, тато дуже скучив за Вітею, тому й писав такі листи.
    Чимось ті листи нагадували бабусині казки. Вітя не знав, хто в кого навчився — тато в бабусі Світлани чи бабуся в тата. Але то не мало значення. Коли люди живуть разом і люблять одне одного, то часто переймаються звичками, інтонаціями, навіть словами. Вітя чомусь думав, що то бабуся Світлана надихалася татовими листами. Татові листи все-таки були цікавіші.
    Шкода тільки, що тато не любив фотографуватися. З Африки він прислав лише кілька фотографій, та й то вони були групові, і тата на них було не дуже добре видно.
    А кожну татову фотографію Вітя роздивлявся по тисячу разів і знав кожну деталь напам'ять. І ту, де він «крутить сонце» на турніку, і ту, де пливе в басейні, і ту, де біжить стометрівку на стадіоні. І ту, де несе маму на руках, а вона обняла його за шию, сховала обличчя в нього на грудях, а він сміється, і вітер куйовдить його волосся…
   

   

    

     VII
    

    На мітлі сидіти було дуже зручно. Навіть не відчувалося, що ти сидиш. Невагоме тіло наче саме линуло в повітрі.
    Незнайомка сиділа ззаду і тримала Вітю за плечі. Дотики її рук були приємно-ніжні, як у бабусі Світлани.
    Вітя напівобернувся і звів на неї очі.
    Вітер розмаював, розвівав чорну вуаль і довге м'яке волосся.
    І знову Вітя не побачив її обличчя, а тільки великі сині очі за вуаллю.
    — Ви — Міс Таємниця? — несподівано для самого себе спитав Вітя.
    Незнайомка нічого не відповіла, тільки очі її засміялися й підморгнули йому.
    І Віті раптом стало легко й весело. Наче він відчув подих тата.
    На мить вони влетіли у велику білу хмару, потім виринули з неї, і Вітя побачив унизу землю.
    Вони підлітали до величезного похмурого замку на горі. Велике вітражне вікно з намальованими на ньому страшними потворами було відчинене, і вони влетіли всередину замку.
    У просторому напівтемному вогкому залі стояв під стіною царський трон у вигляді роззявленої пащі жахливого страховиська, і на тому троні сидів хтось волохатий, зубатий, з очима, як у нічної сови.
    Вони плавно підлетіли майже до самого трону й приземлились на блискучий, немов дзеркало, паркет, на якому були викладені з дерева різні потвори, ще страшніші, ніж на вітражах.
    Холодні хижі очі з трону глянули просто на Вітю, і він зіщулився від того погляду.
    — Не бійся, — тихо прошепотіла йому на вухо Міс Таємниця. — Він тебе не бачить. Нас ніхто тут не бачить.
    Перед троном стояли навколішки троє: двоє чоловіків (худий з гачкуватим носом, і опецькуватий з квадратними щелепами) і жінка з ріденьким волоссям, зібраним на потилиці в кумедний вузлик, і гострим лисичкуватим обличчям:
    Жінка вклонилася до підлоги, аж стукнулася лобом, і почала противним скрипучим голосом:
    — Ваша Злість! Дозвольте доповісти. Ваша слуга Баба Яга поводиться просто неприпустимо.
    — Що таке? — проскреготало з трону.
    — Розказую. Значить, так… — жінка випросталася. — Сьогодні вранці я, як завжди висока й струнка, виходжу надвір, щоб, як у нас заведено, висмикнути у курей пір'я, вдарити поліном льоху, прищипнути коту хвоста, ну ви ж знаєте. Іду. І раптом хтось підставляє мені ногу, і я — беркиць! — падаю. Кури весело сокочуть, кіт нявчить-заливається. Я озираюсь — ніде нікого. Ступаю кілька кроків, знову об щось перечіпляюсь і — знову падаю. Озираюся — ніде нікого. Ну! Ще кілька кроків і… Назад я повзла навкарачки. Уявляєте. Прем'єр-міністр! Княгиня! Графиня! Баронеса! Повзе навкарачки. Жах! Ну хто це міг бути? Хто в нас може таке виробляти? Тільки вона — нечиста сила! Приповзаю в кабінет. Натискаю на кнопку. Викликаю. Приходить. Накульгує. «Що, — питає, — таке?» — «Ах ти, — кажу, — сяка-така! Що ти, — кажу, — собі дозволяєш!» — «А що таке?» — кліпає вона невинно очима. «А таке, — кажу, — що ти, нечиста сила, ніжку прем'єр-міністру підставляєш!» — «Я-а-а?!» — вирячилася вона на мене і… Я, Ваша Злість, навіть повторити не можу, що вона мені наговорила, накричала. Наче я не прем'єр-міністр, княгиня, графиня, баронеса, а казна-що, перекупка на базарі. Та щоб у неї після цього останні зуби повипадали, нога кістяна переламалася! Щоб її…
    — Цить! — громовито рявкнуло з трону, аж виляски пішли по залу.
    Княгиня-графиня-баронеса так і вклякла.
    — То не вона! — знову рявкнуло з трону. — Баба Яга при мені була весь ранок. Занозу з пальця виймала. Тільки вона від мене вийшла, як ти й подзвонила. Я чув.
    — Не во-она-а… А хто ж? Ваша Злість!..
    — Не знаю.
    З паркету почулося зітхання.
    Зітхали обоє — і той худий, із гачкуватим носом, і той опецькуватий, із квадратними щелепами.
    Перший розтулив рота опецькуватий:
    — Ваша Злість! Хотів вам сказати, що й мене сьогодні вранці щось невидиме по голові вклеїло.
    – І мене! — проридав гачкуватий. — Ондо ґуля за вухом. Нечувано! Мене — князя Підлизу-Підлотського, графа Неробу-Брехальського, барона Маруду-Набридона — та по голові чимось важким! Аж іскри з очей посипалися.
    — Не був би я військовий міністр, я б, мабуть, і впав, так заболіло, — гупнув себе в груди опецькуватий.
    — Люди добрі… тобто недобрі! Та що ж це таке робиться! — верескнула княгиня-графиня-баронеса. — У центрі Зландії, у самому палаці Великого Злана, на керівників уряду замахи!
    — Цить! — знову рявкнуло з трону.
    Всі троє попригиналися. На кілька секунд запала тиша. Потім Злан Великий скреготнув зубами:
    — Як свідчать казкарі, невидимки бувають двох різновидів: невидимки лихі, які намагаються уникнути кари і тому не хочуть, щоб їх бачили. І так звані добрі невидимки, які, бачите, дуже скромні й намагаються робити свої добрі справи непомітно… У добрих невидимок я не вірю. Отже, це невидимка злий. А коли так — нашого поля ягода. Ми з ним порозуміємося. Щось йому треба. То слід довідатись, що саме. Без нечистої сили тут не обійтись. А давайте їх сюди!..
    Злан Великий натиснув на якусь кнопку на бильці трону, завила десь удалині сирена, потім задзвеніли шибки у вікнах, задвигтіли стіни, підлога, наче від землетрусу. Жахнуло знову полум'я, повалив дим, і з'явилися троє — теж двоє чоловіків і одна жінка. Жінка була руда, рум'яна, пишногруда, у спортивному костюмі, і тільки те, що вона припадала на одну ногу і спиралася, як на костур, на мітлу, свідчило, що то Баба Яга.
    Кощій Безсмертний був у елегантному чорному костюмі, замість краватки — пишний бант, чорно-лискуче, як вороняче крило, волосся зачесане на проділ, на носі — пенсне. Він нагадував циркового фокусника, ілюзіоніста.
    Змій Горинич був у брезентовій робі (чи то пожежник, чи то сталевар), у великих темних окулярах. У руках тримав паяльну лампу, з якої з джмелиним гудінням виривалося синє полум'я.
    — Слухайте! — метнув на них грізний погляд Злан Великий. — Якийсь неві… Ой! — він раптом відсахнувся, наче від удару, і схопився рукою за щоку, потім знову сахнувся і схопився за другу. І застиг.
    Баба Яга зареготала дзвінко й розкотисто. Змій Горинич, ховаючи сміх, підніс паяльну лампу аж до носа.
    А Кощій Безсмертний лише тоненько хихикнув, прикриваючи рота долонею. Він був дуже вихований.
    — Хто?! Що?! Де?! — заволав, отямившись, Злан. — Хапайте! Тримайте!
    Баба Яга приставила козирком руку до очей і роззирнулася навколо.
    — Нікого не бачу…
    Кощій Безсмертний і Змій Горинич теж непевно знизали плечима.
    — Тривога! Тривога! До зброї! — не своїм голосом закричав військовий міністр і одним стрибком пірнув під довжелезний стіл для засідань, що стояв біля стіни.
    Княгиня-графиня-баронеса блискавично порачкувала туди ж.
    Князь Підлиза-Підлотський здавлено, як у жахливому сні, закричав: «А-а-а-а…» — і, затуливши руками голову, стрибнув слідом за ними.
    Злан Великий тільки охнув, натиснув на кнопку — і трон разом із ним шугонув униз.
    Впродовж усієї цієї сцени Вітя забув про Міс Таємницю і навіть не помічав, чи стоїть вона поруч, чи ні.
    І тільки коли вона поклала йому руку на плече, він обернувся.
    — Тут його вже нема. Нам треба летіти далі… — шепнула вона йому.
   

   

    

     VIII
    

    Клава Журилко мешкала в третій квартирі. Вона була худенька, майже така, як Вітя, бліда, з синіми колами під очима. Ходила вона все літо в одному сірому платтячку і стоптаних сандаліях. Вона дуже любила тварин: котиків, цуциків, пташок. І якось влаштувала в них у під'їзді під сходами кицьчині іменини. Іменинниця — худюща бездомна руда кицька — сиділа у Клави на руках і щасливо муркотіла, приймаючи подарунки: шматочки ковбаси, хліба з маслом, смаженої риби, сиру, м'яса… Катя з п'ятої квартири принесла навіть чималий кусень Київського торта.
    Вітя дуже шкодував тоді, що прийшов запізно, коли іменинниця вже встигла наїстися і на його апетитну курячу ніжку навіть не глянула. Клава помітила Вітину прикрість і поспішливо сказала:
    — Нічого-нічого! Буде на завтра. Як знахідка. Ти що! Такий подарунок. Велике спасибі. Красненько дякуємо, — вона вклонилася сама, водночас пригинаючи рукою й голову кицьки. Вона всім так дякувала.
    За здоров'я іменинниці гості пили лимонад і пепсі-колу. Закусували цукерками, тістечками і домашніми пиріжками. Всі принесли з дому хто що міг. Всі, крім Клави… Але вона й не їла нічого.
    І коли Катя з п'ятої квартири почала була:
    — Ну, а ти… ти… Чого ти нічого не береш?
    Вона густо почервоніла:
    — Ні! Ні! Ми вже так наїлися! — і, схиливши голову, притулилася щокою до кицьки.
    Вона тільки пригублювала чашечку з лимонадом.
    А потім був концерт самодіяльності й танці. Декламували віршики, співали пісеньки — головним чином, звісно, про котів, та хто не знав про котів, то про їхніх найближчих родичів: тигрів, левів, леопардів, — у крайньому разі, про зайців або ведмедів. Танцювали під портативний магнітофончик Дмитрика. Весело було як ніколи.
    На всіх поверхах стояли, звісившись через перила, дорослі — мами, бабусі, дідусі й просто сусіди — дивилися на торжество, і сміялися, і аплодували.
    Цілий тиждень потім тільки й розмов було в будинку, що про кицьчині іменини.
    А за кілька днів Вітя гуляв у дворі. Спершу з бабусею Світланою. А коли бабуся пішла в гастроном, Вітя гуляв сам. Це було останнє літо перед школою, і бабуся Світлана почала готувати його до самостійного життя, напучувала, що людей не треба боятися, слід контактувати з ними, не соромитися розмовляти з чужими людьми, питати, що треба, відповідати, коли питають тебе. З цією метою вона іноді й залишала Вітю на якихось півгодинки у дворі самого.
    Вітя гуляв-гуляв і раптом знайшов на землі під балконом зелену пластмасову прищепку для білизни. Мабуть, упала з чийогось балкона.
    Вітя звів догори очі. На жодному балконі не було нікого.
    Можна було, певна річ, залишити прищепку на землі — хай шукає той, хто загубив. Але то було не по-людському. Вони з бабусею Світланою завжди засуджували такі настрої.
    «Ну що ж, піду контактувати з людьми. Спробую», — вирішив Вітя, відчуваючи у грудях неприємний холодок.
    Він підняв прищепку з землі і рушив у під'їзд.
    У двері першого поверху Вітя не дзвонив — на першому поверсі балконів не було. Він піднявся на другий поверх і, завмираючи, натиснув на ґудзик дзвоника. Двері, не питаючи, відчинила Анастасія Пилипівна. Горло в неї було перев'язане — вона хворіла.
    — О! — усміхнулася вона. — Добрий день. Заходь.
    — Ні. Я… Скажіть, це не ваша прищепка впала з балкона? — Вітя підніс догори прищепку.
    — А-а… Ні. В мене такої немає. Спасибі, спасибі тобі. Гарний хлопчик.
    — Вибачте, — вже бадьоріше пролепетав Вітя.
    — Нема за що. Туди можеш не дзвонити. Дядя Вася на роботі. І туди теж. На нашій площадці тільки я вдома.
    Підбадьорений таким вдалим контактом, Вітя піднявся на третій поверх і вже сміливо подзвонив у п'яту квартиру. Двері відчинила Катина тьотя Ніна Олександрівна.
    — Здрастуйте. Скажіть, це не ваша прищепка впала з балкона?
    Ніна Олександрівна, висока, поважна, у довгому, до п'ят, цвітастому халаті, зняла з носа пенсне, глянула й сказала низьким голосом:
    — Ні, дорогенький, не наша… На жаль.
    Вітя вибачився. Ніна Олександрівна привітно кивнула йому і зачинила двері.
    А Вітя вже дзвонив у сусідні двері. Довго не відчиняли, і хлопець уже подумав, що нікого нема вдома, як із-за дверей почувся хриплий голос, незрозуміло, чи чоловічий, чи жіночий:
    — Хто там?..
    — Скажіть, будь ласка, це не ваша прищепка впала з балкона?
    Клацнуло кілька замків — і двері ледь прочинилися, стримувані ланцюжком. У шпарку визирнуло сердите банькате око:
    — Покажи.
    Вітя підніс до шпарки прищепку.
    — Може, й наша. А де ти взяв?
    — Під балконом знайшов.
    — Давай, — у шпарку просунулася товста, у золотих перснях рука, схопила прищепку, зникла, і двері хряснули, зачиняючись.
    У цій квартирі жили Борисюки: Варвара Спиридонівна і Захар Захарович, якого всі сусіди між собою називали Варвар (з наголосом на останньому складі) Варварович. Вона — дебела, широкоплеча, з темними вусиками на верхній губі, з густим чоловічим голосом. Він був, навпаки, щуплявий, гостроносий, із голосом тонким і писклявим. Він працював директором гастроному. І одягав її у дублянки, шуби й різні модні чоботи, які вона носила у неробочий час. На роботу ж вона ходила у засмальцьованій чоловічій куртці, як знали всі пасажири дванадцятого маршруту. Вона працювала тролейбусним контролером і особливо полюбляла дванадцятий маршрут, бо ним їздили студенти. А для неї не було більшої в житті насолоди, як упіймати безбілетного студента чи студентку і громовим голосом просторікувати на весь тролейбус, збиткуючись із нещасного «зайця» і соромлячи його.
    Для цього вона, мабуть, і пішла в контролери. Дуже любила вона принижувати людей.
    Варвар Варварович був начебто тихий. Ніколи не підвищував голосу, не кричав, не лаявся. Але одного разу… Це було через день після кицьчиних іменин. Повіривши у людську доброту й ніжне ставлення до котів, бездомна «іменинниця» потягла з Варвариного підвіконня шматочок ковбаси. Вітя бачив, як, зустрівши кицьку на сходах, тихий Варвар Варварович так підфутболив її ногою, що вона перелетіла через поручні й упала з третього поверху на цементну підлогу.
    Добре, що коти — живучий народ. Вітю трусило тоді, як у лихоманці.
    І тепер, стоячи перед цими дверима, які Варвара зачинила безсоромно, без усякої подяки, він мало не плакав.
    Ну нащо, нащо він дзвонив сюди? Нащо? Якби він знав… І прищепка ж, мабуть, не їхня…
    Несподівано клацнув замок, і двері квартири навпроти розчинилися.
    У дверях стояла Клава.
    Вітя обернувся.
    Клава на якусь мить застигла, потім, ураз щось зрозумівши, тихо ойкнула і заметалася, намагаючись затулити собою отвір. Потім ще раз ойкнула і зачинила двері…
    Але Вітя встиг помітити — посередині порожньої, з голими стінами кімнати просто на підлозі у забрьоханих чоботях і брудному ватнику спав Клавин тато.
    Двері були вже зачинені, а Вітя все ще бачив Клавині очі — великі, перелякані, не очі, а самий біль.
    Клавин тато пив.
    

    
    

    Ніде на роботі він довго не затримувався. Колись був майстром-бригадиром на автобазі, потім шофером, носієм на вокзалі, вантажником у гастрономі… А тепер, подейкують, копає могили на кладовищі.
    І все-таки Клава любила свого тата. І нікому не дозволяла казати про нього зле. Навіть коли її мати, яка працювала на двох роботах, прибиральницею і вахтером, доведена до відчаю, щось знесилено кричала, Клава хапала її за руки і завжди говорила одне й те саме:
    — Не треба! Не треба! Все одно він хороший. Все одно!..
    А «хороший тато» лежав у брудній калюжі й не міг підвести голову…
    Як Вітя жалів Клаву! Йому навіть було трошечки незручно перед нею, що оту нього такий гарний тато, а в неї…
   

   

    

     IX
    

    І знову Вітя летів на мітлі з Міс Таємницею у чистому безхмарному небі, й у грудях його солодко лоскотало. І від польоту, і від передчуття радості. Він побачить, він зараз побачить…
    Внизу показалася земля — зелені левади, переліски, річка… На березі чепурненькі хатки, навколо них сади вишневі… Аж он посеред просторого двору гульбище дивовижне. Розстелений на землі величезний килим всуціль заставлено різними наїдками смачними, а навколо сидять кружка люди впереміш із дикими звірами та домашніми тваринами. І всі разом закусують і сміються, ґелґочуть, кожен по-своєму.
    Виявляється, у Добряндії сьогодні велике свято — іменини лева Самсонія. Лев Самсоній був уже вельми похилого лев'ячого віку. Йому минуло сьогодні тридцять років. Він давно вже став вегетаріанцем, тобто не їв м'ясного. Сидить на молочній дієті — кефір, молоко, ряжанка, дитячі сирки… Але найбільше любить лев Самсоній вареники з картоплею, які так майстерно готує тітонька Гортензія. Зубів у Самсонія вже немає, замість них вставна щелепа, яка муляє йому і якою він через те користується лише у свята.
    Китиця на його хвості вилізла, і він змушений носити штучну, капронову, бо що то за лев, цар звірів, без китиці на хвості. Пазурі в нього стерлися, ревматизм покрутив суглоби, але грива ще пишна, і якщо її добре розчесати, то вигляд Самсоній має доволі бадьорий. Ніхто йому його років не дає.
    Колись замолоду Самсоній жив у Зландії, був хижаком… Але потім перейшов у Добряндію. Його охоче прийняли.
    Зараз найближчий його приятель — це зайчик Митя, музикант, що працює ударником (чи, пак, барабанщиком) у заячому естрадному оркестрі. У Добряндії чудовий заячий оркестр, який виконує котячі концерти, що їх складає кіт-композитор Василь Мяукицький.
    Люди й звірі в Добряндії живуть у цілковитій гармонії.
    Про все це розповіла Віті Міс Таємниця за ті дві хвилини, поки вони плавно спускалися вниз, на подвір'я хати королеви Добряни, де й відбувалася урочистість.
    На хаті королеви Добряни у стріху, наче антена, була ввіткнута мітла. Дуже схожа на ту, на якій прилетіли Вітя з Міс Таємницею.
    І Вітя раптом подумав: «Авжеж! А чому ні! Вона ж колишня двірничка».
    Хоч колишньою двірничкою була баба Маша, а не королева Добряна.
    Королева сиділа на низенькому ослінчику в домотканій спідниці й кептарику, в біленькій хустці, на якій зверху була причеплена маленька дерев'яна корона.
    Обабіч Добряни сиділи дядя Вася і тітонька Гортензія. Вітя одразу впізнав їх. У дяді Васі були чи то руді, чи то прокурені вуса, а за вухом — жовтий гранчастий олівець.
    Поряд із дядею Васею сидів Альховка.
    У тітоньки Гортензії щока була в борошні. Мабуть, вона прибігла й сіла до гурту останньою, просто від печі. Бо перед іменинником парувала велика миска щойно принесених вареників із картоплею.
    Лев Самсоній дивився на них захопленими очима, і по щоці його стікала сльоза розчулення. Він не міг собі дозволити взяти вареника, бо в цей час його друг зайчик Митя виголошував здравицю на честь іменинника.
    Митя говорив про те, що лев Самсоній є одним із найдостойніших громадян Добряндії, чесним і справедливим, добрим і мудрим. Хто б не звернувся до нього по пораду або допомогу — корова чи кіт, заєць чи собака, дядя Вася чи тітонька Гортензія, метелик чи жук-кузька, — Самсоній ніколи нікому не відмовляв. Весь свій багаторічний лев'ячий досвід, усю свою мудрість царя звірів він віддав на благо рідної Добряндії.
    Потім виступила тітонька Гортензія.
    — Я дуже люблю Самсонія, — сказала вона. — Варити для нього вареники з картоплею — сама насолода. Бо він їсть із таким апетитом — приємно дивитися.
    Після тітоньки Гортензії слово взяла корова Мумуня.
    — Му-мушу сказати, що той, хто любить молоко і молочні продукти, не може не любити, не шанувати мене. А того, хто любить, шанує мене, хіба можу не любити я?..
    Королева Добряна слухала виступи, лагідно усміхаючись. Раз у раз вона оберталася до дяді Васі й питала:
    — Що він сказав? Що вона сказала?
    І дядя Вася, приставивши до рота долоню, коротко повторював просто у вухо королеві зміст виступу. А потім виступив сам дядя Вася.
    — Братці-добрянці! Що я вам скажу… Самсоній мужик будь здоров! Правильний. Я його поважаю. А якщо я когось поважаю — це все. Для мене це перше діло. Отак… Одне тільки погано, що в королеви в кухні кран тече. Але Льовка тут ні до чого. Тут я винен. Учора цілий день провозився і—хоч ти лусни. А чому? Тому що прокладки ні к бісу, крани проіржавіли, всю сантехніку міняти треба. А де взяти? Проблема? Проблема! І гадаєте, тільки в мене? Он у Гортензії теж… Каструлі-скороварки — раз! Нема. Груба димить — два! Знову ж таки ножі для м'ясорубки. Поки той фарш перекрутить, сім потів із неї… Га? Правильно я кажу? — обернувся він до тітоньки Гортензії.
    А та тільки усміхнулася, махнула рукою:
    — Ну чого ти на іменинах завів казна про що. Веселитися треба, а не…
    — Правильно, — одразу ж погодився дядя Вася. — От я ж і кажу. Танці! Танці!.. Громадяни добрянці! Починаймо танці! Оркестр!
    Кілька зайчиків підхопилися й поскакали до садка, де під вишнею стояв великий естрадний барабан і лежали на траві музичні інструменти.
    Митя вдарив у мідні тарілки, гупнув у барабан, інші зайці вшкварили хто в що вдатний — були там і труби, і скрипки, і гітари, і цимбали…
    Така грянула музика, що в добрянців самі собою засмикалися ноги.
    Іменинник лев Самсоній підхопив корову Мумуню і пустився з нею витанцьовувати таке, що аж земля задвигтіла. Пес Бровко танцював із кицею Муркою. Кіт-композитор Василь Мяукицький — з льохою Хрюшею. А далі вже й розібрати було важко.
    Вітя дивився на все це захопленими очима.
    — Подобається? — пошепки спитала Міс Таємниця.
    — Дуже! — щиро вихопилося у хлопця. — От тільки проблеми ті їхні якби вирішити… Щоб і дядя Вася, й тітонька Гортензія не…
    — Ой! — чогось тихо зойкнула Міс Таємниця. У небі враз з'явилося щось незбагненне. Якесь наче НЛО (нерозпізнаний літаючий об'єкт). Воно швидко наближається, й от уже чітко видно, що то літаюча тарілка, а радше миска чи каструля, бо таке пузатеньке, чимале і з кришкою-люком згори.
    «Літаюча каструля» зависла над подвір'ям королеви Добряни, кришка-люк піднялася, і з'явився якийсь прибулець — голова людська, а тіло наче механічне — чи то скафандр такий, чи хтозна-що (але чому ж тоді голова не у скафандрі?).
    Прибулець випурхнув зі своєї «каструлі», завис у повітрі, пометляв трохи ногами й руками та плавно опустився на землю. Танці враз припинилися, музика замовкла. Всі завмерли, з подивом позираючи на нього.
    Прибулець зробив своєю механічною рукою вітальний жест, нахилив голову, вклоняючись, і промовив:
    — Любі добрянці! Вітаю вас від імені славної АДЧС (тобто Асоціації Добрих Чарівників Світу)!.. Ап! — він змахнув лівою рукою — і «літаюча каструля» зникла. Потім — «Ап!» — змахнув правою рукою — і замість звичайної сільської хати королеви Добряни виріс розкішний палац із білими колонами і двома мармуровими левами, що сиділи обабіч входу.
    — О! — вигук здивування вихопився з грудей присутніх.
    — Що? Що тут коїться? Що він сказав? Хто це? — стурбовано обернулася королева Добряна до дяді Васі.
    І поки дядя Вася розтлумачував королеві, що до чого, прибулець уже вів далі:
    — В АДЧС багато чули про вашу прегарну країну, про її чудесних громадян і на останній асамблеї ухвалили взяти Добряндію під свою опіку. Я призначений вашим інспектором-куратором. Віднині я беру на себе всі ваші турботи, всі ваші клопоти, всі ваші проблеми. Все за вас віднині робитиму я. Ви будете тільки відпочивати, гуляти, розважатися… Ви чесно заслужили це… Чесно заслужили…
   

   

    

     X
    

    Юра Лякін з'явився в класі у другому півріччі, після зимових канікул.
    Марія Іванівна посадила його чогось за окрему парту, хоча біля Ніни Ковбасюк було вільне місце. Він сидів похмурий і мовчазний. Очі в нього були якісь наче пригаслі. До новачка, як ведеться, увага в перший день загострена. Всі дивляться, цікавляться — хто, що, звідки… Але на всі зачіпки, на всі запитання Лякін уперто відмовчувався. Сказав тільки, що раніше вони жили на Воскресенці, за Дніпром, а тепер житимуть тут. І все. Приводила його в школу й забирала якась жінка, по всьому видно, не мама, але теж похмура, з сумними пригаслими очима. Такі очі бувають лише в людей, у яких свіже горе. Вітя це добре знав. Такі очі були рік тому в Каті з п'ятої квартири, у її мами та тітки Ніни Олександрівни, коли несподівано від інфаркту помер Катин батько, інженер-будівельник Іван Семенович, який увесь час кудись поспішав і сходами піднімався не інакше, як переступаючи через дві сходинки.
    То були перші похорони у Вітиному житті.
    Сталося так, що бабуся Світлана не знала, думала, що сусіда ховатимуть із лікарні, не сказала Віті нічого і пішла з ним у поліклініку (до отоларинголога — у Віті знову боліло горло). А коли вони поверталися і піднімалися сходами, раптом побачили, що на площадці третього поверху стоїть прихилене до стіни віко від домовини. Двері п'ятої квартири були відчинені навстіж, і панувала така тиша, що Віті спершу здалося, ніби там нікого нема.
    Бабуся розпачливо сіпнулася назад. Але відступати було пізно й нерозумно. Вона судорожно стиснула Віти ну руку, і вони дуже повільно пішли вгору.
    У відчинені двері Вітя побачив, що в коридорі й у кімнаті повно людей. І ще побачив, що велике дзеркало в коридорі завішене простирадлом. Хлопець відчув той неповторний, гострий, солодко-терпкий запах, який буває лише тоді, коли в квартирі дуже багато квітів. Бабуся і Вітя піднялися трохи вгору і спинилися. Бо в цей час почали виносити. І бабуся Світлана, хоч як їй не хотілося, щоб Вітя усе те бачив, не могла не вклонитися востаннє сусідові, з яким прожила поряд стільки років і якого знала ще хлопчиком.
    Вітя усе те бачив. І вираз очей Каті та її мами запам'ятав назавжди.
    І тепер він увесь час озирався назад (Юра сидів на задній парті) й дивився на Лякіна з болем і співчуттям. Він не сумнівався, що в хлопчика щось трапилося.
    Усе з'ясувалося за кілька днів.
    Звістку принесла Рая Фількіна. Треба ж такому статися, що добра знайома батьків Раї Фількіної мешкала в одному будинку, навіть на одній площадці з тіткою Юри Лякіна. Виявляється, це тітка приводила Юру в школу. Вона забрала його до себе і перевела в їхню школу, бо справді в них велике горе. Тато Юри Лякіна, водій автобуса, збив людину; вона загинула, і тато зараз сидить у в'язниці.
    Ця звістка просто приголомшила всіх. Уперше в їхньому житті такі поняття, як «убивство» і «в'язниця», були не книжці, не на екрані телевізора, а тут, поряд, у класі…
    Навіть Боря Жабський принишк.
    Дівчатка шепталися, ахали, хапалися руками за щоки. Хлопці супили брови й мовчали.
    А у Віті аж серце стискалося від болю. Він просто не міг дивитися на Юру. Як же Лякін, мабуть, переживає, як страждає! Тато у в'язниці! І він же не хотів. Авжеж не хотів. Хіба може хотіти шофер автобуса на смерть збити людину! А тепер — убивця. І його син на все життя буде сином убивці. На все життя! А він, він чим винен?! Яке ж то горе оті нещасні випадки! Яким треба бути обережним! Тату, будь обережним у тій Африці! Я тебе прошу, я тебе благаю!
    Юра Лякін, мабуть, щось відчував, бо не міг не бачити тих перешіптувань, тих перелякано-схвильованих поглядів, спрямованих на нього. Але ніхто й словом не прохопився. Адже тітка спеціально забрала його до себе і перевела в цю школу, бо тут ніхто нічого не знав. А на Воскресенці всі знали і Юрі було важко, не міг він цього витримати.
    Та минуло кілька днів, і гострота страшної новини притупилася, як притуплюється з часом гострота усього на світі.
    У класі тепер намагалися просто не помічати Юру Лякіна, як не помічали хлопці Вітю.
    А Юра все-таки був не такий, як Вітя. Мабуть, до свого нещастя там у себе, на Воскресенці, він був такий, як Алик Здоровега, а може, навіть як Боря Жабський. Мабуть, він не звик нишком стояти під стіною серед дівчаток. А звик гасати по коридору, штовхатися й борюкатися.
    І от одного разу на великій перерві завелися хлопці у «ворону». Є така давня шкільна гра, якої навчив Алика Здоровегу його дідусь. Гра дуже проста — лівою рукою берешся за ступню підігнутої лівої ноги і, стрибаючи на правій, намагаєшся плечем штовхнути суперника так, щоб той опустив свою ліву ногу і ступив на неї.
    Гра хлопцям у класі дуже сподобалася.
    Тепер вони під час перерви, як півники, стрибали на одній нозі.
    Весело було, гамірно, і Юра Лякін не витримав. Підігнув ліву ногу й собі — стриб-стриб!
    Алик Здоровега всіх перемагав. Був, як то кажуть, в ударі.
    Побачив Лякіна і з розгону — до нього. Лякін приловчився — тиць!
    І чи то втомився Алик, чи просто підвернулася якось невдало в нього нога, але заточився він і з усього розмаху як гепнеться на підлогу та головою об батарею. Аж загула батарея, як дзвін.
    Лякін розгублено став, дивиться винувато.
    А Здоровега схопився за голову, на якій уже набрякла ґуля, кривиться-кривиться та як засичить:
    — Ти що — теж у в'язницю захотів? Убивця!..
    Лякін зблід, втягнув голову в плечі, потім крутнувся і — щодуху по коридору геть.
    Саме в цей час задеренчав дзвоник. Усі кинулися в клас.
    А Вітя стояв якусь мить нерішуче, а тоді одважився і подріботів у той бік, куди побіг Лякін.
    Коридори вже спорожніли, почалися уроки, й у Віті завмирало серце, коли він біг, шукаючи Лякіна. Вітя вперше порушував дисципліну: під час уроку перебував не в класі, а в коридорі. Це було незвично й тривожно. Але вболівання за товариша було в цю мить сильніше за страх.
    Лякін стояв у темному кутку під сходами, уткнувшись обличчям у зігнутий лікоть. Плечі його здригалися.
    Вітя тихо підійшов до нього. Потупцявся нерішуче, потім торкнув рукою його за плече і, затинаючись, сказав:
    — Не треба… не плач… Ти ж не хотів… і… він не хотів… Не плач…
    А що Вітя міг іще сказати?
    — Тікай! Облиш! Не хочу!.. — глухо пробурмотів Лякін і, не дивлячись, тицьнув ліктем назад.
    Вітя не чекав цього, не встиг ухилитися, відсахнутися, і лікоть вцілив йому просто в обличчя, в ніс.
    — Ох! Ти що? — аж захлинувся Вітя. І заплакав. Не стільки від болю, скільки від образи й несправедливості.
    Лякін зрозумів, що він зробив, — і заплакав іще дужче. Марія Іванівна так їх і знайшла в кутку під сходами. Вони стояли поряд, і обидва гірко плакали…
   

   

    

     XI
    

    Міс Таємниця мовчала.
    Вітя тільки що спитав її, і вона не відповіла. Він спитав:
    — А коли ж я нарешті побачу його?
    І вона не відповіла. Довго мовчала. Тоді нарешті сказала. Тихо, але чітко:
    — Треба заслужити.
    Вітя стрепенувся:
    — А чому? Чому інші бачать щодня? Дмитрик, наприклад… І Алик. І Боря. А я мушу…
    — Тому, що так треба, — твердо сказала вона. Вітя зітхнув.
    Ну що ж, треба, значить, треба…
    Вони стояли перед якоюсь темною кам'яною стіною, вкритою мохом і цвіллю.
    Вітя навіть не міг збагнути, як вони тут опинилися.
    Раптом Міс Таємниця зникла. Щойно стояла тут — і вже нема. І вже дряпається Вітя по холодній кам'яній стіні вгору. Він не знає, чого він це робить, але знає, що так треба. Так часто буває уві сні.
    Дряпатися важко, стіна мокра, слизька, стрімка, пальці ковзають, зриваються, але Вітя вперто лізе й лізе вгору. Якимось чином у нього в руках опиняється льодоруб діда Віктора Семеновича, Вітя заганяє той льодоруб у розщелини між камінням, лізти стає легше…
    «Як я не боюсь? Так же високо. Завжди боявся висоти, а зараз… — крутиться у Вітиній голові. — От коли б тато побачив…»
    Він уже біля заґратованого вікна. Ґрати візерунчасті, схожі на залізні завитки балконного парапету. Вітя тримається за ці знайомі, поїдені іржею, що обсипається під руками, залізні спіралі (скільки разів він тримався за них у себе на балконі) і вдивляється-вдивляється у присмерк в'язничної камери… І не стільки ще бачить, як серцем відчуває, що там дівчина.
    Та він уже розрізняє знайоме голубе платтячко у синю горошину, виткі кучері на скронях, у вухах — бірюзові сережки.
    Серце у хлопця б'ється і радісно, і тривожно. Враз вона зривається з місця і кидається до вікна.
    — Це ти?.. Ти?.. Я так чекала тебе… — чує Вітя її голос. Вона хапає руками його руки, що тримаються за ґрати. Дотики її пальців такі м'які, ніжні, такі солодко-приємні.
    Вітя відчуває її подих — легкий і теж солодко-приємний. У ньому вчувається ледь вловимий запах суниць і молока. І Вітя захлинається від щастя. «Я так чекала тебе…»
    Чи може бути у світі щось бентежніше за ці слова?..
    Нарешті він трохи отямився.
    — Як?.. Чого?.. Чому ти тут?
    Вона зітхнула:
    — Вони зловили мене в лісі. Я пішла по суниці. А вони вискочили з кущів і схопили… Ніхто в Добряндії ще не знає..
    Мабуть, думають, що я гостюю у бабусі Яги, в її хатинці на курячих ніжках. Я часто гостюю в неї. Вона добра й весела…
    — Але що, що вони хочуть від тебе?
    — Вони хочуть… Вони хочуть, щоб я вийшла заміж за сина короля Зландії Зланика Хамулу. А я… я не можу, не хочу… ти ж розумієш… — вона притулилася щокою до Вітиної руки.
    І нова гаряча хвиля огорнула Вітю.
    — Що я можу зробити для тебе? Я все, все зроблю! Все!
    Вона знову зітхнула.
    — В'язницю стережуть двоє зланців — Грубий Ян і Просто Філя… Але вони такі здоровущі!
    — Та я… я… — захлинався Вітя. — В мене льодоруб… І коли вже я сюди дістався, то я тебе звільню. От побачиш!
    Він був сповнений рішучості, здатний зараз на все що завгодно.
    Вона нічого не сказала, тільки знову притулилася щокою до його руки. І знову Віті перехопило подих від щастя. Він би отактримався й тримався руками за ґрати, тільки б відчувати той ніжний дотик її щоки. Але… треба ж було її визволяти.
    І, підбадьорливо кинувши їй: «Тримайся! Я зараз!», — він почав спускатися.
    Він спускався дуже легко й швидко — наче злітав на крилах.
    От уже й земля під ногами.
    Стискаючи в руці льодоруб, Вітя кинувся шукати вхід у в'язницю.
    Зланці Грубий Ян і Просто Філя були справді здоровущі — метрів по два кожний. Одягнені в середньовічні ковані лати, вони видавалися ще могутнішими. Але займалися вони в цей момент справою, як на їхній вигляд, не дуже солідною. Коли Вітя підбіг до в'язничної брами, вартові… грали у «ворону». Кожен тримався рукою за ліву ногу і, стрибаючи на правій, штовхав плечем суперника. Оскільки вони були в латах, лунав такий брязкіт і скрегіт, наче то штовхалися два величезні самовари.
    Нарешті Грубий Ян приловчився, штурхонув Просто Філю так, що той з усього розмаху грюкнувся на землю і покотився, гуркочучи, як порожнє відро.
    Вітя скористався цим і, змахнувши над головою льодорубом, підскочив до Грубого Яна:
    — Ану відчиняй браму зараз же, а то…
    Грубий Ян не тільки ані крапельки не злякався, а, навпаки, обурився:
    — Що-о?! Та я тебе зараз…
    І величезне лаписько зланця вже нависло над Вітею.
    — Та почекай! — гукнув раптом, підводячись з землі, Просто Філя. — Це ж Вітя! Визволитель.
    — А-а!.. Вітя… Тоді інша справа, — Грубий Ян опустив руку. — Що ж ти одразу не сказав? А то кричиш, розмахуєш…
    – І все одно даремно, — зітхнув Просто Філя. — Нічого в тебе, Вітю, зараз не вийде. Нема в нас ключа від брами. Ключ у Зланика Хамули під подушкою. Отож поганяй у палац, діставай ключа, приходь, тоді будемо битися, зараз немає ніякого сенсу… Чао!
   

   

    

     XII
    

    Це було влітку після першого класу, в перші Вітині канікули. Він сидів на балконі й читав книжку «Пригоди Буратіно». Вітя любив читати казки.
    І раптом він побачив, що на балконі третього поверху (внизу якраз навскоси від їхнього) з'явилася дівчинка. Вітя ніколи раніше не бачив її. Вона з'явилася вперше.
    Кругленьке смагляве личко, рожеві губенята, симпатична гривка русявого волосся, що спадало на чоло, на скронях неслухняні кучерики. І головне, у вухах маленькі бірюзові сережки…
    Чогось саме оті сережки найбільше схвилювали Вітю. Ні в кого з дівчаток її віку у дворі не було сережок, а в неї були. І може, саме через ті сережки вона здалася йому надзвичайною і незрівнянно прекрасною. І ще, мабуть, через те, що він тільки-но прочитав про казкову дівчинку Мальвіну.
    Віті здалося, що в нього тільки оце зараз, у цю мить, забилося серце. До того він його просто не відчував, а коли на балкон вийшла вона, серце несподівано забилося — він відчув його биття.
    На ній було голубе платтячко у синю горошину… Без рукавів. Замість рукавів якісь наче крильця. І через ті крильця вона видавалася схожою на метелика.
    Дівчинка покрутилася якусь мить на балконі та зникла. Наче отой метелик знявся й полетів.
    А серце у Вітиних грудях і далі стукотіло як навіжене.
    Вітя з нетерпінням чекав, коли дівчинка знову з'явиться, але вона не з'являлась.
    Бабуся Світлана покликала Вітю обідати, потім вони пішли гуляти, пізніше — в Музей українського мистецтва.
    Вітя ніколи так не поспішав додому. Вдома він одразу ж побіг на балкон.
    І серце його трохи не вискочило з грудей.
    Вона стояла на балконі удвох із молодим, але вже трохи сивуватим чоловіком, якого Вітя добре знав, бо то був їхній сусід із третього поверху Георгій Вадимович.
    Георгій Вадимович обіймав дівчинку за плечі, а вона горнулася до нього й тихо сміялась. Він, мабуть, тільки-но сказав їй щось веселе. Авжеж. Георгій Вадимович був веселий, дотепний, Вітя це знав.
    Вітя ще не розумів, хто ця дівчинка Георгію Вадимовичу, але те, як вона горнулася до нього, чогось схвилювало Вітю.
    Дівчинка раптом щось тихо й ніжно сказала йому, і Георгій Вадимович відповів бадьоро та весело:
    – І я тебе теж. Аякже! Звичайно! Ти що — сумнівалась?..
    Вона зітхнула і ще дужче пригорнулася до нього.
    — Ой! — раптом із робленим переляком вигукнув Георгій Вадимович. — По-моєму, хмарки збираються, зараз дощ буде! Ану мерщій до телевізора. Зараз покажуть щось цікавеньке.
    І він, сміючись, схопив дівчинку за плечі й потягнув у кімнату. Хоча на небі не було жодної хмарки. І по телевізору зараз не було абсолютно нічого цікавого.
    У той день Вітя більше її не бачив.
    Наступного ранку він прокинувся з почуттям радості.
    З таким почуттям Вітя прокидався зазвичай у свій день народження. Бо знав, що біля ліжка його чекатимуть подарунки. Багато подарунків. І від мами, і від бабусі, і від тата. Тато завжди присилав Віті з Африки на день народження подарунки. Мабуть, він присилав їх заздалегідь, але бабуся Світлана ті подарунки десь ховала й виставляла тільки у день народження. То були іграшки, екзотичні фрукти — банани, ананаси, апельсини з Марокко — або щось із одягу.
    Але день народження у Віті взимку, а зараз було літо.
    Вітя одразу все згадав і кинувся на балкон.
    На нижньому балконі її не було. Але з відчинених дверей, із кімнати чувся її голос.
    У Віті радісно залоскотало під горлом.
    Бабуся Світлана була трохи здивована, чого це Вітя з самого ранку товчеться на балконі.
    Але вона була мудра жінка. Вона вміла нічого не питати й нічого не казати тоді, коли нічого питати й нічого казати не треба.
    Так почалося те, що цілий місяць наповнювало Вітине серце радістю. Радістю й чеканням, яке теж було радістю. Вітя ніколи не думав, що чекати, поки з'явиться на нижньому балконі голубе платтячко у синій горошок, знайоме кругленьке личко з гривкою, з виткими кучерями на скронях, з маленькими бірюзовими сережками у вушках, — така радість.
    Він уже знав, що дівчинку звуть Кіра, що вона дочка Георгія Вадимовича, але раніше чомусь із ним не жила, а тепер живе. Чому це так, він утямити сам не міг. А говорити про це з бабусею Світланою не наважувався.
    Кіра чогось у двір не виходила. Чи то соромилася, чи то просто не хотіла — хтозна.
    Кілька разів Вітя чув, як Георгій Вадимович та й Олександра Іванівна говорили їй: «Піди погуляй», «Вийди у двір». Але вона завжди вперто відповідала: «Не хочу».
    З дому вона виходила тільки у справах: в крамницю, на пошту абощо.
    Вона була, мабуть, на рік старша за Вітю і всюди ходила сама.
    Коли Віті здавалося, що вона збирається вийти, він хапав щітку, крем для взуття й біг на сходи чистити черевики.
    Він чистив і без того лискучі черевики й наспівував при цьому якусь пісеньку. Зовсім як сусід Володя.
    У мріях йому уявлялося, як він стоїть на драбині й ремонтує електрику, а Кіра тримає його знизу обома руками за ногу…
    У дійсності він із нею не був знайомий.
    Хоча одного разу він привітався з нею.
    Вона, мабуть, давно помітила, як він стежить за нею зі свого балкона. Але вдавала, ніби не помічає. Крутилася, наспівувала, поливала квіти, читала або, дуже спритно перебираючи пальцями, плела на спицях шапочки. Сплете, поміряє, розпустить і знову плете.
    Проте Вітя помічав, що вона раз у раз зиркала в його бік із-під вій, нищечком, так, щоб він не вгледів. Та Вітя це помічав, і йому було радісно.
    І от одного дня він пішов по хліб. Він сам зголосився, і бабуся Світлана не заперечувала. Хлопець уже перейшов у другий клас, йому треба було звикати до самостійності. Хоча бабуся Світлана завжди хвилювалась і не могла дочекатися, коли він прийде.
    Вітя купив хліба і вже піднімався сходами. Аж раптом на третьому поверсі хряснули двері, вибігла Кіра й пострибала вниз, перескакуючи через два східчики.
    Вони зустрілися на прольоті між другим і третім поверхами.
    Вітя розгублено став, притулившись до стіни. Кіра теж спинилася, тримаючись за поручні.
    Якусь мить вони стояли, дивлячись у вічі одне одному.
    

    
    

    Потім Вітя набрав повітря й тихо пролепетав:
    — 3… здрастуйте…
    Вона наче перелякалась, теж набрала повітря і так само тихо мовила:
    — Здрастуйте.
    Потім густо-густо почервоніла, приснула і подріботіла, не озираючись, униз.
    А він озирнувся, теж приснув і, перестрибуючи через дві сходинки, погнав нагору. Серце у нього тріпотіло в грудях, як пташка:
    «Ну от! От і все! От і познайомилися! Як просто й гарно вийшло…»
    Дома він поклав хліб у кухні й побіг на балкон. Хоча її, звичайно, на нижньому балконі бути не могло — вона ж тільки-но пішла з дому.
    На нижньому балконі, спершись ліктями на поручні, стояли з сигаретами в руках Георгій Вадимович і Олександра Іванівна.
    — Георгій, ти мені пробач, але, по-моєму, ми чинимо дурницю, — пихкаючи димом, казала Олександра Іванівна.
    — Яку, Шурочко? — запобігливо спитав Георгій Вадимович.
    — Не вдавай, що ти нічого не розумієш. Противно! — Олександра Іванівна роздратовано смикнула щокою.
    — Я справді не розумію, про що ти? — знизав він плечима.
    — Ти що, не бачиш, як вона звикла до тебе за цей місяць…
    — Ну й що? Це ж моя донька!
    — А ти подумав, як їй буде потім!.. Ти про неї подумав? По-моєму, це безжалісно… А втім, ти завжди був егоїстом…
    — Але, Шурочко…
    — Що — «Шурочко»?..
    — Мені здається, ти перебільшуєш.
    — Нічого я не перебільшую… Твоя колишня дуже розумна… Сама поїхала на місяць у санаторій, а…
    — Але ж вона хвора. Поїхала лікуватися.
    – її ти жалієш. А мене…
    — Шурочко!
    — А може, вона це навмисно… Хоче через дитину вплинути на тебе…
    — Та ти що?! Як ти можеш… Ти ж знаєш… Я ж… Шурочко!
    — Коротше — це було вперше і востаннє. Ти не думай. Я нічого не маю проти твоєї дочки. Вона якраз непогана дівчинка. Але саме тому, що я зичу їй добра, я не хочу, щоб…
    — Ну, добре-добре… Може, ти й права… Не будемо… Завтра вже повертається Наталка… Я одвезу Кіру… А там побачимо… Ну, не сердься, Шурочко, не сердься… Тобі це так не личить. Ну, усміхнись.
    Георгій Вадимович пригорнув Олександру Іванівну за плечі та цмокнув у щоку.
    — Облиш. Люди дивляться… — Олександра Іванівна загасила сигарету об бильця, кинула в ящик із квітами й пішла в кімнату. Георгій Вадимович за нею.
    Вітя стояв і не міг зрушити з місця. Він увесь тремтів, наче його вдарило електричним струмом.
    Більше Вітя не бачив Кіри.
    Весь наступний день він пробув на балконі, але вона так і не вийшла, не з'явилася.
   

   

    

     XIII
    

    Злана Великого у Зландії боялися всі. Всі, крім двох. Крім його дружини Злари і сина Зланика.
    Хоча Злан і називався Великий, Злара була більша за нього.
    Насправді Злан був не такий уже й великий, по-справжньому великі в нього були тільки совині очі. А сам він був маленький, навіть хирлявий. І коли сидів на троні, то підкладав аж чотири подушечки.
    Злара була дебела, з боксерською шиєю і товстелезними, як колоди, руками. Коли їй щось не подобалось і вона казала «Тьху!», від того «Тьху!» вилітали шибки у вікнах. Тому вікна у палаці завжди були відчинені.
    За обідом Злара з'їдала порося і закусувала трьома кроликами.
    На відміну від Злана, очі у Злари були маленькі, як дірочки у ґудзику.
    Зланик не боявся нікого — ні тата, ні мами.
    Коли йому було років чотири, він тупотів ногами й істерично верещав:
    — Тату, не чіпай мене-е-е! Мамо, іди ге-е-е-еть!
    І нічого не можна було з ним вдіяти. Було тільки видано наказ по Зландії, щоб усі зланці затикали вуха ватою.
    Все це щойно розказала Віті Міс Таємниця, поки вони йшли довгими темними коридорами до спальні Зланика.
    Двері спальні були відчинені навстіж. На порозі валялася поламана магнітофонна касета, біля неї жмуток переплутаної магнітофонної стрічки. Та й по всій підлозі величезної спальні були розкидані магнітофонні касети, ілюстровані журнали та інший мотлох. Усі стіни обліплені кольоровими портретами естрадних співаків та якихось тьоть у купальниках.
    На величезній, як естрада, тахті спав у навушниках Зланик. Він був стрижений, кирпатий, із синіми прищами на обличчі. Чимось схожий на отих хлопців із «кодла».
    Міс Таємниця, як завжди, одразу зникла.
    Обережно переступаючи через касети, Вітя наблизився до тахти. Він пам'ятав, що для Зланика він невидимий, і коли той навіть прокинеться, то все одно його не побачить, тому йшов сміливо, не боячись.
    Ключ під подушкою, отже… Вітя обережно сунув руку під подушку, не зводячи очей зі Зланика.
    Раптом вії Зланика здригнулися, одне око розплющилося…
    Хлопець інстинктивно смикнув руку назад, але Зланик блискавично розвернувся й обома руками схопив Вітю за руку. Отетеріло закліпав очима і несподівано несамовито заволав:
    — Сюди! Сюди! Піймав! Невидимку піймав! Сюди!
    Кілька секунд у палаці ще панувала тиша, але Зланик і далі лементував. Почувся тупіт багатьох ніг, і до спальні один по одному вбігли військовий міністр Руками-Махальський, княгиня-графиня-баронеса, князь Підлиза-Підлотський, королева Злара… Останнім в оточенні кількох озброєних зланців прибув король Злан Великий. Він спинився біля дверей і, обережно зазираючи одним оком у кімнату, спитав:
    — Що таке?..
    Всі вже оточили здаля тахту й очікувально дивилися на репетуючого Зланика.
    Вітя виривався щосили, але Зланик тримав його руку, як у лещатах. Він був і старший, і дужчий за Вітю.
    — Та чого ж ви стоїте?! Він же вирветься! Хапайте! Хапайте! Ну!
    Всі перезиралися, але з місця не рухались. Нарешті князь Підлиза-Підлотський підштовхнув ліктем військового міністра:
    — Графе, починайте! Це по вашій лінії…
    — Так! Так! Так! — підхопила княгиня-графиня-баронеса.
    Руками-Махальський пробурмотів невдоволено: «Які розумні! Усе небезпечне не по їхній лінії». Потім простягнув уперед праву долоню й, одвернувши назад голову, боком почав наближатися до тахти.
    Тремтячою рукою мацнув Вітю, відсмикнув долоню, знову мацнув і скрикнув:
    — О! Правда! Щось є!.. Здорове, як… як віл!
    — Та хапайте ж! — знову верескнув Зланик.
    І спершу таки військовий міністр, а потім уже й інші кинулися, нарешті навпомацки схопили Вітю й загаласували:
    — Справді!
    — Невидимка!
    — Ти диви!
    — Чудеса!
    — А прудке! Виривається як!
    — Не інакше — підступи добрянців!
    — Дивина!..
    Підійшов і король. Мацнув, щипнув боляче, скреготнув зубами:
    — У підземелля! За семеро дверей! За сім замків! Тільки спершу в мішок, щоб не вислизнув!
    Негайно принесли здоровенний кусючий мішок. Спільними зусиллями засунули туди Вітю, зав'язали і зі штовханами кудись понесли.
    Грюкнуло семеро дверей, скреготнули, замикаючись, сім замків, і все стихло.
    Вітя лежав у кусючому мішку на холодній цементній підлозі, у чорній непроникній темряві.
    Відчай охопив його.
    «Що ж тепер буде? Як же тепер? Вона — там. А я — тут. І навіть поворухнутися не можу. Визволитель!.. Тату! Таточку!.. Рідний! Допоможи мені! Я тебе прошу! Ну, де ти?.. Ти так мені потрібен! Тату, таточку!..»
   

   

    

     XIV
    

    Один час бабуся Світлана дуже хотіла, щоб Вітя потоваришував із Дмитриком. Дмитрик і його батьки жили у флігелі, тобто у будинку під тим самим номером, але який не виходив фасадом на вулицю, а стояв у глибині двору.
    Дмитрик був вихований, чистенький, доглянутий хлопчик із рум'яними щічками, з гладенько зачесаним чубчиком, хіба що трохи затовстий.
    З усіма у дворі він чемно вітався, завжди пропускав у дверях поперед себе навіть молодших за віком, завжди швиденько піднімав із землі все, що в когось падало, завжди, як хтось чхне, казав «на здоров'я» і взагалі робив усе, що роблять виховані люди. Це дуже подобалося дорослим, особливо бабусям. І бабусі Світлані, звісно, теж.
    Батьки у Дмитрика були високі й дебелі. Тато, Сергій Порфирович, взагалі був велетень, двометрового зросту, широкоплечий, могутній. Мама, Надія Максимівна, була трохи нижча, але ширша в грудях, особливо взимку, коли на ній була шуба.
    Дмитрик маму називав «мамонт», а тата «татонт». І вони не ображались, а тільки посміювалися.
    Це Віті подобалось.
    Сергій Порфирович працював заступником директора якогось великого науково-дослідного інституту. Надія Максимівна — головним лікарем стоматологічної поліклініки. Обоє були симпатичні, доброзичливі до людей.
    Коли Вітя хворів, Надія Максимівна завжди діставала для нього різні ліки.
    Бабуся Світлана говорила про це зі щирою вдячністю.
    У Сергія Порфировича була машина. Світла, майже білого кольору. Взимку вона стояла в гаражі, десь на Чорній горі. Взимку батько на машині не їздив.
    А влітку вона стояла у дворі під старезною могутньою розложистою тополею, половина гілок якої всохли, але яку мешканці не давали спилювати. Хоча щовесни від тополиного пуху два тижні не було, як то кажуть, спасу. Люди звикають до дерев, як до чогось живого, рідного.
    Від машини хвилююче пахло сумішшю бензину, гуми, заліза і ще чогось незбагненного, що є неповторним запахом автомобіля. Це був запах мандрівки — швидкої їзди, зміни місць, мелькання картин за вікном, радісного лоскоту в грудях…
    Віті так подобалось їхати на машині!
    І перша у Вітиному житті поїздка на машині — то була поїздка на автівці Сергія Порфировича. Хоча ні, до того він двічі їздив на машині, коли йому було три з половиною роки. Перший раз — на «швидкій допомозі», яка одвозила його в лікарню з гострим нападом апендициту. Другий — на таксі, коли після операції бабуся Світлана забирала його з лікарні. Але хіба то можна брати до уваги! Він тоді нічого не відчував і не розумів.
    І от того останнього літа перед школою, коли він видужав після чергової хвороби (під час якої йому знову діставала ліки Дмитрикова мама), бабуся Світлана якось повернулася з крамниці незвично збуджена й розпашіла.
    — Вітю! Вітю!.. — просто з порога загукала вона. — Збирайся, Зайчику! Поїдемо у ліс. На машині! Нас Дмитриків тато запрошує, Сергій Порфирович!..
    Вітя аж рота розтулив од подиву й радості.
    І вони заметушилися, збираючись.
    Всю дорогу від захоплення Вітя не міг сказати ні слова. Він сидів біля вікна, підставивши лице пружному вітрові, і ковтав його, і захлинався, і знову ковтав… І тільки подумки просив когось, щоб це не закінчувалося: «Ну трошки… Ну ще трошки… Будь ласка!..»
    Вони їхали досить довго. Понад годину. І приїхали у густий ліс, на берег озера. Крім них, тут не було нікого.
    Поки жінки розстеляли на траві рядно і нарізали, відкривали, розставляли на ньому привезене у двох великих сумках, Сергій Порфирович дістав із багажника справжній шкіряний м'яч і затіяв із хлопцями на галявині гру в футбол.
    Це було так весело й цікаво, що у Віті аж голова йшла обертом.
    Бабуся Світлана не витримала й собі встряла у гру, а за нею й Надія Максимівна. І зчинилося на галявині таке, якого цей ліс, мабуть, зроду не бачив.
    А потім вони сіли снідати.
    І так смачно було їсти на траві!
    Вітя часто бував із бабусею Світланою у Ботанічному саду. Він змалку любив дерева, траву, квіти. Але в справжньому лісі він був уперше. І вперше ходив босоніж по землі. Його охопило якесь блаженство. Він качався на траві й нюхав її. І вона йому так пахла, як ніщо й ніколи в світі.
    Той день був найкоротший за всі дні Вітиного життя. А за тиждень, наступної неділі, вони знову поїхали на природу.
    

    На цей раз була нова радість. Разом із ними в машині їхав велосипед. І не якийсь там триколісний чи двоколісний, малюківський, із маленькими колесами на товстих шинах, що ото з боків двома коліщатами підпираються, а справжній, з великими колесами й тонкими шинами, найсучасніший, складаний.
    — Вчитиму вас сьогодні, — казав Сергій Порфирович, умощуючи велосипед у багажник. — Ви вже хлопці дорослі, час уже вам… У цирку навіть ведмеді на двоколісних їздять, а ви все на трьох та на трьох…
    Дмитрик усміхався і поблажливо позирав на Вітю.
    Дмитрик був усього тільки на три з половиною місяці старший за Вітю, але перейшов уже в другий клас. А Вітя лише восени мав піти у перший. У Віті день народження був сьомого січня, а в Дмитрика двадцятого вересня. І хоча Дмитрик ставився до Віті начебто приязно, але Вітя відчував, що то приязнь удавана, Дмитрик вважає його «малявкою».
    І нудиться в його товаристві.
    Але Дмитрик дуже вміло приховував це, особливо при дорослих, був увічливий, навіть запобігливий. От що значить вихованість!..
    Цього разу вони поїхали в інший ліс, у світлий прозорий березовий гай, на велику зелену галявину, яку перетинала стежка. Стежка була рівненька, без вибоїн, наче асфальт. А обабіч — висока м'яка трава.
    — Саме те, що треба, — сказав, виходячи з машини, Сергій Порфирович. — Не так боляче буде падати.
    Він дістав велосипед, в одну хвилину склав його, поставив на стежку і сказав Дмитрикові:
    — Ну що, синку… — зробив паузу і продовжив: — Надамо право першого падіння нашому другу Віті?
    — Ага, — усміхнувся Дмитрик. — Він наш гість. Хай він перший.
    — Сідай! — кивнув Сергій Порфирович Віті й підморгнув. Вітя почервонів і, чіпляючись ногами за раму, поліз на незвично високе сідло, за яке Сергій Порфирович підтримував велосипед могутньою рукою.
    — Тримай міцно кермо, дивись на дорогу і крути педалі, — казав десь згори Сергій Порфирович, штовхаючи велосипед.
    Раз у раз втрачаючи з-під ніг педалі, Вітя покотив стежкою.
    Поки Сергій Порфирович тримав рукою сідло, Вітя, хоч і хитався з боку в бік, але їхав.
    Та тільки-но Сергій Порфирович на мить опустив руку, як Вітя одразу ж завалився праворуч і бебехнувся в траву.
    — О! Почин є! — весело вигукнув Дмитрик.
    — Тепер сідай ти, «окало»! — звелів Сергій Порфирович сину.
    Дмитрик упав так само швидко, як і Вітя.
    Потім іще раз упав Вітя. А тоді Сергій Порфирович усерйоз зайнявся Дмитриком. Авжеж, йому хотілося, щоб його син перший навчився їздити, він же синові купив велосипед і заради сина затіяв оцю поїздку на природу.
    — Давай-давай-давай! Отак!.. Крути. Кермо тримай… Міцніше… О! Ех! підводься. Сідай. Давай-давай-давай!.. Кермо… Ноги… Ногами працюй, ногами… О! Е-ех! Уставай… Сідай… Кермо, розумієш, треба повертати у той бік, куди тебе тягне впасти, тоді втримаєшся. Ну, давай. Давай-давай… Кермо… Кермо… Що ж ти кермо не в той бік повертаєш! Я ж тобі пояснював. Підводься! Сідай… Будь уважним і не панікуй. Головне — треба відчути рівновагу. Відчути, розумієш?.. За тебе цього ніхто зробити не зможе. Давай… Давай… Давай-но… Ех! Ну, вставай. Відпочинь трохи. Сідай, Вітю, ти. Давай!.. Сміливіше! Крути… Кермо тримай міцно… Давай! Давай!
    І раптом Віті на якусь мить здалося, ніби не Дмитриків «татонт», а його рідний, Вітін татусь тримає дужою рукою за сідло велосипед, і біжить позаду й важко дихає, і щось каже підбадьорливе, гарне…
    Вітя щосили натиснув на педалі, відчув руками слухняне кермо і… поїхав. Важкого дихання позаду вже не було, була одна тільки стежка попереду, яка весело накручувалася на колеса, була трава, було невидне, але відчутне далеко вгорі небо, були берези, що, рябіючи, мелькали перед очима, і шалене почуття радості. «Го-го-го-го-го!»
    — Молодець! Молодець! їдеш! — чувся позаду голос Сергія Порфировича.
    Під кінець Вітя, певна річ, упав. Він іще не вмів зупинятись і злазити з велосипеда. Але ж він їхав. їхав! Сам!
    — От бачиш, як просто. От Вітя вже й навчився. Молодець! Ну, давай, синку, давай, — лагідно і якось навіть прохально сказав Сергій Порфирович. Тепер йому ще більше хотілося, щоб його Дмитрик якнайшвидше навчився.
    Вітя перехопив погляд Дмитрика. І в тому погляді були і розгубленість, і заздрість, і страх.
    І Віті так захотілося, щоб Дмитрик зараз теж поїхав.
    Але Дмитрик одразу ж упав. І потім знову впав. І знову… і знову… і знову…
    Він закусював нижню губу, руки в нього тремтіли, на щоці багряніла подряпина, на спітнілому лобі брудніла смуга, в очах був відчай.
    — Ну, давай… Ну!.. Ех! Ну, ще раз… Ну… ну… ех!..
    Нарешті Сергій Порфирович махнув рукою і, намагаючись приховати досаду, сказав:
    — Ну, досить. Нічого, синку, нічого… Ти сьогодні просто не в формі. Це буває. Навіть у спортсменів. Та що там, у чемпіонів навіть. Іншим разом…
    Вітя вже так шкодував, що навчився їздити на тому велосипеді! Коли він зустрівся поглядом із Дмитриком, очі у Дмитрика були білі…
    На природу Вітю й бабусю Світлану більше не запрошували. Не вийшло у Віті дружби з Дмитриком.
   

   

    

     XV
    

    Вітя лежав у кусючому мішку на холодній цементній підлозі, у чорній непроникній темряві…
    І раптом чиїсь дужі руки підняли мішок і почали розв'язувати його. Ще нічого не розуміючи, не знаючи, Вітя враз відчув, що це добрі «свої» руки. Щось таке рідне-рідне, знайоме-знайоме було в обережних доторках долонь.
    І от мішок уже розв'язаний, кусюча ряднина спадає з Вітиної голови, і він відчуває на своїй щоці теплий приємно-лоскотний подих…
    — Тату! — кричить Вітя.
    Але в сірому присмерку підземелля бачить — поряд нема нікого.
    Крізь вузеньке заґратоване віконце вгорі пробивається скупе світло, яке дає можливість розрізнити голі кам'яні стіни, брудну цементну підлогу і залізні двері.
    Крім Віті, у підземеллі — ні душі.
    І раптом Вітя усвідомлює: тато — невидимка. Це ж він перечепив княгиню-графиню-баронесу набив гулі прем'єр-міністру Підпизі-Підлотському та військовому міністру Руками-Махальському і надавав ляпасів самому королеві Зландії. Він! А хто ж?
    Але чому ж він мовчить?
    

    
    

    Йому, Віті, синові своєму рідному, він не може сказати тихенько хоч одне слово, одне слівце…
    — Тату! Таточку! — благально шепоче Вітя. — Ну, скажи мені що-небудь! На вушко… Я так хоч у почути твій голос.
    Але у відповідь — тиша.
    — Ну що ж… — зітхає Вітя. — Значить, так треба.
    Раптом Вітя бачить, що двері самі собою повільно-повільно розчиняються.
    Вітя струшує з ніг мішок і виходить у вузький кам'яний коридор. Перед ним другі залізні двері. І ці двері повільно-повільно розчиняються й випускають його ще в один коридор…
    Так проходить Вітя крізь семеро дверей і опиняється у внутрішньому тюремному дворику, забрукованому великим камінням-кругляком, між яким пробивається трава. Дворик зовсім безлюдний.
    Жодних дверей, крім тих, у які вийшов Вітя. нема. Зусібіч — високі стрімкі стіни.
    Вітя розгублено озирається.
    І раптом просто зі стіни виходить Міс Таємниця. Вітя кидається до неї.
    — Тут тато! Мій тато тут! Я чув його подих, його руки… Я вас прошу — зробіть так, щоб я його побачив. Зробіть! Я вас благаю! Будь ласка!
    Міс Таємниця довго дивиться на Вітю синіми бездонними очима й мовчить.
    — Ну, будь ласка!.. — благально складає долоні Вітя.
    — Почекай. Так треба… — ледь чутно говорить Міс Таємниця.
    — Ну чому? Чому?
    — Так треба…
    Ох, оце «так треба», це незбагненне, незрозуміле, невблаганне «так треба!».
    А може… Може, тато виконує важливе відповідальне завдання? Тому й невидимка.
    Вітя скрушно зітхає. Якусь хвилю мовчить, потім питає:
    — А як же все-таки буде… з визволенням? Я просто не знаю, що тепер діяти. Льодоруб у мене забрали, а голими руками Грубого Яна та Просто Філю хіба здолаєш…
    Очі Міс Таємниці теплішають, у них загоряються ясні вогники.
    — Нового льодоруба і ключа від в'язниці може зробити тільки дядя Вася з Добряндії…
    Будемо звертатися до нього?..
    — Будемо, — кивнув Вітя.
    І от він не міг би навіть сказати, чи знову ж таки на чарівній мітлі, чи якимось іншим чином дісталися вони в Добряндію. але сталося це якось дуже швидко. Не встиг Вітя й оком змигнути, як вони вже були на знайомому березі річки.
    А втім, знайомого там лишилося дуже мало. Не було ні чепурненьких хаток під стріхою, ні кучерявих вишневих садків, ні зеленої левади. Натомість височів великий багатоповерховий будинок і ще якісь будинки зі скла й бетону. Земля між ними була вкрита асфальтом, по якому безшумно рухалися машини. І в самих будинках щось безперервно рухалося.
    Ніде не було видно ні душі. Ні в машинах, що шурхотіли по асфальту, ні в будинках, ні у скляних оранжереях з однаковісінько підстриженими, наче штучними, неживими деревцями.
    — Ой, а де ж люди? — здивовано спитав Вітя.
    Не кажучи ні слова, Міс Таємниця повела його між будинків у якийсь закуток. Там, просто на асфальті, притулившись спиною до стіни, сидів дядя Вася. Неголений, нечесаний, у пожмаканому одязі, він був схожий на безробітного, як їх ото показують у документальних кадрах по телевізору.
    Обхопивши руками коліна і поклавши на них голову, дядя Вася мляво й байдуже дивився просто себе.
    — Ти зараз станеш видимим, — тихо прошепотіла Віті Міс Таємниця, — бо інакше не зможеш домовитися з ним…
    І Міс Таємниця зникла.
    Вітя підійшов ближче до дяді Васі.
    — A-а, Вітьок! Здоров, — не міняючи ні пози, ні байдужого виразу очей, сказав дядя Вася.
    — Здрастуйте… Що це з вами? — стурбовано спитав Вітя.
    — А що? Щасливе життя… — гірко усміхнувся дядя Вася. — Ніякої турботи, ніякої роботи. їж, пий, веселись, не хвилюйся, не журись… Все робиться само.
    — Вас — що? Пригноблюють, не годують?
    — Та ні… Чого там. Годують. Допомогу видають регулярно. Але… — дядя Вася зітхнув. — Нікому я не потрібен. Не по-трі-бен… Розумієш? Ніхто від мене нічого не чекає, нічого не хоче.
    Немає в мені потреби. Все за мене робиться само, автоматично… То хіба полізе в горло ота незароблена допомога? Га? Скажи. Не хочу я тієї допомоги! Мені зароблений черствий шматок хліба смачніший за найсоковитіший дармовий біфштекс, — дядя Вася похитав головою. — Знову ж таки Альховка мене турбує. Пропадає, гине хлопець, як руда миша. Курити почав. Вино п'є.
    Оту дурну сучасну музику день і ніч слухає. Про Зландію вже почав говорити з якимсь інтерес ом. Боюсь, щоб… Ех, той АДЧС — найбільший ворог людства, я тобі скажу… Ну, що то за життя без праці!.. Безробіття — гірше будь-якої хвороби. Сенсу життя немає, розумієш!.. Нецікаво жит и на світі, - дядя Вася безпорадно розвів руками.
    Вітя опустив очі.
    Та то ж він винен у всьому. То ж він сказав колись, що якби був чарівником, то зробив би так, щоб усе робилося само.
    А виходить, що то не добро, а лихо. Що позбавляти людей роботи — чи не найбільше зло у світі.
    Вітя стрепенувся:
    — Дядю Васю! Та я прийшов просити вас зробити мені льодоруба й ключа.
    — Що?! — стрепенувся й дядя Вася. — Зробити? Льодоруба й ключа? Зро-би-ти?.. — дядя Вася раптом втягнув голову в плечі, сторожко роззирнувся навсібіч і приклав палець до вуст. — Тс!.. Тихо! Щоб не почув отой прибулець, — він обійняв Вітю за плечі й гаряче прошепотів йому на вухо: — Це ж здорово! Розумієш… Це ж… Слухай, а давай і Апьховку гукнемо… Га?.. Давай…
    — Авжеж, авжеж, — закивав Вітя. — 1 тітоньку Гортензію… Хай держака для льодоруба теше..
    — Ага, ага, — знову закивав Вітя. — І бабусю Добряну. Вона хоч і старенька, але вогонь роздмухувати може. Це ж кувати треба. Кувати! Розумієш. Це ж така цікава робота. Це ж… Ех!
    Апьховку вони знайшли в оранжереї. Він сидів під пальмою з навушниками від магнітофона. Очі в нього були застиглі й безтямні.
    Дядя Вася зірвав із нього навушники, схопив за плечі, потрусив добряче і пояснив, у чім річ. В очах Альховки засвітилося.
    Тітоньку Гортензію й бабусю Добряну теж умовляти довго не довелося.
    І незабаром усі вп'ятьох вже пробиралися до залишків лісу, що тулився між височенних кам'яних будинків.
    Скоро у саморобній кузні, наспіх змайстрованій під віковічним дубом, весело палахкотів вогонь.
    Та не встигли вони стати до роботи, як просто з неба, ламаючи гілки, з'явився чарівник.
    — Це що таке? Хто дозволив? Що це робиться? — верескливо закричав він.
    Але дядя Вася рішуче виступив наперед:
    — Ану, одійдіть, громадянине чарівник! Не заважайте. Не робіть вітру!.. Те, що треба, те й робиться. І дозволу знову ж таки ні в кого питати не будемо. От!
    — Що?! — чарівник так і присів. — Невдячні фанатики! Ви не варті моєї доброти! Позбавляю вас усього, що вам дав. Ап!
    І вмить усі величезні будинки, усі машини, увесь бетон і асфальт — усе зникло. І сам чарівник теж зник.
    На березі стояли чепурненькі хати, оточені вишневими садками. А за ними зелена левада, і заквітчаний луг, і переліски.
   

   

    

     XVI
    

    Це було у той день, який Боря Жабський оголосив днем доброго ставлення до бабусь.
    Боря Жабський раз у раз оголошував то тиждень виконання домашніх завдань, то декаду чемних стосунків із батьками, то день ввічливого ставлення до дівчаток…
    Навряд чи Боря Жабський сам це вигадав. Мабуть, він наслідував когось зі старших — брат а-старшокласника чи навіть батька. Батько Борі Жабського був артист філармонії.
    Колись це називалося конферансьє, тепер — ведучий програми, майстер розмовного жанру. Він весь час роз'їжджав із концертними бригадами по санаторіях та будинках відпочинку.
    Батька Боря Жабський не боявся. З усіх на світі він боявся тільки свою бабусю.
    Бабуся Борі Жабського ніколи не верещала, не підвищувала голосу, але коли вона дивилася на тебе своїми світло-сірими очима з чорними, колючими, як два гвіздки, зіницями, тобі ставало моторошно, у тебе обривалося щось усередині і ти одразу почувався у чомусь винним.
    Вітя ніколи не бачив, щоб вона всміхалася. Боря Жабський якось сказав Віті:
    — Мені б таку бабусю, як у тебе, — у мене щодня був би Новий рік.
    День доброго ставлення до бабусь Боря Жабський оголосив невипадково.
    — Хлопці, - сказав Боря, — після уроків підемо на Бессарабку і купимо своїм бабусям по букетику пролісків. Понад усе на світі бабусі люблять проліски. У кого не вистачить грошей, я додам.
    Жабський любив широкі жести.
    Був кінець березня. Сніг уже розтанув, земля дихала вільно, і з Ботанічного саду віяло таким свіжим, таким запашним весняним духом, що аж памороки забивало.
    «Як там мій «секрет»?» — подумав Вітя.
    Це бабуся Світлана розказала йому колись, як вона з друзями робила у дитинстві «секрети» в Ботанічному саду. Викопували ямку, клали туди якусь дрібничку — ґудзик, значок, маленьку іграшку, перебивну картинку або й просто камінець. — накривали згори склянкою і притрушували землею. Це й був «секрет».
    Минулої осені Вітя й собі зробив у Ботанічному саду «секрет». У тому місці, де поворот алеї, де росте величезний віковий дуб, де вискочила колись із кущів на мітлі бабуся Світлана і де вперше відбувся для Віті перехід від дійсності до казки і від казки до дійсності.
    Вітин «секрет» незвичайний. Навіть бабуся Світлана не знає про нього. У глибоченькій ямці серед густої трави під дубом лежать, прикриті зеленою склянкою, кілька апельсинових зернят, почорніла суха бананова шкуринка, синє пластмасове коліщатко від давно поламаної іграшки й акуратно складена яскрава обгортка від шоколадки.
    Для стороннього ока все це не має жодної цінності, все це сміття. Для Віті — це скарб. Тому що це було — від тата. І зернята марокканських апельсинів, і бананова шкуринка, і шоколадка, і коліщатко від іграшки. Все це було з Африки, все було прислане колись татом.
    І всю зиму Вітя згадував про той «секрет», і йому приємно було думати, що в Ботанічному саду в землі, під снігом, лежить його маленький скарб. І ніхто-ніхто в усьому світі не знає про це. І ніколи не дізнається.
    Лише одній людині Вітя відкриє свій «секрет». Татові.
    Коли тато приїде, Вітя поведе його у Ботанічний сад і покаже.
    І тато зрозуміє, як Вітя чекав його, як скучав, як лічив дні й хвилини, як любить його. І тато мовчки схопить Вітю на руки, обійме, притисне до грудей, і Вітя відчує на своїй щоці татків подих…
    Заради цієї миті варто жити й чекати…
    Хлопці проминули Ботанічний сад, університет і гайнули через парк навскоси, повз пам'ятник Тарасові Шевченку.
    Вони вже виходили з парку, і раптом…
    Вітя став як укопаний.
    Хлопці обернулися, пройшовши вже метрів із двадцять.
    — Зайчику! Ти що! — гукнув Алик Здоровега.
    Вітя перевів на них скляний, якийсь безтямний погляд.
    — Та ти що?! — нетерпляче гукнув Боря Жабський.
    Вітя наче опам'ятався, махнув їм рукою:
    — Ідіть!.. Я… я потім… Мені… треба.
    Вони зрозуміли це по-своєму.
    — Ну, давай! Біжи, а то ще… — Апик Здоровега зареготав.
    Всі засміялися й пішли далі.
    Вітя біг додому як оглашенний. Він наштовхувався на людей, двічі перечіплявся й падав. Підхоплювався та знову біг. У квартиру увірвався мов вітер.
    — Бабусю! Бабусю! Швидше! Я… я бачив його! — захлинаючись, загукав Вітя.
    Бабуся Світлана страшенно зблідла і. ледь розтуляючи губи, спитала:
    — Кого?
    — Тата! Тата!.. Як ти не розумієш!
    — Що-о?.. Що ти говориш? — вражено прошепотіла бабуся Світлана. — Де, рибко моя дорога?..
    — У парку Шевченка! Фотографія! Ще вчора її не було! Я знаю! Точно. Ходімо! Ходімо швидше!..
    Бабуся Світлана довго не могла попасти тремтячою рукою у рукав пальта.
    — Ну що… що ти вигадав?.. Він же в Африці… Яка фотографія? Звідки?
    Вже на сходах Вітя, знову ж таки захлинаючись, заговорив, тихо пришіптуючи, наче боявся, щоб хтось не почув:
    — Ну, ти ж знаєш фотоательє у парку Шевченка. Там фотографії у вітрині. Письменники, артисти, телезірки. Я їх всі-всі знаю. А сьогодні раптом дивлюсь — тато!
    — Та то не тато, — теж чогось стишивши голос, проказала бабуся Світлана. — Ти помиляєшся.
    — Не помиляюсь! Не помиляюсь! — вперто шепотів Вітя. — От побачиш!..
    …У вітрині фотоательє поряд із портретами відомих письменників, артистів і телезірок висів портрет спортсмена у тренувальному костюмі з білозубою променистою усмішкою.
    — Ну?! — торжествуюче підняв Вітя очі на бабусю Світлану.
    Розчервоніла чи то від швидкої ходи, чи то від хвилювання бабуся Світлана пильно-пильно дивилася майже хвилину на портрет, потім перевела подих і сказала:
    — Дуже… дуже схожий… Але… не він…
    — Ну як? Придивись краще! То ти просто погано бачиш.
    — Та ні… Не в цьому справа… От ходімо спитаєм у фотоательє.
    У фотоательє сказали, що то портрет чемпіона України з боротьби, заслуженого майстра спорту, сталевара з Дніпропетровська Анатолія Боярчука.
    — Ну, от бачиш, — Віті здалося, що бабуся Світлана зітхнула з полегшенням.
    …Дома Вітя довго роздивлявся татові фотографії.
    Бабуся Світлана заквапилась і кудись пішла, щось їй було дуже треба.
    Вітя сидів на тахті, підібгавши ноги, й дивився, дивився на татові фотографії…
    Ех, поїхати б у ту Африку і знайти тата!
    А що? Сісти на площі Перемоги в автобус, доїхати до Борисполя, до аеропорту, там пробратися нищечком у літак, який летить в Африку, і…
    Бували ж такі випадки, що хлопці «зайцями» літали в літаках. Вітя навіть десь читав про це. І Боря Жабський розказував, що колись збирався летіти «зайцем» на Кубу.
    Це зовсім не фантастика, реальна річ.
    Але… Що ж тоді буде з мамою, з бабусею Світланою? Вони ж помруть від хвилювання.
    Вітя був колись загубився у зоопарку. Одійшов від бабусі Світлани на крок у натовпі біля кліток із мавпами (бабуся саме знайому свою зустріла, забалакалася), почалапав в один бік, у другий і… загубився.
    Чверть години бабуся Світлана не могла його знайти. А коли він нарешті її побачив, то не впізнав: розпатлана, скуйовджена, очі шалені… Жах!
    Як вона страшенно плакала, обхопивши його обома руками!.. Просто захлиналася.
    Після того Вітя дав собі слово ніколи не загублюватися.
    Ні! Не вийде нічого з мандрівки в Африку. Не вийде!
    Але чому бабуся Світлана була така схвильована, коли вони бігли в оте фотоательє?.. Чому в очах її була така розгубленість, такий переляк, коли вона дивилася на портрет того чемпіона Анатолія Боярчука?..
    Вітя ж помітив, він же все помітив!..
    А може… Вітя похолов. Може, тато покинув їх?
    Знайшов там собі в Африці іншу дружину, давно приїхав і живе тепер у Дніпропетровську. І мама з бабусею приховують це від Віті, не хочуть йому говорити…
    Ні! Ні! Це неможливо! Тато просто не з тих людей. Хіба він хоч трошечки схожий на Георгія Вадимовича? Ні!..
    А може… Може, тато почав там у Африці пити, став таким, як Клавин… І мама сама покинула його…
    Дурниці! Алкоголіки не бувають чемпіонами.
    А може, тато… сидить у в'язниці? Щось там у Африці трапилося, і…
    Ой, які дурні-дурні думки лізуть у голову!
    Вітя ковзнув поглядом по стіні, де висів портрет дідуся Віктора Семеновича, і знову раптом похолов.
    А що, як тато… помер? І мама з бабусею приховують від нього. Все ж може статися. Який енергійний був Катин тато Іван Семенович із п'ятої квартири, а інфаркт, і… Слово яке страшне — інфаркт…
    Вітя раптом згадав, як колись давно (було йому тоді років п'ять) прокинувся він уночі й побачив, що у великій кімнаті горить світло. Двері були прочинені, і звідти чувся тихий голос бабусі Світлани. Зацікавлений — із ким це вона балакає? — Вітя скочив із ліжка, побіг до дверей.
    Бабуся Світлана стояла у нічній сорочці біля комода, дивилася на портрет дідуся Віктора Семеновича і щось тихо йому говорила. По щоках її текли сльози.
    Вражений, Вітя прислухався.
    — Ну чому, чому так сталося?.. Чому?.. Скажи!.. Ну, могло ж бути все по-іншому… як у людей… Скажи, ну чому?..
    Бабуся Світлана раптом різко повернула голову й побачила Вітю.
    — Ой! Це ти? Прокинувся? Що таке? Щось сталося?.. Зайчику мій дорогий!.. — вона кинулася до нього.
    — Та ні… нічого… просто так… — Вітя пильно глянув на бабусю Світлану. — Ти балакала з дідусем? А його ж нема…
    Бабуся Світлана знітилася, опустила очі.
    — Нема… — вона зітхнула. — Для кого нема, а для кого є… Поки існує пам'ять, зайчику, людина не вмирає. Поки є ті, хто її пам'ятає, вона продовжує жити. І ще тобі скажу, ти ще маленький, не розумієш… Але є симпатія і є любов. Симпатію людина може викликати у дуже багатьох — з першого погляду. А от любов треба заслужити. Своїми ділами. Коли віддаєш іншому часточку себе. І твоє життя продовжує любов тих, кого вже немає… Ну, це ти зрозумієш, коли виростеш.
    А зараз іди спати, зайчику мій, — бабуся Світлана ніжно пригорнула Вітю, поцілувала, і на своїх губах він відчув солоний смак бабусиних сліз.
    Чого він це раптом згадав, хто його зна…
    Думки у Вітиній голові стрибали й плуталися.
   

   

    

     XVII
    

    Міс Таємниця була задоволена. Вітя бачив, як сяяли радістю її сині очі з-під вуалі. Мабуть, вона раділа, що у Добряндії знову все гаразд, що всі в доброму гуморі. А втім, Віті ще жодного разу так і не вдалося поговорити з нею як слід. Може, у неї були інші причини для радості. Недарма ж вона — Міс Таємниця. З нею ніколи до пуття не знаєш, що до чого.
    Щойно дядя Вася вручив Віті ключ та льодоруб і сказав:
    — Ну, йди визволяй нашу Добринку.
    Ключ був фігурний, дуже красивий. А льодоруб значно більший за той, дідусів, і замашніший Альховка підважив його в руці й мовив:
    — Тепер ти вже визволиш царівну, я певен.
    І чогось зітхнув.
    «Може, він сам хотів би визволити», — подумав Вітя. але не сказав нічого. Таких речей, як визволення царівни не передовіряють.
    І от Вітя знову відчуває хвилюючу невагомість, яка свідчить про те, що вони з Міс Таємницею кудись переносяться, долають простір.
    Зубчаста вежа в'язниці з'явилася перед очима несподівано, наче виринула з-під землі.
    Грубий Ян і Просто Філя. гримаючи залізним обладунком, ганяли біля брами шкіряного м'яча, грали у футбол. Просто Філя стояв у воротях (в'язничних), а Грубий Ян бив йому пенальті, раз у раз вигукуючи:
    — О! Штука! О! Штука!..
    Вони так захопилися грою, що навіть не звернули на Вітю ніякісінької уваги. І тільки коли м'яч підкотився Віті під ноги, Просто Філя заблимав на нього очима та здивовано вигукнув:
    — Диви! Визволитель! Прийшов…
    Грубий Ян зміряв Вітю грізним поглядом із голови до ніг і сказав:
    — Маєш щастя, що в мене сьогодні день увічливого ставлення до чужинців… Ану забирайся звідси, поки я добрий! Ану!
    Але Вітя не відступив Шалена рішучість охопила його. Альховка он цілого «кодла» не побоявся, виступивши проти всіх. І нічого. Вони його навіть ще більше заповажали, пальцем торкнути не сміють.
    То що. він якихось двох злякається?!
    — Ану самі йдіть звідси! — вигукнув Вітя.
    Побачивши, що слова не допомагають, він змахнув льодорубом і бебехнув по залізних плечах спершу одного, потім другого. Заскреготіло бляхою по каменю. Обидва посідали на землю.
    — Ну чого ти? — підняв руку, захищаючись, Грубий Ян. — Так би й сказав…
    — А то одразу льодорубом! — плаксиво скривився Просто Філя.
    - Іди — звільняй! Дуже вона нам треба, — махнув Грубий Ян.
    — А то одразу льодорубом! — повторив Просто Філя.
    Вітя кинувся до брами. Сунув ключа в замок. Заскрипів замок, відмикаючись. Розчинилися ворота в'язниці. І побіг Вітя, не чуючи ніг. Тільки лунко ляскали сандалики спершу по цементній підлозі, потім по крутих кам'яних сходах нагору, у вежу, потім знову по цементній підлозі…
    — Вітю! — знайоме голубеньке платтячко в синю горошину метнулося з темряви назустріч йому.
    Він схопив її за руку.
    — Швидше! Швидше!
    Потім зникли десь і в'язниця, і стражники, і кам'яний мур.
    Узявшися за руки, вони бігли безкрайнім заквітчаним полем.
    — Ти житимеш тепер у нас, — кидав він на бігу гарячі слова. — Ти житимеш із нами… У мене такий тато! Такий тато! От побачиш!..
    — Ага… Ага… — захлинаючись, тільки й повторювала вона.
    Він обернувся до неї. Сльози текли по її щоках.
    — Чого ти плачеш?
    — Не знаю… Не знаю… — знизувала вона плечима. І продовжувала плакати.
    І раптом Вітя відчув, що він теж плаче.
    Узявшись за руки, вони бігли безкрайнім заквітчаним полем.
    Бігли і плакали.
    І не могли спинитися…
    А потім… Потім з'явилася Міс Таємниця.
    І вони вже не бігли, а летіли.
    Було небо, таке ж безкрайнє, тільки синє-синє. І синій лагідний теплий вітер куйовдив їм волосся. І вони вже не плакали, а сміялися…
    Міс Таємниця, обернувшись, дивилася на них, і в її очах чомусь був сум і співчуття. Чому?..
    Раптом небо почало дивно звужуватись. Вони летіли в якийсь світлий квадрат. І враз зупинилися.
    — Ну, злазьте! — почувся тоненький, наче дівчачий, голос. І водночас залунали звуки віолончелі, низькі, оксамитні й немов із глибини серця…
    Вони стояли на краю мольберта. Знизу їм усміхалася старенька кумедна бабуся, запнута хусткою, зав'язаною на потилиці так, що кінці стирчали ззаду, наче заячі вушка.
    В одній руці вона тримала палітру, в другій — довгий пензель. Все обличчя її, щоки і навіть ніс були забруднені свіжою фарбою.
    А трохи далі на старовинному стільці з гнутими ніжками сидів старенький кумедний дідусь у блакитнім фраку і грав на віолончелі.
    Дідусь дивився на них безцеремонно, просто у вічі цікавим поглядом, так, як дивляться тільки дуже старі люди.
    Перед ними була знайома Віті кімната з картинами замість вікон, зі старовинною бронзовою люстрою (гірлянда скляних матових абажурів у вигляді біло-зелених водяних лілій). І новорічна ялинка з дивовижними прикрасами й запаленими свічками в кутку. І ширма, гаптована гладдю, — рожеві фламінго серед лілій і очерету.
    — Злазьте! — повторила кумедна бабуся і торкнула їх обох довгим пензлем.
    Вітя стрибнув на паркет і подав руку, допомагаючи царівні Кірі. Вона стрибнула теж.
    І одразу ж увірвалася музика. Дідусь опустив смичок.
    Вітя глянув — застигле полотно на мольберті з намальованим небом і мітлою блимало, відбиваючи світло люстри. Звичайна собі картина.
    Міс Таємниця зникла.
    — Ну от, усе гаразд, — кивнула, усміхаючись, стара художниця.
    І Вітя раптом відчув нестримну радість. Авжеж! Усе гаразд!
    Він тримає за руку цю таку дорогу йому дівчинку в голубому платтячку в сині горошини, з гривкою русявого волосся, з виткими кучерями на скронях, із бірюзовими сережками… Він знає, що це Кіра з нижнього балкона. І водночас це чарівна Добринка з казкової Добряндії. І в цьому нема нічого дивного…
    От зараз вони спустяться гвинтовими сходами на площадку, зайдуть у квартиру і…
    Вітя чогось певен, що тато вже вдома. Вдома, вдома, авжеж вдома!
    Тато вже приїхав, і він усе знає. І чекає і Вітю. і Кіру.
    Передчуття подвійної радості — від такої довгожданої зустрічі з татом і від того, що тепер Кіра житиме з ними, — переповнює Вітине серце таким солодким щемом, що починає щипати в очах.
    Вітя стискає Кірину руку, і вони йдуть до дверей, маленьких дверей, що ведуть на скляний «ліхтар» над сходами. Уже видно денне світло і брудні запорошені шибки «ліхтаря».
    Але таємнича кімната чогось стає такою великою… І вони все йдуть і йдуть…
   

   

    

     XVIII
    

    У Марії Іванівни дуже розболілися зуби, і вона змушена була йти до лікаря. Дала дітям домашнє завдання й одпустила їх із третього уроку.
    Був кінець квітня. Погода стояла така тепла, що Вітя скинув курточку і ніс її під пахвою.
    Коли надворі весна і вас одпустили з третього уроку, який у вас може бути настрій?
    Пречудовий! У серці співають солов'ї, а в очах цвітуть троянди. І світ такий безмежно сонячний…
    Перед дверима у свою квартиру Вітя все-таки накинув курточку. Нащо хвилювати бабусю Світлану. Він подзвонив. Тихо. Подзвонив удруге. Ніхто не відчиняв.
    «Мабуть, кудись пішла. У крамницю чи на базар абощо. Вона ж не чекала, що я так рано повернусь».
    Вітя понишпорив у портфелі, знайшов ключа (у другому класі він категорично відмовився, що б бабуся Світлана водила його до школи, ходив сам. а про всяк випадок бабуся дала йому ключа), одімкнув, зайшов і одразу радісно зойкнув:
    — Мама приїхала!
    У коридорі стояв знайомий мамин рюкзак і велика спортивна сумка.
    Вітя кинувся в кімнату.
    Бабуся Світлана і мама були на балконі. Тому вони й не чули дзвоника.
    Вони стояли, зіпершись на поручні, спинами до кімнати, і не чули, не бачили, як Вітя підійшо в до балконних дверей.
    Бабуся Світлана тримала в тремтячій руці сигарету. Колись бабуся курила, але, як народився Вітя, кинула. І лише іноді, коли дуже хвилювалася, нервувала, — закурювала.
    — Не можу, не можу я більше… — схлипувала бабуся Світлана. — Ти їздиш, тебе нема, а я…
    Я думала, що в мене буде інфаркт отам, біля фотоательє…
    — Хто ж міг подумати, що він стане чемпіоном, цей Толик із Дніпропетровська, — винувато знизала мама плечима. — Я думала, що його фотографії ніколи…
    — Я не можу вже дивитися йому в вічі… І без кінця щось вигадувати… Він весь час мене питає. Ми домовились, пам'ятаєш, що, коли він підросте… Він. по-моєму, вже підріс…
    Мама важко-важко зітхнула:
    — Ти хочеш, щоб я сказала: «Твій тато негідник. Він не хотів, щоб ти з'явився на світ. Він покинув мене й тебе, тільки-но ти народився. І втік. Навіть не захотів глянути, який ти є… Все життя парубкує. Тікає від аліментів…»
    — Ні! Ні!..
    — А що ж ти хочеш?
    — Я не знаю… — розгублено сказала бабуся Світлана.
    Мама знову тяжко зітхнула і. взявшись рукою за щоку, скрушно похитала головою:
    — Ну чому, чому ми не сказали одразу, що він помер? Чому?.. Це все ти! Твої фантазії!..
    — Я хотіла, як краще… Щоб не травмувати Зайчика… Мені здавалося… Я хотіла… — голос у бабусі був такий винуватий.
    Далі Вітя вже не слухав Небо розкололося і впало на землю. Вітя задихнувся.
    Першим порухом його було кинутися на балкон, закричати.
    Але в цю мить мама затулила обличчя руками й гірко заплакала. Вітя ніколи не міг спокійно дивитися, як плаче мама.
    І Вітя метнувся геть із кімнати.
    У коридорі він спіткнувся об кинутий на підлогу портфель, радше механічно, ніж свідомо, схопив його й вискочив на сходи.
    У світі вимкнувся звук.
    Вулицями їхали машини, тролейбуси, трамваї… Але Вітя нічого не чув. У голові його була дзвінка тиша безодні…
    Віковий дуб біля повороту алеї у Ботанічному саду недавно скинув торішнє листя і вже народжував нове — прозоро зеленів. То був дуб-нелінь. що всю зиму не скидає засохлого листя.
    Вітя знайшов свій «секрет», розкопав його і тепер люто топтав ногами, судомно схлипуючи.
    Потім сів на землю і не заплакав — завив від нестерпного безкінечного болю, що розривав груди.
    — Недовго музика пограла, недовго фраєр танцював! — голосом сусіди з третього поверху Георгія Вадимовича сказав Злан Великий! зареготав.
    Небо гінко гнало кудись хмари — білі, кучеряві й байдужі…
    — Ти житимеш тепер у нас… Ти житимеш із нами… У мене такий тато! Такий тато! От побачиш! — почу в Вітя свій голос і не впізнав його.
    З гілки дуба злетіла велика сіра ворона і. голосно каркаючи, перелетіла на сосну.
    — Твій тато негідник! Твій тато негідник! Він не хотів, щоб ти з'явився на світ. Твій тато негідник! — глузливо каркала ворона. — Тікає від аліментів! Тікає від аліментів!..
    Слово «аліменти» Вітя вперше почув від Борі Жабського. Він усе знав, той Боря Жабський. У них у класі було кілька дітей із так званих «неповних» сімей, батьки яких розлучилися. Мар'яна Лещенко, Юра Дараган, Іра Таратута. Валя Залізняк… Жабський абсолютно точно знав, чий тато скільки платить отих аліментів, тих принизливих батьківських грошей, якими вони одкуповуються від своїх дітей. Один тато більше, другий менше… Але ніхто не тікав від аліментів Ніхто!..
    Звідкись із глибини саду налетів рвучкий холодний вітер, шарпнув Вітю за полу розстебнутої курточки, пронизав усе тіло крижаним колючим болем. Наче хотів нагадати, що нема вже в світі того теплого подиху, який хукав колись на маленького хлопчика, знайденого мамою у холодній зимовій капусті… Нема. Й не буде ніколи…
    Як же тепер жити? Як жити тепер на світі? Як прокидатися вранці після казкових нічних снів і дивитися в очі мамі? Як вірити тепер бабусі?
    Чому, ну чому ви мене обдурили? Для чого? Я ж вам так вірив! Так вірив! Так вірив!..
    Два великі чорні круки злетіли з-за дерев і сіли на землю неподалік. І походжали хазяйновито, раз у раз нахиляючи голови і дзьобаючи щось на землі.
    — Ну, чого ти? Чого? — тихо сказала Кіра-Добринка. — Хіба мама й бабуся винні?.. Вони ж хотіли як краще… Для тебе ж хотіли… Ти ж бачиш, вони страждають… Ти ж добрий і благородний. Я знаю. Ти допоможеш їм. Ти щось вигадаєш. Правда'?.. Ну. придумай, придумай щось…
    Круки знялися й полетіли.
    Скільки минуло часу, скільки хмар, байдужих і холодних, пронесло небо над Вітиною головою, він не знав і не відчував.
    …Вітя піднімався сходами повільно-повільно, як оті старезні Стефанія Стефанівна і Амадей Антонович із бабусиних спогадів.
    Він довго стояв перед дверима.
    Потім нарешті важко зітхнув і натиснув на ґудзик дзвінка.
    Двері відчинила мама. Схвильована, перелякана. З-за її плеча визирала бабуся Світлана.
    — Зайчику! Чого так пізно? — вигукнула мама і враз пополотніла, відступаючи. — Що?! Що сталося?!
    Вітя переступив поріг, ковтнув повітря й вигукнув одним подихом:
    — Тато загинув!
    Мама й бабуся Світлана заніміли.
    Не даючи їм опам'ятатися. Вітя знову ковтнув повітря і. поспішаючи сказати до сліз, випалив:
    — У школі сказали!.. Нещасний випадок… В одного хлопчика теж батько там… Була пожежа. Тато всіх рятував, а сам…
    Більше говорити він уже не міг Він обхопив однією рукою маму, другою бабусю Світлану, притулився всім тілом до них обох і плакав уголос, ридма. не стримуючись.
    І вони, обнявшись і пригортаючи його до себе, гірко плакали обидві.
    Так виплакують люди тільки велике непоправне горе.
    Вони прощалися сьогодні з татом, веселим, добрим, мужнім, чесним, працьовитим, щирим, благородним. — втіленням майже всіх можливих людських чеснот. Прощалися назавжди…
    Вітя лежав під маминим ліжком і. крекчучи від натуги, скручував дротом пружинну сітку. Дріт був сталевий, плоскогубці раз у раз спорскували, боляче прищіплювали пальці, але Вітя не відступав. Хто ж це зробить, як не він. Більше нікому. Час уже ставати господарем у хаті. Не все ж до дяді Васі й Альховки звертатися…
    А з темного закутка за шафою дивилася на нього Міс Таємниця.
    Відтепер це було її постійне місце.
    Вона лишалася з Вітею на все життя…
    

    
    

    

   

  

  

   

    Чарівний талісман
   

   

    
     Дитинству мого дорогого Володимира Максименка присвячую
    
    

    

    
    

    

   

   

    

     Розділ перший,
     у якому ви знайомитесь з нашими героями. а також із собакою Бровком і всі разом звичайнісінько, без жодних чар вирушаєте у ліс по гриби
    

    
    

    Сонце визирнуло з-за гори Мурави, глянуло на Гарбузяни і всміхнулося… Воно щоранку всміхається, коли встає й кидає свій перший погляд на наше село.
    Та й хіба можна втриматися від радісної усмішки, коли дивишся з неба на наші Гарбузяни?.. Кращого села немає в цілому світі. Знаєте пісню:
    
     
      Стоїть гора високая,

      попід горою гай,

      зелений гай,

      густесенький,

      неначе справді рай…

     

    
    Так то точнісінько про наші Гарбузяни співається.
    І гора, і гай. і річечка (Голубенька називається). І хати білі у буйних садках потопають, і луг. і левада, і три верби схилилися над Голубенькою («де в'яжуться човни…»). А в Голубеньці й латаття, і жабуриння, і ряска — ну геть-чисто все. що треба для незабутньої мальовничості пейзажу. Недарма наш земляк поет Андрій Лопата створив неповторні талановиті рядки:
    
     
      Гароузяни мої, Гароузяни!..

      Синьооке дитинство моє…

     

    
    Немає місця кращого на землі!.. Але сонце всміхається не лише тому, що милується нашими Гарбузянами. Є в нього, в сонця, ще причини для усмішки…
    Он воно зазирнуло у віконце крайньої над річкою хати і ковзнуло своїм променистим поглядом по веснянкуватому обличчю русявого хлопчика років дванадцяти, який солодко прицмокує губами крізь сон. Це перший з героїв нашої правдивої розповіді — Марусик. Не дивуйтесь, що в нього дивне ім'я. Насправді він Сашко. Але в ранньому, синьоокому, як пише Андрій Лопата, дитинстві мати запинала його хусточкою і він був схожий на дівчинку. Тато жартома прозвав його Марусею. Ім'я приліпилося, і став він Марусиком.
    Звичайно, я розумію, давати прізвиська непедагогічно, але що вдієш, коли з давніх-давен існує ця негарна, непедагогічна звичка Навіть славетний римський імператор Гай Юлій Цезар не вберігся від цього. Бо оте Цезар — не що інше, як вуличне прізвисько (що означало чупринистий, волохатий). І прізвисько це стало потім загальним, називним для означення царственого титулу. Отже не гнівайтесь, що герої наші матимуть прізвиська… Але підемо слідом за сонцем.
    Он воно зазирнуло у сусідню з крайньою хату. Цього разу не у вікно, а на горище, де в духмяному сіні розкинувся на ковдрі замурзаний смаглявець.
    Це теж Сашко. Але Сашко Циган. Іншого прізвиська йому й не придумаєш. І батько його був Циган по-вуличному. і дід, і прадід… Бо такі ж чорняві й темношкірі. А справжнє прізвище їхнє Непорожні. І з циганським родом-племенем нічого спільного вони не мають.
    Та сонце кличе нас далі, у сусідній з Непорожніми садок.
    Там під грушею на розкладачці згорнувся калачиком довготелесий білявий хлопчина.
    Ви не повірите, але й він Сашко. На цьому кутку Гарбузян. який зветься романтично і незвичайно — Бамбури. — найулюбленіше ім'я — Сашко. Отже погодьтеся, прізвиська на Бамбурах просто необхідні. Тим паче, що вони необразливі, навіть ніжні. Третього Сашка звуть Журавель. Правда, прозвали його так не на честь прекрасного птаха, а за схожість з колодязним журавлем (він майже на дві голови вищий за своїх друзів).
    Безтуроотно сплять наші герої і не уявляють навіть, який незвичайний день щойно почався для них. як у несподівану пригоду він їм готує…
    А втім, сонечко підморгує нам і запрошує зазирнути ще в одне місце.
    Пробачте, на цей раз — у собачу будку на Цигановому подвір'ї.
    Там. поклавши голову на волохаті, у реп'яхах лапи, дрімає здоровенний рудий Бровко.
    Він теж герой нашої незвичайної, але цілком правдивої історії і відіграє в ній дуже важливу, якщо не сказати вирішальну в певному розумінні, роль.
    Сонце лагідно зазирнуло під великі світлі, майже білі собачі брови і побачило синю безсовісну муху, яка саме в цю мить сіла Бровкові на ніс. Бровко, не розплющуючи очей, пересмикнув носом. Муха на якусь мить знялася, але тут же сіла знову і спокійнісінько почала потирати передні лапки, наче сиділа не на собачому носі, а на якомусь неживому предметі
    Бровко розтулив одне око. глянув на муху і блискавично клацнув зубами. Проте муха виявилася спритнішою за нашого пса. Вона встигла злетіти, продзижчала коло в нього над головою і знову сіла на ніс. Ну ви подумайте!.. Яке нахабство!
    Бровко розтулив друге око. мотнув головою і роздратовано гавкнув. Голос у пса був такий гучний і дужий і пролунав так несподівано, що зозуляста курка злетіла зі свого сідала на бантині й з відчайдушним кудкудаканням залопотіла крилами прямо над головою в Сашка Цигана.
    Сашко Циган прокинувся:
    — Тю!.. А киш! Хай ти…
    Але курка вже не чула. Вона вилетіла крізь горищні дверцята, чіпляючись за щаблі драбини, на подвір'я Хлопець солодко потягнувся, перевернувсь на правий бік і заплющив очі. Але сну вже не було. Сон одлетів.
    Покрутившись іще трохи. Сашко Циган знову потягнувся, сів. трусонув головою і примружився на сонячний ранок. Знизу чути було голоси батьків і чмихання мотоцикла. Батьки їхали на роботу — тато в поле, мама на ферму.
    «Ану його! Рано як! — подумав хлопець з досадою. — Клята курка збудила ні світ ні зоря… А втім… — Сашко не вмів довго засмучуватись. — Нічого страшного. Значить, підемо сьогодні по гриби. Скільки збираємось — і все просипаємо».
    Збадьорений цією думкою, хлопець підхопився, підскочив і — ой! — боляче вдарився головою об бантину. Але. спускаючись драбиною вниз, він уже веселенько щось мугикав.
    Гарна була в Сашка Цигана вдача. Оптимістична.
    Батьки вже поїхали — дирдиркання мотоцикла віддалялося.
    Намочивши під умивальником два пальці і протерши ними очі. хлопець заскочив на кухню. На столі стояв прикритий рушником сніданок. Сьорбнувши з чашки молока і куснувши пиріжка з сиром. Сашко Циган сунув надкушений пиріжок до кишені, схопив у кутку кошика і гайнув надвір.
    Бровко вискочив з будки і привітно заметляв хвостом.
    — На! — надкушений пиріжок зник у Бровковій пащі так блискавично, що важко було навіть устежити, як це трапилося. — До лісу підемо. По гриби! — Хлопець одв'язав пса. і той відразу застрибав, намагаючись лизнути господаря в ніс. Коли б він умів говорити, то зараз сказав би: «Ех! Якже я люблю волю! Як я люблю кудись іти з тобою! Недаремно я тебе сьогодні так рано збудив. Недаремно! От побачиш, сьогодні неодмінно трапиться щось незвичайне!»
    Те. що повинно трапитися щось незвичайне. Бровко передчував усім своїм собачим серцем. Собаки завжди передчувають важливі події, і якби могли про це розказати, люди б уникли багатьох несподіваних неприємностей.
    …Марусик усміхався крізь сон. Йому снилися вареники з вишнями. Раптом один із вареників розліпився і голосом Сашка Цигана закричав:
    — Ану вставай, сонько! Чуєш!
    Другий вареник теж розліпився і гавкнув на Марусика. Марусик здригнувся і розплющив очі. У розчиненому вікні стирчало дві голови — хлоп'яча і собача.
    Одна належала Сашкові Цигану, друга — його псові.
    — Га? — лупнув на них Марусик спросоння.
    — Гав! — озвався Бровко.
    — Вставай, кажу, крокодиле! По гриби підемо! Швидше! — вигукнув Сашко Циган.
    — Єсть! — Марусик по-солдатському скочив з ліжка.
    На відміну від Сашка Цигана, він довгенько хлюпався під умивальником, пирхаючи і бризкаючись на всі боки Він любив умиватися.
    — Ану тебе! — нетерпляче вигукнув Циган.
    — Гав! Гав! — підтримав його Бровко.
    — Одну хвилиночку! Чистота — запорука здоров'я! — заспокоїв їх Марусик. швидко-швидко витираючись рушником.
    Зате на сніданок Марусик. так само, як і Сашко Циган, часу не витрачав. Сьорбнувши компоту і куснувши хліба з салом, він вигукнув:
    — Я готовий!
    Надкушений хліб із салом зник у Бровковій пащі чи не швидше, ніж пиріжок.
    Утрьох вони бігом подалися в садок до Журавля.
    Та навіть утрьох збудити Журавля виявилося справою не такою й легкою.
    На вигуки, гавкання і навіть штурхани Журавель тільки дриґав ногами і, не розплющуючи очей, повертався на другий бік.
    — Вставай! Ти що! — гукав Сашко Циган.
    — По гриби ж ідемо! Вставай, чуєш! — кричав Марусик.
    — Гав! Гав! Гау! — басовито вторив Бровко.
    Та Журавель тільки сопів і дриґав ногою. Він любив поспати. Особливо вранці, коли так солодко спитьс я і коли сняться найцікавіші сни. Журавель свої сни пам'ятав добре і любив розповідати.
    Тому прокидатися зараз він не мав аніякісінького бажання.
    Нарешті Циган побігу сіни, схопив кухля з водою і хлюпнув Журавлю на голову.
    Лише тоді Журавель розплющив очі. мотнув головою й сів на розкладачці.
    — Що таке? Горить десь, чи що?
    — По гриби йдемо, чуєш! — гукнув Сашко Циган.
    — Давай швидше! — квапив Марусик.
    — Гав! Гав! — озвався Бровко.
    — Тю! То не можна було просто сказати? Треба було ото обливатися…
    — Як же тобі скажеш, коли ти спиш.
    — Тільки ногою дриґаєш.
    — А мені снилося ніби ми на «Москвичі» кудись ідемо… — розтягнув губи в добродушній усмішці Журавель. — Утрьох, і Бровко з нами. Не хотілося з машини вилазити…
    — От Журавель!
    — Тут по гриби треба йти. а він на «Москвичі» катається.
    Журавель нарешті підвівся з розкладачки, і одразу стало видно, наскільки він вищий за своїх друзів. Вон и ледве сягали йому до плеча.
    — Хлопці! — згадавши щось, замислився Журавель. — Я не можу… Я матері обіцяв зробити повітку…
    — Та ну тебе! Ніколи з тобою не виберешся нікуди! — сердито закричав Сашко Циган. — Завжди тобі щос ь треба — то дрова рубати, то воду носити, то…
    — Пізніше зробиш! Як повернемось. — махнув рукою Марусик.
    — Умиватись не треба Ти вже вмитий. — сказав Сашко Циган.
    — Точно! — засміявся Марусик.
    Журавель несподівано забігав на одному місці, високо піднімаючи довгі ноги, потім зірвався й побіг по подвір'ю. Оббіг навколо хати і шугонув у розчинені двері
    — Ха! Спортсмен!
    — Олімпієць!
    Минула хвилина, друга, третя… Журавель не виходив.
    Хлопці перезирнулись і мовчки рушили в хату.
    Журавель сидів за столом і. мружачись від задоволення, наминав просто зі сковороди яєчню, запиваюч и її кисляком з величезного кухля.
    Ні слова не кажучи, хлопці дружно схопили стілець за ніжки й одсунули його разом з Журавлем від стола.
    — Та що ви. хлопці! Я ж голодний! З учорашнього вечора нічого не їв. Я ж і до лісу не добреду.
    Але друзі були невблаганні.
    Бровкові дістався шмат ковбаси і коржик з маком. Зітхнувши. Журавель узяв велику корзину, і вони рушили.
    

    
    

    

   

   

    

     Розділ другий,
     у якому ви потрапляєте у Губанівський ліс, де біля таємничого озера відбувається несподівана зустріч, під час якої наш вірний Бровко поводиться зовсім незрозуміло. Жаб'яча лапка
    

    

     
     

     Стежка до лісу вела понад річкою крутим берегом, в'юнилася серед кущів верболозу.
     Мокрі росянисті гілки раз у раз черкали хлопців по щоках, лоскітно струшуючи холодні краплі за комір.
     Сашко Циган, який ішов попереду, іноді навмисне придержував чи відтягував гілку, щоб вона хльоснула Журавля, який простував за ним.
     — Ой! — скрикував Журавель. — Не треба!
     — Не буду! — спокійно казав Сашко Циган і через кілька кроків знову відтягував гілку.
     — От стривайте. — сказав Журавель. — Я вам краще сон розкажу, який мені сьогодні приснився. Ще перед тим. як ми на «Москвичі» їхали. Значить, так… Іду я. значить, лугом… по той бік Голубеньки…
     Сонце світить, коники у траві стрекочуть…
     — Жаби кумкають… — втрутився Марусик.
     — Та не перебивай! Іду я. значить, лугом… у бік річки, у бік села. Усі Бамбури на тому березі переді мною як на долоні. Хати наші на узгір'ї, садки, городи, стовпи високовольтні… І раптом бачу: здіймається в небо над моєю хатою повітряний змій. Та обережно. Цигане! Ну тебе! І на тому повітряному змії якась, бачу, людина… Вчепилася руками, летить, як на дельтаплані. Придивляюсь…
     — А то вчителька математики Таїсія Миколаївна. — знову втрутився Марусик.
     — Та не перебивай же! Ну!.. Придивляюся, значить… Ато — Карабас-Барабас… Кіно «Пригоди Буратіно» по телевізору, пам'ятаєте… Летить, борода віялом, зуби конячі щирить… Я дивлюсь, і мене зовсім не дивує, що казковий Карабас-Барабас на повітряному змії над нашими Бамбурами летить. Наче так і треба… — Журавель замовк.
     — Ну? Ну й що?.. А далі що? — спитав Марусик.
     — Нічого… А далі ми вже на «Москвичі» ідемо…
     — Якісь у тебе сни. Журавель, як у рябої кобили. — кинув через плече Сашко Циган.
     — Які є. - зітхнув Журавель. — А взагалі… Цікаве все-таки явище — сни. Уві сні може відбуватися все що завгодно. І ти цьому віриш. Уві сні ти літаєш — без крил, без нічого, просто відштовхуєшся від землі, крутиш ногами і летиш. І це тебе аніскільки не дивує. Уві сні це абсолютно нормально. Наче так і треба. Взагалі що б не відбувалося уві сні. хоч би які найдивовижніші речі — ти цьому віриш. Цікаво! Правда?
     — Ну. так то ж уві сні, - глибокодумно кинув Сашко Циган.
     — А взагалі скільки ужитті різних загадок, таємниць, незрозумілого… Цікаво жити на світі! Правда? — Журавель обвів навколо широко розкритими захопленими очима і зітхнув.
     Почалися переліски. Голубенька звернула ліворуч, попід густу кучеряву діброву, а хлопці пішли прямо, у темні обійми так званого Губанівського лісу, що починався одразу височенними щогловими соснами, між яких купчилися зарості ліщини, черемхи, глоду та іншого лісового розмаїття. І враз густо пахнуло лісовим духом, який неможливо описати, але в якому всі пахощі перебиває неповторний грибний запах. Недарма цей ліс назвали Губанівським (майже усіма слов'янськими мовами «губи» — це «гриби»),
     — Ех. кінчається літо. — зітхнув Сашко Циган.
     — Мда… — й собі зітхнув Марусик. — Ще трохи — і до школи…
     — А мені вже й хочеться. — усміхнувся Журавель.
     — Та! — махнув рукою Сашко Циган — Хоч би не обманював.
     — А я не обманюю. Чесно. — знов усміхнувся Журавель.
     — Ну й дурень! — одрізав Сашко Циган.
     — Теж мені радість! — пхикнув Марусик. — Знову уроки, домашні завдання, «трудові навички», «сідай, двійка»… Тьху!
     — Найкраще у навчальному процесі — це канікули. — прорік Сашко Циган.
     Журавель хотів щось заперечити, але Циган перебив його:
     — Не дратуй мене! Що ти не скажеш — буде неправда Любиш ти удавати з себе зразково-показового…
     Аж гидко слухати!
     Журавель ніяково усміхнувся і знизав плечима Він був на півроку старший за своїх друзів, але вчилися вони в одному класі, жили поряд, і. як ви вже. мабуть, помітили, ватажком серед них вважався Сашко Циган Марусик йому підспівував. А Журавель пас задніх. Тому що був добрий, поступливий, м'який вдачею, страшенно не любив сварок і суперечок. Про таких кажуть: «Хоч у вухо вбгай, хоч до рани прикладай».
     І він не ображався, коли хлопці кепкували з нього. Звісно, при бажанні Журавель міг легко постояти за себе, хоча б надававши їм потиличників (він спокійно впорався б з обома). Але він лише простодушно усміхався на їхні глузи — вони наче одскакували від нього, як горох від стіни. Така вже була в нього вдача.
     Хлопці не зупиняючись ішли все далі й далі у глиб лісу. Вони добре знали грибні місця, а місця ті були неблизько. Бровко як навіжений ганяв по заростях, раз у раз гавкаючи на якусь тільки йому видиму лісову живність.
     З-за дерев тьмяно блиснула чорна водяна гладінь… То був Бакай. Лісове озеро.
     Казали, що воно не має дна — таке глибоке. І ще казали, ніби колись давно жив у ньому водяник, який затягав людей і тварин під воду. Може, то був величезний сом чи інша якась водяна потвора — хто його зна (бо казали те все старі забобонні люди). Та хоч було це дуже давно, слава в озера лишилася недобра. Десь колись пропало теля, і сліди його начебто обривалися на березі Бакаю… Колись, заблукавши, хтось нібито чув на озері чиїсь відчайдушні крики… Та що й казати — коли вже починають балакати про якесь місце, що воно таємниче й загадкове, то воно таки стає і таємничим, і загадковим. Уже від самих тих балачок. І хоч би яка була людина оптимістична й насмішкувата, наближаючись до такого місця, вона мимохіть примовкає й замислюється. Примовкли й хлопці.
     І тут…
     Тільки, будь ласка, не кажіть, що ви б не злякались і не… Бо я вам не повірю.
     Так от. Примовкли хлопці. І тут… Глип! На березі озера біля самісінької води сидів незнайомець.
     Те. що це не просто якийсь дядько, а саме таємничий незнайомець, хлопці вирішили одразу, з першого погляду. Причому, як потім з'ясувалося, вирішили одночасно всі троє, кожен окремо, не змовляючись. Такий у нього був вигляд. Незвичайний. І таємничий. Одягнений він наче по-міському. Але на голові мав старого солом'яного бриля, потемнілого й обшарпаного, яку діда-баштанника. Та головне, звичайно, не бриль. Головне було — голова. Лобата, як у казкового мудреця. Великий ніс. Сиві кошлаті, ніби приклеєні, брови, з-під яких насмішкувато позирають примружені очі. І великий, розтягнутий в усмішці рот… На таких людей і в натовпі обертаються. А тут. уявляєте, глухий ліс. безлюддя та ще й озеро з недоброю славою. Було від чого завмерти й зупинитись здивовано.
     Завмер і Бровко, піднявши передню лапу. Та лише на одну мить. Наступної миті він раптом заметляв хвостом, прищулив вуха і кинувся лащитися до незнайомця…
     То було так несподівано й так неймовірно, що хлопці ще більше здивувались. Гавкун Бровко, найгавкучіший з усіх собак на Бамбурах. який не пропускав не лише чужих, а й своїх, не обгавкавши їх як слід, раптом, мов кошеня, почав лащитись до незнайомого дядька… Хлопці ошелешено перезирнулись.
     І тоді незнайомець несподівано заговорив.
     — A-а. привіт! — усміхнувся він так. наче навмисно їх тут чекав. — Здоровенькі були!
     — П-привіт! — перший відгукнувся Журавель.
     — 3-здрастуйте!.. — в один голос мовили Сашко Циган і Марусик.
     Незнайомець знов усміхнувся, і усмішка та була привітною і навіть симпатичною.
     — Чудове місце… Гарне… — Незнайомець, примружившись, подивився на озеро. — Несподівано, чаклунськи гарне…
     Тільки тепер хлопці побачили, що в лівій руці незнайомець тримає довгастий прямокутник темно-сірого картону, на якому були накреслені чорні лінії, що за обрисами нагадували Бакай. І те. що картон був темно-сірий. а лінії чорні, збільшувало таємничу підозрілість.
     Поряд із незнайомцем на землі лежала пласка дерев'яна скринька.
     — А… а ви хто? — спитав Сашко Циган.
     В очах незнайомця застрибали лукаві бісики.
     — А ви як думаєте?
     — Хто його зна… — непевно знизав плечима Циган. Хлопці теж мовчки повели плечима.
     — От бачите… Недогадливі ви… — Незнайомець враз перестав усміхатися й насупив брови. — Чаклун я… Чарівник.
     Незнайомець говорив без усмішки, цілком серйозно.
     — Що-о? — у Марусика витягнулося обличчя.
     — Тю!.. — розгублено усміхнувся Журавель.
     — Дядько жартують! — махнув рукою Сашко Циган. — Смаленого дуба правлять. Не бачите? Що ми — маленькі, чи що?.. Чаклунів не буває. То тільки в казках.
     — Ваша справа. Можете не вірити. Мені-то байдуже. Але я не жартую. Хочете — доведу?
     Хлопці знову перезирнулися — в котрий уже раз.
     — Ну… ну… доведіть! — задерикувато мотнув головою Сашко Циган.
     Марусик і Журавель завмерли й затамували подих.
     — Тільки не отак відразу. От вам жаб'яча лапка… — Незнайомець підняв із землі суху жаб'ячу лапку і простягнув Сашкові Цигану. — Це не просто лапка. Це чарівний талісман. Той. у кого він. може задумати будь-яке бажання — і воно здійсниться.
     — Та ну… — недовірливо усміхнувся Сашко Циган, але жаб'ячу лапку взяв.
     — Задумати можна лише одне бажання. Отже… І коли бажання здійсниться або захочеться його одмінити, треба сказати: «Досить мені того…» — і передати талісман іншому. — Незнайомець глянув на озеро, потім угору на дерева і враз спохмурнів, заквапився: — Ну. йдіть, хлопці, йдіть. Бо он сонце за сосну сідає, освітлення міняється…
     І він злегка відштовхнув од себе Бровка. Пес відразу схопився і подався у глиб лісу.
     Хлопці квапливо попрощалися і навіть з якоюсь полегкістю побігли за Бровком.
     

     
     

    

   

   

    

     Розділ третій,
     у якому Бровко знову поводиться не так, як завжди. Жмурки на озері… піду додому», — каже Марусик
    

    

    
    

    Вони бігли мовчки, не розбираючи дороги, просто у той бік. куди подався Бровко. Нараз вони почули його басовитий гавкіт десь далеко праворуч. І звернули туди.
    — О! Загавкав! У свинячий голос! — прохекав на бігу Сашко Циган. — Було б раніше гавкати. На… на незнайомця… А то…
    — Ага, — хекнув у відповідь Марусик. Журавель хекав собі мовчки.
    Бровко чекав їх на галявині. Він сидів, схиливши голову набік, і винувато позирав на хлопців. «Вибачте, хлопці. Вибачте, дорогі, - говорив його погляд. — Сам не знаю, що зі мною сталося, чому це я так дивно поводився із тим незнайомцем… Сам не знаю…»
    І тільки тепер, може, хлопці по-справжньому зрозуміли, що ж таке з ними трапилося.
    Сашко Циган розтиснув кулак. Суха жаб'яча лапка лежала в нього на долоні.
    — Ну!.. — прохопився Марусик.
    — Тю! — почухав потилицю Журавель.
    — Та! — вигукнув Сашко Циган і зробив рух, збираючись викинути жаб'ячу лапку.
    — Стривай! — зупинив його Марусик.
    — А ти що — віриш? — засміявся Циган, проте лапку не викинув.
    — Не вірю. Але що ми — не встигнемо? Викинути ніколи не пізно. Не хочеш — давай мені, - Марусик простягнув руку.
    — Чого це тобі? — Сашко Циган умить затиснув кулак. — Ач. швидкий! Переб'єшся!
    — А чого ж ти?
    — Нічого.
    — Слухайте! А ходімте глянемо, що він там робить. Га? — сказав Журавель. — Справді якийсь дивак. Я таких зроду не бачив.
    — От-от! І я зроду… — підхопив Марусик. — «Сонце сідає… Мені поспішати треба…» Може, він… — Марусик стишив голос. — Може. він… в озері живе?..
    Не можна сказати, що Марусик був такий уже закінчений боягуз. Ні! Але природа наділила його дещо хворобливою фантазією, і. коли ішлося про щось небезпечне або ж незрозуміло-загадкове, та фантазія малювала Марусикові такі яскраві картини, від яких і в найвідчайдушнішого сміливця затрусилися б жижки.
    — Скажеш! — махнув рукою Сашко Циган. — Може, ти ще й роги в нього набачив?
    — Роги не роги, але скільки ще тих загадок, таємниць у природі. І снігові люди, і племена різні невідомі… - Марусик багатозначно примружився. — Ти бачив, яка в нього голова?
    — Та ну тебе з твоїми таємницями! Просто розіграв нас дядько і все. Подивився на тебе. Бачить, дурні хлопці. Відсталий елемент. Вірять у загадки природи. І розіграв. Сміється, мабуть, зараз, аж гай шумить. — Сашко Циган підморгнув.
    — От і ходімте глянемо, як він сміється. — сказав Журавель. — Мені дуже кортить ще раз на нього подивитися. Хоч здаля.
    — Ходім. А я що… — Сашко Циган знизав плечима.
    — Тільки так. щоб він нас не бачив. А то… — Марусик одвів очі. щоб хлопці не помітили, що немає в них зараз великої мужності й відваги. — Просив же чоловік не заважати…
    — Авжеж, — погодився Журавель. — Заважати не будемо. Здаля тільки глянемо. І все.
    — Ходімо! — рішуче, по-командирському сказав Сашко Циган. — А голова… Мало які голови бувають у людей. От у тебе, Марусик, теж голова… на кавун схожа. І нічого. Живеш.
    Хлопці рушили назад, до озера. І знову сталася дивна річ.
    Бровко, що. як завжди, біг попереду, раптом спинився (мабуть, зрозумівши, куди вони йдуть), обернувсь і винувато заметляв хвостом.
    «Е, хлопці, ні!.. Як собі хочете, але я туди не піду. І вам не раджу». Він стиха гавкнув, припав на передні лапи, наче вклонився, скочив і побіг убік.
    — О! — багатозначно підняв догори палець Марусик. Сашко Циган і Журавель тільки мовчки перезирнулись. Далі до озера йшли пригнувшись, крадькома, пильнуючи, щоб не тріснула й гілка під ногами. Аж от…
    — Ну! — схвильовано прошепотів Марусик. На березі нікого не було.
    Від того моменту, коли вони залишили незнайомця, минуло хвилин десять, не більше. Незнайомець наче ж не збирався одразу йти. Навіть навпаки. Відправив хлопців, щоб не заважали. І раптом…
    — Дивіться! — знову зашепотів Марусик, показуючи на озеро.
    Чорна вода Бакаю. що завжди вражала нерухомістю своєї дзеркальної поверхні, була зараз укрита брижами, наче хто пірнув у її непроникну безодню.
    — Га? — ледь ворушачи губами, прохрипів Марусик. — Що я казав?
    — Та ну тебе! — нервово сіпнув головою Сашко Циган. — Страхопуд нещасний! Сам боїться ще й інших лякає.
    — То. ма… мабуть, шишка з сосни впала, — криво усміхнувся Журавель.
    Справді, на поверхні води плавала соснова шишка.
    — А він де ж подівся? — промимрив Марусик.
    — Пішов, мабуть… — непевно підняв одне плече Журавель.
    — Авжеж, пішов! Звичайно!.. То, мабуть, художник. Хотів Бакай малювати. Забалакався з нами. Освітлення помінялось. Він плюнув і пішов.
    Як я вже казав. Сашко Циган не вмів довго сумувати. І зараз він не стільки вмовляв хлопців, скільки самого себе. І це йому вдалося. Він одразу повеселішав і вже був готовий кепкувати з друзів.
    — Ех ви! Страхополохи! Зайці нещасні!.. У час космічних польотів і електронної техніки в чаклуна повірили! Дикуни! Пігмеї!
    Мені соромно за вас! Швидше ходімо по гриби, а то й поганої сироїжки не знайдемо. Все без нас визбирають.
    — Та! — махнув рукою Марусик. — Не піду я. Нема настрою. Та й забув я зовсім. Мені мати загадувала яблуню обтрусити. Малинівку, а то пропадає. Я піду додому.
    — Отаке-е! — зневажливо протягнув Сашко Циган. — Теж мені герой! Ну й іди. А ми з Журавлем…
    — Ай справді… Щось пропав настрій. — ніяково глянув на Цигана Журавель. — Може, давай… Мені теж повітку треба…
    — Ех ви! Та ну вас! З вами зв'яжись. З вами щось робити… Тьху! Тьху! І ще раз — тьху!
    Присоромлені хлопці поодвертались.
    Та не одвертайтесь, хлопці! Чого ви одвертаєтесь? Якби ж ви не одверталися, а пильно глянули в очі Сашкові Цигану, ви б зрозуміли, що то тьхукає не він. а його характер гонористий і самолюбний. А сам Сашко Циган цілком з вами згодний. Йому теж страшенно не хочеться йти по гриби, а хочеться якнайшвидше вибратися з того лісу, тільки він соромиться признатися в цьому і ото тьхукає.
    Бровко зустрів їх за озером на галявині. Глянув на них уважно і похитав головою: «Ага!.. Вертаєтесь… А що я вам гавкав? Що? Ото слухали б мене краще. Не треба було йти до того клятого озера. Не треба!..»
    По дорозі додому вони не вимовили жодного слова.
    

    
    

   

   

    

     Розділ четвертий,
     у якому автор щиро вам радить: «Тримайте себе в руках!» — бо починаються події незвичайні і неймовірні. «Розпрягайте, хлопці, коні…»
    

    

    
    

    А тепер тримайте себе в руках. Якщо ви читаєте сидячи, то вхопіться міцніше за стільця, щоб не впасти. Але я раджу, починаючи з цього розділу, лягти краще на диван чи канапу і далі читати лежачи. Так буде безпечніше. Бо починається найголовніше-дивовижне й неймовірне…
    Це було того самого дня. тільки десь уже надвечір.
    Журавель порався біля повітки, лагодив скособочені двері і несподівано побачив Сашка Цигана. Вигляд у Цигана був такий незвичний, що Журавель упустив із рук обценьки і вони вдарили його по нозі. Проте Журавель зовсім не відчув болю. І «ой!», яке вирвалося в нього, стосувалося пише Циганового вигляду.
    — Ла-ла-ла-ла… — белькотів Сашко Циган, дивлячись на Журавля крутими від жаху очима. Губи в нього тремтіли.
    — Що?! Що таке?! — схвильовано вигукнув Журавель.
    — Ста-ло-лося… — тільки й зміг вимовити Циган.
    — Що? Що сталося?
    — Оте саме…
    — Що?
    — Жа-жа… жаб'яча лапка… — розпачливо видихнув Сашко Циган.
    — Що?! — Журавель відчув, як по спині в нього побігли колючі мурашки.
    Минуло не менше п'яти хвилин, поки Сашко Циган спромігся розповісти, що саме сталося. Розповідав він, затинаючись, повторюючи по кілька разів одне й те саме.
    Щоб не утруднювати вам читання, подаємо його розповідь у скороченні.
    — Ото як розійшлися ми по хатах, ходив я. ходив, тинявся-тинявся (а в кишені ж лежить «чарівний талісман» — жаб'яча лапка. Лежить, муляє мою душу). Я. звичайно, сміюсь. Знайшов дурнів! Вірити у якусь нісенітницю, у старі бабські забобони. Ну, яке-таке бажання може виконати ота висушена на сонці жаб'яча лапка? Дурниці! І все-таки… Ану дай, думаю, загадаю. Для сміху. Що б же ж його таке загадати? Думав-думав і надумав. О! Машину! Автомобіль! А що? Як загадувати, то вже загадувати. Не зошита ж у косу лінійку. Ходжу. Посміююсь. Ну, де ж там мій автомобіль? Де? Щось не бачу. Ха-ха!.. Держись, незнайомець з великим носом! Держись, жаб'яча лапко! Посміявся-посміявся та й годі про неї думати. Сів книжку читати. Читаю, захопився.
    Аж тут Кузьма-поштар пошту на велосипеді привіз. Розгорнув я газету. Дивлюсь — у газеті тираж грошово-речової лотереї. Мене щось одразу в серце — коль!.. Згадав я про отой білет, що нам колись тітка Галя у крамниці на здачу дала, як ми цукерки купляли. Ще ж, пам'ятаєш, казала: «Машину, хлопці, виграєте!»
    — Тю!.. Так-так! Точно! — закивав головою Журавель. — Я про нього й забув.
    - І я забув. А тепер тремтячими руками дістав я того білета. Він у мене в «Зоології» лежав. До таблиці. І… повіриш, думав, що тут і вклякну, дуба вріжу… Серце просто зупинилося і все. Глянь! — і він простягнув Журавлю газету й білет.
    Журавель узяв, провів пальцем по таблиці і сторопів:
    — Тю!
    — От іменно, що «тю»! Що ж тепер робити? — Сашко Циган безпорадно подивився на Журавля.
    — Як — що? Негайно брати машину та й квит! Га-га! «Запорожець». Усім класом кататимемось!
    — А… а жаб'яча лапка?
    — А… що папка? При чому тут лапка? Скільки людей виграють! Просто щасливий збіг обставин.
    — Ти думаєш?
    — Думаю!
    — Добре, що я до тебе одразу пішов, а не до Марусика. Він би. забобонний, розквоктався про жаб’ячу лапку. Такого б туману напустив. Я б не знав, куди йти, що робити.
    — Але йому треба все-таки сказати зараз, а то…
    — Та скажу, звичайно. Аякже. Ходімо!
    В тому, що Сашко Циган побажав саме автомашину, не було нічого дивного. Дивно було б навпаки, якби він побажав щось інше — літак, яхту абощо. Сашко Циган захоплювався автомашинами. Він збирав фотографії, вирізки, колекціонував сувенірні іграшкові моделі машин.
    Більшого знавця автомобілів, як наших, вітчизняних, так і закордонних, не було, мабуть, не лише в Гарбузянах, айв усьому районі…
    Марусик саме трусив малинівку. Вся земля піддеревом була рясно вкрита червоними запашними яблуками.
    Почувши, у чім річ, Марусик хитнувся і мало не впав з яблуні.
    — О! О! О!.. — аж застогнав він. злазячи на землю. — А ви казали! А ви казали! Ну й ну! — Він скривився, наче вкусив кислицю.
    — «Художник»! От вам і «художник»! Що ж тепер буде? Ой! Що ж тепер буде?..
    Сашко Циган стурбовано глянув на Журавля.
    — Ну, чого ти? Чого? — лагідно, наче хворому, сказав Марусикові Журавель. — Машину виграли, а він… Візьми себе в руки.
    Марусик якусь мить отетеріло кліпав очима, потім, наче схаменувшись, перевів погляд на Сашка Цигана.
    — Ага. Машину… Справді… Це добре… Але все одно… все одно… страшно.
    — Ну, чого страшно? Чого, дурненький? Подумай! — терпляче вмовляв його Журавель. — Навіть якщо той незнайомець і не художник, хоча я не вірю, то що ж страшного?.. Ну… ну захотілося йому довести, що… — І прекрасно! Спасибі йому. Він собі довів, а нам — будь ласка, машина. Що ж страшного? Добре! Для нас добре, а не страшно.
    — Все одно… — не здавався Марусик. — Все одно… Якось…
    А взагалі… Хіба сталося щось неймовірне, казкове? Був тираж, випав виграш. Усе нормально.
    — Авжеж! — наче прокинувся Сашко Циган. — Авжеж! Усе нормально. Хтось же мусив виграти. І виграли ми. Це ж здорово!
    Хай живе грошово-речова лотерея! Слава тому, хто її придумав! Радіти треба, а не… Ех ти, Марусик! — І він хвицнув Марусика ногою, або. як у нас кажуть, дав йому киселю.
    І це стало наче поштовхом для зміни настрою.
    — Та ви розумієте, хлопці, що сталося?! В нас буде своя машина! Справжня! «Запорожець»! — підскочив Сашко Циган.
    — Га-га! — і собі незграбно, наче лелека, підстрибнув Журавель. — Водити навчимось. У подорож гайнемо. У Сибір, на Далекий Схід… Недарма мені такий сон сьогодні приснився. Про «Москвича». Недарма.
    Заусміхався й Марусик.
    — Взагалі машина — це таки непогано. Навіть добре. Тільки… чи видадуть її нам?
    — Ну, то дурниці! — махнув рукою Сашко Циган. — Батьків підпряжемо. Подумаєш! Головне, що виграли! От що головне!
    З вулиці почулося дирчання мотоцикла. То повернулися з роботи Циганові батьки.
    Батько Сашка Цигана Павло Максимович Непорожній, смаглявий і чорночубий, з ледь помітною іскрою сивини, з широкими плечима і могутніми мозолястими руками, не був ледарем. Люди з такими руками, як правило, ледарями не бувають.
    І в колгоспі він ніколи не пас задніх (за що його й висунули на бригадира), і в себе вдома хазяйнував справно. Хата стояла як лялечка, дерева в садку аж гнулися від плодів, на городі чого тільки не було! А великий мурований льох був схожий на станцію метро.
    Мати — Ганна Трохимівна Непорожня, русокоса голубоока красуня, — була схожа на свого чоловіка. Така ж хазяйновита й працьовита. І на свинофермі, і вдома по господарству поралася, не знаючи втоми.
    Все було начебто гаразд.
    Єдине, що не дуже влаштовувало їхнього сина Сашка Цигана. — це те, що батьки й від нього вимагали такої ж хазяйновитості. Але, маючи дванадцять років і бурхливий темперамент заводіяки і отамана, хіба ж дуже хочеться поратися на городі або в саду? На цьому ґрунті між старшим і молодшим поколінням Циганів виникали конфлікти.
    «Еге! — ображено чухався після них Сашко. — Хазяйнуй, хазяйнуй. А як до мотоцикла, то: «Одійди! Не чіпай!» Хай же вам Бровко хазяйнує після цього!»
    Отже, як ви розумієте, для Сашка Цигана виграш «Запорожця» мав ще й принципове внутрішньосімейне значення.
    «Що мені тепера ваш мотоцикл! Ха-ха! У мене машина!»
    Батьки не одразу второпали, що й до чого.
    А коли второпали, не одразу повірили. І тільки коли їм було показано і білет, і таблицю, мати вигукнула «ой!» і вдарила руками об поли, а батько радісно зареготав:
    — Диви!.. Справді!.. Виграли!.. От малишня! Машину виграли. Це ж треба…
    У цей час саме повернулися з роботи й Марусикові батьки — тато Семен Семенович Байда і мама Байда Марія Омелянівна.
    Семен Семенович був колгоспний бухгалтер.
    Більшість людей при слові «бухгалтер» чомусь уявляє собі худого, лисого, у дротяних окулярах чоловіка.
    Семен Семенович усім своїм виглядом заперечував таке уявлення. Це був кругловидий, рум’яний, завжди усміхнений здоровань.
    Марія Омелянівна, симпатична веснянкувата блондинка, працювала у відділенні зв’язку, тобто на пошті.
    Господарство в них велося не так бездоганно, як у Непорожніх. І хата була не така чепурна, і в садку, і на городі не той порядок, і льох був схожий не на станцію метро, а на лісову землянку.
    Майже одночасно з Байдами з’явилися й родичі Журавля.
    Я кажу «родичі», бо з батьків у Журавля в наявності була тільки мама. Катерина Іванівна Сирокваша, та ще бабуся, Горпина Улянівна Сагайдак. Тато. Полікарп Степанович Сирокваша. десь повіявся шукати безтурботного парубоцького життя, ще як малий Журавель не вмів і говорити. Отже слова «тато» Журавель так ніколи й не вимовив…
    — Сусіди! А йдіть-но сюди! — загукав Павло Максимович. — Ідіть швидше. Ви ж іще нічого не знаєте!
    І, коли всі підійшли, закричав на повні груди:
    — Наші козаки машину виграли! «Запорожця»! В лотерею.
    Тут, дорогі друзі, наберіться терпіння і почекайте трохи. Зробіть, як кажуть, паузу.
    Бо відбулася німа сцена. Яку гоголівському «Ревізорі».
    Особливо був вражений Семен Семенович. Так би мовити, професійно вражений. Його, як і всіх бухгалтерів світу, фінансово-матеріальні питання хвилювали надзвичайно гостро, до глибини душі.
    І коли він потім звіряв білет з таблицею, на його носі і на рум’яних щоках від хвилювання виступили дрібні крапельки поту.
    Жінки тільки сплескували руками і ойкали.
    А Журавлева мати Катерина Іванівна навіть пустила сльозу.
    — Я думаю, таку річ треба відзначити. — рішуче сказав Павло Максимович. — Ану, жінко, біжи в льох, тягни все, що є. А я стола надвір винесу.
    І завирувало все навколо. З усіх трьох льохів потяглися до столу наїдки. Не минуло й кількох хвилин, як усі Бамбури вже знали про щасливу новину.
    Довелося виносити ще два столи…
    Стільки добрих слів і побажань хлопці не чули за все своє не дуже багате на добрі слова хлоп’яче життя. До пізньої ночі співали Бамбури на подвір'ї у бригадира. Особливо часто заводили «Розпрягайте, хлопці, коні»…
    Причому співали її у новому, так би мовити, актуальному, злободенному на сьогодні варіанті:
    
     
      Розпрягайте, хлопці, коні

      Та лягайте спочивать.

      А я піду в лотерею

      «Запорожця» вигравать…

     

    
    — Ви жтільки. хлопці, той… глядіть, обережно їздіть, шалапути… А то…
    — Ага-га. Бо ондо у Васюківці один на «Жигулях» новеньких у кювет угнався… В одну мить новенькі «Жигулі» у старенькі обернулися…
    — А з Дідівщини хлопець «Москвичем» КрАЗа вирішив протаранити. Так од того «Москвича», вірите, тільки підфарник лишився…
    — …А я піду-гу в лоте-ге-рею-у-у «Запорожця»-га виграва-ать…
    На землю опустилася ніч. Порозходилися по хатах Бамбури. Поснули втомлені від переживань хлопці. Поснули й батьки.
    Тільки Бровко сидів біля будки, дивився на зоряне небо, про щось думав і раз у раз зітхав. Щось неспокійно було в нього н а серці…
    А коли сонечко знову усміхнулося на наші Гарбузяни. то воно побачило, що Семен Семенович Байда, колгоспний бухгалтер, розмовляє із своїм заспаним сином Марусиком.
    — Ти не думай нічого, синку, — надаючи своєму голосові якнайбільшої лагідності, говорив Семен Семенович. — Просто мені цікаво. Як там було з тим лотерейним білетом? Подробиці деякі…
    — Та я вже не пам'ятаю, тату, подробиць. — розплющивши тільки одне око, сонно бурмотів Марусик.
    — А ти згадай, синку, згадай. Що ви купували? Коли? Почім? Хто платив гроші?
    — А яка різниця? Ну… ну… цукерки купляли. І лимонад. На свята це було. Травневі, здається.
    — А гроші? Г роші чиї були?
    — Спільні гроші. Трохи моїх. Ти мені перед святами дав. Пам'ятаєш? Трохи Циганових. Журавля трохи.
    — А скільки, скільки чиїх? Згадай, синку.
    — Та… та хіба це важливо? Хіба це має значення?
    — Просто цікаво. Пригадай, пригадай.
    — Ну… Моїх два карбованці, здається… Циганових, здається, карбованець з копійками. А Журавлевих копійок, мабуть, сорок…
    — О! Ясно. Я ж добре пам'ятаю, що дав тобі тоді два карбованці. Ясно! Ну, йди, синку, йди! Досипай. Вибач, що збудив. Іди!
    — А… а нащо тобі це?
    — Просто цікаво. Йди!
    І сонний Марусик, не дуже щось тямлячи, впав на подушку й одразу заснув.
    Відомо, що на другий день після опублікування таблиці в ощадкасу нічого ще й потикатися. Тим паче, ощадкаси у селі не було. Ощадкаса була в районі. Семен Семенович не хвилювався. Спокійно пішов на роботу.
    

    
    

   

   

    

     Розділ п'ятий,
     з якого ви дізнаєтесь, що таке два карбованці, а що таке карбованець з копійками (не кажучи вже про сорок копійок). Батьки і діти
    

    

    
    

    Чим займалися у той день наші герої, переповідати не буду. Тим паче, що нічим особливим вони не займалися. Ходили, тинялися по Бамбурах, намагаючись нікого не зустріти з односельців. Бо їм уже набридло розказувати про свій виграш і показувати щасливий білет. Та й показувати, чесно кажучи, було нічого. Павло Максимович ще вчора забрав у сина білет і сховав. Щоб ненароком не загубився.
    Отже, залишмо на якийсь час юне покоління і надамо слово їхнім батькам. Бо саме вони у той день (а точніше, вечір) стали головними дійовими особами.
    Після вечері Семен Семенович глянув виразно на дружину.
    Вона мовчки підбадьорливо кивнула.
    Семен Семенович рішуче кахикнув і попрямував до Непорожніх.
    Павло Максимович, повечерявши, сидів на ґанку і курив цигарку, задумливо дивлячись удалину. Раз у раз із рота його випахкували круглі кільця диму, чимось схожі на автомобільні колеса. Так, у всякому разі, здалося Семенові Семеновичу…
    — Добридень, чи пак добривечір, сусіде! Добривечір, дорогий! — почав Семен Семенович, усміхаючись сонцесяйно і привітио.
    — Вечір добрий, сусіде! — ґречно відповів Павло Максимович. — Як ся маєте?
    — Та нічого, дякую… А ви?
    — Спасибі, теж нічого…
    — Ви знаєте, сусіде, — мовби між іншим сказав Семен Семенович. — Я завтра якраз їду в район, у фінвідділ. То можу заодно отого хлоп'ячого білета в ощадкасу завезти. Щоб часу не гаяти. Бо його ж іще у Київ на перевірку посилатимуть. Давайте!
    Павло Максимович якось дивно глянув на Семена Семеновича і враз став червоний, як мак.
    — Гм… — він опустив очі. насупив брови, потім знову пильно глянув на сусіду. — Гм… Не турбуйтеся, любий. Не турбуйтеся. Я мотоциклом із самого раночку завезу. Мені не важко…
    — Та нащо ж, сусіде, власний бензин витрачати, як я на колгоспному «бобику»…
    — А мені у район однак треба. У сільгосптехніку.
    — Овва! Чого це раптом, сусіде?
    — Того самого, сусіде, чого й вам у фінвідділ.
    Запала напружена тиша.
    — Вбачаю у вашій впертості, сусіде, прихований задум. — звузив очі Семен Семенович. — І я вбачаю. У вашій, сусіде, настирливості.
    — Шкода, сусіде, шкода, що ви так говорите.
    — І мені вельми жаль.
    — Між іншим, якщо вже на те пішло, мушу, сусіде, нагадати, що. коли ото діти купляли цукерки і тітка Галя, продавщиця, дала їм на здачу лотерейного білета, то у спільних грошах мого сина було два карбованці, а вашого — карбованець з копійка ми. І пише тому, що мій син добрий і поступливий, білет узяв додому ваш син.
    — Ну, знаєте, це. сусіде, смішно. При чому тут два карбованці і карбованець з копійками? Недобираю!
    — А при тому, що два карбованці, вибачте, більше, ніж карбованець з копійками. Це у першому класі проходять. Шкода, що ви не добираєте.
    — Але білет коштує п'ятдесят копійок. І на карбованець з копійками можна купити не один навіть, а принаймні, вибачте, два білети. Це теж проходять у першому класі.
    Знову запала хвилинна мовчанка.
    — Так не дасте?
    — Був би дурний, якби дав.
    — Нзвпаки, сусіде, навпаки… Був би розумний. Ех! Скільки живу поряд з вами і не знав, що ви, пробачте, такий!
    — Це я. значить, такий?! Я?! Це я. значить, прийшов до вас і почав вициганювати білет! Ха! Ну, красиво! Кра-си-во!.. Ви. сусіде…
    — Це… це не я. сусіде, а ви. сусіде… Ви! Ви! — аж захлинувся Семен Семенович.
    — Що?.. Що?.. — Павло Максимович звузив очі. — Ви. здається, хочете щось сказати!.. Ну. кажіть, кажіть!
    — Хай вам ваш Бровко скаже! Я такого говорити не вмію…
    Вони вже не говорили, а кричали.
    Бровко, почувши, що хазяїн підвищив голос, і собі люто загавкав на Семена Семеновича.
    Бамбури принишкли.
    Ще вчора гаряче вітали вони сусідів з виграшем і співали «Розпрягайте, хлопці, коні…», а зараз, почувши сварку, вже стиха хихикали.
    І не подумайте, будь ласка, що у нас на Бамбурах живуть люди погані, недоброзичливі. Ні! Усі гарні люди. Тільки ви ж знаєте, як розвинене в нашого народу почуття гумору. І це почуття ну просто примушувало у даний момент хихотіти. Не можна було втриматися.
    Хлопці саме сиділи у Цигановому садку і їли яблука.
    Хвилину тому вони жваво обговорювали маршрут першої подорожі на власному «Запорожці».
    Сашко Циган наполягав на південному варіанті: Херсон — Одеса — Крим. Марусик схилявся до західного: Львів — Ужгород — Закарпаття. А Журавель одстоював східний: Урал — Сибір — Владивосток.
    Тепер вони примовкли і, затамувавши подих, слухали батьків. Слухали, опустивши очі. не наважуючись глянути один на одного.
    Марусик зітхнув і поклав надкушене яблуко на траву.
    Журавель повагався і теж поклав, хоч то вже був недогризок, а не яблуко.
    Сашко Циган густо почервонів і закусив губу.
    У пригніченому мовчанні вислухали вони всю розмову до кінця.
    — Ну. я піду. — не підводячи очей, тихо сказав Марусик.
    — Ы я… — зітхнув Журавель.
    Сашко Циган мовчки одвернувся.
    У Семена Семеновича були білі очі й темні плями на обличчі.
    — Щоб… щоб… щоб ти більше не смів водитися з тим Циганчуком! Чуєш! — затинаючись вигукну в він. побачивши сина.
    У Марусика дрібно затремтіло підборіддя, він хотів щось сказати, але не зміг, захлинувся і голосно заплакав.
    — От-от! Тільки й вмієш рюмсати! — як чайник кипів Семен Семенович. — Кожен може тебе обдурити. Ніколи, ніколи з тебе нічого не вийде! Нічого в житті ти не досягнеш. Нічого ніколи не матимеш Проживеш, як той горох при дорозі. Хто не йде. той скубне.
    Довго ще вивергався, мов вулкан. Семен Семенович, доки мати Марія Омелянівна не зупинила його.
    — Досить уже! Досить! Доведеш його до того, що він заїкатися почне.
    Зовсім інша картина спостерігалась у хаті Непорожніх. Там наступальний бій почав син.
    — Мені… мені… мені соромно! — закричав він. вбігаючи в хату.
    — Овва! — спокійно підвів голову батько і примружив одне око. — Що таке? Чого це ти раптом засоромився? Ич. який сором'язливий став!
    — Нащо… нащо ви так балакали з Семеном Семеновичем? Хіба можна?..
    — А як мені було з ним балакати, коли він…
    — Треба було віддати йому того білета! Віддати! Справді в Марусика було більше грошей… І однак це наша спільна машина… Спільна! Усіх трьох.
    — Ти диви! — обернувся батько до дружини. — Наше козеня стає дибки. Мабуть, хоче, щоб я йому добрих бебехів дав. — і вмить перемінився в лиці, гримнув на сина: — Ану цить! Воно мені… воно мене ще вчитиме!.. Ану!
    І…
    Подальшу розмову батька з сином переповідати не будемо, щоб не травмувати вразливих читачів.
    Скажемо тільки, що після тієї розмови, лежачи на горищі й тихо схлипуючи, хлопець думав: «Ні! Нема правди на світі! Нема!.. І нащо я бажав, нащо я вигравав ту машину? Щоб тільки вважалось, ніби вона наша, а насправді батько не дозволить і пальцем приторкнутися, як до мотоцикла.
    «Почекайте, поки виростете, поки права одержите. Тоді кататиметесь скільки влізе». Спасибі вам у шапочку! Ні! Не хочу!»
    Ех, яка ж то страшна мука, коли ти бачиш, коли ти відчуваєш, що батьки твої щось не так роблять, що вони не праві!..
    І яка ж то безвихідь!
    Батьків же не поміняєш. Батьки ж даються людині раз і на все життя.
    З самого народження вони для тебе… Вони для тебе — найрозумніші, найдобріші, найсправедливіші з людей земних.
    І раптом…
    Якби ті батьки знали! Якби вони тільки знали! Так ні! Вважають, що вони непогрішимі. Не доведеш їм. не переконаєш.
    Ти не можеш бути правий, бо ти дитина!
    Ех, які ж вони дорослі, ті батьки! Які вони безнадійно дорослі!
    Отак у муках і переживаннях і заснув Сашко Циган…
    І не чув він. звичайно, лежачи на горищі, як у своїй кімнаті кректали й бубоніли його батьки.
    — Ну… ну. скажи, га? Хіба я не правий?! Ну…
    — Ага…
    — Я тобі чесно кажу, я ж хотів… хотів… Ото. думав, покурю і піду до нього. Чесне слово!.. Піду й скажу: «Сусіде. — скажу. — а сідаймо, сусіде, на мотоцикла та їдьмо у район. Здамо білета на ваше прізвище Ви ж, сусіде, бухгалтер, освічена людина, справу маєте з фінансами, хай буде на вас записано, поки хлопці не підростуть…» Чесне слово, отак думав… А він… Ех!.. Прийшов і — наче я собі!.. Ну!
    — Не хвилюйся. Павлушо. годі. Знову до ранку не спатимеш…
    — Я не хвилююсь, але… Оту-то… — Павло Максимович гупнув себе важезним кулаком у груди, аж у матраці дзенькнула пружина. — Отуто… наче хто мені ножа встромив і повертає, повертає… Запідозрити мене, що я… собі!.. Ну!
    У матраці знову жалібно дзенькнула пружина.
    І, немов луною прокотившись через два садки й два городи, дзенькнула їй у відповідь пружина в тахті сусідської хати. Там теж не спали.
    — Стільки років жили душа в душу! Стільки років! — драматично шепотів Семен Семенович.
    — Ех-хе-хе! — зітхала Марія Омелянівна.
    — І я завжди… Ти ж пам'ятаєш, як я… І на правлінні, і… А він…
    — Ех-хе-хе! — знову зітхнула Марія Омелянівна
    — І що ж я — собі, чи що?! Я ж хотів якнайкраще… по-людськи хотів. Хотів зареєструвати. Оформити офіційно, щоб… він же в цьому не тямить… щоб нотаріально записано було… в документах… що машина, мовляв, належить усім трьом. І до повноліття поставити на консервацію… А він… От!..
    — Та не кури. Сенчику! Ти ж кинув. Серце знову болітиме. Я тебе прошу. Не кури.
    — Та обидно ж! Обидно! — вдарив себе в груди Семен Семенович. — Наче я собі!.. Ну!..
    І дзенькнула пружина в тахті, покотилася луна через два садки й два городи. І забриніла тонким звуком у пружині ліжка Циганових батьків
    Ну й складні ж ті дорослі! Ну й складні ж вони люди. Нічого іноді не зрозумієш.
    

    
    

   

   

    

     Розділ шостий,
     у якому наші герої задумують і здійснюють рішучу операцію «На! Тепер ти загадуй…»
    

    

    
    

    Заснув Сашко Циган і… одразу ж прокинувся. Наче й не спав зовсім.
    Сонечко, як завжди, усміхалося з неба. Весело щебетало на деревах птаство. Рохкала у хлів і льоха. Життя було прекрасне.
    Але хлопець умить згадав учорашні події, і світ затьмарився для нього, як у найлютішу негоду.
    «Ні! Так далі жити не можна!» — подумав він. і раптова рішучість охопила його.
    Він швидко зліз з горища і, навіть не снідаючи, подався до Марусика.
    Марусик іще спав. Уві сні обличчя його було печальне і скорботне.
    — Альо! — торкнув його за плече Сашко Циган.
    — Га? — перелякано розплющив очі Марусик.
    — Вставай! Годі спати. Треба вирішити, як нам жити далі.
    — Що? — не второпав спросоння Марусик.
    — Ти як хочеш, а я думаю втекти з дому. — важко зітхнув Сашко Циган.
    — Як?!
    — Звичайно. Втечу та й усе. Хай собі їздять на тій машині скільки влізе. У мене вчора з батьком… розмова була.
    — І в мене, — зітхнув Марусик.
    — Нецікаво мені стало вдома. Розумієш? Нецікаво.
    — А куди ж тікатимеш?
    — Не знаю ще…
    — Слухай, — несподівано збадьорився Марусик. — Надовго втекти, звичайно, важко. Все одно міліція знайде й поверне. А от на кілька днів, щоб провчити їх, — це можна. Тоді й я з тобою. Га?
    — Давай! Хоч на кілька днів… — Сашко Циган навіть повеселішав. Відверто кажучи, він і сам не уявляв, як він утече.
    — Ну, а куди тікатимемо, як ти думаєш? — спитав Марусик. Він звик, що ідеї надходять від Сашка Цигана.
    — Ну… я думаю… — Сашко Циган насупив брови що мало означати задуму, — я думаю… краще за все… у ліс.
    — У ліс? — скривився Марусик.
    — А що? У македонському курені сховаємось.
    — А їстимемо що?
    — Щось із собою візьмемо. А тоді Журавель піднесе. Гриби збиратимемо, ягоди…
    — Гриби-и… — знову скривився Марусик. — Уже збирали… Хай вони сказяться! Може, все-таки не в ліс? Га? Якось воно у лісі все-таки…
    — Ну, ти все-таки!.. І втекти хочеш, і щоб усе було, як дома на печі. Уже ж з'ясували, що той незнайомець абсолютно не страшний. Навіть навпаки. Може, щось нам ще й порадить. Гарне… Як зустрінеться…
    — Ну, гаразд! — махнув рукою Марусик. — У ліс, то в ліс.
    — У ліс? — скривився Марусик.
    — А що? У македонському курені сховаємось
    — А їстимемо що?
    — Щось із собою візьмемо. А тоді Журавель піднесе. Гриби збиратимемо, ягоди…
    — Гриби-и… — знову скривився Марусик. — Уже збирали… Хай вони сказяться! Може, все-таки не в ліс? Га? Якось воно у лісі все-таки…
    — Ну, ти все-таки!.. І втекти хочеш, і щоб усе було, як дома на печі Уже ж з'ясували, що той незнайомець абсолютно не страшний Навіть навпаки Може, щось нам ще й порадить. Гарне… Як зустрінеться…
    — Ну, гаразд! — махнув рукою Марусик. — У ліс, то в ліс.
    …Журавель порався біля скособочених дверей повітки, які він так і не полагодив ні позавчора, ні вчора Тому так рано і встав
    Побачивши друзів, він здригнувся — дуже вже рішучий вигляд вони мали А коли друзі виклали йому суть справи, Журавель сумно зітхнув.
    — А я? Мене, значить, кидаєте?
    — А тобі тікати нічого В тебе нема причин Та й їсти нам носитимеш, — сказав Сашко Циган. — І тобі ж треба… ондо повітку… і дрова, і воду…
    Журавель ще раз зітхнув, але сперечатися не став Не вмів він сперечатися.
    Македонський курінь хлопці виявили торік зовсім випадково, коли ходили по гриби
    Він стояв на краю западини серед густих кущів і був майже непомітний. Сплетений з міцних гілок, укритий товстим шаром почорнілого злежалого листя, він, здавалося, стояв тут цілу вічність
    — Ого! — виглянув Журавель. — У ньому, мабуть, ще Александр Македонський жив.
    Він саме тоді читав книжку про Александра Македонського
    Так і прозвали вони його — македонський курінь І якось, коли їх застала в лісі гроза, вони ховалися в курені від дощу Було затишно, пахло грибами, прілим листям і глицею Десь угорі шамотів у кронах дерев дощ, блискало і гриміло, але в курінь не потрапляла жодна краплина
    Довго потім хлопці з приємністю згадували македонський курінь.
    Його побудували, мабуть, туристи-грибники, що частенько навідували на машинах наш Губанівський ліс.
    Найкоротший шлях до македонського куреня пролягав повз Бакай Та хлопці, не змовляючись, звернули вбік і дали доброго гака, обминаючи озеро. Хай йому грець! Ніхто його, звичайно, не боїться, але просто неприємно дивитися на нього А для чого, питається, робити те, що неприємно?!
    Як завжди у переломні вирішальні моменти життя, настрій був тривожно-урочистий. Не хотілося ні говорити, ні слухати
    Йшли мовчки.
    Сашко Циган і Марусик несли по великій торбі з харчами. Журавель ніс дві ковдри.
    У лісі тихо було, хоч мак сій. Наче ліс разом із ними переживав урочистість моменту
    Вони ледве розшукали курінь Двічі проходили повз нього і повертали потім назад. Десь має бути отут, а не видно…
    — Не знайдуть, — впевнено сказав Сашко Циган. — Раз ми не одразу знайшли, ніхто нас тут не знайде.
    — Ага, — сказав Марусик, і в голосі його було не стільки радості, скільки прихованого суму
    Журавель м'явся, переступав з ноги на ногу. Йому не хотілось розлучатися з друзями
    — А може… може, давайте гриби пошукаємо, — несміливо запропонував він
    — А що, давайте, — підтримав Сашко Циган
    І гайнули хлопці по гриби
    Той, хто збирав коли-небудь гриби, знає, яка то заразлива штука, — тільки почни. І як воно заспокоює. Всі думки з голови — фіть! — і нема Всі почуття з серця — геть Ні про що не думаєш Одне тільки на умі — гриб! Де ти, голубчику, де ховаєшся — чи під оцим здибленим опалим листям, чи під отією згорбленою глицею? А коли усміхається тобі удача, ти вже нічого не чуєш, нічого не бачиш, не помічаєш. Голову до землі — і як той пес мисливський.
    Сьогодні хлопцям щастило як ніколи А коли щастить, і час летить мов на крилах. Сонце вже повернуло на вечірній пруг, коли вони нарешті схаменулися Грибів у кожного було — повні торби
    — Що з ними робити? — знизав плечима Сашко Циган, коли підійшли до куреня
    — Може, хай Журавель додому забере? — сказав Марусик.
    — Ні! Ні! — замахав руками Журавель. — Я й свої вам залишу. Бо одразу ж зрозуміють, де я був І вас почнуть шукати в лісі.
    — О! Правильно! Розумно! — похвалив його Сашко Циган. — У тебе іноді каструлька варить.
    — Ви їх посушіть, — порадив заохочений похвалою Журавель. — На гілки понахромлюйте, як ото білочки роблять.
    — Зупинись, — сказав Циган. — У мене вже слів нема вихваляти твій розум Не виснажуй мене. Іди вже додому А то зірвеш нам усю операцію.
    Журавель скривився, наче в нього боліли зуби.
    — Іди! — повторив Сашко Циган. — А то стемніє, самому боязко буде йти.
    — Ви ж тут обережніше… З вовками й ведмедями не заводьтеся, — пожартував на прощання Журавель.
    Після того як він пішов, Сашко Циган і Марусик деякий час мовчали, потім Циган сказав:
    — А мені тут подобається. Ніхто не дорікає, моркву не шкребе
    — Ага, — без особливого захоплення кивнув Марусик
    — Хай!. Хай вони тепер ділять ту машину… хоч пилкою ріжуть Я її, щоб мене тепер просили, не хочу.
    — І я, — вже зовсім щиро підхопив Марусик
    У лісі темніє швидко. Тільки зайшло сонце, і — не встиг озирнутися — хоч в око стрель
    Сашко Циган хотів запалити вогнище, але Марусик гаряче запротестував:
    — Ні! Ні! Ще страшніше буде. Давай спати вкладатися
    Циган не став наполягати
    Загорнувшись у ковдри, вони лежали у цілковитій темряві, чекаючи сну Але сон не приходив. Десь недалеко тріснула гілка. Щось наче ухнуло…
    — Що… що це? — прошепотів Марусик. — Хо… ходить хтось…
    — Та ні. Спи.
    — Ох! Пропадемо ми тут ні за цапову душу.
    — Та ну тебе! — Сашко Циган намагався шепотіти бадьоро, але в самого дрібно тремтіло біля пупа
    Що не кажіть, лячно вночі у лісі
    Чито інстинкт далеких доісторичних предків прокидається (коли кожної миті можна було чекати нападу шаблезубого тигра, або печерного ведмедя, чи ще когось). Але навіть дорослий незатишно почувається вночі у лісі.
    Тому я цілком розумію наших героїв
    Коли довго не спиш, якось втрачаєш відчуття часу. Здається, минула година, а збігло всього лише п'ять хвилин І навпаки…
    Циган не міг би сказати, скільки минуло часу Аж раптом… Почулися кроки. Блимнуло світло ліхтарика І… В курінь хтось зазирнув.
    — А-а, давні знайомі! Привіт! Здоровенькі були!
    Циганові перехопило подих, наче хтось холодними пальцями стиснув горло. То був незнайомець…
    — Ну, як? Тепер переконалися?.. Тож-то…
    «Ні! Ні! Не хочу! Досить з мене…» — подумки вигукнув Сашко Циган
    Але незнайомець почув його.
    — Ну, це вже твоя справа. Не хочеш — не треба… Можна й відмінити. Ну, спи, спи! Тільки не забудь зранку передати чарівний талісман іншому…
    Світло ліхтарика погасло. Незнайомець зник Сашко Циган наче полетів у чорну безодню. І одразу прокинувся
    Ліс був сповнений пташиного гомону Десь угорі, просто над головою, лікар-дятел дбайливо вистукував сосну. Сонячне павутиння заснувало вхід у курінь
    Сашко Циган не міг навіть збагнути, чи то наснилося йому, чи справді зазирав уночі в курінь незнайомець. Настільки чіткою була згадка про нього, настільки виразно чувся його голос.
    «Ні, мабуть, таки сон», — вирішив він.
    Хлопець виліз із куреня. Ранковий ліс був такий гарний і веселий, що нічні страхи уявлялися тепер просто дивними і сміхотворними.
    «А навіть якби й зазирав уночі? Нічого страшного Він же нічого злого не робить. Навіть навпаки Чого ж боятися?»
    І таємничий незнайомець вже здавався йому навіть симпатичним
    Прокинувся й Марусик. З куреня вистромилася його заспана скуйовджена голова. Очі дивилися перелякано.
    — Привіт!.. Здоровенькі були! — весело вигукнув Сашко Циган. — Вилазь Снідати будемо.
    Він уже розпалював вогнище Ніде так смачно не їсться, як ранком у лісі Хлопці навернули трохи не півторби харчів
    — Цікаво, як там наші старі, — усміхнувся Сашко Циган
    Марусику хотілося зітхнути, він ледве стримався Він дуже переживав
    «Мої, мабуть, очей не зімкнули Тато курив цілу ніч, хоч три роки, як покинув. Він, коли дуже хвилюється, завжди закурює І потім йому погано. Мати корвалол пила й плакала…»
    Роздуми його перервав Сашко Циган
    — На! — сказав він і простягнув Марусику жаб'ячу лапку
    — Нащо? — здригнувся Марусик
    — Як «нащо»? Тепер ти загадуй Тільки гляди, не так, як я…
    — Та… Не треба. Не хочу я…
    — Як це не хочеш? Це ж, можна сказати, через тебе усе заварилось Я ж хотів викинути, пам'ятаєш А ти… Ні, візьми! Тільки дивись: не забери з магазину все під віничок. Не будь жаднюгою, — і Сашко Циган силоміць сунув жаб'ячу лапку Марусику в кишеню.
    

    
    

   

   

    

     Розділ сьомий,
     у якому наші герої переконуються, що дорослі — дуже складні люди. На Бамбурах знову співи
    

    

    
    

    Вони враз нашорошили вуха їм здалося, що здаля крізь хащі до них продирається дикий кабан або якийсь інший звір.
    Ламалися й тріщали гілки. Аж двигтіла земля під важкими швидкими стрибками
    Ближче… Ближче… Ближче…
    Вони вже збиралися дременути навтіки, коли з кущів вискочив… захеканий Журавель
    — Ану тебе! — в один голос полегшено вигукнули хлопці.
    — Ху! Ху! Ху! — пихтів, як компресор, Журавель, не в змозі вимовити й слова
    Нарешті він трохи одхекався і лише тоді видихнув:
    — Оххх!.. Там таке робиться! Таке робиться!.. Півночі мене допитували Ніхто не спав. Матері голосять. Батьки з ліхтарями понад річкою блукають… А сьогодні зранку твій, Цигане, батько на мотоциклі в район мотонув. У міліцію
    — Ой-йой! — аж присів з переляку Марусик. — Що ж це буде?
    Сашко Циган насупив брови:
    — Та-ак!.
    Потім зітхнув і спитав, наче без будь-якої цікавості, удавано байдужим тоном:
    — А… а білета вже здали в ощадкасу? Не знаєш?
    Журавель якось дивно глянув на хлопців, сунув руку в кишеню і витяг… лотерейний білет:
    — Ось він…
    — Що-о?!
    Не знаю, чи можна здивуватися більше, ніж здивувалися хлопці
    Журавель махнув рукою:
    — Та хай йому! Ото як прийшов я учора надвечір з лісу додому, там уже обстановка була неспокійна. Хоч паніки ще й не було «Не бачив?» — питають «Не бачив. Ми, — брешу, — посварилися трохи Вони кудись подались. А куди, не знаю» Година минула, дві Смеркло. Матері ваші дедалі більше нервують Батьки, правда, тримаються. Тільки сопуть похмуро А тоді раптом бачу, підходить твій, Цигане, батько до твого, Марусику, й каже… Хрипло так, приглушено: «Нате вам, сусіде, того білета лотерейного, везіть в ощадкасу» І простягає А той здивовано: «Та ви ж збиралися вранці самі!. Чого ж…» — «Не було коли… — І рукою махнув. — Беріть, ви ж просили» Твій, Марусику, брови як насупить: «Ні, — каже, — не хочу!» — «Та нате ж!..» — «Не хочу і все…» Той дає, а той не бере. Той дає, а той не бере. І обидва червоні, очі ховають, одвертаються Просто як діти Тоді твій, Марусику, замахав-замахав руками і втік у хату. А твій побачив мене й до мене: «На, синку, матері оддаси!» Силою білета мені в руку вклав і пішов Я — до матері А вона: «Та ти що! Не хочу! — І теж руками замахала. — Хай учителька цим займається! Таїсії Миколаївні оддаси…» Отак!. — Журавель усміхнувся й простягнув лотерейний білет Сашкові Цигану. — На! Сам Таїсії Миколаївні оддавай.
    Сашко Циган почервонів і одсахнувся:
    — Ні! Не буду
    — Та ти що? Це ж ти виграв.
    — Ну й що? А тепер я до нього й торкатися не хочу
    — Марусику… — ступив крок Журавель.
    — Ні! Ні! Ні! Мене не вплутуй! Я взагалі був проти. — І Марусик відскочив, наче Журавель тримав у руці не папірець, а палаючий факел.
    — Ну, знаєте… — почав був Журавель. Та Сашко Циган перебив його:
    — Не гарячкуй Білет у тебе, то хай у тебе й полежить А там видно буде…
    — От-от! Вірно! — підхопив Марусик, — А зараз гайда додому Ато…
    Журавель не вмів сперечатися.
    …Додому вони поверталися повз Бакай, найкоротшим шляхом Щоб швидше. І зловісне страшне чорне озеро не здалося їм зараз ні страшним, ні зловісним.
    Коли вони вже наближалися до Бамбурів, Марусик важко зітхнув
    — Не дрейф! — зрозумів його зітхання Сашко Циган. — Ну, подумаєш, потиличників пару дадуть. А навіть як і більше… Зате…
    — А я й не боюсь. Подумаєш, — знову зітхнув Марусик. — Просто маму жалко Як вони переживали, мабуть…
    Потиличників не було Були сльози, зойки і голосіння Навіть Семен Семенович одвернувся й витер сльозу
    А коли примчав з району на мотоциклі Циганів батько, він крекнув, побачивши сина, щось хотів сказати, але перехопив погляд дружини, ще раз крекнув, махнув рукою, сів на мотоцикл і поїхав у бригаду.
    І решта батьків теж заспішила на роботу
    А ввечері, коли всі посходились і лаштувалися до вечері, на дорозі раптом з'явився Кузьма-поштар. Він з такою силою накручував педалі, наче закінчував дистанцію велокросу на світову першість.
    З розгону вгнався на подвір'я Циганів і так різко загальмував, що отетерілий Бровко навіть не гавкнув, а лише здивовано роззявив пащу. Обличчя в захеканого Кузьми-поштаря було дуже збентежене й винувате.
    Спершу подумалося: це тому, що два дні він не розвозив пошту (бо гуляв у сусідньому селі на весіллі двоюрідної сестри). Але…
    — Ех, люди добрі, — жалібно скривився поштар. — Пробачте мені, якщо можете. Неприємно, ох, як неприємно приносити гірку новину, та хіба ж я винен…
    — Що таке? — сполошилася Циганова мати, Ганна Трохимівна.
    — Ох, краще б ви не від мене почули…
    — Та що таке? Кажи вже! — нахмурився Павло Максимович.
    — Та от… у газеті вчорашній поправка. У таблицю лотерейну вкралася помилка Замість трійки вісімка була надрукована. — І Кузьма-поштар, винувато похиливши голову, простягнув газету
    Павло Максимович подивився на газету, потім на поштаря, потім на дружину, потім на сина, потім на Семена Семеновича, який, стоячи на ґанку, уважно слухав, — і раптом… зареготав. Та так оглушливо, що Бровко аж присів і прищулив вуха
    — Га-га-га-га! Га-га-га-га-га!. А ми тут мало не той… не… Га-га-га-га-га!
    На хвилину завмерши, зареготала й Ганна Трохимівна, а за нею й Семен Семенович, і Марія Омелянівна, не кажучи вже про наших хлопців, які аж вищали від реготу.
    Кузьма-поштар, нічого не розуміючи, вирячився на цих дивних людей, які весело реготали, почувши таку невеселу новину
    — Сусіде! — загукав Павло Максимович своїм громовим голосом до Семена Семеновича. — Ну, сусіде! Це треба відзначити! Це треба відзначити! Неодмінно!.
    Години через дві надвечірні Бамбури знову сповнилися дзвінким співом. Тільки пісні були вже не ті, що напередодні
    «Ой, сусідко, сусідко, сусідко…» — обнявшися і, мов голубки, прихиливши одна до одної голови, виводили Ганна Трохимівна та Марія Омелянівна.
    А Павло Максимович та Семен Семенович густими голосами басили: «По опеньки ходила…» Тільки замість «По опеньки ходила, козубеньку згубила» співали: «По опеньки ходили, «Запорожця» згубили…» І при цьому сміялися, аж захлинались (так їм подобався їхній жарт)
    Хлопці дивилися на своїх батьків з ніжністю.
    Ох, ці дорослі!
    Які вони все-таки складні люди…
    

    
    

   

   

    

     Розділ восьмий,
     у якому ви знайомитеся з кіногрупою, а також з феноменальним талантом шестикласника Гриші Пасічного. «Ех ти! Артист!» Сварка
    

    

    
    

    Минуло кілька днів
    Пригода з лотерейним білетом потроху почала забуватися Життя, як пишуть у романах, входило в свою звичну колію І про чарівний талісман, про жаб'ячу лапку, не згадували.
    Журавель про неї, здається, зовсім забув. А Сашко Циган вирішив, що Марусик, мабуть, просто боїться загадувати І махнув рукою: боїться то боїться, його справа.
    Якось Сашко Циган поїхав з батьком на мотоциклі у район Після тієї пригоди з виграшем машини батько Сашка Цигана помітно подобрішав і став часто катати сина на мотоциклі.
    Марусик і Журавель сиділи на колодках біля воріт і лузали насіння.
    І враз побачили, як дорогою, здіймаючи куряву, прямо до них мчить машина.
    Бровко аж зайшовся, шалено рвучись на прив'язі.
    Не доїжджаючи до воріт, машина спинилася. То була «Волга» з шашками — таксі Тільки на лобовому склі косо застромлена довгаста табличка з написом «Кінозйомочна»
    Марусик раптом зблід як полотно. Та Журавель не помітив цього Вся його увага була зосереджена на машині.
    Троє дверцят відчинилися одночасно — як у кіно, коли ловлять злочинців і з машини вискакують детективи Вийшли четверо: троє чоловіків і одна жінка.
    Жінка була вже немолода, але вдягнена, як студентка, — у потертих джинсах, майці з емблемою авторалі й у велосипедній шапочці з довгим козирком.
    Височенний, з двома фотоапаратами на шиї чолов'яга захоплено сплеснув руками й вигукнув:
    — От село! Писанка! Ельдорадо!
    — А що я вам казав! Що? — самовдоволено зареготав товстун у білому капелюсі, збитому на потилицю. — Курнатовський сказав — значить, все! Завжди слухайте Курнатовського На вибір натури без Курнатовського їхати неможливо А з Курнатовським завжди буде все гаразд!
    Третій з чоловіків, худенький, щупленький, у великих темних окулярах, кисло кривився і мовчки крутив носом.
    — Гелію Борисовичу, а вам що, не подобається? — спитала жінка
    — Ммм… — невиразно промурмотів Гелій Борисович.
    — Не слухайте його! Цим художникам ніколи не догодиш Таке село! — Курнатовський здійняв догори руки. — Та гарнішого села нема на всій планеті!
    — Тож-то й воно! Надто вже гарне. Неприродно, — скривився Гелій Борисович.
    — Операторові подобається, режисеру подобається, мені подобається… Це головне А дивіться, які типажі! Ми тут ще й головного героя знайдемо, — Курнатовський жестом показав на Журавля й Марусика.
    І спершу жінка, а за нею й чоловіки попрямували до хлопців
    — Здрастуйте, хлопці! — підкреслено щирим голосом, яким завжди розмовляють городяни з сільськими хлопцями, привіталася жінка.
    Чоловіки мовчки кивнули.
    Марусик і Журавель чемненько підвелися з колодок. Марусик був у цю мить як з хреста знятий
    — Ми з кіностудії, — сказала жінка. — Я — режисер. Це — головний оператор Це — художник А це — директор картини. Знімаємо фільм для дітей Про пригоди сільських хлопчаків Шукаємо натуру, тобто село, де б можна було проводити натурні зйомки І кандидатів на ролі заодно шукаємо Як тут у вас, є гарні хлопці, жваві, з характером, щоб і в самодіяльності виступали, і вчилися добре? Га?
    Хлопці перезирнулися
    — Та що там питати! Оцей, по-моєму, за типажем абсолютно підходить, — Курнатовський кивнув на Марусика. — Точно за сценарієм Кирпатий, веснянкуватий… Абсолютно
    Тепер уже перезирнулися кіношники.
    Довготелесий оператор глянув на Марусика і підняв угору одну брову Що це мало означати — чи схвалення, чи сумнів, — важко було сказати…
    Щуплявий художник Гелій Борисович підбадьорливо усміхнувся Марусику — теж невідомо, чи співчуваючи, чи вітаючи його
    Марусик, здавалося, от-от знепритомніє.
    — А що? Можна. Спробуємо Спробуємо, — лагідно промовила режисерка. — Як твоє прізвище, хлопчику? Ім'я, адреса… — Вона вийняла з кишені джинсів блокнота Директор Курнатовський запобігливо простягнув їй авторучку.
    Прізвище, ім'я і адресу Марусика сказав Журавель. У самого Марусика відібрало мову.
    …Вже давно розвіялася пилюка після того, як поїхали кіношники, і Бровко вже замовк, заспокоївся, заліз у будку, а Марусик усе ще не міг прийти до тями
    Він важко дихав широко розкритим ротом, наче риба, щойно витягнута з води.
    — Ти що? Отетерів від щастя, чи що? Схаменись! — Журавель ляснув його долонею по спині
    Але Марусик не зреагував Не на жарт наполошений, Журавель ляснув його ще раз — з усієї сили Марусик поточився, мало не впав, і нарешті вимовив пересохлими губами:
    — Жа… жаб'яча лапка…
    — Що? — Журавель відчув, як у нього похололо в животі
    — Жаб'яча лапка, — повторив Марусик і перевів на Журавля скляний погляд. — Я ще вчора подумав, чого мені найбільше хотілося б. І вирішив — мабуть, стати кіноартистом. І от, бачиш…
    — Тю! — тільки й зміг вимовити Журавель.
    Аж тут почулося диркання мотоцикла, і до воріт під'їхали Сашко Циган з батьком
    Батько зсадив Сашка біля хлопців, розвернувся і зник за курявою
    Сашко Циган був обвітрений, розчервонілий, радісно збуджений.
    — Здорові будьте, хлопці! — бадьоро вигукнув він і раптом, пильно глянувши на них, здивовано підняв брови вгору. — Що це ви якісь, наче вас із криниці тільки що витяти? Що трапилося?
    

    І Журавель, збиваючись, почав розповідати, що саме трапилось
    Сашко Циган слухав, і на обличчі його мінялася, як то кажуть, ціла гама переживань: і здивування, і захоплення, і жаль, що його не було в цей час, і, не будемо приховувати, заздрість до Марусика.
    На закінчення Журавель поспішив додати:
    — Не хвилюйся, ні я, ні ти за сценарієм не підходимо За сценарієм їм треба веснянкуватого, кирпатого, саме такого, як Марусик
    — Гм… — задумливо гмикнув Сашко Циган. — Так кажеш, питали, чи є в нас гарні хлопці, жваві, моторні, з характером, щоб і в самодіяльності виступали, і вчилися добре, і взагалі… — Сашко Циган звузив очі — А про Гришу Пасічного ви не сказали?
    Марусик густо почервонів і одвернувся. Журавель розгублено усміхнувся, глянув на Марусика і знизав плечима.
    — Ну ви кадри! Я вам кажу!
    Гришу Пасічного знало все село. Жодного свята не було, жодного вечора, щоб Гриша не виступав у художній самодіяльності І як виступав! Такого успіху не мав ніхто. Ні наш гарбузянський соловейко — переможниця районної олімпіади доярка Ганна Тертична (колоратурне сопрано), ні баяніст — комбайнер Мирон Кандиба, ні акробати-механізатори брати Затягайло (Іван, Павло і Олександр)…
    Коли тільки оголошували: «А зараз виступить Гриша Пасічний», — зал уже вибухав оплесками І цей хлопчина таке виробляв, таке виробляв на сцені — глядачі аж боки рвали, за реготом не чути було половини слів А слова у виступі Гриші Пасічного мали неабияке значення. Тому що номер його називався «Художнє читання». Він читав гуморески Остапа Вишні, уривки з повісті Івана Микитенка «Гавриїл Кириченко — школяр», оповідання Панаса Висікана та інші смішні речі Здавалося, на сцені не один кирпатий веснянкуватий п'ятикласник, а цілий театр сатири То був талант, справжній талант! Як то кажуть — од бога
    — Не згадати Гришу Пасічного — це, знаєте… — презирливо скривився Сашко Циган.
    Журавель знову розгублено усміхнувся, глянув на Марусика Той червонів дедалі більше. Не дивлячись на Цигана, він пробурмотів:
    — А де… де його було шукати?. І взагалі… вони ж поспішали… ті кіношники
    — Не напускай туману в очі! — одрубав Сашко Циган. — Скажи, що сам хотів Сам випхався Слави забажалося. Не думав я, що ти такий… Артист!
    І тут раптом Марусика прорвало:
    — Ти… ти сам, а не я… Ти просто заздриш, що не ти… що не тебе… Звик завжди командувати, бути першим, а тут… Хтось йому, бач, носа втер Просто заздриш! І все!
    Сашко Циган розгублено завмер Журавель зі здивованим переляком позирав на Марусика
    Це був справжній бунт. Уперше в житті Марусик підняв голос проти Сашка Цигана. Та ще й як підняв!
    Що це буде зараз?
    Сашко Циган зблід, потім почервонів, потім знову зблід.
    — Ну… ну… ну й пень… Я заздрю! Йому! Ха! Та… та хай тобі жаби в болоті заздрять! Та я… та я після цього й знати тебе не хочу! Все! Ти мені більше не друг! Щоб і стежку забув до мене!
    Він круто повернувся й пішов геть.
    Журавель якусь мить розпачливо дивився йому вслід, потім обернувся до Марусика:
    — Нащо ти так?
    — А чого ж він? Чого? Завжди… Завжди давить… Йому все можна, а іншим нічого Набридло! Набридло! Проживу й без нього! Що я йому — горох при дорозі: хто йде, той скубне Я теж людина А ти… біжи за ним, як тобі його жаль! — І Марусик теж повернувсь і теж пішов геть. Тільки в інший бік.
    Журавель стояв і отетеріло крутив головою то на Сашка Цигана, то на Марусика
    Отак несподівано, неждано-негадано, ні сіло ні впало побили горшки хлопці.
    

    
    

   

   

    

     Розділ дев'ятий,
     у якому ви дізнаєтесь про пригоду на річці Голубеньці, про те, що відбулося потім і чим закінчилася наша незвичайна пригода
    

    Ця новина, дорогі друзі, вразила мене, можна сказати, у самісіньке серце Я в голову не клав, що таке може статися.
    З дитинства, з немовлячого, сказати б, віку були вони разом Не без того, звичайно, що іноді й сварилися, чубилися, билися навіть, але до вечора вже й мирилися
    Та цього разу вечір миру не приніс. Ні вечір, ні наступний ранок, ні день, ні знову вечір… Та й другий день, і третій, і четвертий…
    Журавель робив відчайдушні спроби помирити їх, але ті спроби лопалися, як бульки на воді.
    — Ач, роги показав! Я йому ті роги вкручу! Ще засвербить йому в носі! — цідив крізь зуби Сашко Циган і ні про яке замирення не хотів і слухати.
    Марусик теж бурмосився:
    — Не хочу-у!. І все! Не хочу-у!.
    Журавель розривався навпіл Половина тягла до Сашка Цигана, половина до Марусика.
    А головне, розривалося його серце Бо він бачив, що хоч і приндилися його друзі, але обидва переживали страшенно.
    Так-так, і Сашко Циган теж.
    Думають, що як ватажок, то вже й не переживає, зневажає всі тонкі почуття Та нічого подібного! Та, може, ватажки важче переживають, ніж неватажки. Бо й поплакати не можуть, не дозволяють собі А переживання, які приховуються, тамуються в серці, завжди важчі за ті, що вибалакуються, вискаржуються на людях.
    Бунт Марусика зачепив Сашка Цигана за живе І зрадила йому його легка вдача. Втратив він бадьорість свою і веселість Що називається, нудив білим світом Нічого йому не хотілося, ніщо його не радувало
    Ну, а Марусик — так той зовсім, як то кажуть, перевівся на смик — схуд, змарнів… Не Марусик, а сама тінь.
    Кіношники ж — анічичирк, ні пари з уст. Поїхали і як у воду канули. І де вони в ката поділися? Марусику вже й чекати несила.
    Одного дня тинявся він по селу без діла, і ноги якось самі собою принесли його до подвір'я Гриші Пасічного
    Гриша сидів на призьбі, вшнипившись у книжку Чи новий номер готував, чи просто так читав — хто його зна
    Марусик відчув себе раптом, наче злодій, спійманий на гарячому
    Став як укопаний і не міг зрушити з місця. І враз несподівана рішучість оволоділа ним Він кілька разів глибоко вдихнув і пішов до Гриші
    — Гришо!
    — Га? — стрепенувся той, відриваючись од книжки.
    — Тут недавно… кіношники приїздили… — Марусик одвів очі — Тебе десь не було. То вони мене записали. На зйомки. Фільм для дітей зніматимуть.
    — Та ну! — вигукнув Гриша і враз примружився. — А ти мене за носа не водиш?
    — О! — Марусик черконув себе відстовбурченим великим пальцем по шиї. — Хлопець їм потрібний Кирпатий, веснянкуватий… Але я… я їм скажу, як вони приїдуть, щоб вони тебе взяли…
    І, не давши Гриші опам'ятатися, повернувся й кинувся тікати
    Дома не встиг Марусик відхекатися, як прийшов Журавель
    Розмова не клеїлась Скільки не забалакував до нього Журавель, Марусик відмовчувався, відмахувався рукою А потім раптом дістав з кишені жаб'ячу лапку і простягнув Журавлю:
    — На!
    Журавель закліпав очима, він уже й думати забув про чарівний талісман після тої сварки
    — Візьми! — зітхнув Марусик. — Вона мені більше не потрібна. Тепер ти долю спокушай
    Журавель якось напівусміхнувся і прихилив до плеча голову:
    — Давай!
    І ледве встиг він сховати жаб'ячу лапку до кишені, як рипнула хвіртка і з'явився захеканий Гриша Пасічний
    — Слу-уха-ай!. — просто од хвіртки загукав він Марусику. — Чого ж ти втік, чудило? Ти ж мені толком розкажи, що то за кіношники і що вони таке зніматимуть… — Він повернувся до Журавля. — А то, розумієш: «Я скажу, щоб узяли тебе» — і навтіки! Хто ж так робить? От чудило!
    Марусик втягнув голову в плечі і, як спійманий горобець, зиркнув на Журавля.
    Журавель розплився в усмішці
    — Та то він до мене побіг Я його чекав У нас з ним справа одна А про кіношників тих толком і розказати нічого Ми отуто біля воріт сидимо, насіння лузаємо, раптом під'їздять… Тир-бир, ми кіно знімаємо про сільських хлопчаків, чи є у вас хлопці підходящі, щоб і в самодіяльності, і вчилися добре?.. Ну, ми зразу про тебе подумали… От і все.
    Але від Гриші не так легко було відкараскатися.
    Він іще не менше півгодини розпитував про кіношників: і які вони, і як були вдягнені, і що точно говорили, і як стояли, і як сіли, і як поїхали… Хотілося людині побалакати на цю тему Та й не дивно. Якби вам, друзі, світило знятися в кіно, ви б теж, мабуть, про це балакали
    Коли він нарешті пішов, Журавель ляснув Марусика по плечу:
    — Молодець! Я так і знав, що ти це зробиш
    — Та! — махнув рукою Марусик. — Я як подумав про ті зйомки… Кругом люди товпляться, витріщуються на тебе… Ні, це не для мене… Хай уже Гриша цим займається Він звичний
    Треба ж було Марусику щось говорити.
    Коли того ж вечора Журавель розказав Сашкові Цигану про все, той тільки хмикнув:
    — А мені що? Знімається, не знімається… Мені байдуже
    Але видно було, що йому не байдуже Зовсім йому не байдуже. Бо настрій у Цигана одразу покращав, очі засвітилися, і навіть якась пісенька замугикалася на губах.
    Та коли Журавель заговорив про примирення, Сашко Циган мовчки заперечно похитав головою Видержував марку
    Не захотів перший іти з поклоном і Марусик. Він, мабуть, вважав, що з його боку головне зроблено, — від кінозйомок він відмовився. Тепер, мовляв, слово за Сашком Циганом
    «Як легко посваритися і як важко помиритись», — із сумом думав Журавель
    Минуло ще кілька днів.
    Серпень того року був напрочуд спекотний Пекло й смалило немилосердно Температура сягала тридцяти п'яти… Єдиний порятунок — річка.
    Голубеньку нашу при всій до неї любові й повазі, на жаль, не можна назвати судноплавною магістраллю Океанські лайнери на неї не запливають. У більшості місць її спокійно перебродять корови.
    На Бамбурах була лише одна глибока місцина, де можна купатися І, хоч-не-хоч, Сашкові Цигану й Марусику доводилося там зустрічатися. І вони зустрічалися
    Журавель то до Марусика підпливе, побалакає, то до Сашка Цигана. А вони й погляду один на одного не кинуть, удають, ніби просто не помічають, не знайомі наче…
    От і цього разу так було
    Під берегом хлюпалася малеча А хлопці плавали посеред річки на глибокому Сашко Циган з одного боку, Марусик з другого А Журавель між ними… У воді було гарно, не хотілося вилазити І Журавель, плаваючи, співав на повний голос:
    

    
     
      Ой, на горі калина,

      Під горою малина,

      Калина-малина,

      Чубарики-чубчики,

      малина…

     

    
    

    Сашкові Цигану і Марусику, чесно кажучи, теж хотілося співати, але вони стримувалися Якось незручно співати, коли поруч твій колишній друг, який тебе зрадив Якось рот не розкривався.
    Зненацька Журавель зойкнув:
    — Ой! Ой, корчі схопили… ногу!. Ой, хлопці, як зводить! — Він занурився з головою, потім виринув і вже перелякано, пирхаючи, загукав: — Ой хлопці! Рятуйте! Ряту… — І знову занурився з головою.
    Першим кинувся до нього Марусик Він був ближче
    Підплив, вловив Журавля за руку, що на мить вистромилася з води, і не встиг опам'ятатись, як Журавель обхопив його руками
    І вони вже удвох занурилися з головою
    Буль-буль!
    «Ну, все! — майнуло в Марусика. — Пішли годувати раків!»
    Він одчайдушно замолотив руками й ногами, вириваючись Та Журавель тримав його міцно, як у лещатах.
    Проте від тих, мабуть, одчайдушних Марусикових рухів вони почали випливати Ще якась мить — і голова Марусика вже над водою.
    — А… а… а… — жадібно ковтає він повітря і помічає, що поруч Сашко Циган
    — Бий його по голові! А тоді хапай за волосся! — гукає Циган.
    — Не мо-о-жу… Він ме-е-не… держить… — ледве встигає вигукнути Марусик і знову занурюється
    І майже в ту ж мить відчуває удар по голові.
    «Ой! Це ж він замість Журавля мене вгилив», — останнє, що подумав Марусик.
    …Коли він прийшов до тями і розплющив очі, то побачив, що лежить на березі Його оточує цікава бамбуринська малеча, серед якої, як телевізійна вежа, стовбичить мокрий Журавель.
    — О! Нарешті! — побачивши, що Марусик розплющив очі, вигукнув Журавель. — Ну й налякав ти нас!
    — Ти… А ти ж як? — спитав Марусик, важко дихаючи
    — Одпустило… Тільки-но ти пішов на дно, корчі зразу одпустили. — Журавель винувато усміхнувся (не вмів Журавель брехати, і коли доводилося говорити неправду, він завжди винувато усміхався).
    Сашко Циган підвівся, теж винувато всміхнувся і сказав:
    — Ти пробач… я не хотів… я ж думав, що то він… Ваші макітри у воді такі схожі…
    Малеча зареготала
    Марусику нічого не лишалося, як теж засміятися А потім вони йшли додому й весело сміялися втрьох І ніхто з них не згадував про сварку, наче її й не було. Найвеселіше сміявся Журавель. Він підстрибував на ходу, захлинався, заливаючись радісним сміхом.
    — До речі, а як там… жаб'яча лапка… чарівний талісман? — спитав раптом Марусик.
    — О! Жаб'яча лапка! Будь здоров! — захоплено вигукнув Журавель.
    — Ти хоч побажав що-небудь?
    — Аякже!. Аякже!.. Побажав, звичайно! Аякже. І — справдилося! Справдилося! — Він лукаво усміхнувся
    Хлопці перезирнулися і… враз зрозуміли, що саме побажав Журавель. Через те побажання вони і йдуть зараз разом, і сміються, і радіють, і… Хоча і без усякого талісмана вони б, звичайно, помирилися Але… І тут де не взявся Бровко. Кинувся до хлопців, метляючи хвостом і припадаючи до землі, наче хотів сказати: «Ех, який же я радий, що все гаразд, що ви помирилися! Який же я радий! І як же я вас, хлопці, люблю!»
    І сонце, хоч усміхалося воно, дивлячись на наші Гарбузяни, завжди тільки вранці, а зараз вже було надвечір'я, не витримало і весело засміялося, виграючи іскристим промінням своїм на шибках вікон, на новеньких бляшаних покрівлях, на мереживних лініях електропередач, на садках, на левадах, на хвилях річки Голубеньки.
    І на щасливих обличчях наших героїв
    А вже тоді спокійно сховалося за крайнебо.
    Отака незвичайна пригода сталася в наших Гарбузянах. Хоча, якщо добре подумати, що ж у ній надзвичайного?
    Нічого надзвичайного в ній немає Нічогісінько Усі події цілком реальні, нічого неймовірного, а тим паче чарівного не відбулося. Звичайнісінький збіг обставин.
    А втім… Якщо подумати ще раз, то… хто його зна…
    Чесно кажучи, я дуже люблю надзвичайні події. Без них якось нудно жити на світі
    

    
    

   

  

  

   

    Повість про те, як школярі побували в доісторичному часі і чим це закінчилося
   

   

    

    
    

    

   

   

    

     Розділ І,
     у якому йдеться про Лесика, про Жору, а також про першу подію
    

    

    
    

    Лесик був фантазер
    Коли, наприклад, він бачив на вулиці перехожого, в якого випиналися лопатки, уява якось сама собою домальовувала на тих лопатках срібні крила, з холош незнайомця вибухав вогонь, і реактивний перехожий злітав у небо, щоб там наздогнати авіалайнер, відчинити на льоту двері й зайти в салон, перелякавши пасажирів. Починалися карколомні пригоди з погонями, бійками й таємницями
    Або коли Лесик дивився якийсь фільм і фільм закінчувався, то закінчувався він для всіх, але не для нього. Фільм крутився далі в його уяві.
    Те саме було й з книжками Після прочитання герої продовжували жити й діяти у Лесиковій фантазії. Виникали все нові й нові їхні походеньки Причому сюжети різних книжок перехрещувалися Том Сойєр і Гекльберрі Фінн потрапляли у Ліліпутію, зустрічалися з капітаном Немо, з графом Монте-Крісто, разом із Гаврошем опинялися на барикадах революційного Парижа тощо.
    Однокласники тільки очима кліпали.
    Навіть староста Стьопа Чичибабін, який не дозволяв собі дивуватися, щоб не втрачати авторитету, і той хмикав:
    — Хм!.. От вигадує!.. Ну й Мюнхгаузен!
    Жора — цілковита Песикові протилежність.
    Жора — абсолютний реаліст. Серйозний, поміркований. Недарма його прозвали Жора Комп'ютер. Він — відомий на всю школу юний технік, конструктор і винахідник Його діючі моделі різних машин і механізмів постійно експонуються на станції юних техніків, на різних конкурсах і виставках Жору торік навіть показували по телевізору
    Лесик і Жора — друзі Живуть в одному будинку, на одній площадці. В школі сидять за однією партою
    Але Жора ставиться до Лесика з дружньою поблажливістю, як ставляться старші до молодших Хоча, до речі, старший саме Лесик (щоправда, всього лише на півтора місяця). Та такий уже закон: серйозність і позитивність завжди старші за балакучість і легковажність
    Коли Лесик починає фантазувати, Жора щоразу каже зі зверхньою усмішкою:
    — Ну! Це несерйозно
    Хоча ніколи не перебиває і слухає до кінця з цікавістю Час від часу Жора «впливає» на Лесика:
    — Ну, що ти, чесне слово, як маленький У шостий клас уже ж перейшов… Зараз такий час. Комп'ютеризація суспільства… Вперше з'явився інструмент, що поліпшує не фізичні якості людини, а її розум, інтелект. Незабаром у кожного буде особистий мікропроцесор… А ти — як дитина Граєшся у різні фантазії.
    Лесик якось не витримав:
    — До речі, Монтень сказав, що ігри дітей — зовсім не ігри На них треба дивитися як на найзначніше, найглибокодумніше заняття цього віку
    Жора дуже здивувався:
    — А… а звідки ти знаєш… про Монтеня?
    — Тато сказав, — чесно зізнався Лесик
    — А… хто такий Монтень?
    — Точно не скажу. Якийсь француз… Чи то філософ, чи то письменник… здається… До речі, і наше знайомство з комп'ютером теж починалося, як ти пам'ятаєш, із гри. Ото як ми грали у «ліс», діставалися своєї хати, тікали від лісових мешканців… Не так?
    — Ну, то ж зовсім інше! Що ти порівнюєш!. То гра, так би мовити, функціональна, з науковою навчальною метою… От вибрав би ти собі щось функціональне… якесь захоплення Як не подобається майстрування, фотографував би, марки збирав. Було б і цікаво, і корисно…
    Але в Лесика з «функціональними захопленнями» нічого не виходило Пробував він і фотографувати, і збирати марки, і грати в шахи. Та йому скоро набридало, і він кидав Соромно признатися, але навіть малювати Лесик не дуже любив (хоча здібності в нього були безперечно — це відзначали і тато-художник, і художник-дід) Протягом місяця Лесик міг не взяти до рук ні олівця, ні пензля.
    — Ну, що ж, — казав тато. — Силувати не будемо Силою ще нікого не зробили Рафаелем. І взагалі досить на нашу сім'ю й двох художників.
    Лесикові цікаво було тільки фантазувати
    Отакі це хлопці
    А тепер — про подію, з якої починаються всі подальші події нашої повісті.
    Сьогодні до школи мав приїхати дорогий гість, колишній учень їхньої школи, а нині академік, учений-кібернетик зі світовим ім'ям Віктор Сергійович Іваницький
    Його чекали вже давно
    Академік обіцяв завітати ще торік, але то симпозіум у Парижі, то конференція в Лондоні, то з'їзд у Софії ніяк не давали змоги викроїти день-два для відвідин рідної школи. Нарешті позавчора директор школи Лев Парамонович одержав телеграму: «П'ятницю буду».
    Й от…
    Посеред шкільного подвір'я перед парадним шкільним входом красувалася величезна дивовижна клумба, гордість усієї школи
    То була не просто клумба. То була клумба — виставка рослин, занесених до Червоної книги України Починаючи з ранньої весни юні натуралісти школи, члени «Зеленого патруля», під керівництвом учительки біології Зінаїди Семенівни висаджували тут і доглядали квіти. Біля кожної квітки стояла табличка з коротенькою довідкою: де росте, коли цвіте, чим цінна. І форма клумби була незвична — в центрі її громадилася штучна скеля з каміння, на якій висаджували гірські квіти, — так звана альпійська гірка
    Ранньої весни на цій дивовижній клумбі зацвітали проліски, крокуси, сон. Потім розпускалися інші квіти — на табличках можна було прочитати такі незвичні назви, як «калофака волзька», «астрагал», «шиверекія подільська» (біля назви цієї квітки була приписка: «релікт третинного періоду») і таке інше.
    Змінюючи одна одну, ці рідкісні рослини квітували аж до глибокої осені, коли зацвітав ніжний блідо-бузковий пізньоцвіт осінній, дуже корисна лікарська рослина.
    Спеціально для кожної квітки готували окремий ґрунт, який інколи привозили з того місця, де квітка зростала, або, як це називалося по-науковому, з її ареалу
    З літніх канікул кожен юннат намагався привезти для альпійської гірки щось цікаве — чи то насіння, чи розсаду, а то й цілком дорослу рослину у вазоні Деякі одразу ж висаджували у ґрунт, деякі таку вазонах і ставили — ті, що реагують на негоду, бояться холоду (щоб можна було негайно занести у приміщення).
    Але зараз вересень, теплінь, майже літо. Наші герої ще навіть не зовсім звикли до того, що вони вже в шостому, а не в п'ятому класі.
    І альпійська гірка була у самісінькому розквіті своєї неповторної краси. Особливо милував око високий кущ так званої штамбової троянди, яким вивершувалася альпійська гірка
    І от учора вночі хтось нещадно обламав троянди, витолочив, потоптав квіти, розвалив, повивертав каміння з альпійської гірки
    У безмовному розпачі завмерли вранці у дворі і учні, і вчителі.
    Хто ще підходив, вражений незвичною гнітючою тишею, і собі тихенько зойкав, побачивши, і теж завмирав приголомшено.
    Вся школа знала, що альпійська гірка вперше з'явилася на шкільному подвір'ї у ті далекі часи, коли вчився тут Вітя Іваницький, майбутній академік, і що він був одним із тих, хто створював її тоді.
    Директор Лев Парамонович — високий кремезний чоловік із густими кошлатими бровами Коли він гнівався, очі його з-під брів метали такі блискавки, що навіть найсміливіші одчайдухи-старшокласники схиляли голови.
    Директор ніколи багато не говорив. Він тільки дивився, і цього вистачало.
    Говорила завжди завуч Фаїна Панасівна
    От і зараз…
    — Ганьба! — каже вона. — Це могла зробити тільки дуже зла й жорстока людина, яка не має ні серця, ні совісті, ні сорому… Ну, як тепер Лев Парамонович дивитиметься у вічі академіку? Як?! І всі ми як дивитимемося?.
    — Безсовісний шкідливий елемент! — кидає ставна волоока вчителька хімії Кіра Андріївна.
    — Як так можна було?! Як?! Не уявляю! — на очах вчительки української мови й літератури рудокосої красуні Маргарити Михайлівни блищать сльози
    Більше з учителів ніхто не сказав ні слова, але мовчання їхнє було красномовне
    — Той, хто це зробив, звичайно, нікчемний боягуз, — веде далі Фаїна Панасівна. — І в нього, звісно, не стане духу зізнатися зараз у цьому. Але ми все одно його викриємо! Все одно!
    Вона кинула погляд у бік спортмайданчика, погляд блискавичний, але виразний
    Усі як по команді обернулися і глянули в той бік
    На спортмайданчику, біля смуги перешкод, осторонь від усіх стояли троє — відома на всю школу трійця з п'ятого, тепер уже шостого «Б» — Довгий, Злюкін і Малявка.
    Бувають бешкетники симпатичні, добродушні, незлостиві, витівки яких хоч і є порушенням дисципліни, але викликають радше усмішку, ніж роздратування
    Про трійцю з шостого «Б», на жаль, так сказати було не можна.
    Довгий, як ви вже здогадуєтеся з прізвиська (насправді його звуть Андрій Мережко), — здоровенний, майже двометровий акселерат із сонними очима й розпатланим чубом.
    Злюкін (Казик Люкін) — середній на зріст, звичайний шестикласник, але страшенно забіякуватий, злий і мстивий.
    Ну, а Малявка… Правильно! Малявка (Алик Дука) — маленький, найменший у шостому «Б» Вуха відстовбурчені, шийка худенька, кулачки маленькі Але тими кістлявими кулачками він так боляче штурхав свою жертву, яку Довгий тримав, як у лещатах, здоровенними лапами, що де тільки сили бралися.
    Всі «художества» трійці були злі й жорстокі
    Як правило, займав жертву Малявка, а Довгий і Злюкін ховалися десь за рогом будинку. І як тільки той, до кого Малявка присікувався, давав йому стусана, щоб одчепився, одразу з'являлися Малявчині друзі. «Ти що малих кривдиш?! — вигукував Злюкін. — Здоровий — так?» І…
    Особливо знущалася трійця з молодших. Забирала гроші, сніданки, примушувала робити різні капості — бити вікна, вазони, псувати наочне приладдя… Але майже ніколи не вдавалося впіймати трійцю на гарячому — так хитро й підступно вони діяли А залякані їхні жертви боялися їх виказувати, розплачувалися самі.
    І тепер трійця лише хмикала й пересмикувала плечима — чого, мовляв, дивитеся, при чому тут ми, знати не знаємо
    Леся Чорнобривець і Аліна Гончарук присіли біля клумби навпочіпки й намагалися підняти, вирівняти поламані квіти, повернути їх до життя
    — Як це так?! — розпачливо шепотіла Леся. — їм же боляче!.. Вони ж усе відчувають…
    – І… і навіть пізнають того, хто їх скривдив… Я читала… — шепотіла Аліна
    — Вони ж живі… Як це можна було, — губи в Лесі тремтіли.
    Леся й Аліна були юннатки, альпійська гірка — то їхнє дітище
    У Лесика теж тремтіли губи. Він був блідий
    Коли Лесик дивився на Лесю Чорнобривець, у грудях його починав тьохкати соловейко Ніжно так і щемливо: «Тьох-тьох!. Тьох-тьох-тьох!..» Може, тому, що її звали Леся, а його Лесик?… А може, з іншої якоїсь причини… Хтозна, чого в людей у грудях тьохкають соловейки.
    А от коли Лесик дивився на трійцю, в грудях його починали каркати ворони, хрипло, противно так, гаркаво: «Каррр!.. Каррр! Каррр!..»
    Жора теж небайдуже дивився на Лесю. Але почуття його виявлялися по-іншому В Жори холов кінчик носа — наче крижана колюча сніжинка сідала на нього.
    А от коли Жора дивився на трійцю, щоки його починали горіти вогнем, наче до них притуляли розпечене залізо
    Але зараз чомусь ні ворони у Лесикових грудях не каркали, ні Жорині щоки не пекло вогнем.
    Може, тому, що надто вже дикий був випадок Не могло бути нормальних реакцій. А герої наші — хлопці дуже вразливі
    Задеренчав дзвінок на уроки І наче то був сигнал, що можна вже не мовчати, одразу навколо загуло й загомоніло
    Збуджено перемовляючись, розходилися і розбігались учні по класах
    Дисципліна у той день, що й казати, була не на висоті. Вчителі раз у раз втихомирювали учнів, але й самі були збуджені й нервові.
    

    Зустріч з академіком мала початися одразу після п'ятого уроку.
    Довгий стіл на сцені актового залу вже зранку був застелений скатертиною, і на ньому стояли квіти й пляшки з мінеральною водою та пепсі-колою
    Агашкін, який сидів за партою біля самісінького вікна перед Лесиком і Жорою, весь час витягував шию, визирав надвір, робив «перське око» (тобто одне примружував, а друге витріщав) і збуджено хихикав.
    Агашкін страшенно любив різні надзвичайні події та неприємності (певна річ, коли вони траплялися не з ним, а з кимось іншим) Якось, коли у шкільному дворі була пожежа (хтось підпалив макулатуру, і зайнялися старі поламані парти, біля яких та макулатура лежала), Агашкін так верещав від захвату, так танцював і підстрибував, що мало сам не вгнався у вогонь
    Клас на «перське око» Агашкіна реагував по-різному Деякі, найбільш несвідомі, й собі хихикали, пирскали в кулак. Але переважна більшість учнів дивилася осудливо
    Лесик поглядав на розпашіле, як маків цвіт, Лесине личко (він сидів майже поряд із нею, їх розділяв тільки прохід між партами), і в грудях його потроху, ледь чутно вже починав витьохкувати соловейко Жора теж дивився на Лесю через плече товариша, і кінчик його носа починав холонути…
    Ах та Леся, ах та Леся-чарівниця!.
    На п'ятому уроці всі вже совалися так нетерпляче, мов сиділи не за партами, а на розпеченій черені.
    І раптом учитель фізики Антон Григорович (саме була фізика) кахикнув. І сказав:
    — Не совайтесь, сидіть спокійно Зустрічі з академіком не буде. Після уроків підете додому.
    Всі так і завмерли. Отаке… Що?.. Чому?.
    — Нічого не знаю, — мовив Антон Григорович. — Так сказав Лев Парамонович
    Але ж стривайте! Академік же приїхав. Точно! Вчора увечері прилетів літаком Тато Агашкіна працює у Борисполі в аеропорту. І сам бачив, як Лев Парамонович його зустрічав. З квітами і з Кірою Андріївною…
    Жора глянув на Лесика й часто-часто заморгав Він, мабуть, більше за всіх чекав цієї зустрічі.
    — Сумнівів нема! — сказала Аліна. — Це через альпійську гірку… Може, й правильно…
    Леся мовчки зітхнула Вона дивилася на Лесика. Леся знала його з першого класу. Але ніколи не бачила його таким схвильованим і незвичайним, як зараз
    «А я завжди вважала його легковажним, — думала вона. — І байдужим до квітів, до рослин А він, бач, як переживає…»
    Правда, Леся не знала, що в Лесика є сьогодні й інші причини для збудження Сьогодні день народження його мами А цей день для Лесика незвичайний. Він дуже любить свою маму.
    

    
   

   

    

     Розділ II,
     у якому ви знайомитеся з батьками наших героїв Незвичайні іменини
    

    

    
    

    Лесикові батьки — люди мистецтва Тато, Юрій Васильович, — художник. Мама, Галина Іванівна, — музикант Концертмейстер у музичному училищі. Маму й тата Лесик любив не тому, що то мама й тато і їх треба любити, всі їх люблять Він просто закоханий у своїх тата і маму І є за що. Лесикові батьки справді люди незвичайні. Понад усе на світі вони люблять і шанують мистецтво У квартирі в них немає дорогих меблів, килимів, кришталю абощо. Меблі дуже простенькі Хіба що піаніно. Але то ж мамине знаряддя праці Зате всі стіни завішані картинами. А одну стіну у великій кімнаті займає саморобний стелаж, на якому лежать величезні альбоми, книги з мистецтва У тата всього один новий костюм, в якому він ходить із мамою на концерти. Всі гроші тато витрачає на книжки з мистецтва. А щодня він ходить у светрі і вельветових джинсах
    Коли мама готує обід, ні радіо, ні телевізора вмикати не можна Бо сім'я може лишитися без обіду
    Якось у неділю Лесик необережно ввімкнув телевізор і…
    Співали болгарський співак Гяуров і італійська співачка Френі.
    Мама вибігла з кухні у фартушку з ножем у руках. Та як сіли вони удвох із татом на тахті, як обняв тато маму за плечі, як пригорнулася вона до його бороди щокою, то завмерли, про все на світі забувши Для них існували в цю мить лише Віолета-Травіата, Мефістофель, Фауст, Маргарита — чарівні звуки їхніх арій і дуетів
    Лесик давно вже чув запах горілого, але не смів нічого сказати. Він сам був зачудований прегарним співом.
    Довелося викинути на смітник дві каструлі — так вони прогоріли. А сусіди вже збиралися викликати пожежників — такий чорний дим клубочився з вікна їхньої кухні.
    Але трагедії ніхто з цього не робив. Навпаки, тато й мама дуже сміялися, і всі втрьох пішли пити каву з пиріжками у найближче кафе «Хвилинка».
    Цій події був присвячений спеціальний екстрений сатиричний випуск сімейної стінгазети
    До кожного свята: до Нового року, Першого травня, Восьмого березня, до днів народження — у них у родині випускалася сімейна стіннівка, яка називалась «Домовик». Тато вигадав і намалював дуже симпатичного веселого домовичка у береті, з кумедною борідкою, в окулярах, чимось трохи схожого на татового батька, Василя Денисовича. Цей домовичок завжди лукаво усміхався з довжелезної, на всю стіну газети, де були і дотепні дописи, і фотомонтажі, і карикатури
    Гості, які приходили до них на свята, цілий вечір сміялися, роздивляючись і читаючи стіннівку.
    На дні народження обов'язково приїздили з села мамині батьки, дід Іван Семенович і бабуся Оксана Петрівна Для Лесика то була особлива радість Він дуже любив, коли збиралася уся родина докупи
    Коли Лесик і Жора підходили до будинку, з балкона сьомого поверху бабахнуло
    — О! Тато салютує! Значить, наші з села вже приїхали, — сказав Лесик.
    У них на балконі стояла маленька гарматка, схожа на іграшкову, але справжня. Це був трофей, привезений дідом Василем Денисовичем після війни з Німеччини Спершу з неї салютував дід, а коли тато виріс, дід подарував гарматку йому, і тепер салютує тато.
    Через ту гарматку в діда, а потім і в тата з кожним новим дільничним міліціонером бували непорозуміння. Але оскільки дід, а згодом і тато були членами товариства мисливців і мали право на зброю, а салютувала гарматка холостими зарядами, то міліція врешті полишала це під цілковиту особисту відповідальність діда або тата
    Салютував тато тільки в урочисті моменти — у свята, дні народження, приїзд дорогих гостей тощо.
    — Рибочко моя! — кинулася до Лесика бабуся Оксана. — Виріс як!. — Хоча бачила вона його десь із місяць тому. У серпні вони всією сім'єю гостювали в селі.
    Дід Іван дістав із глибочезної кишені свого піджака розцяцьковану ліщинову сопілку.
    — Це тобі ще один подарунок із Солов'їного гаю.
    Село, де жили мамині батьки, напрочуд гарне й мальовниче. А таких соловейків, як у тамтешньому Солов'їному гаю, не було, мабуть, ніде в світі. Та й саме село таке співуче, що як розспівається, бува, на свята у травневе надвечір'я, то й соловейки в гаю замовкають, не витримуючи конкуренції.
    Між іншим, цікава деталь — коли бабуся Оксана співала, вона чогось завжди чіпляла окуляри.
    — Щоб видніше було співати, — жартував дід. — Без окулярів їй же пісні не видно
    На свята в їхньому селі всі вдягалися у народне вбрання.
    І в народному одязі (у вишиванці, у корсетці, у запасці, з разками намиста й дукатів) та у великих сучасних окулярах баба Оксана справді мала досить кумедний вигляд
    Але співала вона так гарно, що нікому й на думку не спадало сміятися з неї. Недарма Лесикова мама стала концертмейстером Не стати музикантом, народившись утому селі, просто було неможливо
    Дід Іван любив вирізати сопілки Тих сопілок у внука вже було десятків півтора. Але кожна з них мала свій неповторний голос І хоч Лесик не був дуже вправним сопілкарем, але коли чогось ставало нудно, він брав якусь із сопілок, підносив до губ — і в уяві одразу виникав Солов'їний гай, село, усміхнені дід Іван і бабуся Оксана І нудьга де й дівалася… Лесик не пам'ятає, щоб дід Іван коли-небудь сердився, лаявся, бував незадоволений. Хоч би що трапилося, він завжди жартував, усміхався, махав рукою: «Перемелеться — мука буде!»
    Хлопцеві завжди радісно бачити свого діда Івана Семеновича
    А сьогодні особливо…
    Мама була дуже гарна зараз. Святкова зачіска, нова сукня, а головне — той особливий натхненний вираз обличчя, який буває лише в день народження, коли ти в центрі уваги і хочеш подобатися. Вона, мабуть, нещодавно прийшла з музучилища, де її вітали співробітники. На піаніно стояло кілька букетів і лежала величезна коробка цукерок.
    — О! А чого ти так рано? — спитала мама. — Ти ж казав, що у вас сьогодні…
    — Не відбулося! — сказав Лесик. — А ти незадоволена, що я прийшов?
    — Та ти що?! — мама рвучко обняла сина, і на нього війнуло тонкими пахощами парфумів. — Це чудово!
    На стелажах, від самісінької стелі до підлоги, розгорнувся величезний сувій святкової сімейної стінгазети.
    Угорі, як завжди, усміхався домовичок. А далі починався веселий фотомонтаж, присвячений мамі: мама за піаніно, мама на кухні, мама на балконі, мама з Лесиком, мама з татом, мама в селі — на городі, у повітці…
    Були в стінгазеті і дописи, і навіть вірші:
    

    
     
      Ой радіє, ой танцює,

      Ой співає вся земля —

      Наша мама-концертмейстер

      День народження справля!.

     

    
    

    Словом, це була справжня стінгазета, якій міг би позаздрити будь-який великий професійний колектив
    До речі, дописи й вірші як у сімейну стіннівку, так і в шкільну, класну писав Лесик
    Я гадаю, не треба пояснювати, ким у класі по громадській лінії може бути той, у кого тато — професійний художник? Авжеж Редактором стінгазети. От уже шостий рік Лесик виконував це важливе громадське доручення.
    Хтось тричі енергійно подзвонив у двері. І за мить гучно пролунало:
    — Ну! Кого я бачу? Здоров, свати!. Дай я тебе обійму, свате милий! Свахо, ручку!
    І одразу квартира сповнилася галасу і сміху
    Лесиків дід по батькові Василь Денисович був «дзвінка людина», як казала про нього Жорина мама Зоя Михайлівна Розмовляв він голосно, а сміявся ще голосніше
    Як і Лесиків тато, він ходив у светрі, в потертих джинсах і був бородатий Тільки борода в нього була сивіша
    Дід Василь Денисович був художник-реставратор, відновлював, реставрував старі картини, головним чином так звані фрески, настінний живопис у старих церквах, що мали історичну цінність.
    І чи не тому, що він весь час підмальовував святих, він і сам був трохи схожий на них — попелястою сіро-сивою бородою, що весь час маяла у повітрі (дід був дуже рухливий), лисиною, над якою здиблювалося від потилиці павутиння сивих волосин, так що здавалося (особливо коли дивитися проти сонця), ніби в діда над головою сяйво — німб, точнісінько як у святих на образах. То був веселий галасливий святий. Лесик його дуже любив.
    Любив він і свою бабусю по татовій лінії — бабу Аню, Ганну Святославівну. Баба Аня була співачка, хористка Спершу вона співала в опері, тоді в опереті, а потім у центральному палаці шлюбу, «шоколадному будиночку» на вулиці Карла Лібкнехта, ще коли там був хор Тепер і того хору вже нема, і сам палац переїхав у так званий Бермудський трикутник біля Повітрофлотського мосту І баба Аня давно вже не співає. Хіба що у них на іменинах
    Перецілувавши сватів, дід Василь Денисович і баба Аня привітали іменинницю, піднесли їй квіти й подарунок, альбом якихось нот, від чого мама радісно зойкнула й заплескала в долоні, як мала дитина.
    — Ой!.. Я ж уже три роки за ними ганяюся!.. Де ви дістали?..
    Але дід Василь Денисович уже був біля стіннівки й басив громовито:
    — Ну, безумство! Новий «Домовик»! Ха-ха!.. Ну, син, ти цінна людина! Молодець! Ха-ха! Оце здорово! А це… Ха-ха!. Ну, безумство!. Молодець!..
    У них у родині вміли говорити одне одному приємні речі. Причому не фальшиво, а щиро, від душі.
    Потім усі гуртом почали готувати святкову вечерю, накривати на стіл. Бо мама, певна річ, нічого не встигла; та й коли вона, бідна, могла встигнути, як і вчора, й сьогодні була в музучилищі.
    Це ще добре, що її сьогодні раніше відпустили
    Так непомітно у клопотах минув час, надійшов вечір.
    І от уже вимогливо задеренчав дзвоник Прийшли гості Сусіди. Батьки Жори Комп'ютера
    Жорині батьки були «технарі»-науковці Тато, Геннадій Максимович, — доктор технічних наук Мама, Зоя Михайлівна, — кандидат наук, хімік Якщо Песикові батьки уособлювали стиль «ретро», тобто пов'язаний із класичною спадщиною, з минулим, то Жорині були представниками, так би мовити, стилю ультрасучасного, стилю епохи комп'ютеризації.
    На відміну від Лесикових, Жорині батьки були дуже організовані Все вони робили чітко, по порядку, за заздалегідь наміченим графіком Прокидалися рівно о сьомій годині й усією родиною бігли на зарядку. Потім — водні процедури, тобто хлюпання під прохолодним душем. Далі сніданок, читання ранкової пошти, вихід пішки на роботу (Жора до школи) і таке інше
    Всі (в тому числі й Жора, так його привчили) звечора складали розпорядок дня на завтра — що й коли треба зробити — по годинах і навіть по хвилинах. Вдома всюди в них були годинники — в усіх кімнатах, у кухні, в коридорі й навіть у ванній.
    Жора носив свій графік у кишені й раз у раз зазирав у нього
    Але життя є життя, і в ньому весь час трапляються різні несподіванки, особливо в житті хлоп'ячому. Там, гляди, якісь шкільні справи, там якусь гру розпочали, там Лесик щось вигадав, на щось підбив
    Не будеш же впиратися лише через те, що цього нема в графіку Смішно!
    У таких випадках Жора діставав графік і вносив у нього корективи. Наприклад, «15.00–17.00 — конструювання моделі» закреслювалось і натомість писалося: «15.00–17.00 — Лесик».
    Але все-таки основним законом життя був графік. І треба чесно визнати, що Жора встигав зробити за день утричі більше, ніж Лесик
    Вдома у них було все найкрасивіше, наймодніше Нові меблі, нові модні шпалери, нова закордонна побутова техніка. Піаніно в них не було, але були такі телевізори, такі стереосистеми, що аж подих перехоплювало І музика з тих систем линула найсучасніша. Не якісь там «Фауст» чи «Травіата», а поп-музика й естрадні співаки екстракласу на зразок Хуліо Іглесіаса абощо.
    І, віддаючи належне часові, вся Жорина родина займалася спортом. Тато грав у теніс, ходив із членами-кореспондентами на академічний корт Мама захоплювалася аеробікою, витанцьовувала фізичні вправи під музику А Жора ходив у басейн на підводне плавання
    Чесно кажучи, цьому захопленню Жориної родини Лесик відверто заздрив. Лесикові так хотілося, щоб і вони зранку бігали усією родиною на зарядку, у неділю вирушали на велосипедах на прогулянку за місто, ходили на стадіон… Але привчити батьків до цього йому не вдалося. Хоч він і робив спроби.
    Батько Лесика прокидався вдосвіта і, щось нашвидку перекусивши, одразу біг у майстерню Найкраще йому працювалося рано-вранці Він був «жайворонком». Батька Лесик зранку майже ніколи й не бачив. Коли він прокидався, батько давно вже був у майстерні. А мама зранку бігла на базар та в крамниці, щоб встигнути щось приготувати, бо треба ж було в музучилище. Одне слово, на сімейний спорт у батьків часу не вистачало
    Жора пробував залучити Лесика до своєї сімейної команди, але з цього нічого не вийшло, Лесик почувався там чужим, і робити вправи під «вольові» вигуки Жориного тата йому було чогось невесело. Взагалі у кожної родини свій стиль.
    От і зараз…
    — А де Жора? — вигукнула Лесикова мама, перецілувавшись із сусідами.
    — Як де? Вдома Уроки вчить, — одвела очі Зоя Михайлівна
    — Отакої! — сплеснула мама руками. — Завтра дня не буде, чи що? Завтра ж неділя!
    — Нічого Хай посидить. Дітей не заведено брати на дорослі іменини, — професорським тоном сказав Геннадій Максимович
    — Це у вас не заведено А в нас заведено. Ану, синку! — мама обернулася до Лесика.
    – Єсть! — Лесик вискочив на площадку
    Жора стояв у передпокої біля дверей і одчинив у ту ж мить, тільки-но Лесик торкнувся кнопки дзвінка Він був червоний і розгублений.
    Що вам розказувати?
    Ви, мабуть, самі добре знаєте, як буває, коли йдуть до сусідів на іменини, а вас не беруть. Препогане, препротивне відчуття
    Але, мабуть, кожен на Жориному місці спершу б сказав:
    — Та ти що… Це несерйозно! Та не хочу… Дякую… Я дома посиджу… У мене книжка цікава…
    Проте Лесик усі оті витребеньки чудово знав і слухати не став Він просто гупнув Жору кулаком по спині й підштовхнув на площадку:
    — Ану давай! Швидше!
    — Стривай! Я хоч двері замкну, а то… — тільки й сказав Жора.
    — О! Правильно! Привіт, Жоро! — весело загукав, перекрикуючи гамір у кімнаті, дід Василь Денисович.
    — Правильно! — луною відгукнувся з іншого кінця кімнати дід Іван Семенович. — Як же без Жори? Не можна без Жори!
    Хоч було вже й нікуди червоніти, Жора примудрився почервоніти ще більше.
    Як мало треба людині… Лише доброзичлива увага й більше нічого.
    І тут несподівано почервонів Лесик. Причина для цього була. Лесик ненароком глянув на кришку піаніно й побачив: на вкритій пилом кришці пальцем було виведено: «Лесик — ледар!» Лесик зиркнув на тата. Тато усміхнувся. Лесик озирнувся навколо — ніхто ще не помітив. І він прожогом кинувся на кухню, схопив ганчірку і, ховаючи її за спиною, швидко повернувся до піаніно Стоячи до піаніно спиною і потроху посуваючись, він витер кришку. Потім зиркнув на тата й підморгнув Тато усміхнувся й змовницьки підморгнув теж То був Лесиків обов'язок — стежити за чистотою і витирати пил. А сьогодні він закрутився й забув. Були для цього причини, щоб забути…
    — Жоро! Перш ніж сідати за стіл, помий руки, — сказала Зоя Михайлівна. — А то за все берешся, а потім…
    І от уже всі за столом, уже дзвенять об тарілки ножі й виделки… «Геннадію Максимовичу, візьміть оселедчика!» — «Зоє Михайлівно, салатику вам покласти?» — «Жоро, клади собі шпроти, не соромся, я ж знаю, ти любиш…» — «Беріть, беріть, дорогі, все, що на вас дивиться…»
    Мушу вам сказати, що в Лесиковій родині навіть на свята спиртних напоїв майже не пили Дід і тато (не кажучи вже про бабусю й маму) не пили зовсім. А для гостей виставлялася пляшка шампанського, яку гості, дивлячись на непитущих господарів, майже ніколи до кінця недопивали Та якось і не пилося те шампанське в атмосфері, яка панувала за столом За столом смакували різними саморобними безалкогольними напоями — квасами, соками й морсами, готувати які Лесикова мама була просто-таки майстриня Проте за традицією весь час виголошували тости.
    Й от уже підвівся дід Василь Денисович і громовим своїм голосом почав:
    — Дорогі друзі! Родичі, близькі й знайомі! Безумство! Не будемо забагато говорити… За здоров'я моєї любої невістки, коханої дружини мого сина, рідної матері мого внука, єдиної донечки моїх сватів, чарівної жінки й талановитої піаністки, цінної людини, незрівнянної Галочки!. Хай буде здорова й щаслива! Хай завжди радує всіх, хто її любить, тобто нас із вами, своєю неповторною усмішкою…
    На всіх святах, на всіх сімейних урочистостях, на всіх гостинах та іменинах завжди командує (або «тамадує», як кажуть дорослі) дід Василь Денисович.
    Мама-іменинниця, як і кожна порядна іменинниця-господиня, до столу якщо присіла на хвилинку, то й добре Все навколо столу бігає, те приносить, те прибирає і раз у раз припрошує:
    – Їжте, дорогі гості, їжте, будь ласочка. Хоч і нашвидку, але все свіженьке…
    — Все натуральне. Ніякої хімії, — докидає тато. Сусідка Зоя Михайлівна, кандидат хімічних наук, удає, що образилась:
    — Даремно ви, даремно, Юрію Васильовичу, знову на хімію нападаєте
    — Та що ви, що ви, Зоє Михайлівно, хто ж нападає! — прикладає тато руку до серця
    – І все-таки в Америці, подейкують, червиві яблука коштують дорожче за нечервиві, — похитав головою дід Василь Денисович. — Бо, значить, не обприскувані тими гербіцидами-пестицидами та іншою бекою
    — Любий Василю Денисовичу, — зі зверхньою лагідністю (так, як говорять дорослі з дітьми) сказала Зоя Михайлівна, — не було б наших пестицидів, не їли б ми з вами зараз оте все, що стоїть на цьому розкішному столі Замість нас поїли б усе довгоносики, колорадські жуки та інша різна бека, як ви кажете
    Почалася одвічна суперечка «фізиків» і «ліриків» Вона виникала майже завжди, коли збиралися отак за столом їхні батьки
    — Не знаю, не знаю, — розвів руками Юрій Васильович. — Не було колись хімії, а люди жили і щось їли і розуміли прекрасне… І створювали шедеври, яких ми з нашим прогресом перевершити не в змозі…
    — Ну, то давайте поламаємо всі машини, зупинимо прогрес і повернемося в печери, — іронічно усміхнувся Геннадій Максимович
    — Я б не заперечував, — простодушно усміхнувся Лесиків тато.
    — А що б ви там, дорогий, робили? — співчутливо спитала Зоя Михайлівна. — До речі, фарби, якими ви малюєте, — це теж хімія.
    — Робив би, дорога, наскельні малюнки. Як наші доісторичні пращури, безіменні художники.
    — А… а на чому б грала наша чарівна іменинниця? — вигукнув Геннадій Максимович. — Фортепіано, рояль, дорогі мої, — це витвір прогресу, інженерної думки
    Тут «тамада» Василь Денисович дискусію перервав, бо виголосив тост за маму іменинниці, дорогу сваху, чарівну жінку, героїню-трудівницю, господиню ланів, вічно молоду й чарівну Оксану Петрівну, тобто бабу Оксану
    Знову забрязкали ножі й виделки І на якийсь час запанувала тиша. Але то було недовго.
    Невтомний дід Василь Денисович підхопився й замахав руками:
    — Друзі! Громадяни! Чому мовчимо?. Що за атмосфера? Безумство! Де сміх і пожвавлення в залі? Що таке? Люди! Ви ж не в кафе самообслуговування в обідню перерву Ви ж на іменинах. Свате! Запальний Іване! Де твій вогонь? Не бачу вогню!
    — Не треба йому вогню. Досить з нього Позавчора мало не згорів зовсім, — сказала баба Оксана.
    — Що?!
    Всі з цікавістю подивилися на неї і на діда Івана Семеновича
    — Та пожежу гасив Зовсім цілий, майже, сказать, новий костюм геть увесь попалив к бісовій матері! — баба Оксана штурхонула діда Івана кулаком у плече. — На ганчір'я довелось пошматувати
    — Тю! То чого ж ви мовчите? — радісно вигукнув Василь Денисович. — Негайно розказуйте! Розказуйте негайно!
    — Та що там розказувать? Нема чого розказувать, — зашарівся, як хлопчик, Іван Семенович
    — Та не ламайся! Розказуй! — знову штурхонула його кулаком у плече баба Оксана
    — Та ну… — опустив очі дід. — Ну… йду я, значить, додому з поля… повз Солов'їний же якраз гай…
    Дід подивився на Лесика і тицьнув указівним пальцем у його бік, наче звертався тільки до нього Тепер уже зашарівся Лесик — від задоволення: у такій шановній компанії дід вирізнив саме його.
    — Так-от, — вів далі Іван Семенович. — Іду я, значить, аж бачу: куриться щось над гаєм Причому здорово куриться, дим аж валує, на звичайне вогнище не схоже А я ще зранку бачив, як «Жигуль» з гаю вирулював У нас часто в Солов'їному «жигулянти» з міста намети ставлять, ночують Лесик знає… — (Лесик іще більше почервонів від задоволення) — І одразу мені в серце — коль! «Ой леле! Це ж, мабуть, катові діти вогнище не загасили як слід!» А вже два тижні дощу ні краплі, все аж дзвенить — суш така… Кинувся я… ну і… Ще б трохи, якихось півгодини — кепські були б справи… Саме вчасно нагодився…
    Лесикові вже уявляється: горить-палає Солов'їний гай, одчайдушно бореться з вогнем дід Іван… Аж тут підрулює червоний «Жигуль», вискакують із нього здоровенні, з бандитськими пиками «жигулянти» (це вони спеціально підпалили гай, бо агенти ворожої держави), кидаються на діда, але могутній дід однією рукою…
    — Ну, свате, так ви ж цінний чоловік! Медаль вам треба! Ви що!
    — Та якутам медаль… — махнула рукою баба Оксана. — А на що її вішати? Піджаком, бачите, вогонь збивав Самі петельки лишилися…
    — А взагалі цього року стільки в нашому районі випадків, — Іван Семенович похитав головою. — У жнива в сусідньому селі хліб зайнявся. Ледве загасили Там клуня згоріла, там, кажуть, вагончик механізаторів
    — Скільки той вогонь біди робить, — закивала Зоя Михайлівна. — А в хімічній промисловості — то взагалі… Варто одній іскринці десь проскочити і…
    — Знав би Прометей, що люди так погано дотримуватимуться правил протипожежної безпеки, ніколи б, мабуть, не крав у богів того вогню, — усміхнувся Лесиків тато. — До речі, він не лише вогонь викрав, а ще й навчив людей різним ремеслам Отже, і за прогрес, за хімію-фізику вашу він теж відповідальний, Прометей…
    — Ой! Слухайте, люди! — ляснув себе по лобі Василь Денисович. — Я ж хотів розказати. Безумство! Я ж із такою цінною людиною нещодавно познайомився! Прометей Гаврилович! Уявляєте? До речі, хлопці його добре знають. Це завгосп із їхньої школи. Про-ме-тей!. Справжнє ім'я! Безумство! Ну!..
    — Ну й що? — знизав плечима Геннадій Максимович. — Яких тільки імен не буває. Я, наприклад, зустрічався з однією Табшмітаркою Семенівною, Табшмітарка, Абревіатура — Табір Шмідта в Арктиці. У двадцяті-тридцяті роки було модно називати дітей не зовсім звичайно, такий був час…
    — До речі, мушу вам сказати… — почала Зоя Михайлівна.
    

    
    

    

   

   

    

     Розділ III,
     у якому ви знайомитеся з Прометеєм Гавриловичем
    

    

    
    

    Прометей Гаврилович з'явився в школі майже перед самісіньким кінцем минулого навчального року — у четвертій чверті.
    Поява його була викликана абсолютною історичною необхідністю.
    Колишній шкільний завгосп Федір Іванович, або просто Федя, як його називали у школі всі, навіть учні молодших класів, несподівано подав заяву і буквально у двадцять чотири години зірвався з місця і гайнув на Далеку Північ Лев Парамонович, хоча й здивувався, але затримувати його не став.
    Федір Іванович (або просто Федя) був молодий, на вигляд як старшокласник, невисокий, із настовбурченим кучерявим чубом Мабуть, щоб здаватися вищим, він ходив підстрибом, і чуб при кожному кроці весь час кумедно підскакував. Ніхто в школі всерйоз до Феді не ставився Бо хоч людина він був, може, й непогана, але завгосп вельми кепський. Лампочки майже ніде не горіли, двері не зачинялися, вікна були повибивані, паркет випинався з підлоги й випадав, східці пощерблені… А учні — народ такий: на дверях катаються, паркетини підфутболюють І Федя тільки те й робив, що бігав підстрибом по коридорах і кричав на учнів. Та справи од цього не покращувалися…
    Новий завгосп Прометей Гаврилович протягом двох тижнів тихо й непомітно, без галасу й метушні весь цей аварійний стан ліквідував. Лампочки всюди горіли, вимикачі працювали, вікна були засклені, східці відремонтовані, паркет так блищав, хоч дивися в нього замість дзеркала… І якщо раніше двері в класах і кабінетах не зачинялися та раз у раз щось зникало й губилося, то тепер у двері всіх кабінетів і класів були врізані замки І з учнями у Прометея Гавриловича стосунки одразу зав'язалися дружні й щирі.
    Всіх, звичайно, зацікавило, чого в нього таке ім'я.
    І Прометей Гаврилович пояснив:
    — Тато мій був робітником-сталеваром, а до того ще й аматором самодіяльного робітничого театру Романтичний чоловік Мрійник І улюбленим його героєм був грецький міфічний титан-богоборець Прометей, той, що не боявся самого Зевса Громовержця, не кажучи вже про інших богів-олімпійців От мене тато й назвав Прометеєм… І я на нього не ображаюсь
    І все-таки Прометей Гаврилович був людиною досить загадковою Крім відомостей, наведених вище, ніхто про нього нічого не знав Де він жив раніше, чим займався, до того як прийшов у їхню школу, чи є в нього сім'я, діти (та й онуки — з огляду на вік)?
    Коли його запитували, він жартував:
    — Ну, чим міг займатися Прометей? Га? Боровся з богами, викрадав для людей вогонь, за що був покараний Зевсом А де жив? На Кавказі, звичайно. Був прикутий до скелі Пам'ятаєте: «Споконвіку Прометея там орел карає…» Прилітав щодня орел, клював печінку, аж поки Геракл його не стрельнув… Після того в мене хворий лівер, тобто печінка. Можу показати довідку від лікаря. Дітей, онуків нема, парубкую. Хто ж за хворого, «печіночника» вийде заміж?
    Але хворим Прометей Гаврилович якраз і не здавався. Статури він був кремезної, міцної, хоч і не дуже високий на зріст. І фізичну силу мав просто надзвичайну.
    Лесик сам бачив, як він довів це.
    Привезли в школу нову вогнетривку шафу-сейф. Троє вантажників кректали-кректали, не могли зрушити її з місця
    Прометей Гаврилович підійшов, підважив, плечем натиснув — і вантажники лише роти пороззявляли
    І сміливості завгосп був неабиякої.
    Перед самісінькими іспитами стався такий випадок.
    У вчительки української мови й літератури Маргарити Михайлівни відбулася гостра конфліктна розмова з сумнозвісною трійцею. Вона сказала, що, коли вони не виправлять своїх оцінок, вона їх за рік не атестує.
    Тоді Злюкін виліз через розчинене вікно (це було на третьому поверсі), став на карнизі між вікнами й заявив, що стоятиме доти, поки Маргарита Михайлівна не змінить свого рішення. Маргарита Михайлівна страшенно перелякалася, не знала, що робити
    Злюкін тим часом сам страшенно перелякався. І заціпенів, стоячи на карнизі Він уже ладен був повернутися в клас, але не міг цього зробити: від страху втратив здатність рухатися. Зопалу він одійшов далеченько од вікна, і тепер, щоб допомогти йому, хтось мусив пройти до нього по карнизу Маргарита Михайлівна і сама боялася, і не пускала нікого. Хтось радив викликати пожежників, але в будь-яку мить Злюкін міг втратити рівновагу і…
    І тут у класі з'явився Прометей Гаврилович Він, виявляється, був на шкільному подвір'ї і побачив це знизу.
    Завгосп мовчки спокійно виліз у вікно, пройшов по карнизу, обхопив Злюкіна своєю могутньою рукою і, притискаючи його до стіни, повільно-повільно потяг за собою.
    Коли вони скочили з підвіконня, Прометей Гаврилович підвів Злюкіна до дошки, повернув обличчям до класу і тихо сказав:
    — А тепер подивися всім у вічі…
    І може, вперше клас побачив у розгублених, переляканих, повних сліз очах Злюкіна щось людське.
    Довго дивитися в очі однокласникам Злюкін не зміг Він схилив голову і тремтячим голосом мовив:
    — Я більше… не буду…
    Федя, звичайно, дав би Злюкіну ще й потиличника. Прометей Гаврилович цього не зробив. Але Злюкіну ліпше був би потиличник…
    Уперше в житті Злюкін змушений був вибачатися, та ще й перед усім класом.
    Цей випадок зробив Прометея Гавриловича в школі прямо-таки легендарною особою А двометровий Філя Мілановський з дев'ятого «Б», найбільший у школі спеціаліст з НЛО (нерозпізнаних літаючих об'єктів), висловив припущення, що шкільний завгосп не хто інший, як інопланетянин.
    Так чи інак Прометея Гавриловича в школі полюбили всі.
    — От якби всі вчителі були такі, як він… — зітхали деякі учні
    Лише Злюкін, замість того щоб картати себе за дурість і дякувати завгоспові за порятунок, незлюбив Прометея Гавриловича після того випадку. Завгосп його, бачте, зганьбив перед усім класом. А що ж тебе — цілувати, за те що примусив усіх так хвилюватися і мало не вбився через свої вибрики? Але Злюкін тому й був Злюкін, що нічого цього не розумів і розуміти не хотів
    Усе те відбувалося наприкінці минулого навчального року.
    А на початку цього року хтось (невідомий поки що «хтось», бо піймати його не могли) почав робити хитру й підступну шкоду. У кабінетах були замки, які старі люди називають «французькими», — з маленькими пласкими «автомобільними» ключиками, що вставлялися у вузьку шпаринку У класах замки були звичайні, з великими ключами, тому в круглу шпарку навіть можна було зазирати до класу. Так-от невідомий «хтось» у замки кабінетів заганяв уламок сірника, а в замки класів копійку. І ключі в замки неможливо було вставити, кабінет або клас не можна було відчинити І уроки зривалися, на радість ледарям і порушникам дисципліни.
    Прометей Гаврилович дуже переживав, хоча й умів досить швидко відчиняти замки викруткою. Не чергувати ж йому з викруткою весь час біля класів У шкільного завгоспа і без того справ чимало.
    — Просто Еврисфей якийсь попорався! — сказав одного дня Прометей Гаврилович, черговий раз відчиняючи викруткою двері
    — А… а хто такий Еврисфей? — спитав Агашкін (завгосп одчиняв двері саме їхнього класу)
    — Та цар один поганий, — усміхнувся Прометей Гаврилович, — той, що весь час наказував Гераклу робити різні подвиги.
    Агашкін подивився на Лесика, той на Жору, Жора на Лесю, Леся на Аліну — ніхто з них про Еврисфея ще нічого не знав
    Прометей Гаврилович похитав головою і сказав:
    — А треба, треба було б уже й знати…
    На великій перерві у шкільній бібліотеці вишнурувалася черга. Усі примірники «Міфів Давньої Греції», які тільки були в бібліотеці, розібралися в одну хвилину.
    І почалося в їхньому класі (та й не тільки в їхньому) захоплення грецькими міфами З легкої руки Агашкіна вчителі були перейменовані на міфологічний лад
    Директор школи Лев Парамонович став, звичайно, Зевсом Парамоновичем Ким же він міг бути, як не верховним богом-громовержцем До речі, воно йому було й до лиця. Характер у нього був, як уже казано, крутий
    Ставна волоока вчителька хімії Кіра Андріївна стала Герою Андріївною. Гера, за міфологією, — це цариця богів, дружина Зевса Хоча, звичайно, Кіра Андріївна дружиною Лева Парамоновича не була
    Завуч, учителька математики Фаїна Панасівна, стала Афіною Панасівною — богинею неба, повелителькою хмар і блискавок, богинею родючості, покровителькою мирної праці. Щодо праці, хмар і блискавок усе було точно Фаїна Панасівна без кінця говорила, що головне в житті праця, що треба працювати, працювати і ще раз працювати А оскільки працювати хотіли не всі, то й хмар і блискавок вистачало.
    Красуня Маргарита Михайлівна, вчителька української мови та літератури, стала, звичайно, Афродитою Михайлівною.
    Вчителька біології Зінаїда Семенівна стала Артемідою Семенівною. Тут було абсолютне попадання — і тварин, і звірів, і рослини вона любила до безтями. І була незаміжня, точнісінько як богиня-діва Артеміда.
    Старенька, найстарша серед учителів, кругленька, завжди усміхнена вчителька географії Пелагея Петрівна стала Гея Петрівна Гея (грецькою — Земля), за міфологією, була однією з найперших богинь, яка виділилася з первісного хаосу, прародителькою багатьох богів, а також людей.
    Учитель фізики Антон Григорович став Аполлоном Григоровичем. Хоча багато хто з цим і не погоджувався Бог Аполлон був красень (у Антона ж Григоровича під носом красувалась бородавка, а на голові блищала лисина). Однак переважна більшість десятикласниць вважали його симпатичним А, як казала Аліна Гончарук, для чоловіка «симпатичний» важить більше, ніж «красивий»
    Викладач іноземних мов Борис Тарасович став Гермесом Тарасовичем Хоч тут була деяка натяжка. Гермес був у греків покровителем купців, богом торгівлі й прибутку, а також гімнастичних змагань Тут більше б підійшла буфетниця тьотя Клава або вчителька фізкультури Світлана Сидорівна. Але ні буфетниця, ні Світлана Сидорівна Гермесом бути не могли
    Викладання ж іноземних мов наближало Гермеса Тарасовича до правди характеру, оскільки Гермес був ще й вісником у богів. А що таке мова? Засіб спілкування Отже, мова для вісника — найнеобхідніша
    Керівник початкової військової підготовки Андрій Степанович став Ареєм Степановичем, бо, як відомо, бог війни Арей саме і був серед грецьких богів «військкерівником».
    Ну, а Орест Іванович, викладач праці, звісно, ніким іншим стати не міг — тільки Гефестом Івановичем. Бо Гефест, бог вогню й ковальства, був серед богів найбільшим трудягою Правда, дівчатка, особливо десятикласниці, спершу категорично заперечували це. Справа в тому, що Гефест, згідно з міфологією, був кульгавий і дуже некрасивий Тимчасом як Орест Іванович був хоч і не молодий, але стрункий і гарний Майже всі старшокласниці були таємно закохані в Ореста Івановича І трудове виховання серед дівчат ніде не було на такій висоті, як у їхній школі Хоча уроки праці Орест Іванович вів не в дівчат, а в хлопців
    Але згодом дівчатка змирилися, особливо потому як Аліна Гончарук сказала, що чоловіки однак у красі нічого не тямлять, а міфи писалися напевне чоловіками, і, хтозна, може, саме отой Гефест насправді був і «нічого собі».
    Учительську всі тепер називали Олімпом.
    

    
    

   

   

    

     Розділ IV,
     у якому Зоя Михайлівна говорить нарешті те, що не договорила у розділі другому Прометей Гаврилович стає ще загадковішим
    

    

    
    

    — До речі, мушу вам сказати, — повторила Зоя Михайлівна, — що я теж зустрічалася з Прометеєм Гавриловичем. І за обставин досить-таки цікавих… — вона повернулася до чоловіка. — Я тобі, Гено, розповідала… Пам'ятаєш?
    Геннадій Максимович мовчки кивнув.
    — Розумієте, наш інститут на одному підприємстві впроваджує у виробництво новий препарат… Це не в Києві, на периферії… І от я приїхала якось, сиджу в кабінеті директора, раптом входить секретарка з великим поліетиленовим пакетом. «Це, — каже, — вам. Написано: «Терміново, у власні руки» І дає директорові Директор знизав плечима, розгортає… Не за столом буде сказано… Повний поліетиленовий пакет дохлої риби І зверху записка: «За що ви нас убили?!» «Хуліганство! Хто це приніс?!» — закричав директор. «Не знаю, — каже секретарка. — Передали через вахтера. Але по-моєму, це той самий… Прометей» І розказують мені, що кілька разів приходив до них оцей самий Прометей Гаврилович, вимагав не отруювати місцевої річки. Ну, а ви самі розумієте, хімічне підприємство. Хоч і є очисні споруди, але давні, вимагають реконструкції. А реконструкція — річ не дешева, і до того ж на якийсь час треба зупиняти виробництво А це, самі розумієте… непросто Але й одчепитися від того Прометея Гавриловича виявилося непросто. Я була там тиждень, і весь тиждень він щодня дзвонив по телефону, приходив, сидів у приймальні. Директор аж тіпатися почав. Я вирішила з ним поговорити. І ви знаєте, він справив на мене дуже гарне враження Такий зовні приємний Не дуже правильні риси обличчя, але… Сивуватий, із залисинами, й очі такі голубі-голубі… як незабудки… І руки… великі такі, могутні, красиві чоловічі руки.
    — Ну, ти так описуєш, — усміхнувся Геннадій Максимович. — Я ревную!
    — Та ні… просто я… об'єктивно Ми з ним так добре поговорили. Він, знаєте, по-моєму, з тих дивакуватих правдолюбців, які все життя борються зі злом і в тій боротьбі забувають про себе, про свої інтереси, нічого в житті особливого не досягають Але без них життя було б не таким цікавим і людство втратило б значний відсоток своєї людяності.
    — От-от! Правильно ви сказали! Цінний чоловік! Безумство! — змахнув рукою Василь Денисович. — І очі в нього хороші. Я через ті його очі з ним і познайомився, між іншим Треба було мені реставрувати лик севастійського мученика Северіана. А очей на іконі ну зовсім не було видно А ви знаєте, які мусять бути очі у святого мученика… Особливі… Придивлявся я, придивлявся, шукав, шукав І от якось стою у черзі за молоком Дивлюсь — о, саме те, що мені треба! Безумство! Ну, ми, художники, коли нам потрібна натура, не соромимося Підійшов я до нього, заговорив, запросив до себе в майстерню Дуже він мені припав до серця Цінний чоловік! Чиста душа! Жаль, що таких не дуже багато… Якщо вірити моєму знайомому ченцеві Феодосію (теж цінний чоловік! Безумство! Хитрий, як змій!). Так-от, якщо вірити Феодосію, поганих людей більше, ніж добрих, тому що в раю не мусить бути тісно. А в пеклі навпаки — чим тісніше, тим краще. Бо зручностей і вигод у пеклі бути не повинно. На те ж воно й пекло.
    — Та досить тобі про те пекло! — вигукнула баба Аня. — От завівся!
    — Зоє Михайлівно, — спитала Лесикова мама, — а як же закінчилося з тим підприємством? Бо в нашій Голубеньці теж стільки колись було риби, а тепер…
    — Та ви знаєте, добив-таки Прометей Гаврилович того директора. Ще, правда, реконструкції не почали, але рішення вже є. І це ж він усю відпустку (у родичів якихось там гостював) перевів на те, щоб змагатися з директором підприємства. А взагалі мені його шкода. Якийсь він неприкаяний. По-моєму, в нього якась сімейна трагедія. Він живе сам, дружини в нього нема…
    – І це трагедія?! — вигукнув Василь Денисович. — Це, по-моєму, чудово! Ой, Аню! Ти що! В тебе такі нігті…
    — А ти не кажи, чого не слід… — не дивлячись на нього, наче то й не вона щипала, спокійно сказала баба Аня.
    — От, язик мій — ворог мій
    — То не язик, то голова.
    — Хлопці! — Лесиків тато глянув на годинник. — Зараз, по-моєму, починається по телевізору щось, варте уваги. Ви, здається, вже добре перекусили
    — А солодке я вам дам із собою, — підхопила Лесикова мама. — Ви там собі дивіться телевізор і насолоджуйтесь
    Лесик і Жора перезирнулися. Ох, ті дорослі! Розуміють, що трошечки починають втрачати самоконтроль і можуть сказати за столом щось не те, що вимагає педагогіка, і…
    Ну й гаразд!
    Як то кажуть, не дуже й хотілося
    — Гайда, Лесику, до нас! — швидко підхопився Жора
    — Гайда, Жоро! — повільно підвівся той, виразно позираючи на тата Звісно, йому не хотілося, але… він ніколи не сперечався з батьками. Що вони сказали — закон!
    Мама напакувала таку тацю солодкого, що можна було пригостити півкласу.
    Жора хотів увімкнути телевізор, та Лесик сказав:
    — Не треба телевізора. Чогось не хочеться Давай краще музику
    Вони сиділи за низеньким журнальним столиком, заставленим солодощами, пили з високих кришталевих бокалів пепсі-колу і слухали, як із тьмяно-сріблястої «системи», на якій миготіли, то зменшуючись, то збільшуючись у кількості, маленькі цяточки-вогники, линула тягуча щемлива мелодія, якесь аргентинське танго…
    Хлопці сиділи й мовчали.
    Скажу вам одверто, щось хлопці сьогодні не такі, як завжди. Якісь вони надто вже серйозні й зосереджені А втім, настрій — річ загадкова. Сьогодні ти веселий, смієшся, радієш, а завтра хтозна-чому раптом посумнів, замислився…
    Одне слово, хлопці сиділи й мовчали
    Та от очі в Лесика стали якісь затуманені Так буває завжди, коли на нього «находить» — тобто коли розбурхана уява переносить його у фантастичний вигаданий світ, що стає для нього живим і реальним…
    — Ти знаєш, — раптом сказав Лесик, і очі його звузилися. — А що, як він… справжній?
    — Хто? — не розуміючи, спитав Жора.
    — Хто-хто… Прометей!
    — Що значить — справжній?
    — А оте, що справжній… той, що викрав вогонь і якого прикували до скелі.
    — Припини! — суворо сказав Жора. — Не починай! Ну тебе з твоїми фантазіями! Це несерйозно
    — Припинити найлегше… — Лесик зітхнув. — Ну, ти дивись… Загадковий він? Загадковий. Печінка в нього хвора? Хвора Казав він, що жив на Кавказі? Казав. А який дужий! А який хоробрий! І знаєш, він одного разу мив у туалеті руки, закатав високо рукава, і я помітив у нього на обох руках нижче ліктів шрами.
    — Ну й що?
    — А те, що це від ланцюгів, якими він був прикутий до скелі. За те, що викрав у богів вогонь.
    — Лесику! — скривився Жора. — Ну, що ти, чесне слово! То ж легенда. Міф. Які боги? Який титан? Ну, це ж несерйозно!
    — Не треба так примітивно, так спрощено мислити У кожній легенді, у кожній казці, у кожному міфі є часточка правди. Це відомо. Навіть учені, я читав, доводять, що Ісус Христос — то була реальна людина А наш Прометей Гаврилович… от казав же Філя Мілановський, що, може, він інопланетянин? Може, й справді… Прилетів, коли ще люди вогню не мали, всьому людей понаучував, дав вогонь. А потім якийсь людський царьок, боячись його суперництва, наказав прикувати його до скелі… А згодом люди створили міф, легенду…
    — Взагалі-то про так званий палеоконтакт, тобто контакт первісних людей із космічними прибульцями, існують міфи у догонів — африканського народу, що живе на території Малі Я нещодавно читав у якомусь журналі…
    — О! — вигукнув Лесик. — Бачиш!
    — То коли ж це тоді, виходить, було? Що ж він — безсмертний, чи що?
    — Ну, не безсмертний, мабуть, а просто… просто довгожитель… Хіба ти знаєш, скільки там, на їхній планеті, живуть? Може, тому він і нежонатий, самотній Просто не може одружитися із земною жінкою… До речі, є навіть така наукова гіпотеза, що людей понаучували інопланетні прибульці…
    — Ой! Ти такий розумний, що мені аж страшно, — спробував пожартувати Жора. Але жарт на Лесика не вплинув
    Лесика зупинити вже було неможливо
    Не переказуватимемо докладно всіх Лесикових думок, які він висловив Жорі Комп'ютеру, а ліпше переповімо вам його сон, що наснився тієї ночі. Бо всі оті фантазії відбилися у сні. Щоправда, переповідаючи свій сон, Лесик іще, мабуть, і дофантазовував щось на ходу, бо сни рідко бувають такі довгі й послідовні. Але це вже на його совісті
    

    
    

   

   

    

     Розділ V,
     у якому Лесик розповідає свій сон чи фантазію. Незвичайна педрада. Вирок. Неймовірні пригоди Лесика і Жори
    

    

    
    

    Отже…
    Ідемо ми, Жоро, з тобою потемній-темній школі Вечір Може, навіть ніч. Коридори темні. Тільки в тому кінці, де вчительська, горить одна лампочка. І ми туди йдемо Мовчки На серці урочисто й трохи лячно Ідемо ми тому, що нас викликали.
    Підходимо до дверей і бачимо: на табличці слово «Учительська» закреслено і над ним крейдою виведено: «Олімп»
    Не встигли ми здивовано перезирнутися, як двері тихенько — ри-ип! — самі собою відчинилися І… й отут уже ми перезирнулися. Бо було чого.
    Учительська як учительська — шафи, столи, стільці, глобус на шафі, наочне приладдя
    А за столами…
    За столами сидять директор і вчителі. Але в якому вигляді! Ти, певна річ, бачив, як зображають на малюнках грецьких богів? От-от! У білих простирадлах (тоги називаються), один кінець через плече перекинутий. У декого на голові шоломи (у Фаїни, тобто Афіни, наприклад, Панасівни). У декого в руках лук і стріли (у Зінаїди, тобто Артеміди Семенівни, і в Антона, тобто Аполлона Григоровича). У військкерівника Андрія, Арея Степановича — меч. А в Ореста, Гефеста Івановича — величезний ковальський молот
    На чільному місці сидить Лев, тобто Зевс Парамонович. В одній руці щиток, як у електрозварника, а в другій — блискавки І він їх щитком раз у раз затуляє, щоб учителів не сліпило.
    Віддалік, попід стіною, на окремому стільці похнюплений Прометей Гаврилович, а навпроти нього, у протилежному кінці вчительської, на підвищенні, сидить на стільці наша бібліотекарка їда Василівна Очі зав'язані хустиною. В одній руці терези (примітивні ваги з бляшаними шальками на ланцюгах), у другій великий кульок, з якого щось сиплеться — так званий ріг достатку.
    Я одразу догадався: це Феміда, богиня правосуддя! А ми про бібліотекарку зовсім забули І не назвали її ніяк А вона, виявляється, Феміда Василівна. Взагалі правильно, їй пасує. Вона любить справедливість, засуджує погану поведінку. Завжди радить читати книжки не просто розважальні, а ті, які виховують, які вчать бути справжніми людьми (так вона завжди каже).
    — Заходьте! — сказала нам Афіна Панасівна, поправляючи на голові блискучий, із різними витребеньками шолом (він на неї був, здається, трохи завеликий). — Сідайте отамо на стільцях.
    І показала на два стільці, що стояли посеред учительської, в центрі Ти ж знаєш, коли когось із учнів викликають на педраду, завжди садовлять в центрі на стільцях
    Сіли ми з тобою. Сидимо.
    Не знаю, як там у тебе, а в мене усередині порожньо й зимно — як у порожньому холодильнику
    

    Неприємно все-таки, коли викликають на педраду А тим більше на таку незвичайну
    — Кахи-гм!.. — прокашлявся Зевс Парамонович (ти ж знаєш, він завжди прокашлюється, перш ніж почати). — Панове педабоги! — він повільно обвів поглядом учителів. — Ми зібралися сьогодні з вами, щоб обговорити дуже важливе, прямо скажемо, екстраординарне питання. Мій терпець увірвався. Учні поводяться так, що далі нікуди Двійки, одиниці, виклики в школу батьків, усі наші педагогічні засоби вже нічого не дають, не діють. Давайте радитися, що робити. Хто хоче слова?
    — Дозвольте! Дозвольте мені! — одну руку піднісши догори, а другою поправляючи зачіску, вигукнула Гера Андріївна.
    — Прошу! — кивнув директор.
    — Я абсолютно згодна з Зевсом Парамоновичем! Абсолютно! — рішуче рубаючи рукою повітря, почала Гера Андріївна. — Далі терпіти неможливо! Просто неможливо! От учора на уроці в сьомому «А»… Я пояснюю новий матеріал, стою спиною до класу, пишу на дошці формули, і раптом… хтось… кукурікає. Повертаюсь «Хто?» — питаю. Мовчать «Хто?» Мовчать Час іде. А матеріал дуже важливий. Неорганічні сполуки Я вирішила продовжувати урок. Тільки розвернулася спиною — знову хтось кукурікнув Продовжувати я не могла Урок було зірвано.
    — Та це що! Це — дрібниці, — усміхнувся наш викладач фізики Аполлон Григорович. — Подумаєш, кукурікнув хтось. Гірше те, що вчитися не хочуть, анциболотники Аж ніяк. Ледарі такі, що… Особливо, коли треба подумати, докласти зусиль. Коли матеріал вимагає… Я пояснюю, пояснюю, здається, вже й кіт зрозумів би, а воно дивиться на мене круглими очима і — блим-блим — як немовля. От де трагедія!
    — Так-так-так, правильно! — закивала Афродіта Михайлівна. — Здається, такі ж твори класичні. Читати — сама ж насолода Та хіба примусиш узятися до книжки
    Як фільм є, то ще хоч сюжет сяк-так переказати можуть, а як фільму нема — все, глухонімі. Ох, цей телевізор! Як він нам заважає!
    — Ну, а про захист довкілля, про людське ставлення до рослин, до дерев, квітів і говорити годі, — махнула рукою Артеміда Семенівна. — Як вони ламають ті нещасні дерева, як вирізають на парті «Вася + Люба» або «Толя + Оля», як топчуть квіти, ви всі добре знаєте
    — А запізнення на уроки! А зрив дисципліни! — рвучко піднесла руку догори Афіна Борисівна, від чого шолом знову зсунувся набік
    — Та-ак… Дітки!.. — усміхнувся військкерівник Арей Степанович. — Ще трохи — і школа згоріла б. Досі в мене перед очима картина, як палає та макулатура І як скачуть перед вогнем оті бісенята! Пам'ятаю, один із них вереснув: «Ах! Люблю пожежу!» Нічого собі захоплення!
    Зевс Парамонович закивав головою і гримнув:
    — От-от! Саме про вогонь я й хотів би зараз поговорити, панове педабоги! Вогонь! А хто, хто цей вогонь їм дав. Хто? Оцей шановний добродій! Титан! Полюбуйтесь! — і він широким жестом показав на Прометея Гавриловича
    Прометей Гаврилович іще нижче похилив голову
    — Ну, що скажете, титане-богоборцю? Га? — гримнув директор
    Прометей Гаврилович зітхнув:
    — Скажу… Скажу, що все одно вони… хороші…
    Зевс Парамонович розкотисто зареготав:
    — Хто?.. Оці-го?.. Горезвісна трійця? І Агашкін? Хороші?
    Крутнув я головою Глип — а позаду нас на стільцях сидять укупочці Довгий, Злюкін і Малявка, а трохи віддалік — Агашкін.
    Коли вони з'явилися? їх же не було!
    — Хороші! Ой, не смішіть!
    — Ну й гуморист
    — Ха-ха-ха!
    Прометей Гаврилович почервонів, втупився у підлогу, але вперто повторив:
    — Хороші!
    Сміх враз увірвався Зевс Парамонович спохмурнів:
    — Ну, коли так… будемо вживати заходів… екстраординарних… Фемідо Василівно, ваше слово!
    Бібліотекарка наша Феміда Василівна зітхнула, поклала «ріг достатку» під ноги, підняла вгору терези. Вони спершу загойдалися, потім одна шалька опустилася, переваживши другу
    – Іменем Зевса Громовержця, — прорекла бібліотекарка, — верховного судді й вершителя доль усіх сущих, оголошую вирок. За нерозумне і небезпечне поводження учнів із вогнем, а також за лінощі, небажання вчитися, погану поведінку, недбайливе ставлення до природи і таке інше вогонь у людей відібрати та всіх наук і вмінь позбавити. Самого ж титана Прометея до скелі знову прикути — з тим, щоб орел йому щодня печінку дзьобав і шматував Вирок остаточний і оскарженню не підлягає.
    Зевс Парамонович підвівся на весь зріст, громовим голосом мовив:
    — Затверджую!
    Підніс догори руку з блискавками. І…
    Заблискотіло, загуркотіло, все полетіло кудись шкереберть.
    Настала непроникна темрява
    І на якийсь час ми з тобою, мабуть, знепритомніли
    А коли отямилися, бачу — лежимо ми, Жоро, на голому холодному камінні перед входом у якусь печеру Навкруги непролазні чудернацькі хащі з гігантських папоротей, ліан і ще чогось незбагненного. На нас — ні штанів, ні сорочок, ні черевиків. Якісь благенькі звірячі шкури Ноги босі. Себе я не бачу, а ти замурзаний, як порося. І патлатий, скуйовджений, нестрижений Одне слово, дикун Первісна людина.
    — Жоро! — з жахом кажу я. — Жоро!.. Що ж це сталося?!
    Ти хоч і блідий як стіна, але самовладання не втратив (молодець!), кажеш:
    — А що? Катастрофа! Не бачиш? Всесвітня! Догралися!..
    — Що-що? — не хочу вірити я. — Припини! Це несерйозно!
    — Серйозно, — зітхаєш ти, — на жаль, до печерного життя повернулися. На мільйони років тому У доісторичний час
    — Ой! Що ж це буде?
    — Не знаю, — знизуєш ти плечима.
    — Ну й хащі! — роззираюсь я навкруги на всі оті папороті, ліани, плавуни чудернацькі. — О! — кажу. — Пізнаєш?
    Подивився ти на гіллясту рослину з розетками видовженого листя:
    — Ага!. Шиверекія подільська з нашої альпійської гірки Релікт третинного часу. Тільки гігантська. Доісторична.
    Зітхнули ми обидва
    — Що ж це ми — тільки удвох із тобою тепер на всій планеті? — розгублено кажу я. — А… а люди?
    — Гм, — насупив ти брови. — Люди не люди, а гоміноїди якісь мусять бути. Спершу ж були рамапітеки, перші з приматів, що жили п'ятнадцять мільйонів років тому, потім австралопітеки, потім архантропи, тобто мавполюди, а тоді вже палеоантропи, тобто перші люди. Хто ж його зна, в який точно період ми втрапили. Хоч би не в той, коли жили гігантопітеки й мегантропи — сучасники архантропів, а може, й перших людей. Бо то дуже агресивний народ. Ворогували з першими людьми і навіть полювали на них за допомогою кам'яних знарядь.
    — Ану тебе! — кажу я. — Ще бракує, щоб нами одразу поснідав якийсь гігантопітек… — я зітхнув. — А їсти, між іншим, хочеться страх!
    — І мені, — кажеш ти.
    — Оце б, — кажу, — зараз яєчню з ковбасою. Або котлетку І кави з молоком.
    — Забудь, — кажеш ти. — На мільйони років забудь. Про все печене-варене і не думай навіть. Без вогню живемо Тільки як гриба якогось їстівного або ягоду знайдемо — те й наше. А сире м'ясо…
    — Тс! — перебив я тебе раптом. Замовкли ми, прислухалися
    Бо з хащі почулися якісь звуки, схожі на звіряче рикання.
    — Жоро, що це? — пошепки питаю я
    — Не знаю Звірюка якась, здається
    — А що, як… шаблезубий тигр? — самими губами шепочу я. — Або печерний ведмідь їм вогню не треба. Вони м'ясо сире їдять
    — Припини, — шепочеш ти, — паніку Вони таке м'ясо, як ти, в рота не візьмуть У них смак хороший.
    Рикання начебто припинилося. Але серце все одно теленькає
    — Жоро, — кажу я. — А нащо нам ця печера? Чого ми тут сидимо? Щоб справді печерного ведмедя дочекатися? Полізьмо краще на дерево. Хоч роздивимося, що і як Куди ми потрапили, що за місцевість…
    — Полізьмо, — кажеш ти. — Тим більше, що люди в той час частіше по деревах лазили, ніж по землі ходили.
    І ми подряпалися з тобою на густий-прегустий чи то баобаб, чи то банан, чи хто його зна що, словом, на якесь дивовижне, може, й зовсім не відоме науці допотопне палеозойське дерево
    Дошкрябалися до гілляки, поряд із якою у товстелезному стовбурі дерева було величезне дупло
    Раптом у дуплі щось заворушилося й відчайдушно заверещало-заплакало
    Ми так і вклякли від несподіванки.
    — Уа! Уа! Уа! — линуло з дупла Немовля
    Двох думок бути не могло. Вусі часи й епохи в усіх народів в усіх кінцях землі немовлята кричали й кричать однаково.
    Зазирнули ми в дупло Так і є
    У купі зеленого мотлоху — чи то листя, чи то доісторичної трави — лежало, дриґало ніжками й плакало кумедне кучеряве немовля Чи то австралопітек, чи то архантроп — хто його зна.
    — Бач! Лаявся, лаявся — долаявся! — кажеш ти. — Прародича нашого збудив. Як його тепер укоськати!
    — Укоськаємо, — впевнено кажу я й починаю аакати, як це завжди усі роблять, заколисуючи немовлят. — Аа-аа-аа-а!. Аа-аа-аа-а!
    А тоді ще й колискову затягнув, яку мені колись у дитинстві мати співала:
    

    
     
      Коте сірий, коте білий,

      Коте волохатий.

      Не ходи ти коло хати,

      А йди, коте, ночувати,

      Дитя мале колихати.

      Бодай спало, не плакало,

      Бодай росло, не боліло

      І серденько не щеміло…

      У кісточки — ростушечки,

      А в серденько — здоров'ячко

     

    
    

    Проте немовля на колискову мою аніякісінької уваги. Кричить.
    — Що ти йому про котів? — кажеш ти. — У них же котів іще нема Давай іншої.
    

    
     
      Баю, баю, баю,

      Не лягай скраю,

      Бо скраєчку упадеш,

      Собі носа розіб'єш

      Цить, не плач,

      Спечем калач.

      Медом помажем,

      Тобі покажем,

      А самі з'їмо

     

    
    

    Але й ця, бачу, ніякого впливу не робить. Я знову:
    

    
     
      А-а, люлі-люлі!

      Чужим дітям дулі,

      А Івасю калачі,

      Щоби спав він уночі

     

    
    

    Та немовля кричить-розривається. Більше колискових я не знав.
    — Ой Лесику, — кажеш ти. — Ой, здається мені, зараз прибіжать його допотопні батьки й поодривають нам голови Не могли вони таку малу дитину надовго кинути Давай краще чкурнемо звідси
    Зітхнув я Була в твоїх словах правда Та оргвисновків, як каже наш староста Стьопа Чичибабін, зробити ми вже не встигли. Тільки ото я зітхнув, як раптом над нами почулося грізне «вау-вау!» — і здоровенне лаписько вистромилося з-за стовбура та схопило мене за руку. В ту ж мить таке саме лаписько опустилося десь ізгори й схопило за руку тебе
    І наді мною схилилося страшнюче бородате обличчя (тато!), а над тобою таке ж саме страшнюче безбороде (мама!) Маленькі лоби Надбрівні дуги, під якими глибоко посаджені хижі очі. Широкі ніздрюваті носи. І квадратні щелепи
    Ух! Аж зараз пересмикуюсь, як згадаю
    — Риу-риу! — гарикнув просто мені в обличчя дикий тато.
    — Шеу-шеу! — прошипіла тобі дика мама
    У першу мить мову нам одібрало. Не могли ми й слова промовити.
    А потім — треба ж рятуватися. Бо ще мить і…
    — Вибачте! — пробелькотів я. — По-овірте, ми ж… нічого по-оганого не той… не зробили…
    — Чесне слово! — пробелькотів ти.
    Але, мабуть, нашої мови вони не розуміли. Бо тато повторив: «Риу-риу!», а мама: «Шеу-шеу!», й обоє грізно вишкірилися. Не знаю, що сталося б далі… Але нас виручило дике немовля Воно так могутньо закричало, що тато з мамою враз перезирнулися, відпустили нас і кинулися до нього.
    Ми не барилися
    Шугонули вниз і кинулися навтікача Бігти було важко, бо доісторична трава була густа, висока й колюча Але коли вам загрожує небезпека й ви тікаєте, то думати про те, щоб бігти було зручно й приємно, не доводиться
    Коли ми вже зовсім захекались і відчули, що погоні нема, то спинилися й сіли перепочити під кущем якоїсь гігантської папороті
    — Ну-у!.. — кажу я. — Страшні люди! Ще трохи, й він одірвав би мені кінцівки Кулачисько бачив? Більший за твою голову Як добрячий кавун Мабуть, гігантопітек.
    — Чого там страшні, — кажеш ти. — Звичайні батьки, які люблять і оберігають свою дитину Гадаєш, якби на тебе хтось нападав, твої тато з мамою спокійно дивилися б?
    — Та ми хіба нападали?
    — А звідки їм знати? Стоять якихось двоє голодранців над дитиною і щось незрозуміле співають Ти ж чув, у них кажуть: «вау-вау», «риу-риу», «шеу-шеу»… А ти — «люлі-люлі, чужим дітям дулі…» Хто тебе зна, що в тебе на думці.
    — Та-ак, — зітхнув я. — Але обідрані вони все-таки… жах! І квартирне питання… Жити в дуплі, прямо скажемо… А дитина? Ні пелюшок, ні повзунків, ні підгузничків. Казна-що!
    — А звідки ти знаєш, що таке повзунки й підгузнички? — спитав раптом у цьому місці Жора. — Я, наприклад, не знаю. Бо своїх немовлячих років не пам'ятаю, а після мене в нас у сім'ї немовлят не було. Та й у вас, по-моєму, теж
    Лесик почервонів:
    — А що таке? Що таке? Обов'язково треба, щоб… Подумаєш, велике знання! Ха!
    Але очі в нього були такі, як на уроці, коли він викручувався, не знаючи відповіді й водночас уникаючи двійки
    — Ой, Лесику, щось ти крутиш! — сказав Жора.
    

    
    

   

   

    

     Розділ VI,
     у якому розповідається про Лесикову таємницю
    

    

    
    

    Ви не забули, хто така Леся Чорнобривець?
    Так-так, ота сама Лесикова й Жорина однокласниця, через яку в Лесикових грудях тьохкав соловейко, а в Жори холов кінчик носа.
    Здається, нічого особливого в ній не було Звичайна собі дівчина. Ну, білявенька, світлоока Ну, чорнобрива (тут із прізвищем була абсолютна відповідність) Ну, досить гарненька. Але не така вже й красуня. Були в класі дівчатка й гарніші Хоча б та сама Аліна Гончарук. Або Майя Корчемська Або Маня Малюченко Не кажучи вже про Галочку Петриківську
    Але на жодну з них ні соловейко в Лесикових грудях, ні кінчик Жориного носа не реагували А на Лесю реагували Та ще й як! Ну що ти скажеш!
    То, люди добрі, велика загадка.
    Коли у вас тьохкає в грудях соловейко, то (дивна річ!) навіть якщо ви вчитеся з нею (через кого той соловейко тьохкає) в одному класі й бачите її щодня з восьмої години ранку до чотирнадцятої, варто вам прийти додому, пообідати, годинку-другу посидіти над уроками, і вас трактором тягне з дому, надвір, за три квартали, під її вікно, щоб тільки глянути, чи не визирне вона, чи не усміхнеться, а може, навіть помахає рукою ще й гукне у прочинену кватирку: «А ти математику зробив? А що в тебе вийшло у сімдесят восьмій задачі?» І нема щасливішого за вас, якщо вона гукне. Хіба що коли ви прибіжите й побачите під її вікном Жору з холодним носом, і вона вже йому, а не вам гукнула щось, і усміхнулася, і помахала рукою. Тоді соловейко у ваших грудях затьохкає такої жалібної, що хоч плач.
    То було навесні цього року
    Лесик почав помічати, що Леся поводиться якось підозріло Додому вона завжди ходила у гурті, з усіма, з ким по дорозі Любила велику компанію, сміх, жарти А то раптом стала серйозною, заклопотаною Після уроків кудись поспішала. Причому сама, без Аліни, найближчої своєї подруги Правда, Аліна потім захворіла Але то вже було після того, як Лесик помітив підозрілу Лесину поведінку.
    Коли він, наче між іншим, прямо спитав її: «А куди це ти поспішаєш?» — вона знітилась і махнула рукою: «Та!.. У справах… Треба…» І побігла Звісно, стежити, підглядати негарно Але… Коли ви дуже хвилюєтесь, коли це стосується людини, вам не байдужої, коли ви думаєте: «А що, як у неї якісь великі неприємності, якесь горе і вона соромиться попросити допомоги, а допомога потрібна…»
    Та ще коли у вас така нестримна фантазія, що малює вам картини, одну страшнішу за одну: от якісь лихі злодії шантажують Лесю, вимагаючи в неї ключі від квартири, от вона в лікарні, де бородатий професор ставить їй діагноз невиліковної хвороби, от вона шукає і не може знайти якусь дуже цінну річ, яку ненароком загубила…
    Будемо вважати, що це не сам Лесик, а той соловейко його намовив стежити. Що ти зробиш із тим соловейком, із нерозумною птахою?..
    То тільки у детективних романах і кінофільмах стежити легко й просто. Насправді вистежити когось, щоб він тебе не помітив, дуже важко.
    У цьому Лесик переконався в перший же день
    Ну, що ви, наприклад, зробите, коли ваш «об'єкт» сідає в тролейбус, а ви в цей час стоїте за рогом будинку метрів за двадцять від нього? У романах і кінофільмах хапають таксі та їдуть за тролейбусом. А в житті? В житті ніякого таксі поблизу нема Та якби й було, то де учневі п'ятого класу взяти на нього гроші? І взагалі, який таксист захоче везти п'ятикласника за тролейбусом і зупинятися на кожній тролейбусній зупинці, щоб дати йому змогу простежити, чи не вийшов на тій зупинці його «об'єкт»? Таксист негайно одвезе того п'ятикласника прямісінько в міліцію.
    Бігти ж за тролейбусом зовсім дурне діло. По-перше, не доженеш. По-друге, коли б і догнав, «об'єкт» із тролейбуса вмить тебе побачить.
    Ні, насправді вистежити когось, щоб він тебе не помітив, дуже важко…
    А втім, того дня, коли Лесик почав свою детективну діяльність, стався епізод, на перший погляд незначний, але який чогось запам'ятався йому
    Коли Лесик назирці поспішав за Лесею через прохідний двір, він раптом побачив під стіною на асфальті маленького горобчика-пташеня. Горобчик уже вбився у пір'я, але літати, здається, ще не вмів. Хвостик у нього був дуже куценький Пташеня стрибало по асфальту, а над ним пурхали дорослі горобці. Мабуть, воно випало з гнізда Лесик глянув угору На стіні метрів за три від землі чорнів квадратик вентиляційного душника, з якого стирчали соломинки Горобці часто мостять гнізда в таких душниках
    Лесик на якусь мить зупинився Але він так поспішав!. Леся вже завернула за ріг.
    Що він міг вдіяти? Щоб покласти пташеня назад у гніздо, треба драбину А де він візьме драбину?. Лесик побіг далі
    А коли Леся сіла в тролейбус і Лесик ні з чим повертався через прохідний двір, пташеняти під стіною вже не було. Почуття провини ворухнулося у його серці А що, як кіт…
    І тут Лесик несподівано побачив Довгого, власне, його спину, що майнула й зникла у під'їзді (Довгий жив у цьому дворі).
    Лесик так і спинився, вражений
    Невже Довгий підняв і поклав у гніздо? Правда, йому й драбини не треба. Спокійнісінько міг собі стати на отой он ящик, що валяється під стіною, і…
    Він, Лесик, значить, не підняв, а Довгий…
    Це було якось так несподівано і так не в'язалося зі звичними уявленнями про трійцю, що Лесик просто поспішив одігнати ці думки
    Та й інше займало його зараз.
    Ну чому, чому він такий нещасливий?
    Він уже й не сподівався дізнатися, куди поспішає Леся
    І все-таки… Все-таки йому пощастило.
    На третій день після початку своєї детективної діяльності Лесик, знову ж таки довівши «об'єкт» до тролейбуса й загубивши його, махнув рукою, сів і собі в тролейбус та й поїхав на площу Толстого. Якщо ви киянин, то ви знаєте, що на площі Толстого було, по-перше, чудове кафе-морозиво «Сніжинка», по-друге, кінотеатр «Київ» Лесик вирішив заїсти свою невдачу морозивом і піти з горя в кіно.
    На площі Толстого Лесик зійшов із тролейбуса і посунув до підземного переходу І «Сніжинка», і кінотеатр «Київ» були на тому боці До переходу довелося йти дерев'яною галереєю під парканом, за яким був будівельний майданчик (над переходом і станцією метро щось будували) Коли галерея закінчилася, Лесик побачив на тротуарі цілий автопарк дитячих візочків. Тут була молочна кухня
    Ковзнув поглядом по відчинених дверях і… спіткнувся
    Біля молочної кухні серед численних мам, бабусь, дідусів і татусів стояла в черзі… Леся. Ба більше, вона в цю мить повернула голову і побачила його. І… усміхнулася.
    Ховатися було пізно.
    Леся дивилася на нього так, що йому здалося, ніби погляд її промовляв: «Не тікай! Я зараз…» І він спинився й почав чекати. Леся вийшла дуже швидко. У молочних дитячих кухнях черга рухається блискавично — порожні пляшки здав, повні взяв і поганяй.
    — Привіт! А ти що тут робиш? — усміхнулася вона йому.
    — А ти? — ухилився він од відповіді.
    — А я братикові по харчування прийшла Розумієш, мама підвернула ногу, лежить. А тато на роботі А він же не може без харчування. Правда?
    — Правда, — почервонів Лесик
    Вона більше не питала, як і чому він тут опинився. Просто йшла собі дерев'яною вузькою галереєю під парканом назад до тролейбусної зупинки, звідки він щойно прийшов, а він човгав за нею, наче так і треба, наче ніяких справ у нього й бути не могло
    Раз у раз вона мовчки озиралася й усміхалась йому так, як може усміхатися тільки та, що вам подобається, — загадково і трошечки-трошечки зверхньо
    Внутрішній голос підказував Лесику, що, рятуючи самолюбство, мабуть, треба було б самому сказати про «Сніжинку», про кінотеатр «Київ» — чого ж він усе-таки тут опинився. Але соловейко в грудях так заливисто тьохкав, що заглушив отой голос. Та й що б це дало? Ну, сказав би, ну, врятував би самолюбство, а вона б одразу: «Ах, ну біжи в кіно і в свою «Сніжинку», а я піду…» Що б він од цього виграв? Вона несла у поліетиленовій торбинці пляшечки з молоком, кефіром і ще якимсь немовлячим харчем. Зустрічні ненароком штовхали її (розминутися було важко), і пляшечки весь час дзенькали в торбинці. Лесик піймав себе на тому, що переживає, щоб ті пляшечки не побилися І полегшено зітхнув, коли вони нарешті вийшли з дерев'яної галереї
    — Пішли в «Океан», — сказала вона. — Мені треба купити щось рибне. Ти рибу любиш?
    — А чого… — непевно знизав плечима Лесик. — Я все люблю.
    — Ой! А я без риби просто не можу. У нас усі люблять рибу. І тато, і мама…
    В «Океані» вона купила оселедців і великий брикет свіжомороженого хека. Все це було складено у другу поліетиленову торбинку. І якось так саме собою вийшло, що ця торбинка опинилася в руках Лесика Хлопець навіть не помітив, як це трапилося Тільки коли вони вже були на вулиці, він звернув увагу, що несе торбинку з рибою.
    — А тепер — у молочний! — вона дістала з кишені якусь записку, зазирнула. — Масло. Ряжанка Кефір для тата. Любительський сир.
    І хоча вона не сказала абсолютно нічого смішного, Лесик раптом засміявся Йому вже давно хотілося засміятися — так радісно клекотіло щось у нього під горлом І зараз він просто вже не втримався. Ох, той соловейко! Що ти робиш з хлопцем?!
    І Леся не здивувалася його сміхові А й сама засміялася
    У гастрономі вони розділилися: вона пішла по ряжанку і кефір, а він — по масло і любительський сир.
    — Чого ти смієшся? — підозріло спитала сердита тьотя, поряд із якою він стояв, і оглянула себе: мабуть, вирішила, що його розсмішила якась деталь її туалету
    Він ніяково почервонів.
    Потім вони їхали у тролейбусі додому на Печерськ
    Вона сиділа, притримуючи на колінах дві повні торбинки, а він стояв біля неї і тримав у руці третю.
    Йому здавалося, що люди дивляться на них і усміхаються, а може, вони й справді усміхалися Люди майже завжди усміхаються, дивлячись на усміхнених дітей.
    — А ти любиш малих діток? — питала вона. — Ой, вони такі кумедні! Я ніколи раніше не думала, що вони такі. Просто чудо! От ти побачиш, як він складає ротик і каже: «Гу-гу!»
    І раптом Лесик злякався. «От ти побачиш…»
    Значить, вона запрошує його до себе Соловейко наїжачився і замовк
    Лесик сподівався, що поможе донести їй торбинку до дверей і попрощається А тут…
    Лесиної мами Лесик не боявся З мамами у нього завжди був контакт Лесик був увічливий, умів чемно всміхатися, і мамам це подобалося
    Він боявся Лесиного братика З немовлятами у нього контакту не було Так уже історично склалося
    Коли він був іще в першому класі, двоюрідна тітка, тьотя Льоля, народила донечку. Тато, мама і Лесик усією родиною пішли вітати Тьотю Льолю щойно забрали з лікарні. Коли вони прийшли, розпашіла, із сяючими щасливими очима тьотя Льоля саме переповивала донечку. Всі її обступили, і Лесикова мама захоплено сплеснула руками:
    — Ой, яка гарненька!
    Потім повернулася до Лесика:
    — Глянь, сину, це твоя сестричка. Правда ж, гарна?
    Лесик глянув і побачив на пелюшках червоний животик і швидкі рухи червоних ручок та ніжок. Хотів роздивитися личко, але, крім роззявленого криком рота, не видно було нічого.
    — Ага, — сказав він. — Гарненька… На мавпочку схожа.
    Лесик іще не вмів брехати
    Мама потім довго дорікала йому за невихованість
    Вдруге побачив він свою сестричку, коли їй було вже років півтора. І, дивлячись на справді гарненьку дівчинку з великим білим бантом на голові, не міг повірити, що то та сама «мавпочка»
    Відтоді він вирішив собі, що, як ото гарний метелик спершу буває бридкою гусінню, так і людина у немовлячому віці — криклива «мавпочка», а потім вилюднює
    І до немовлят Лесик ставився, м'яко кажучи, без захвату Коли він бачив дитячу коляску або немовля у «конвертику», то мимоволі здригався.
    От і зараз він здригнувся й подумав: «Як же я піду? Я ж не зможу приховати від неї своїх почуттів до її братика. І вона побачить і образиться. І тоді — все! Вона мені цього не вибачить ніколи».
    Але вони вже під'їхали і вийшли з тролейбуса І вже йшли до її будинку, під вікнами якого стільки разів прогулювалися і Лесик, і Жора, удаючи, що їх дуже цікавить галантерейна крамниця
    «Що робити? Що робити?» — гарячково міркував він, покірно несучи за Лесею дві торбинки з продуктами. Торбинку з братиковим харчуванням вона урочисто несла сама.
    До самісіньких дверей її квартири, що була на третьому поверсі, думав Лесик, як би викрутитись і не зайти, але так і не придумав За всієї схильності до фантазування іноді він губився і не міг придумати простенької брехні, на яку спроможний будь-який ледар, що не вивчив уроку.
    Леся одімкнула двері та сказала:
    — Давай! У темпі! Щоб протягу не було.
    І він, як теля, покірно пішов, несучи в порожніх грудях розпач і тривогу
    — Тс! Тихо! Може, він спить, — приклала палець до вуст Леся, обережно, щоб не клацнути замком, замикаючи двері
    — Давай у кухню, — підштовхнула вона його І Лесик, переставляючи ноги, як журавель, пішов за нею в кухню
    Вони ще не розпакувалися, як із кімнати почулося спершу «гу-гу-гу», потім мамине:
    — Лесю, це ти?
    Леся усміхнулася:
    — Не спить… — і гукнула: — Це ми, мамусю! Ми зараз. Тільки розпакуємося.
    Вона швидко виклала все з торбинок на стіл
    — Ходімо. Не бійся В мене хороша мама. От побачиш
    Лесик зітхнув. «От побачиш…» Знову Що він побачить?
    «Мавпочку» в пелюшках? Ну що ж, тримайся, Лесику! Наберись мужності й відваги. І скажи так, як твоя мама говорила: «Ой, яке гарненьке!» Ну, хіба тобі важко це зробити? Ну зроби, ну!.
    Лесина мама сиділа на тахті з перебинтованою ногою А біля тахти стояв візочок.
    Мама була така ж білява, як Леся, тільки брови не темні, а теж біляві.
    — Познайомся, мамо. Це наш Лесик Він допоміг мені принести все, що треба Не доведеться ще раз бігти
    — А-а! Здрастуй, здрастуй! — лагідно всміхнулася мама. — Леся розказувала мені про тебе. Спасибі, що допоміг, їй зараз, бідненькій, важкувато Так мені не пощастило…
    — Ну, нічого, нічого, все буде гаразд, — перебила її Леся. — Лікар же сказав іще кілька днів — і будемо ходити… А це наш Тарасик, — обернулася вона до Лесика. — Та не бійся, підійди ближче Він тебе не вкусить.
    Серце Лесикове стукотіло так гучно, що йому здавалося — і Леся, і мама це чують.
    Він підійшов і зазирнув у візочок Перше, що він побачив, — це були веселі голубі оченята, які дивилися на нього цілком свідомо й навіть трошечки іронічно.
    На голові стирчав кумедний білявий чубчик, чимось схожий на півнячий гребінець. Тарасик вимахував руками і швидко-швидко дриґав ногами, наче їхав на велосипеді
    Побачивши Лесика, він на мить завмер і раптом розтягнув ротик у широкій усмішці, показуючи два маленькі нижні зубчики. Це було так симпатично, що Лесик засміявся І Тарасик теж голосно хихикнув А потім склав губи трубочкою і за гугукав: «Гу-гу-гу!»
    Леся і мама дружно зареготали.
    — Ти диви! Він тебе признав! — вигукнула Леся
    — А він усіх хороших людей признає, — сказала мама і ніжно-ніжно подивилася на Лесика. Леся перехопила мамин погляд і теж подивилася на нього
    Соловейко тьохнув так радісно, що Лесик мало не задихнувся
    Багато у його щедрому на радості житті було щасливих моментів, але такого, щоб ото так перехоплювало подих, він, здається, не пам'ятає
    Вся квартира була заставлена вазонами з квітами і рослинами.
    Вони стояли на підвіконнях, на спеціальних підставках, просто на підлозі, висіли на стінах у дротяних держачках
    Тут були і фікуси, і кактуси, і пальми, і китайська троянда, і кімнатні лілії, і виткий плющ, і різні інші, назви яких Лесик не знав, а деякі взагалі бачив уперше
    — Ого! — вихопилося в нього. — Ціла оранжерея!
    — А це дріада восьмипелюсткова, — сказала Леся, показуючи на один із вазонів. — Листя схоже на дубове. Правда?
    — Правда, — погодився Лесик.
    — Але вона з родини розових, з порядку розоцвітих А ти знаєш, що до цієї родини належить і черемха, і груша, і вишня, і яблуня, і малина, і суниця?.
    — Не знаю, — усміхнувся Лесик. — Але тепер знатиму
    — Дуже рідкісна, — сказала Леся. — Зустрічається лише в Карпатах На горах Близниця та Піп Іван. В альпійському поясі, на висоті 1800–1900 метрів над рівнем моря.
    — Гм, — тільки й сказав Лесик
    — У нас на альпійській гірці біля школи точнісінько така. Це я посадила.
    — Гм, — знову-таки сказав Лесик
    А потім його частували чаєм з айвовим варенням і з домашніми заварними тістечками виробництва Лесиної мами («разом з Лесею!») І такого смачного чаю з таким смачним варенням і такими смачнючими тістечками Лесик, їй же право, ніколи в житті не їв.
    За цей час Тарасика двічі переповивали й один раз годували І Лесик уже знав, що таке підгузнички й повзунки, яка сорочечка (без зав'язочок) одягається спершу — «на грудочку», а яка (з зав'язочками) потім — «на спиночку»
    А коли Леся побігла на кухню підігрівати кашку, а мамі треба було перестелити у візочку пелюшки, вона дала хлопцеві на хвилину потримати Тарасика
    — Тільки обережненько — не впусти
    І Лесик притис до грудей тепле тільце І відчув, як б'ється під його рукою маленьке серце Це було якесь незвичайне почуття В його руках довірливо лежало життя, яке цілком залежало від нього, від його захисту Лесик відчув себе раптом дорослим і дужим
    І тут несподівано в уяві виник прохідний двір і маленький горобчик-пташеня, що стрибає по асфальту…
    Щось кольнуло хлопця, але тільки на одну мить. Йому було так добре зараз!.
    Коли вам добре, коли вас хвалять і пригощають та ще й у родині тієї, хто вам подобається, ви, певна річ, забуваєте про час і про все на світі. Ви сидите й млієте. І збагнути, що ви засиділися, не можете аж ніяк
    Лесик зрозумів це тільки тоді, як ненароком глянув на годинник.
    — Ой! Уже чверть на сьому! А… чого ж ви мене не виганяєте?
    Леся з мамою перезирнулися
    — А у вас що — гостей виганяють? — лукаво усміхнулась Леся.
    Лесик почервонів:
    — Та ні, але…
    Вже опинившись надворі, він раптом подумав: «А чого ж я не сказав, що й завтра можу допомогти, й післязавтра… їм же ж таки важко… Ех, я! Черевик!»
    І що воно за такий хитрющий закон, що все розумне, яке можна було сказати у певну мить, спливає на думку не в ту мить, а значно пізніше, коли миті вже нема і говорити вже пізно.
    Назавтра Лесик підбіг до Лесі й тільки-но розтулив рота, щоб спитати про маму, про Тарасика, як наштовхнувся на Лесин погляд: «Мовчи!» Неподалік од Лесі стояла Аллочка Петриківська і Ніна Слободян, які могли почути. Лесик зрозумів, що Леся не хоче, аби у класі щось знали.
    Він кумедно-швидко стулив рота й усміхнувся.
    

    Вона теж усміхнулась і сказала:
    — Привіт!
    І він сказав:
    — Привіт!
    Так народилася їхня таємниця
    Іноді те, про що люди мовчать, значно промовистіше за те, про що вони говорять
    І незважаючи на те, що по всьому було видно — сьогодні з Лесикової допомоги нічого не вийде і з відвідин Лесиної домівки таким чином теж, гумор у хлопця був чудовий
    Як же це прекрасно — мати спільну таємницю з тією, хто тобі подобається! Раз у раз перезиратися з нею і поглядом промовляти: «Не бійсь! Усе гаразд! Я — могила! Не скажу Нікому-нікому! Навіть мамі рідній, навіть найближчому другові Жорі Комп'ютеру Клянусь! Можеш бути спокійна…» А вона розуміюче опускає очі. І знову ти на неї — зирк-зирк. А вона — блим! — і одводить очі. І поглядом: «Ну що ти! Ну припини!..» А ти знов… І вона знов…
    Як це чудово!
    Лесик повсякчас усміхався. Він просто не міг втриматися Нарешті Жора це помітив
    — Ти чого усміхаєшся? Гривню знайшов?
    — Червінець.
    — Брешеш!
    — Брешу.
    — Так що?
    — Нічого… Просто так…
    — Тю!
    Потім була неділя
    А в понеділок Лесик до школи не пішов, бо застудився.
    А в четвер, коли він нарешті побачився з Лесею і, вибравши хвилинку, як нікого поблизу не було, спитав; «Ну, як там твоя мама, як Тарасик?» — вона сказала:
    — Спасибі! Все гаразд Мама вже ходить потроху А Тарасик передавав тобі привіт: «Гу-гу-гу!»
    Лесик радісно всміхнувся і хотів іще щось сказати, щоб продовжити розмову, але вона перебила:
    — Ну, я побігла!
    І кудись заквапилася. Хоча йому здалося, що поспішати їй нікуди не треба. Просто вона не схотіла чогось продовжувати розмову.
    Він іще кілька разів питав, і вона так само відповідала Коротко, напівжартома І він зрозумів, що більше нічого не буде.
    Але таємниця лишилася
    Про неї не знав ніхто Навіть Жора. Та й ви розумієте — Жорі було б неприємно дізнатися про ту таємницю.
    

    
    

   

   

    

     Розділ VII,
     у якому продовжується Лесикова розповідь. Небезпечні доісторичні пригоди Фороракос. Дощ. Ми провалюємося «Хлопці! Чилдрени!»
    

    

    
    

    — Так-от, сидимо ми з тобою під гігантською папороттю і…
    І тут знову Жора перебив Лесика:
    — Стривай! А чого це ми з тобою весь час у лісі та й у лісі? Я читав, що первісна людина прийшла не з лісу, а зі степу Що саме лісостеп — колиска первісної людини Так і написано.
    — От, який ти швидкий! Прямо слова з рота вихоплюєш. Я ж саме і хотів сказати, що ото сидимо ми з тобою під гігантською папороттю і раптом бачимо: ліворуч од нас ліс рідшає, світлішає.
    — Жоро! — кажу. — Гайда туди!
    — Гайда! — кажеш ти І ми гайнули
    Бачимо: ліс кінчається, починається степ Дикий первісний степ із височенною первісною травою, здоровенними первісними будяками та іншим первісним бур'яниськом Свистить-гуляє по степу первісний вітер, скачуть табуни диких коней, антилоп, у траві шмигають різні доісторичні гризуни — байбаки, ховрашки тощо
    — Ну? — питаю. — Що будемо робити?
    — Ходімо, — кажеш ти. — Щось пошукаємо. Бо їсти хочеться — страх.
    — А що ж ми в степу знайдемо?
    — Ну, первісні древні люди збирали різні плоди, їстівні трави, викопували їстівне коріння…
    — Трави? — скрививсь я. — Щось мені трав не хочеться Я ж не кролик, щоб траву їсти
    — А що ж тобі — булочку з ковбасою? Де ти її тут у первісному степу знайдеш?
    — Ну, хоча б якихось симпатичних плодів Огірка, помідора доісторичного. Цибулі в крайньому разі… Хоча цибуля без хліба й солі не піде
    — Ну, ходімо пошукаємо.
    Пішли ми степом. Гарно в степу. Повітря свіже-свіже. Будяки шурхотять, трави шелестять, якась комашня стрекоче, гуде, видзвонює
    Дивимося під ноги. Та ні огірків доісторичних, ні помідорів, ні цибулі не видно. Самі будякові колючки й суха трава, пилом припорошена.
    — Між іншим, — кажеш ти, — в степах у той час фороракоси водилися, безкрилі бігаючі птахи-хижаки. Голова більша, ніж у коняки, дзьоб — як сокира Лусь! — і хребет антилопи хрускає, мов олівець.
    Тільки ти це сказав, як у степу щось затупотіло Туп-туп-туп!.. І наче до нас наближається А що — через високі трави й будяки не видно
    — Тю, — кажу, — на тебе! Наврочив!.. Здається, той самий фороракос і біжить Треба було тобі його згадувати.
    Перезирнулися ми та як дременемо — і антилопи, мабуть, позаздрили б нам… Біжимо, хекаємо… Аж раптом ти:
    — Стривай, — кажеш, — здається, фороракоси не в нас, а в Південній Америці водилися, та й то до появи людей.
    — Тьху! — кажу. — То що ж ти голову морочиш! Я через тебе всі ноги позбивав. Босоніж таким степом бігти…
    — Вибачай, — кажеш ти. — Хіба одразу збагнеш? Уперше ж у доісторичний час потрапили.
    Стали ми, прислухалися. Тупіт віддалявся
    — То, мабуть, звичайнісінький мастодонт, — кажеш ти.
    — Що за мастодонт? — питаю
    — Пращур слонів і мамонтів На території України знайдено багато їхніх залишків.
    — Не хижак?
    — Та ти що! Травоїдний
    — О! Люблю травоїдних Чудові тварини Молоко дають Ех, зустріти б зараз, попросити б молочка
    — Так вони тобі й дадуть Дикі неприручені травоїдні й близько до себе не підпустять.
    — То що ж ми їстимемо?
    — Кажу ж — тоді корінці викопували, трави їстівні…
    — А звідки знати, що їстівне, а що ні? Гризнеш щось отруйне — і будь здоров!
    — Це точно. Це може бути Древні люди вибирали їстівне методом спроб і помилок.
    — Яким-яким?
    — А таким Один з'їв — помер, інші вже того не їдять
    — Цей метод для нас не годиться, — категорично кажу. — У нас перебої з кадрами Мало. Ти та я.
    — Ну, тоді будемо голодувати.
    — Що ж, значить, будемо… Хоч би водички випити А то спрага вже така…
    — Точно, — кажеш ти. — В горлі — як у пустелі Сахара — пересохло зовсім А річкою ніде й не пахне. Хоч би дощик пішов, чи що…
    І тільки ти це сказав, небо затягло темними хмарами й хлинув дощ Та ще який! Як із відра. Злива.
    У степу, в будяках, ти ж знаєш, яке від дощу ховання…
    А бігти до лісу — не знаємо куди. Коли тікали від того фороракоса, чи пак мастодонтів, зовсім утратили орієнтацію. Крім будяків, нічого навкруги не бачимо
    Присіли ми навпочіпки, підборіддями у коліна повтикалися й сидимо. Сидимо, мокнемо А дощ холодний А шкури на нас благенькі. Не шкури, а дрантя якесь Так тільки, щоб сором прикрити Словом, чи є на нас шкури, чи нема на нас шкур — різниці ніякої
    — Н-ну… ч-чого ж т-ти н-не п-п'єш… — цокочу я зубами. — П-пий! Д-дощу т-тобі б-бракувало
    — Х-хіба я з-знав, що т-тутт-такий д-дощ скажений, — цокочеш ти
    Довго періщив дощ Та й не просто дощ А дощ із вітром Наче хто спеціально тобі у пику з відра — хлюп! хлюп! Ми тільки те й знаємо, що раз у раз ойкаємо, і все. А що тут зробиш?
    — Ма-мабуть, антици-циклон, — цокочеш ти.
    — Ма-мабуть, — погоджуюсь я. — А дід казав, що колись не було ні циклонів, ні антициклонів А була п-просто погода. Узимку х-холодно, сніг, мороз Улітку жарко, сонячно. І дощі здебільшого восени… А воно, бач, і тоді не було погоди Теж б-були циклони. І… і антициклони.
    — Е-еге ж…
    Нарешті дощ припинився. Так само раптом, як і почавсь. І думаєш, стало краще? Навпаки!
    Хоч який холодний був дощ, а все-таки тепліший за той пронизливий вітер, який почав обдувати нас, мокрих з усіх боків
    Вззз… Вззз… Вззз…
    Ой мамочко! Ой людоньки! Ой лишенько!..
    Ніколи в житті я не хапав таких дрижаків. Ніколи не було мені так холодно До болю.
    От коли по-справжньому ми зрозуміли, що таке життя без вогню! Півжиття, здається, віддав би за те, щоб хоч хвилинку погрітися біля вогнища, хоч біля маленької тліючої головешки Та — дзуськи! Нема вогню. Не навчилися ще його люди добувати, не навчилися ще користуватися ним. Доісторичний час. Четвертинний період Неоліт.
    — Слухай, — кажеш ти. — Давай рухатися! Бо в мене од холоду вже серце так болить — от-от зупиниться
    — Давай, — кажу я. — Рух — це життя, писали колись у двадцятому столітті.
    Підхопилися ми й почали робити різні вправи: присідати, пригинатися, вимахувати руками. Ти перший, я за тобою Ти ж у нас спортсмен! У вас же спортивна родина Не те що в нас
    Та щось ті присідання й вимахування мало допомагають Наче ще холодніше стає. Наче більше вітру.
    — Ой, — кажу, — холодно присідати Придумай щось інше.
    — А що придумувати? — кажеш ти. — Хіба що біг на довгу дистанцію. Біг — це здоров'я. Сам академік Амосов це говорить.
    — Ну, якщо академік говорить, побігли швидше!
    І знову ти, як спеціаліст, перший. Я за тобою. Біжимо
    — Жоро! — гукаю на бігу. — Швидше! Щось ти дуже повільно біжиш.
    — Я, — гукаєш ти, — біжу так, як мене тато вчив! Треба розподіляти сили рівномірно по всій дистанції.
    — Та ну тебе! Ти що — рекорд встановити хочеш? Нам аби зігрітися Швидше! Бо пережену!
    Не міг же ти допустити, щоб я, неспеціаліст, та обігнав тебе, спеціаліста
    Ушкварили ми так, наче за нами вовки гналися. Ти попереду. Я на п'яти тобі насідаю. І раптом ти зник
    Не встиг я навіть здивуватися, де ж ти подівся, як відчув, що землі підо мною нема, і полетів кудись униз.
    Отямивсь я, коли вже лежав на мокрій слизькій глині, по якій ковзнув аж на самісіньке дно глибокого яру Поряд борсався й ти.
    — Швидше! Швидше! — перекривив ти мене
    — А чого ж ти під ноги не дивився? — огризнувсь я. — Чого біг наосліп?
    — Додивишся тут, як трава по груди.
    Підвелися ми, спробували вибратися з яру, та де там! Ступиш два кроки — і назад з'їжджаєш. Мокра глина — все одно що ковзанка
    — Ну от, — кажеш ти. — Мало нам було радості первісного життя. Тепер голодні й холодні у ямі сидітимемо
    І в голосі твоїм, чую, вже справжні сльози бринять. Та і в мене, чесно скажу, все усередині тремтить — от-от заплачу.
    Справді. Становище наше — гірше не придумаєш. І порятунку чекати годі. Звідки той порятунок візьметься? Хто нам його подасть? Шаблезубий тигр? Печерний ведмідь? Мастодонт? Чи фороракос із дзьобом-сокирою? Чи ті волохаті гоміноїди, немовля яких ми налякали?
    Ні! Ніхто нам руку (чи пак, лапу) допомоги не подасть Ніхто!
    І тут… Спершу мені навіть здалося, що то мені просто вчулося. Аж дивлюсь — і ти рота роззявляєш від подиву.
    — Хлопці! Чилдрени! Це ви?.. Хлопці! — тихо і якось невпевнено пролунало з-за якогось колючого кущика, що ріс на дні яру
    І звідти вигулькнула розпатлана мокра голова
    — Агашкін! — вигукнули ми з тобою в один голос. — Агашкін!
    І ми кинулися до нього так радісно, наче то був не Агашкін, а найрідніша нам у житті людина
    — Ой, хлопці! Ой, як добре, що ви з'явилися! — тремтячим голосом заговорив до нас Агашкін. — Бо я вже й надії не мав. Думав, що все, пропадаю Злякався, як… От жах!.. Ну, ви скажіть, га?
    Але ми нічого не сказали. Ми тільки ствердно кивали. Бо що ж тут скажеш?..
    

    
    

    

   

   

    

     Розділ VIII,
     який знайомить вас із Васею Агашкіним. Дуб Д'Артаньяна. «Унікум»… Звичайний шматок штукатурки…
    

    

    
    

    Уявити його собі спокійним і нерухомим просто неможливо
    Якщо навіть тримати Агашкіна за руки й за ноги, то його темні й блискучі, як вишні, очі бігатимуть так, що здаватиметься, ніби весь він рухається
    Він страшенно любить бути в центрі уваги, любить, щоб його слухали, щоб дивувалися тому, що він розказує
    — О, знову Агашкін працює на публіку! — усміхається староста Стьопа Чичибабін
    І нема для Агашкіна більшої насолоди, як бачити розтулені від подиву роти однокласників.
    — Учора ввечері… — наче знехотя, байдуже починає Агашкін, — прийшов до нас знайомий мого тата генерал Михайлюченко Орденів отак — на всі груди… Навіть не знаю скільки, й підрахувати важко. Нещодавно генерал повернувся з Ялти, з санаторію. До речі, Софія Ротару, виявляється, живе в Ялті. Він її бачив отако, розмовляв із нею Вона у них у санаторії давала концерт Дуже, каже, симпатична, проста, без усяких там штучок, як інші естрадні зірки Співала їм на «біс» усе, що просили. Фото генералові підписала, він показував…
    Дуже любить Агашкін знамениті імена, дзвінкі титули й високі посади.
    — Якусь я вчора штуковину їв, навіть не знаю, як вона називається, — знову ж таки знехотя, наче байдуже починає він
    — Що таке? — питають його.
    — Та… були ми вчора на іменинах у моєї двоюрідної сестри. Вона вчиться у хореографічному училищі на балерину І вже в спектаклях виступає в кордебалеті Так на іменини прийшли заслужені, народні артисти. Приятель її тата, дядька мого, працює директором ресторану. То ви таких закусок, мабуть, зроду не бачили Якісь ковбаси, тверді, як залізо… Це таке образне порівняння… Якісь балики, аж чорні, з жовтим жиром А одна штуковина, я ж кажу, з вигляду наче рисова каша, а солона і смак рибний. Але смачне, страх! Я пів-тарілки з'їв. А один народний артист так співав (от забув його прізвище!), що в серванті скло тріснуло Бас! Уявляєте? До речі, він живе в одному дворі з Олегом Блохіним…
    І отак на кожному кроці в нього — або генерал, або народний артист, або лауреат, або чемпіон, або якийсь начальник Але все це говорилося таким тоном, ніби ті генерали, чемпіони, лауреати для нього — звичайна річ, нічого особливого Просто це його оточення, його середовище
    Він начебто одверто й не зазнавався, не зневажав інших, але разом із тим дивився на всіх звичайних людей зі щирим співчуттям, великодушно прощаючи їм їхню звичайність.
    Оскільки в класі не було ні генералів, ні чемпіонів, ні лауреатів, Агашкін ні до кого не виявляв особливого інтересу, ні з ким близько не дружив. Але якщо йому було щось треба, він міг, не соромлячись, звернутися до будь-кого наче до друга Такої вже він був вдачі.
    Та, однак, найчастіше він звертався до Лесика й до Жори
    Хтозна, може, тому що в Лесика батько й дід були художники. А в Жори тато — доктор, а мама — кандидат наук Хоч і не лауреати, але все-таки…
    Лесик і Жора чудово розуміли ставлення Агашкіна до себе і не переоцінювали Воно було, як то кажуть, на поверхні
    Але не будеш же відштовхувати людину, яка звертається до тебе з добрими словами, хай навіть ті слова й не дуже щирі. Лесик і Жора цього не вміли.
    — Надто ми з тобою інтелігентні, — зітхнув якось Жора. Лесик мовчки кивнув.
    Та не думайте, що Агашкін — яскраво виражений негативний тип Що він такий уже й противний. Зовсім ні. Було в Агашкіні щось гарне й навіть привабливе Наприклад, ота його моторна вигадливість. Агашкін був дуже швидкий на різні авантюри
    — Чилдрени!.. — (Як почали вивчати англійську, Агашкін інакше як «чілдрени» до хлопців не звертався) — Чилдрени! Гайда на схили на дуб Д'Артаньяна!
    Хлопці перезираються — що за дуб Д'Артаньяна? Агашкін робить таємничий вираз обличчя: всьому свій час, потім дізнаєтеся Хлопцям, певна річ, цікаво
    І біжать хлопці з Агашкіним на дніпровські схили за Петрівську алею, за Аскольдову могилу. Підводить їх Агашкін до якогось дерева, товста гілляка якого вигиналася метра на півтора над землею і справді була чимось схожа на коня.
    Агашкін швидко заліз на гілляку, сів верхи, звісив ноги, руку догори підняв, наче в ній була шпага:
    — Вперед! — і загарцював, мов на коні. — Тремтіть, о підлі слуги кардинала!
    Хлопцям сподобалося. Всі по черзі залізли на гілляку й трохи погарцювали
    — Значить, так, чилдрени, — сказав Агашкін. — Дуб Д'Артаньяна — це наш секрет. Тут будемо урочисто вітати того, хто придумає щось цікаве
    Першим, звісно, вітали самого Агашкіна. За те, що придумав дуб Д'Артаньяна. Цю пропозицію вніс Ясик Гриценко Завжди чистенький, охайненький, гладенько зачесаний, Ясик був тишко, скромник і сам ніколи нічого не вигадував Але, як усі тишки та скромники, дуже любив, коли щось веселе й цікаве вигадували інші.
    Агашкіну сплели з листя вінок, наділи на голову, він осідлав гілляку й, урочисто сидячи на ній, видудлив пляшку пепсі-коли, яку завбачливо захопив із собою (хлопці спершу не могли зрозуміти, нащо він по дорозі купив її, адже й сам не пив, і не частував нікого).
    Сидячи на дубі Д'Артаньяна, Агашкін виголосив промову:
    — Шановні чилдрени! Жити треба цікаво Не сидіти довбнею перед телевізором. І не стояти у куточку, чекаючи, поки прийде Стьопа Чичибабін і поведе в Музей побуту чи в кіно Треба самому бути творцем свого щастя.
    Коли вони йшли додому, Жора сказав, хмикнувши:
    — Тю! Дуб Д'Артаньяна! Це несерйозно!.. Яку дитсадку…
    Лесик із ним не погодився:
    — Просто ти заздриш Агашкіну. Що не тебе, а його вітали на дубі.
    Чесно кажучи, він сам заздрив Агашкіну. Песикові було досадно
    У Лесиковій голові ворушилися сотні різних вигадок. Але він не вмів обернути їх на якісь конкретні дії. Його вигадки були фантазіями. їх можна було тільки розказувати.
    За два дні Агашкін знову сидів на дубі Д'Артаньяна у вінку і пив пепсі-колу Його славили за те, що він придумав кататися на дверях будинку, який зносили у сусідньому дворі. Двоповерховий старий будинок майже весь уже зруйнували Лишилася тільки одна стіна з розбитими вікнами і дверима, що ледь трималися на одній завісі Бульдозер, який ламав будинок, чогось не приїхав (чи то бульдозерист занедужав, чи то його перекинули тимчасово на інший об'єкт). Кататися на тих рипучих дверях була сама насолода, хоча досить небезпечна, бо двері у будь-яку мить могли зірватися з тої єдиної завіси Нарешті прийшов якийсь дядько і прогнав їх, але віншування на дубі Д'Артаньяна Агашкін, безперечно, заслужив
    Агашкін сидів на дереві такий гордий і самовдоволений, що Лесик не міг на нього дивитися.
    Мабуть, Агашкін помітив це. Ще за кілька днів на дубі Д'Артаньяна вже славили Жору. І було за що.
    Жора повів хлопців у школу, де вчився його приятель по станції юних техніків Володя Тарасуло.
    Школа була новісінька, всього рік тому її відкрили, і хлопці ходили по ній, як по виставці
    — У кожну парту вмонтовано калькулятор, — з гордістю пояснював Володя Тарасуло. — У кожному класі проектор. Отут — комп'ютерний клас Шефи школи (науково-дослідний інститут) ведуть факультативні заняття з програмування, вчать усіх охочих, навіть із молодших класів, допомагають оволодівати «другою комп'ютерною письменністю»…
    — Між іншим, — докинув Жора, — є комп'ютер-педагог Якщо студент припустився помилки у розрахунках, заклав неправильну програму і машина помилилася, вона не прийме наступні цифрові дані, поки студент не скаже: «Вибачте, я помилився». Якщо не вибачитися, машина автоматично вимикається.
    — Причому при роботі на комп'ютерах шпаргалки, списування виключені абсолютно Підглядати у чужий дисплей немає жодного сенсу У кожного ж своє завдання, — сказав Володя Тарасуло.
    — Катастрофа! — жахнувся Агашкін
    Усі засміялися
    — До речі, — мовив Володя Тарасуло, — ми зараз теж працюємо над системою, що сприймає звукові сигнали.
    — Ще трошки — і фантастика стане дійсністю. Буде створено штучний розум! — вигукнув Агашкін. — Штучний Жора, штучний Лесик, штучний Володя Тарасуло.
    Але тепер ніхто навіть не усміхнувся.
    — Ех, — зітхнув Лесик, — невже колись справді машина замінить людину? Щось не дуже хочеться
    — Не хвилюйся Не замінить, — поблажливо сказав Жора. — Людина — це організм (раз!), спадковість (два!) і біографія (три!). А робот — це поки що тільки розумний механізм. Отже…
    — Хто це сказав? — звів на нього очі Лесик.
    — Мій тато, — опустив погляд Жора.
    Того ж дня збентежений Жора, червоніючи, сидів на дубі Д'Артаньяна і тримав у руці пляшку пепсі-коли, не наважуючись пити. А Вася Агашкін вигукував знизу:
    — Слава Жорі Комп'ютеру! Слава! Слава! Чилдрени, славте всі великого винахідника Жору! Хай живе наш видатний юний технік Жора, майбутній творець штучного розуму! Та пий уже! Скільки можна! Мусолиш у руці ту пляшку вже півгодини…
    Але відчувалось, що все те говорилося не дуже щиро, що він, Агашкін, великодушно поступається сьогодні місцем на дубі Д'Артаньяна Жорі, але по справедливості місце належить, певна річ, йому, Агашкіну.
    І коли Жора, сидячи на дубі, раптом сунув руку в кишеню, витяг акуратно складений учетверо аркуш паперу (графік), зазирнув у нього і сказав винувато: «Вибачте, але мені треба вже бігти на підводне плавання» — Агашкін був задоволений, що Жорине вшанування було таке коротке
    Любив Агашкін розказувати про різні унікуми, як він їх називав, що зустрічаються дуже рідко й чого ні в кого нема
    — От у мого родича, троюрідного дядька моєї мами, професора, члена-кореспондента, доктора медичних наук, така колекція картин, ікон — захитаєшся. Всі — оригінали. Унікуми Дев'ятнадцяте століття, вісімнадцяте… Не квартира — музей. Ну, звісно, на сигналізації По-моєму, таких речей нема навіть в Ермітажі…
    І в усьому тому головне було, що унікуми належали не комусь, а його, Агашкіна, родичеві — отже, майже йому самому, Агашкіну
    Як хотілося Лесикові хоч чим-небудь втерти носа тому Агашкіну! Як хотілося!
    І одного разу тато сказав йому:
    — Я дістав для дідуся фарби, вони йому дуже потрібні, але в мене сьогодні худрада на комбінаті. Занесеш?.. Дід у лаврі, у церкві Різдва Богородиці Знайдеш?
    — Знайду Занесу! Про що мова? Давай!
    Лавра від них недалеко, Лесик часто бував там, дивився, як дід реставрує.
    Дід зустрів його радісно й гучноголосо:
    — Приніс?! Ну, безумство! Цінний чоловік! Давай!. Татові привіт сердечний і подяка від душі. Вибачай, треба працювати, поки освітлення не помінялося Поспішаю, — і дід подерся на риштовання.
    Лесик провів його поглядом і рушив до виходу.
    І тут при виході побачив на долівці кілька шматків тиньку, прихилених до стіни На них були якісь бліді кольорові смуги — жовті, рожеві, голубі
    «Мабуть, частина фрески — настінного живопису», — подумав Лесик
    Коли він іще заходив у храм, то звернув увагу на темну бронзову дошку на стіні праворуч із викарбуваними словами: «Церква Різдва Богородиці (1696 рік) Охороняється державою»
    1696 рік Сімнадцяте сторіччя
    «Унікум», — наче хто сторонній проказав це слово.
    В уяві виник Агашкін.
    Лесикові перехопило подих. Він озирнувся.
    Ніде нікого
    Лесик рвучко нахилився, схопив найменший уламок фрески, сунув під сорочку й чкурнув геть
    Йому здавалося, що всі зустрічні підозріливо дивляться на нього І та бабуся з кошиком, яка, мабуть, живе на території лаври І той солдат із дівчиною, що йшли, жваво розмовляючи, і раптом замовкли, побачивши його. І іноземні туристи, котрі галасливою юрбою висипали з червоного автобуса…
    Уламок штукатурки неприємно холодив груди.
    «Я тільки покажу… Тільки покажу й одразу віднесу назад. Тільки покажу»
    Дома Лесик поклав «унікум» у портфель, попередньо загорнувши його в газету, і весь вечір почувався державним злочинцем Там же на дошці написано: «Охороняється державою», а він…
    Коли пізно увечері задзвонив телефон і тато взяв трубку й мовив: «А-а, батя… Здрастуй… та нема за що…» — Лесик завмер
    Але тато, трохи поговоривши з дідом, поклав трубку і нічого не сказав Видно, дід чи не помітив, чи… хто його зна
    Який довгий був той вечір!.. Жори не було Жора з батьками на три дні поїхав до Запоріжжя на ювілей бабусі — шістдесятиріччя.
    Другого дня під час першої ж перерви Лесик поманив пальцем Агашкіна і, коли той підійшов, прошепотів:
    — Тс!. Я тобі зараз щось покажу, тільки ти… дивись… обережно… — Лесик справді хвилювався, і те хвилювання передалося Агашкіну
    — Що таке?
    Лесик дістав «унікум» із портфеля і розгорнув газету:
    — Фреска. З храму Різдва Богородиці Мій дід реставрує Сімнадцяте сторіччя Охороняється державою
    Агашкін розтулив рота:
    — Ну-у?!
    «Втер-таки носа!» — радісно подумав Лесик. Але радість його була недовгою.
    — Ану дай! — Агашкін вихопив уламок фрески з Лесикових рук. — Ух ти! Справді! Унікум!. Та почекай. Що я — з'їм?. Дай роздивитися.
    Підійшов Ясик Гриценко:
    — А що це у вас?
    — Унікум! Фреска. Сімнадцяте сторіччя З храму Різдва Богородиці, — Агашкін говорив так, наче то був його «унікум» і Лесик до нього не має аніякісінького стосунку
    — Дай! — ображено мовив Лесик
    — Та почекай! Ти все одно в унікумах нічого не тямиш
    

    Лесикова парта стояла біля вікна. Вікно було відчинене
    — Дай! — повторив Лесик і хотів вирвати «унікум» із рук Агашкіна, але той не пускав:
    — Та чого ти? Ну! От…
    — Дай! — Лесик щосили рвонув, вирвав, але не втримав у руках, «унікум» описав дугу (параболу, як сказала б учителька фізики Фаїна Панасівна) і бебехнувся на залізний водостік по той бік вікна, посунувся-посунувся по ньому та й…
    — Ой! — тільки й вихопилося в Лесика. Вони перехилилися, глянули вниз.
    У дворі на асфальті сіріла пляма й валялися дрібні крихти штукатурки
    — Ох ти!. — схопив себе рукою за рота Ясик Гриценко. — Сімнадцяте сторіччя…
    Агашкін перелякано забігав очима і раптом криво усміхнувся:
    — Та яке там сімнадцяте!. Хи-хи! То я пожартував… Це… таке образне порівняння. Звичайний собі шматок штукатурки. Правда ж, Лесику?.. Ми тебе розіграли.
    Лесик отетеріло глянув на Агашкіна У цей час перерва закінчилася — продзвенів дзвінок Агашкін і Гриценко побігли на свої місця Лесик сидів, утупившись у вікно, і нічого не розумів, що говорить учитель У грудях його була холодна порожнеча. Що ж тепер? Як же тепер? «Охороняється державою…» За це ж і судити можуть. А хто бачив, як він брав? Хто? Ніхто «Звичайний шматок штукатурки».
    А може, й справді… Сказати Агашкіну, що він просто пожартував. Уже й не доведеш На такі дрібні скалочки розбилося, що не збереш, не стулиш докупи
    А може, все-таки можна зібрати, стулити? Дід Василь Денисович такий майстер…
    Коли продеренчав дзвінок на перерву, Лесик підхопився й, перехилившись, визирнув у вікно. І похолов — на асфальті було чисто. Певне, технічка тьотя Клава замела. Вона любила порядок і замітала по кілька разів на день. Майже після кожної перерви
    Тепер уже виходу не було
    І коли до нього підбіг Агашкін, Лесик сказав йому, через силу усміхаючись:
    — А ти таки правду сказав. То був звичайний шматок штукатурки. Я просто хотів…
    — Ага! Я так і знав! — з радісним полегшенням вигукнув Агашкін. — А то — «унікум», «сімнадцяте сторіччя»! Думаєш, я тобі повірив? Ха! Дав би тобі хтось справжнє сімнадцяте сторіччя…
    Ясик Гриценко, який підійшов, теж полегшено зітхнув:
    — А я вже справді злякався.
    І хлопці побігли у коридор.
    Але холодна порожнеча в грудях не минула. Кілька днів Лесик носив у собі ту порожнечу. Дід був дуже зайнятий. І не дзвонив у ці дні й не приходив. А Лесик іти в лавру не наважувався
    А коли за кілька днів Лесик зустрівся з дідом, той і словом не обмовився про пропажу шматка фрески. Чи то він і досі не помітив, чи то йому й на думку не спало, що в цьому винен його рідний онук… «А може, той шматок взагалі нікому не потрібен, а я переживаю», — заспокоював себе Лесик
    У всякому разі він повеселішав, порожнеча в грудях минула. І потроху все забулося.
    Тільки Лесикове ставлення до Агашкіна після цього ще ускладнилося
    З одного боку, з Агашкіним, безперечно, було цікавіше, ніж без нього І дуб Д'Артаньяна ввійшов у життя колись п'ятого, а тепер уже шостого «Б» Скільки різних цікавих ігор придумав іще Агашкін біля нього — не перелічити.
    З другого боку, якийсь кручений усе-таки був той Агашкін, нещирий, лукавий.
    От якби в Агашкіна взяти оту його моторну вигадливість, запальність та й додати до них чесність, порядність, щирість Ясика Гриценка — який би гарний був хлопець! А якби ще й технічний геній Жори Комп'ютера — ціни б йому не було, тому хлопцеві.
    Ну чому, чому доля так нещедро, так потроху видає людям — одному одне, іншому друге?! А отак, щоб комусь усе разом, — не хоче, скнарує От доля!..
    

    
    

   

   

    

     Розділ IX,
     у якому ми дізнаємося про пригоди Агашкіна Вибач, Жоро Раптовий напад
    

    

    
    

    — Ой, чилдрени! — вигукнув Агашкін. — Не знаю, що з вами було, а зі мно-о-ою… — він похитав головою. — Я ж кажу, кіно! Просто не повірите, фільм жахів! Хічхок ніщо із своїми вигаданими кіножахами проти моїх пригод… Чесно! От недарма у підручнику географії пишеться: «Сповнене страшних небезпек життя первісних людей було пов'язане з постійною боротьбою з природою». Це точно Такої боротьби з природою, як я, ніхто, мабуть, не переживав…
    Ми з тобою перезирнулись. Агашкін лишався сам собою навіть у доісторичному часі. Він не міг не працювати на публіку Навіть якщо публіка складалася з двох напівголих, брудних і тремтячих, мов цуценята на морозі, однокласників.
    — Перше, що я відчув, — лежу я в якійсь холодній багнюці. Напівморок Придивляюсь, бачу — лежу в болоті Поряд щось ворушиться. Придивляюсь пильніше… ой леле! Та це ж якісь потворні плазуни, земноводні, рептилії якісь — чи то змії, чи то ящірки велетенські, чи то крокодили… Спершу я застиг із переляку. Трохи полежав, а тоді думаю: «Застигай не застигай, однак побачать, почують — гам! — і все!» Треба тікати. Але куди? У який бік? Кругом же тої погані ворушиться — не знати скільки… Нарешті вирішив: а я вас обдурю Вдам, наче я такий, як і ви, — земноводний. Перевернувся обережно на живіт (я на спині лежав) і поповз болотом, звиваючись, як змія І раз у раз ротом плямкаю, наче комах якихось ловлю, як жаба. Це таке образне порівняння… Бачу — то один земноводник на мене з цікавістю гляне, то інший. Але агресивних рухів у мій бік не роблять Може, й бояться, гадають, якийсь новий вид повзе, хтозна, чи не більший хижак за них самих Словом, не чіпають мене І я їх, певна річ, не чіпаю Повзу-повзу, нарешті бачу — твердий берег показався, виповзають на нього гігантські хвостаті ящірки (чи то крокодили, чи саламандри, хто їх зна). От-от уже виповзу і я. Раптом — шубовсть! — попід самісіньким берегом провалююсь у якусь баюру. І починає мене засмоктувати Ой лишенько! Ще трохи — і все, капець! І тут я у відчаї хапаюся за хвоста якоїсь гігантської ящірки, що проповзала поблизу Вона обернулася, перелякалась та од мене — на берег. І потягла мене Я тільки молюсь: ой, хвосте, не одірвися! Ви ж знаєте, ящірки запросто залишають хвости в руках Але ця, гігантська, — ні, чесно витягла мене на берег. Чи то з переляку, чи то доісторичні ящірки з хвостами взагалі не розлучаються Не знаю. В усякому разі я їй дуже вдячний, тій ящірці…
    — Стривай! — перебиваєш Агашкіна ти, Жоро. — А чого це в тебе ящірки по болоті повзають? Ящірки у болоті, здається, не живуть
    — Це наші, — спокійно каже Агашкін. — А доісторичні — ти ж не знаєш… І я ж не кажу, що це точно ящірки Може, це просто якісь не відомі науці плазуни, які потім вимерли
    — Ну, гаразд, — кажу я, — розповідай далі швидше, та будемо щось робити, бо дуже холодно і хмариться — здається, знову буде злива. Слід якусь печеру шукати абощо В усякому разі треба з цього яру вибиратися
    — Треба! — каже Агашкін. — Цей яр мені дуже не подобається Мене сюди мамонт закинув
    — Як це так? — здивувалися ми.
    — Так от слухайте ж… Видряпався я, значить, з допомогою того плазуна на берег і довго роздумувати не став. Тільки-но відчув під ногами твердий ґрунт, підхопився й ушкварив щодуху від того болота і тих земноводних Біжу якимись перелісками, петляю серед окремих деревовидних хвощів і папоротей Ніколи й угору глянути. Бачу — попереду якісь чотири волохаті стовбури. Тільки хотів між ними проскочити, як ті стовбури зрушили з місця, і я з розгону тільки — геп! — об один стовбур лобом. Обхопив руками, завмер І раптом відчуваю — щось обплутує мене за поперек, одриває від землі й підносить угору. Й от уже переді мною два величезні білі закручені бивні, і роззявлена паща, і маленькі очиці, і волохаті вуха Мамонт! «Ой! Не їж мене! Я не винен! Я не хотів тебе вдарити! Я просто не помітив!» — волаю я
    — А чого б це він тебе їв? — кажеш ти, Жоро. — Він же травоїдний.
    — Дуже ти розумний, — образився Агашкін. — Повисів би ти на п'ять метрів над землею у хоботі мамонта біля тих бивнів — не знаю, що б ти закричав
    — Ну, не сваріться, — кажу я. — Не до сварок зараз Давайте вибиратися…
    І ми подряпалися по схилу нагору П'ятами вибиваємо у мокрій глині заглибини, щоб можна було впертися, руками чіпляємося за все, за що можна вчепитися, один одному допомагаємо, тягнемо, підштовхуємо — ліземо потроху
    — Ну, то як же все-таки далі було з тим мамонтом? — питаю в Агашкіна, тягнучи його за руку
    — Та як… Ніяк. їсти він мене, звісно, як бачите, не став… В іншому разі ви зі мною не зустрілися б… А розмахнувся хоботом і шпурнув мене вбік Лечу. «Ну, все, — думаю, — і кісток не позбираю». Аж ні, приземлився саме на схилі яру, ковзнув по дотичній і благополучно з'їхав на дно. Хотів вибратися, та де там: дві години щонайменше сковзався на тій глині. Як добре, що я вас, чилдрени, зустрів… Утрьох не те що одному. Бачите, ліземо. Ще трошки — й будемо нагорі А ще як серед нас такий технічний геній, як ти, Комп'ютере! Ти мусиш неодмінно щось придумати, щоб зігрітися
    Ми вже були майже нагорі
    Я й Агашкін вхопилися за якийсь деревовидний хвощ, який ріс на краю урвища А ти до того хвоща долазив, уже тягся рукою. І тут раптом почалася злива. Та така, ще гірша за першу Ну, просто Ніагарський водоспад — суцільні струмені води ринули з неба
    — Жоро! Жоро! — кричу я.
    Але ти зник, як булька на воді. Нема тебе, та й усе
    Змило тебе водою на дно яру й понесло кудись. Там, на дні, вирував, бурунився стрімкий потік, наче гірська річка
    Засмутилися ми з Агашкіним страшенно. Щойно ти був разом із нами, говорив, лаявся І враз нема, зник, наче й не було зовсім. Це ж страшно, коли людина раптом зникає Дуже ми з Агашкіним засмутилися…
    — «З Агашкіним»… «З Агашкіним»… — ображено перекривив Лесика в цьому місці Жора. — А де ж я все-таки подівся?
    — Хто тебе зна? — знизав плечима Лесик.
    — Що значить? Ти мусиш знати! Твій сон, твоя фантазія… Ти й відповідаєш!
    — Ну, я гадаю, буде все гаразд Плаваєш ти чудово, у басейн з батьками ходиш. Отже…
    — І все-таки… Не можеш сказати, де я подівся?
    — Поки що ні.
    — От макітра! А ще присягався в дружбі. Ну, певна річ… — Жора зітхнув. — 3 Агашкіним тобі цікавіше, ніж зі мною.
    — Ну, дивак! От дивак! — вигукнув Лесик. — Ну, що я — навмисне? Так уже вийшло Історично склалося Хіба я винен?…
    — Винен, — надув губи Жора. — А чого ви не кинулися рятувати мене?
    — Ну, Жоро, дорогий, ну як же кинутися туди? Ти собі уявляєш? Тебе змило, кудись потягло, ми ж навіть не бачили куди. Ми з Агашкіним зачепилися за той деревовидний хвощ, висимо А тебе нема. Бурхливий каламутний потік потяг тебе десь на дно яру й далі Куди ж кидатися? Як?
    — Не знаю. Тільки якби тебе кудись потягло, я тебе рятував би
    — То ти просто ситуації не уявляєш…
    — Уявляю! — ображено сказав Жора, сунув руку в кишеню, дістав акуратно складений аркушик, зазирнув у нього і закопилив губи: — Взагалі-то мені треба вже ділом займатися. От бачиш, написано: «Двадцята тридцять — моделізм». За графіком…
    — Та який там графік?! Який моделізм?! — вибухнув Лесик. — Я йому таке розказую! Тут такі події, а він — графік! Справжній комп'ютер, а не людина!..
    Жора зітхнув:
    — Ну, гаразд Розказуй уже далі, зрадник…
    — От даремно ти все-таки… Та щоб ти знав, Агашкін щиро засмутився, що змило саме тебе, а не мене. Він же так розраховував на твій технічний геній, на те, що ти щось придумаєш, щоб зігрітися, і взагалі… Ти для нього був значно потрібніший за мене
    Але так уже сталося…
    Злива нарешті припинилася. Видряпались ми з Агашкіним нагору. Зазирнули вниз у яр Каламутний потік вирує на дні Тебе ніде не видно й не чути.
    — Треба шукати, — кажу я.
    — Треба, — погоджується Агашкін
    І подалися ми краєм яру в той бік, куди текла по дну вода.
    Йшли, йшли, йшли, аж бачимо — розливається потік на два рукави, бо на дні яру лежить величезна кам'яна брила. Перескочити яр, звісно, ми не можемо, отож пішли далі уздовж одного з рукавів. А може, тебе понесло в другий?
    Пройшли ми ще трохи, яр закінчився, потік вилився в озеро, поросле густими доісторичними очеретами.
    І знову-таки тебе ніде не видно й не чути. Гукали ми з Агашкіним, гукали, захрипли, а толку ніякого
    І холодно так, що на нас аж гикавка напала.
    — Лесик-ик! Я так мерзнути не звик-ик-ик! — каже, цокаючи зубами, Агашкін. — Я більше не можу. Біжимо до лісу. Там, м-може, т-тепліше
    Метрів за триста від того місця, де ми стояли, на березі озера починався ліс
    — А я-ик же Ж-жора? — питаю я, цокаючи зубами
    — А д-де т-ти б-бачиш Ж-жору? — питає Агашкін.
    — А-атож, що н-не б-бачу, — кажу я
    — То яка рі-різниця, д-де не б-бачити — т-тут чи в лісі? — питає Агашкін.
    Ну, що я міг йому сказати?
    Вибач, Жоро. Погукав я ще трохи, і ми побігли в ліс
    Та, гадаєш, у лісі нам стало жарко? Аніскілечки. Тільки й того, що вітру нема. Але натомість інша біда — раз у раз із колючого віття падали на нас холодні краплі води, і все тіло аж пересмикувало. Як зачепиш ненароком якусь гілку, то з неї сипоне такий град отих крапель, що відчайдушний зойк сам собою виривається з грудей.
    — Ой!
    — Ой!
    — Ай! — тільки й скрикуємо ми з Агашкіним
    — Слухай!.. — під час чергового зойку процокотів Агашкін. — А що, як це починається льодовиковий період? Пропадемо ж, ні за цапову душу пропадемо.
    — Припини, — кажу, — паніку Припини ці панікерські деморалізуючі розмови! І так погано
    Замовк Агашкін. Тільки січе зубами, дріб вибиває. І раптом я виразно почув голос учительки хімії Кіри Андріївни:
    — …Щоб одержати екзотермічну реакцію, слід узяти чотири грами сірки плюс сім грамів заліза…
    Я рвучко обернувся до Агашкіна.
    Він дивився на мене виряченими від подиву очима.
    Я гарячково закрутив головою, виглядаючи вчительку. Але не побачив нічого.
    Голос замовк так само раптово, як і залунав.
    — Т-ти чув? — отетеріло спитав я в Агашкіна.
    — Чув, — так само отетеріло відповів він.
    Стоїмо То один на одного зиркнемо, то навколо Нічого не розуміємо
    І раптом знову голос. Тільки тепер уже фізика Антона Григоровича:
    — Кількість внутрішньої енергії, яку тіло одержує або втрачає за рахунок теплопередачі, називають кількістю теплоти.
    І знову — тиша. І — нікого.
    — Чув?
    — Чув
    Дивимося один на одного. Що таке? Фантастика якась. І тут мені сяйнуло
    — Слухай, — кажу, — Агашкін, а чого ми дивуємося? Вони ж не просто вчителі. Вони ж педабоги! Ти що — забув? Гера Андріївна і Аполлон Григорович Для них передача думок і голосу на відстані, тобто телепатичний зв'язок, — тьху!.. Отже, ніякої фантастики
    — А… а що вони хотіли сказати? Я не зрозумів Ми цього ще не проходили
    — Ну й що? То інше проходили Й однак нічого не знаємо А якби слухали на уроках, вдома сумлінно читали підручники, то знали б зараз, як зігрітися.
    — Взагалі-то правда, — зітхнув Агашкін. — Пам'ятаєш, у підручнику фізики навіть малюнок є: сидить голий дикун і тре долонями паличку, ввіткнуту в поліно, — вогонь добуває.
    — От-от, — кажу. — А ми з тобою…
    — У «морський бій» на уроках грали, — знову зітхнув Агашкін. — Здався нам той «морський бій».
    — А Жора… — зітхнув я.
    — От хто зараз був би потрібний Краще б не його, а когось іншого змило
    — Кого це, — питаю, — іншого? Себе ж, мабуть не маєш на увазі. Мене, виходить? Розумний який! І нащо ми тебе з Жорою зустріли. Коли б не ти, його б і не змило зовсім
    — Ну гаразд, гаразд, — примирливо мовив Агашкін. — Не сварімося Не так нас багато, щоб сваритися. Якщо не триматимемося купи, ще швидше пропадемо
    Дуже вчасно він це сказав, бо в цю мить із дерева щось упало і вдарило Агашкіна по голові. І це «щось» було не краплею, а якимось ваговитим доісторичним овочем, що, вціливши Агашкіна по лобі, впав на землю, та тільки-но я нахилився, аби глянути, що ж то за плід, як і сам відчув замашний удар по голові.
    Зиркнули ми з Агашкіним угору. Бачимо — сидить на дереві невелика волохата мавпа, кривляється й кидає на нас схожі на банани, але тверді, як камінь, плоди, що рясно ростуть на дереві.
    — Ах ти ж тварюка! — вигукнув Агашкін, коли другий «банан» бебехнув його по маківці Нахилився, схопив із землі овоч і шпурнув у мавпу. Мавпа спритно ухилилась. У цей час із сусідніх дерев, розгойдуючись на вітах, перескочили ще дві мавпи — одна трохи більша, а друга здоровецька, просто орангутанг якийсь. Сіли на гілляку обабіч тої першої мавпи та й хижо вишкірилися. І таке щось знайоме-знайоме було в тих трьох волохатих мавпах Придивився я…
    — Агашкін, — вражено кажу, — та це ж… це ж… наша трійця — Довгий, Злюкін і Малявка!
    Агашкін так і присів:
    — Точно!..
    

    
    

   

   

    

     Розділ X,
     в якому ви побуваєте разом із шостим «Б» на уроках Ореста Івановича і побачите, що там робиться. «Договірний підряд». Ясик і трійця
    

    

    
    

    

    Раз на тиждень, коли в шостому «Б» дві години поспіль були уроки праці, всі хлопці, жваво перемовляючись, спускалися на перший поверх у шкільну майстерню, де владарював Орест Іванович А дівчата, заздрісно дивлячись їм услід, мовчки тяглися займатися кулінарією та шиттям, що їх вела за сумісництвом учителька географії Пелагея Петрівна
    Як уже казано, переважна більшість дівчат була таємно закохана в Ореста Івановича. І всі вони з превеликим задоволенням теж побігли б у майстерню, але тоді Пелагея Петрівна лишалася б без уроку, а вона була добра й симпатична, і дівчатка не могли собі дозволити засмутити її Та й не дівчача це справа — джикати напилком, шкваркати рубанком і гехкати молотком по зубилу Дівчатка мріяли про той час, коли вже стануть семикласницями Бо Орест Іванович був не лише вчителем праці, а й учителем креслення, яке починалося у сьомому. Й уроки креслення в семикласниць були, ясна річ, найулюбленішими.
    — Оресте Івановичу! Оресте Івановичу! А в мене чогось не виходить.
    — Оресте Івановичу! Підійдіть, будь ласка. У мене циркуль не крутиться
    — Оресте Івановичу, а як тримати рейсфедер? — тільки й чулося у сьомому весь урок І жодного голосу хлопчачого, самі дівчачі
    Треба сказати, що й хлопці любили Ореста Івановича. Але, певна річ, не так, як дівчата. По-своєму.
    Орест Іванович і справді був гарний дядько. Ніколи не сердився, не кричав, завжди усміхався І ніколи не примушував щось робити на своїх уроках Тільки показував.
    — Хочете — робіть, хочете — не робіть, — усміхався він. — Примусова праця тільки у трудколоніях Для злочинців. А тут усе добровільне Скажу тільки одне Вміти щось зробити своїми руками — це радість, яку ніщо інше дати не може. Ні ласощі, ні телевізор, ні джинси. Атой, хто нічого зробити не може, — то нещасна людина Добровільний інвалід.
    Шкільна майстерня була обладнана за останнім словом трудового навчання Шафи з наборами найрізноманітніших інструментів. Ряди довгих столів із лещатами, верстати токарні, свердлильні, навіть один фрезерувальний
    І хоч би до чого підійшов Орест Іванович, до чого б не взявся — чи то на токарному точив, чи на свердлильному свердлив, чи то просто напилком чистив деталь — усе в нього виходило так ловко, так легко, так гарно, що не можна було очей відвести
    І кожному хотілося зробити так само
    І мало-помалу хлопці без усякого примусу полюбили уроки праці, навчилися працювати і по металу, і по дереву Бо й сам Орест Іванович однаково добре працював і по дереву, і по металу.
    Останнім часом Орест Іванович активно наближав трудове навчання до виробництва
    — Робота без певної мети, — казав Орест Іванович, — робота, коли не бачиш її корисних результатів, — дурна, вибачте, робота. А коли бачиш, що робиш щось для людей потрібне, — зовсім інше діло
    І Орест Іванович одержав договірний підряд на виготовлення маленьких столиків для дитячих садків.
    Тимчасово були припинені роботи по металу Всі класи з четвертого по восьмий переключилися на роботу по дереву.
    Здавалося б, нескладна річ — маленький столик Фанерна стільниця, чотири ніжки, ну й ще чотири планки, що ті ніжки з'єднують і кріпляться до стільниці
    Але все це вимагає точності, старанності та вміння.
    — Бо треба, щоб ніжки трималися міцно, — казав Орест Іванович. — Щоб столик не хитався і, чого доброго, не впав. За ним же сидітимуть малі діти. І може статися біда — впаде наш столик, попадають діти, повивертають на себе гарячий борщ або чай — уявляєте?
    Готувала, обпилювала, обтесувала, рівняла ніжки й поперечини одна бригада
    Стільниці випилювала з великих листів фанери і теж рівняла, зачищала краї наждаком — друга.
    А вже збирала — третя
    Робота ніби й одноманітна, але коли готовий столик стояв під вікном — акуратненький, міцненький, — серце сповнювалося гордості й самоповаги. Що не кажіть, справді приємна то річ — зробити щось своїми руками
    Не всі, звісно, працювали з однаковим ентузіазмом, однаковою енергією та умінням — так, на жаль, поки що не буває. Але працювали всі. Всі, крім… Ну, ви, мабуть, здогадуєтесь, що знаменита трійця — Довгий, Злюкін і Малявка — просто не могла працювати, як усі Вони тоді не були б трійцею, а були б звичайними нормальними хлопцями. Але вони, на превеликий жаль, були трійцею. І на жодних уроках вони так не ледарювали, як на уроках праці Бо Орест Іванович нікого не примушував. І ледарювати можна було скільки заманеться. Трійця навіть дозволяла собі кепкувати з хлопців.
    — Давайте-давайте, пихтіть, козли! — цідив Злюкін
    — Робота дурнів любить, — докидав Довгий.
    — Від роботи коні дохнуть, — пищав-хихикав Малявка А коли їм говорили, що однак доведеться після школи або в інститут, або в технікум, або в училище, або знову ж таки на якусь роботу, Злюкін зневажливо мружив очі:
    — А я не збираюсь: ні в інститут, ні в технікум, ні в училище…
    — А ким же ти будеш? — питали його
    — А хоч би прийомщиком склотари! — й очі в Злюкіна робилися, як щілинки
    — Ага! Пляшки прийматимемо! — підхоплював Малявка
    — Або пиво продавати будемо… — гудів зверху Довгий.
    Хлопці тільки одмахувалися.
    Ну, що з них візьмеш?..
    Поки були звичайні уроки праці, не зв'язані з виробництвом, проблема трійці нікого особливо не зачіпала Ну, ледарюють, хай собі, подумаєш На те вони й трійця
    А от коли почалося виготовлення отих столиків, трійця почала дратувати хлопців.
    Тим більше, з шостим «А» було в них змагання Хоч і неофіційне, так би мовити, підпільне (Орест Іванович вважав, що головне не кількість, а якість), але змагання. І в цьому змаганні шостий «А» вигравав Столиків робив більше. Авжеж. У них таких ледарів не було
    І якось тихенький скромний Ясик Гриценко, усім на подив, не витримав і вибухнув:
    — Ну ви ж і ледацюги!.. Якби всі були такі, як ви, люди лишилися б мавпами. Бо людину створила праця. Це доведено наукою І ви… ви ризикуєте обернутися на мавп От… У вас, мабуть, уже й шерсть на спині росте… Між іншим, жителі острова Борнео й досі вірять, що орангутанги були колись людьми, які перестали працювати і тому втратили людську подобу…
    Це було під час перерви в коридорі, коли поверталися після уроків праці. Усі завмерли От тобі й Ясик! От тобі й тишко!
    — Що?! Що ти сказав, козел?! — Злюкін посунув на Ясика Довгий вайлувато рушив за ним Слідом задріботів Малявка
    Ще мить, і… Першим підскочив до Ясика Слава Коваленко, потім Сашко Чуприна, тоді інші Хлопці щільно оточили Ясика
    Трійця розгублено спинилася Злюкін обернувся на Довгого Той почухав потилицю Малявка сховався за Злюкіна
    — Ну, гаразд, — зловісно просичав Злюкін. — Розмова переноситься… Тримайся, синку…
    І трійця відійшла.
    За три дні Ясик прийшов до школи з величезним синцем під лівим оком Хлопці кинулися до нього:
    — Що з тобою?
    Ясик одвів очі:
    — Та… об половичок перечепився.
    Хлопці недовірливо перезирнулися. І глянули на трійцю Трійця спокійно стояла, глузливо позираючи на Ясика.
    — Це ви? — зціпивши зуби, спитав Слава Коваленко
    — Ха-ха! — мовив Злюкін. — Став би я зв'язуватися з таким трупом!
    — Його ж торкни — він розвалиться, — прогудів Довгий.
    Малявка просто хихикнув.
    — Не чіпайте їх… Це не вони, — буркнув Ясик.
    Він довго не хотів нічого говорити, але потім нарешті розказав. Якийсь незнайомий хлопець підійшов до нього у прохідному дворі й ні з того ні з сього, й слова не сказавши, вдарив його кулаком в обличчя Потім побіг. Ясик навіть отямитися не встиг
    Усі зрозуміли, що це справа рук трійці, що це вони намовили того хлопця, але довести не можна було нічого…
    

    
    

    

   

   

    

     Розділ XI,
     у якому Лесик і Агашкін потрапляють на верхівку величезного дерева, а потім на галявину Зустріч із шаблезубим. Лесик згадує
    

    

    
    

    …Тим часом три мавпи на гілці дивилися на нас з Агашкіним із тупою звірячою погрозою.
    — Хлопці! — гукнув до них Агашкін. — Привіт! Це ми, ваші однокласники. Довгалюк і Агашкін. Не впізнаєте? Привіт!
    Трійця на дереві засовалася. Малявка стрибнув на вищу гілку загойдався на ній. Злюкін зачепився хвостом, повис униз головою А орангутанг Довгий почав присідати, метляючи довжелезною лапою. І всі троє зауукали по-мавпячому:
    — У-у-у!
    — У-у-у!
    — У-у-у!
    Ми перезирнулися.
    — Агашкін, — кажу, — вони ж не розуміють людської мови Зовсім озвіріли Стали звичайнісінькими мавпами Ясик Гриценко мав рацію.
    — Точно! Тікаймо швидше! А то… — Агашкін не договорив
    Орангутанг Довгий блискавично скочив із гілки, схопив Агашкіна чіпкою волохатою лапою під пахву і злетів разом із ним на дерево.
    Не встиг утекти і я Злюкін і Малявка підхопили мене з обох боків і, як пір'їну, легко затягли на дерево.
    — Ой! Пустіть! — скрикнув Агашкін.
    — Пустіть! Ой! — гукнув я
    Та де там! Хіба з мавпами домовишся? Тягнуть вони нас по гілках кудись на самісіньку верхівку величезного дерева, а я верещу, й думаю… «Ну, — думаю, — це ж треба? Загинути від лап своїх же однокласників! Які в цьому, чесно кажучи, й не винні навіть, бо перетворилися на нетямущих волохатих мавп Що з них тепер візьмеш?»
    

    Але ж не хочеться так безглуздо гинути.
    — Агашкін! — кричу. — Придумай щось швидше! Ти ж мастак придумувати. Загинемо ж!
    — Не придумується! — волає Агашкін. — Я в таких умовах не можу придумувати. Ти фантазер Придумуй ти!
    А що ж його придумаєш, як тебе мавпи з обох боків мов у лещатах тримають і тягнуть угору.
    «Ну, — думаю, — все! Витягнуть зараз на верхівку і там з'їдять. Мабуть, вони люблять їсти людей на верхівках дерев»
    Аж от уже й верхівка.
    І тут раптом вони нас з Агашкіним випускають зі своїх лап і, блискавично перелітаючи з гілки на гілку, зникають. Що таке?
    Ми ледве встигаємо схопитися за верхівку руками, щоб не загуркотіти вниз Висимо ми, значить, на самісінькій верхівці височенного дерева, дивимося отетеріло один на одного й дивуємося.
    — Агашкін, — кажу, — ти щось розумієш?
    — Ні-І, — хитає головою Агашкін. — Нічого не розумію
    – І я, — кажу, — нічого Я думав, вони нас тут з'їдять А вони кудись зникли.
    Глянув я з верхівки дерева, куди нас затягли наші однокласники-мавпи, і якимсь дуже-дуже знайомим, тисячу разів баченим здався мені краєвид Гора, нагромадження кам'яних брил, і між тих брил зеленими барвистими острівцями — різні чудернацькі дерева з величезними квітами, папороть, плавуни дивовижні…
    — Слухай, — кажу, — Агашкін А глянь-но уважніше. Тобі це нічого не нагадує?
    — Тю! — каже він. — Точнісінько наша альпійська гірка, що біля школи. Тільки гігантська Натуральної величини Ти диви!
    — От я ж і кажу.
    — Навіть оті дерева повалені. Точнісінько наче після того, як трійця їх потоптала. Подумати тільки! Через ту клумбу, через трійцю ми, власне кажучи, в цю дику епоху потрапили і знову ж таки через них сидимо на вершечку дерева, як… як сороки. Це таке образне порівняння…
    Мене наче струмом ударило
    — Злазьмо, — кажу, — Агашкін, швидше та підемо шукати Жору. А то ми про нього геть зовсім забули
    — Давай, — каже він.
    І ми швиденько почали злазити з того дерева. Але те «швиденько» було дуже відносне. Ми все-таки не мавпи У нас так швидко не виходило. Та нарешті ми злізли. Тільки-но ступили на землю, як залунало дике мавпяче «у-у, у-у». І, вискочивши з гущавини, вони знову схопили нас
    — Хлопці! Та ви що! — без усякої надії спробував заволати Агашкін
    Уукаючи й жахливо шкірячи нерівні зуби, мавпи тягли нас у якісь хащі
    І враз до мене дійшло — бавляться з нами наші однокласники, жорстоко, по-звірячому бавляться Як ото кіт із мишкою. І нікуди вони нас не відпустять, поки не замордують остаточно. Бо їм, мабуть, нудно, а ми для них розвага І нічого їм не доведеш, бо не розуміють вони людської мови.
    І така мене охопила безнадія, що я тобі передати не можу.
    Притягли вони нас на якусь галявину і давай збиткуватися над нами Ти ж знаєш, які вони. Як вони люблять знущатися зі слабших за себе. Та коли вони були однокласниками, то хоч поговорити можна.
    А тут… Не знаю, скільки б іще тривали наші муки, аж раптом трійця завмерла, нашорошивши вуха. Потім ураз присіли всі троє, мов хто їм на плечі натиснув. А тоді я-ак дременуть! Шух! Шух! Шух! — і нема.
    А ми лишилися лежати на землі.
    Чуємо з хащі густий басовитий рик. І одразу ж на галявині з'явився… шаблезубий тигр, або, як його ще називають, шаблезуба кицька Ну, я тобі кажу, то була киця! Завбільшки з корову, а морда така страшна, що від одного погляду можна заїкою на все життя лишитися. Два верхні ікла, як дві здоровенні шаблюки, стирчали з пащі на півметра.
    — Агашкін, — шепочу, — лежи й не ворушись, наче ти неживий Якщо можеш, не дихай навіть. Це єдиний порятунок. Я читав.
    Завмерли ми, закам'яніли Лежимо, не дихаємо.
    Чи то шаблезубий щойно поснідав стрункою свіженькою антилопою, чи то ми здалися йому дуже вже несмачними, але тільки підійшов він ліниво до нас, понюхав кожного, скривився бридливо, хвостом об землю вдарив і так само, не поспішаючи, пішов собі у хащі. І зник із наших очей.
    Але ми все одно лежимо. Хто його зна. Може, він зачаївся у нетрях Хижаки підступні. Від них усього можна чекати. Ну, я тобі скажу, й становище в нас — лежимо на холодній мокрій землі, тремтимо від холоду й страху. І навіть поворухнутися боїмось. А що робити? Так же не хочеться в пащу до шаблезубого…
    І тут згадалося мені раптом шкільне горище, як ми з тобою, Жоро, тремтіли й мерзли на ньому. Вся наша пригода на горищі Згадалася…
    

    
    

   

   

    

     Розділ XII,
     у якому Лесик і Жора потрапляють на шкільне горище Стаття Каті Шалаєвої. Двері зачиняються Дрижаки Гоша і Антоша. «Треба було б зайнятися цим! По лінії червоних слідопитів»
    

    

    
    

    Це було торік наприкінці другої чверті, перед Новим роком, коли Прометея Гавриловича в школі ще не було, а шкільним завгоспом був Федя.
    Знову ж таки не обійшлося без Агашкіна. Власне з Агашкіна все й почалося. Коли б не він, ніякої пригоди не було б
    Якось у кінці перерви Агашкін увірвався до класу такий збуджений і червоний, наче сталося щось епохальне — нашестя інопланетян, позачерговий футбольний чемпіонат світу абощо.
    — Ой, чилдрени! Де я тільки що був! — заволав він не своїм голосом.
    — Де?
    — На горищі! На шкільному горищі! Ой! Там таке!.. Таке!
    — Що?
    — Ой! Не питайте!. Фантастика!
    — Ну що? Що?
    — Сила! Яку замку графа Монте-Крісто… Я там півгодини ходив.
    Агашкін явно перебільшував Перерва тривала всього десять хвилин Але, хай там як, хлопці зацікавилися Горища взагалі сповнені таємниць На них завжди можна зустріти щось несподіване й загадкове. В усі часи, в усі епохи всіх хлопців світу завжди тягло на горища.
    Але шкільне горище завжди було замкнене. На оббитих залізом дверях висів великий візерунчастий, наче з казкової театральної вистави, замок. Ключ був у Феді.
    Агашкіну просто пощастило Видно, завгосп був у цей час на горищі, і тому Агашкін зміг туди зазирнути Бо коли на наступній перерві хлопці всі гуртом побігли на четвертий поверх, то побачили, що на дверях, як завжди, висить замок.
    Але після цього кожному закортіло хоч одним оком глянути, що ж там таке на тому шкільному горищі І щоперерви хлопці почали бігати на четвертий поверх дивитися, чи висить замок. Замок висів.
    Минуло кілька днів Пристрасті трохи вгамувалися, але горище не забулося У п'ятому «Б» (тобто торік) виникла навіть своєрідна гра: хто непомітно, не привертаючи уваги однокласників, перший опиниться на четвертому поверсі, біля сходів, що ведуть на горище Причому одразу після дзвоника на перерву бігти туди не дозволялося Треба було кілька хвилин погуляти по коридору, забігти в буфет абощо.
    І вже тоді — на четвертий.
    Було домовлено: хто перший опиниться біля відчинених горищних дверей, той і зазирне швиденько на горище Всім навалюватися нічого, бо тоді взагалі нічого не вийде — контакту в учнів із шкільним завгоспом не було
    Й от одного разу Маргарита Михайлівна, зробивши Лесикові та Жорі четверте серйозне попередження, щоб вони припинили розмови на уроці, п'ятого попередження робити не стала, а просто виставила їх із класу.
    Хлопці вийшли у порожній коридор, зітхнули в лункій незатишній тиші й, намагаючись не тупотіти ногами, подалися на четвертий поверх. У них не було аніякісінької ідеї щодо горища. Просто вони хотіли бути далі від директорського кабінету і від учительської Коли тебе вигнано з класу, не дуже хочеться бачитися з директором, із класним керівником чи якимось іншим шкільним начальством
    Хлопці піднялися сходами, глянули — і завмерли Вони не повірили власним очам. Висячого замка на горищних дверях не було…
    Двері нещільно причинені Ніде нікого Лише десь унизу, мабуть, на першому поверсі, лунали невиразні звуки — чи то кроки, чи то глухі методичні удари.
    Спокуса була непереборна.
    Не сказавши один одному ні слова, хлопці обережно, навшпиньках підійшли до дверей Лесик торкнув їх рукою Двері залізно скреготнули й відчинилися
    Затамувавши подих, хлопці прислухалися Ніяких нових погрозливих звуків ні знизу, з першого поверху, ні з горища не пролунало
    Певно, завгосп чи то пішов за чимось униз і ще повернеться, чи то взагалі забув зачинити горище В усякому разі на горищі його нема Бо він почув би скрегіт дверей і обізвався.
    Лесик ступив на горище перший. Жора за ним
    У сірому присмерку вимальовуються предмети: шафа з розбитими скляними дверцятами, стіл на трьох ніжках, дві поламані парти, старі, ще з відкидними кришками Далі рулони подертих географічних карт, проламаний глобус, купа спортінвентарю: шведська стінка з вибитими щаблями, уламки лиж, пошматовані м'ячі, обплутані волейбольною сіткою. Он іржавий залізний сейф із візерунчастими дверцятами — вмістилище таємничого скарбу…
    У глибині горища косий сніп сонячних променів зі слухового вікна, в якому рухливо блискотіли пилинки, невтримно вабив, мов чарівний маяк
    Після кожного кроку хлопці зупинялися й прислуховувались. Ні! Не чуть нічого тривожного. Мабуть, забув-таки Федя замкнути горище. Таки забув! От удача! От заздритимуть хлопці!
    Як це заманливо — нишпорити серед старих забутих речей на горищі! Он електричне колесо, он продірявлений радіорепродуктор Он довоєнний детекторний приймач з одним навушником (другого нема, тільки іржава дужка лишилася).
    У Жори загорілися очі.
    А он перев'язана шпагатом підшивка старих газет «На зміну» Ого! Коли це було? Ще до війни А то що таке? Отам, у кутку, за трубою — якийсь пом'ятий рулон, аж чорний від багаторічного пороху
    Лесик потяг його до себе. Старий пересохлий ватман лунко затріщав, розриваючись, і хлопці побачили яскравий малюнок
    — Ой! Стінгазета! Стара! Може, й довоєнна.
    Тепер уже в Лесика загорілись очі Ще б пак! Адже він — редактор шкільної стіннівки! Обережно, щоб далі не рвати, Лесик витяг рулон, струсив порох.
    Удвох із Жорою вони підійшли з рулоном ближче до світла, розгорнули
    «Школяр» — великими червоними літерами виведено було назву
    А вгорі: «Смерть німецьким окупантам!» І ще: «Слава нашим доблесним воїнам!», «Вперед, до перемоги!»
    1944 рік
    Всі дописи, всі вірші у стіннівці були про те, як чергують школярі в госпіталі, як збирають теплі речі для фронту, як мріють про перемогу над фашистським звіром… А правий край газети займала велика кольорова карикатура на Гітлера з підписом: «Біснуватий фюрер». Карикатура була намальована на іншому, темнішому папері й уклеєна в стінгазету Поряд стаття — «Герой з нашої школи»
    

    Це було за німців, — писала якась дівчина. — На Куренівці. Ми й зараз там живемо, я і мама На Захарівській вулиці Там у кінці, над яром, старе кладовище Я там завжди рвала траву для кролів Якось улітку я побачила, що в каплиці спить якийсь хлопець Коли я зазирнула, він прокинувся Я злякалась, а він говорить: «Не бійся, я тут ховаюсь від фашистів» І розказав: його мама померла, а тато на фронті, він живе сам, заробляє тим, що малює для базару картини — білих лебедів на ставку. «А чого ж ти ховаєшся?» — спитала я. «Бо малюю не тільки лебедів», — відповів він І дістав із-за пазухи оцю карикатуру на біснуватого фюрера Виявляється, він малював такі карикатури й розклеював на стінах Хтось на нього доніс, і тепер його ловлять «У Києві мені більше не можна, — сказав він. — Сьогодні вночі піду до лінії фронту Наші вже близько» На прощання він подарував мені цю карикатуру. Я так розгубилася, що не спитала навіть, як його прізвище. Знаю тільки, що звуть його Толик і вчився він у нашій школі Так він сказав. Що з ним сталося далі, я не знаю На вигляд йому тоді було років тринадцять-чотирнадцять. Навіть якого кольору волосся, не знаю. Був він стрижений під машинку. Тільки очі, пам'ятаю, розумні й усміхнені. І на щоці родимка Здається, на правій. А головне, він дуже сміливий і дуже талановитий Не може бути, щоб хтось не згадав його.
    Допоможіть встановити його прізвище. Він справжній герой.
    Я вірю, що він живий і десь на фронті
    Катя Шалаєва
    (з Куренівки).
    

    Тільки вони встигли дочитати до кінця, як щось залізно скреготнуло, потім клацнуло
    Хлопці підвели голови, перезирнулися й застигли.
    Вони не одразу збагнули, що то скреготнуло і клацнуло. Вони ще були під враженням щойно прочитаного Але за мить хлопці вже втямили й кинулися до дверей
    Двері були замкнені.
    Хлопці знову перезирнулися І тільки тепер вони усвідомили, що сталося
    Федя замкнув їх на горищі й пішов. Адже він не знав, що вони там.
    Що ж діяти?..
    Якщо ви були коли-небудь узимку на горищі, то мусите знати, що то не курорт. І температура там не така, як у Сочі в «бархатний» сезон. Тим паче, якщо ви без пальта й шапки, у самій шкільній формі.
    Лише зараз хлопці відчули, як тут холодно Ще й протяги. Шарпкий вітер вривався крізь холоші штанів, крізь рукава, за комір, і здавалося, враз обіймав колючим холодом усе тіло.
    Урок літератури, з якого їх вигнала Маргарита Михайлівна, був останнім. Зараз він закінчиться, усі підуть додому, школа спорожніє. Залишаться лише групи подовженого дня, школярі молодших класів Але вони на перших поверхах…
    Жора механічно застромив руку в кишеню й дістав аркушик паперу Графік!
    — Погорів мій графік, — нервово реготнув він. — Я після уроків у басейн збирався, на підводне плавання.
    — Не кажи мені про басейн. І так зуб на зуб не попадає, — сказав Лесик.
    Ні з того ні з сього раптом йому згадалося, як він з дідом Іваном грав у селі в старовинну гру «нямкало» (або «шкопирту», так вона ще називається). Дід сам не дуже точно пам'ятав правила цієї гри, але головне в ній було — кинути палицю так, щоб вона йшла колесом У діда це виходило, а в Лесика — ані разу. І це чогось було так весело, вони з дідом так реготали, аж падали Грали вони на леваді, за городом, над річкою День був сонячний, погідний, і так було хороше дивитися, як дід ловко кидає замашну палицю, а вона колесом іде по леваді, вдаряючись об землю то одним, то другим кінцем, а дід радісно регоче й підспівує:
    

    
     
      Чухи-чухи-чуханиці,

      Добрі з маком паляниці…

     

    
    

    І такий простір, таке сонце, така теплінь навкруги!. Від того спогаду стало ще холодніше
    — М-між іншим, я читав: моряки після морських катастроф найчастіше гинуть не від того, що захлинаються, тонуть, а від пе-переохолодження, — сказав Жора.
    — К-краще б ти цього н-не читав, — скривився Лесик. — Знайшов чим похвалитися.
    Коли холодно, час тягнеться неймовірно довго. Я сам у своєму житті не один раз дуже мерз, знаю по собі. По-моєму, на час діє закон фізики, тільки навпаки — від холоду хвилини й секунди розширюються, а від тепла звужуються
    — По-моєму я в-же п-починаю п-переохолоджуватися, — мовив Лесик
    – І я т-теж, — сказав Жора.
    Хто з них перший стукнув у двері, сказати важко. А може, вони стукнули водночас, таке буває.
    У всякому разі за мить після першого стуку вони вже гатили у залізні двері в чотири кулаки їм здавалося, що від їхнього грюкоту здригається вся школа Але то їм тільки здавалося
    Коли вони на хвилину припинили свій грюкіт і прислухалися, у школі стояла така сама тиша, як і до того. Чи то двері були такі масивні, чи то кулаки їхні такі слабосилі…
    Вони загрюкали з новою енергією
    Важко сказати, скільки вони гатили кулаками в двері, але нарешті кулаки заболіли так, що треба було дати їм перепочинок.
    Хлопці знову прислухалися. І раптом почули тихі голоси
    — Спитай ти, — казав один
    — Ні, ти! У тебе голос дужчий, — казав другий
    Жора і Лесик вигукнули одночасно, в один голос.
    Тільки Лесик гукнув:
    — Алло!
    А Жора:
    — Одчиніть!
    І ці два вигуки злилися в один:
    — Алодчилоніть!
    — А ви хто? — тоненько спитали з-за дверей.
    — Ви злодії?
    І знову Лесик і Жора вигукнули воднораз Тільки тепер одне й те саме:
    — Та ви що?! Які злодії?
    — А хто ж? — спитали з-за дверей. — На горище через дах тільки злодії можуть залізти. От ми зараз міліцію викличемо
    Цього ще бракувало!
    Голоси були такі тоненькі, що важко було визначити — хлопці то чи дівчатка. Все-таки, мабуть, дівчатка
    — Дівчатка! — загукав Лесик. — Не треба міліції Ми з п'ятого «Б».
    — А ми не дівчатка! — ображено залунало з-за дверей. — Ми Гоша і Антоша З третього «А». З подовженого дня
    — Вас коли-небудь виганяли з класу? — спитав Жора
    — Виганяли, — гордо відповів чи то Гоша, чи то Антоша
    — От і нас вигнали, — загукав Лесик. — То будьте ж людьми. Допоможіть. Знайдіть десь ключа.
    — А як ви потрапили на замкнене горище? — прискіпливо спитав котрийсь із хлопців
    — Було відчинено, а потім Федя замкнув, — чесно признався Жора
    Третьокласники за дверима про щось зашепотілися. Потім котрийсь сказав:
    — Почекайте Ми зараз
    Запанувала тиша
    Лесик і Жора вже померзли так, що тремтіли як осиковий лист.
    І знову холодні хвилини тяглися неймовірно довго. Аж раптом почувся тупіт багатьох ніг, галас, і крізь той галас пролунав дзвінкий веселий вигук Агашкіна:
    — Чилдрени! Ви тут? Ви живі?
    Довелося відгукнутися
    Потім хлопці почули стурбований голос Маргарити Михайлівни:
    — Хлопчики! Не хвилюйтеся! Не хвилюйтеся! Вже побігли до завгоспа по ключ Скоро вас одімкнуть Це ж треба! Це треба таке вигадати!
    Виявляється, що третьокласники Гоша й Антоша не придумали нічого кращого, як побігти у п'ятий «Б» просто на урок і з порога загукати: «А ваших учнів, яких ви з класу вигнали, завгосп на горищі замкнув!»
    І Маргарита Михайлівна, певна річ, перелякалась і разом з усім класом кинулася на четвертий поверх
    Тут задзвонив дзвоник, і гамору стало ще більше.
    А коли нарешті прийшов Федя і, лаючись, одімкнув двері й сині від холоду Лесик та Жора з'явилися на східцях, що вели з горища, вони одразу ж зупинилися як укопані Весь коридор і всі сходи були запруджені учнями і вчителями Наче то не вигнані з класу шестикласники виходили з горища, а космонавти спускалися по трапу після космічного польоту.
    Про дисциплінарні стягнення говорити нічого. Було все, що буває в таких випадках, — і записи у щоденнику, і розмови в учительській, і зниження оцінок за поведінку
    Але кілька днів Лесик і Жора були героями на всю школу Учні молодших класів дивилися на них, роззявивши роти. А незнайомі старшокласники показували пальцями Що ж до однокласників — то й говорити нічого. Агашкін позирав на них із неприхованою заздрістю, Леся Чорнобривець і Аліна Гончарук — із загадковою цікавістю, а трійця — з одвертаю ворожістю. Коли хлопці розповіли про стару стінгазету, знайдену на горищі, всіх це дуже схвилювало, а Слава Коваленко сказав:
    — Треба було б зайнятися цим. По лінії червоних слідопитів…
    

    
    

    

   

   

    

     Розділ XIII,
     у якому пригоди в первісному світі продовжуються Яма. Погоня «Хлопці!.. Та ви що?» Знову погоня. «Неправда! До чого тут Агашкін?»
    

    

    
    

    …Лежимо ми, значить, на галявині, дрижаки хапаємо, переохолоджуємося
    Відчуваю, ще трохи — й буде мені фініш, кінець Ні, більше не можу!
    — Агашкін, — шепочу, — вставаймо й тікаймо
    — Давай, — киває він Але перший не підхоплюється. Чекає Бо першому, ясно, ризикованіше Хто перший підхопиться, на того першого і стрибне шаблезубий із хащі
    «Ех, — думаю, — нема мого Жори. Жора б неодмінно перший підхопився» Я ж тебе знаю. Ти такий…
    Ну, добре-добре, не роби з себе великого скромника. Слухай далі
    «Ну, — думаю, — коли нема Жори, мушу я Агашкіна не дочекаєшся» Хекнув я, підхопився Агашкін за мною І рвонули ми у хащі. Біжимо, ніг під собою не чуємо. Я перший Агашкін за мною
    Не знаю, як я відчув небезпеку. То, мабуть, ноги в мене такі розумні До голови ще не дійшло, а ноги враз стали як укопані на самісінькому краю глибочезного ямиська.
    Агашкін із розгону трохи мене туди не штовхнув. Я аж присів, щоб не впасти.
    Дивимося, а на дні ямиська трійця наших знайомих мавп — Довгий, Злюкін і Малявка.
    Метушаться, стрибають, а вискочити не можуть. Стіни ямиська стрімкі й голі, нема за що вхопитися. І всі троє жалібно так по-мавпячому: «У-у… У-у… У-у…»
    Мабуть, тікаючи від шаблезубого, вгналися зопалу і тепер ні туди ні сюди
    Звідки взялася у лісі та яма — хто його зна Може, то первісні мисливці для мамонта викопали Або для ведмедя печерного Навіть картина ж така є в Історичному музеї — мамонт у ямі лежить, а первісні мисливці в нього каміння жбурляють.
    Що б там не було, а факт лишався фактом — перед нами яма, а в ямі трійця. І так вони жалібно уукають, так безпомічно підстрибують!
    Перезирнулися ми з Агашкіним Бачу в очах його сумнів. Та й мені самому в серці щось ворухнулося Все-таки однокласники. Хоч і мавпи.
    А що робити? Як їх звідти витягти? Яма глибочезна, метрів п'ять, а то й шість. Руку не простягнеш.
    Ех, коли б ти був — щось би придумав Ти ж у нас на це майстер, технічний геній. А ми з Агашкіним — я черевик, він другий. Два чоботи пара
    Позітхали ми, позітхали край ями, аж чуємо — у хащах якийсь підозрілий рух
    Ну, думаєм, усе! Шаблезубий!
    Кинулися ми навтіки… Але… Якщо міряти сили відрами чи каністрами, як шофери бензин, то в нас у баках лишилося заледве на денці Ще кілька метрів — і мотори наші чмихнуть востаннє, і колеса стануть Чую — позаду щось сопе, — доганяє Потім чую — хрипить Він, шаблезубий! І обернутися страшно.
    — Агашкін, — кричу, — прощай!
    — Прощай, Лесику! Прощай! — це він мені
    Бензин мій кінчився, мотор чмихнув. Упав я на землю, потилицю руками накрив.
    Усе! Завмер Чекаю. А в голові тільки одне: «За що ж він мене спершу вхопить своїми шаблями — за ногу?.. За руку?.. За спину?»
    — Хлопці! Та ви що — подуріли? Це ж я! Жора!
    І голос такий хриплий — ну, абсолютно не твій голос
    «Але ж тигри шаблезубі людськими голосами не говорять», — думаю
    Повертаю голову. Тю! Справді ти. Брудний, замурзаний… Але ти! Власною персоною.
    — Агашкін! — гукаю. — Це справді він! Жора Наш Жора Комп'ютер!
    Агашкін голову підвів. Усміхається:
    — А я давно зрозумів Тільки придурювався Щоб вас розіграти.
    Ну, Агашкін! Навіть тут грає п'єсу. Ну, та хай йому грець!
    Головне, що ти, ти знову разом із нами. Така мене радість шалена охопила — переказати не можу.
    — Як же ти нас знайшов? Де ж ти був? Де тебе носило?
    — Та ото ж закрутило мене в тому яру, потягло, я й попрощатися з вами не встиг Крутило, крутило, а тоді — хряп! — на якийсь камінь велетенський. Зачепився я там, тримаюсь
    — О! — кажу. — То ми ж той камінь бачили. Ми ж тебе гукали.
    — Я чув Але від холоду так захрип, ви ж чуєте, — кричу, кричу, а голосу нема. Я з того боку був, ви мене не бачили Проскочили, далі подалися Перебрався я з того боку каменя на ваш бік, переплив потік, ледве з яру виліз. І подався вас шукати Бачив здаля, як вас якісь мавпи на дерево тягли…
    — Так ти хоч знаєш, що то за мавпи? — вигукнув я. — То ж наша трійця — Довгий, Злюкін і Малявка!
    — Та ви що?
    — Точно, — кажу.
    — На мавп перетворилися, — підхоплює Агашкін. — Так, як казав Ясик Гриценко.
    — Ну?! — дивуєшся ти
    — А тепер вони в ямі сидять, вилізти не можуть Від шаблезубого тікали й попадали Я про тебе згадав: от коли був би Жора з нами, неодмінно щось придумав би, щоб витягти їх звідти
    — Треба було їм якусь довгу гілляку простягти або щось накидати, щоб можна було вибратися.
    — Ну, ти таки геній! — кажу я. — А ми й не додумалися.
    Гілляки довгої там, по-моєму, не було, а от чогось назбирати, здається, можна
    — Ага, — закивав Агашкін
    — То, може, повернемося, — кажу я. — Пропадуть же! Шкода все-таки
    — Гайда! — кажеш ти
    Повернули ми назад.
    І наче тепліше стало. Чи то від бігу зігрілися, чи від того, що тебе знайшли Що не кажи, утрьох — це не вдвох, утрьох завжди веселіше. Троє — це вже компанія.
    Йдемо ми, ступаємо бадьоро, мало не співаємо.
    Аж раптом помічаю — пейзаж якийсь незнайомий. Нетой пейзаж Не ті дерева, не ті кущі — все не те.
    — Хлопці, — кажу, — по-моєму, ми не в той бік повертаємося
    Спинилися ви з Агашкіним, роззираєтеся.
    — Мда, — кажеш ти. — Щось не те
    — Еге ж, — підтвердив Агашкін. — Не те.
    Більше ми нічого сказати не встигли Бо враз попереду почулося могутнє рикання і з-за кущів вистромилася здоровенна страшнюча волохата голова печерного ведмедя.
    Часу на обмін думками не було.
    Ми рвучко повернули на сто вісімдесят градусів і дружно стартували, як на спринтерську дистанцію Відмінність тільки та, що спринтерська дистанція коротка, сто-двісті метрів, а ми не обмежували себе Коли тікаєш від смертельної небезпеки, ніколи не знаєш, скільки доведеться бігти — чотириста, вісімсот, півтори тисячі чи навіть марафон. Усе залежить від переслідувача, від його настрою, темпераменту й зацікавленості тобою.
    Біжучи, я подумав, що спорт, особливо легка атлетика і біг із перешкодами, зародився дуже давно, саме в ті прадавні часи, у яких ми зараз перебували. І не останню роль у перших рекордах відіграли шаблезубий тигр чи печерний ведмідь
    Але нам пощастило. Той печерний ведмідь, який нам зустрівся, був, мабуть, не голодний і нами не зацікавився
    Бо не лише марафону, а й півтори тисячі метрів ми б уже не подолали.
    Коли ми, знесилені, попадали нарешті на землю, навкруги була тиша, погоні не чути.
    — Чилдрени, я більше не можу, — не витримав і заплакав Агашкін. — Не можу я більше. Це не життя Мука!.. Весь час тікаєш, весь час мерзнеш, весь час якесь стихійне лихо… Не можу!
    Ти ж знаєш, Жоро, хоч би що казав Агашкін, йому чогось завжди хочеться заперечувати А тут я був із ним абсолютно згоден На сто відсотків
    Нещасні ті первісні люди. Нещасне їхнє життя Без вогню, без даху над головою Щохвилини чекай якогось стихійного лиха: зливи, повені, урагану Щокроку підстерігають тебе якщо не шаблезубий тигр, то печерний ведмідь або безкрилий птах фороракос із дзьобом-сокирою. Яка несправедливість природи! Не дала людині ані гострих пазурів для захисту, ані ведмежої сили. Хоч лягай і вмирай
    — А ви думали, — кажеш ти. — Важко Дуже важко було Але, щоб ви знали, саме через слабкість свою людина й стала людиною. Не маючи пазурів та іклів шаблезубих для захисту, мусила вона розвивати мозок, щоб розумом, хитрістю подолати ворогів Правда, на це еволюції довелося витратити не одну сотню тисяч років
    — То що, мені чекати оті сотні тисяч років? — скривився Агашкін. — Я зараз хочу тепла й безпеки
    — А чого ж ти, — кажу, — мовчав тоді на Олімпі, як нас викликали і влаштували суд? Чого не просився, щоб вогонь у людства не забирали? Щоб Прометея знову не засуджували? Чого? Ич, розумний який! Правда, Жоро?.
    

    У цьому місці Лесик змушений був перервати свою розповідь, бо Жора сказав:
    — Ні! Неправда! До чого тут Агашкін? Чого ти на нього напався? Хіба він винен? Це вже несправедливо!
    Лесик знітився. Хотів щось казати…
    І в цей час у двері подзвонили.
    

    
    

   

   

    

     Розділ XIV,
     у якому відбуваються несподіванки для Лесика і Жори Представницька делегація. Прихід таємничого незнайомця Розповідь діда
    

    

    
    

    

    Усе, що ви прочитали про оті фантастичні пригоди Лесика (а з ним Жори, Агашкіна та інших), розповів він Жорі, починаючи з ранку і впродовж усього недільного дня.
    Жорині батьки пішли на фізкультуру — тато на теніс, мама на аеробіку А в другій половині дня, коли батьки повернулися, хлопці перекочували на свіже повітря — ходили вулицями, тоді забрели на шкільне подвір'я (де з ними трапилася маленька пригода, але про це потім) А коли почав накрапати дощ, повернулися додому Тепер уже до Лесика, бо саме в Лесика нікого не було. Його батьки пішли з дідом і бабою спершу по крамницях, а тоді проводжати їх на автобус. Отже, умови для Лесикового фантазування були створені долею найсприятливіші І нічого дивного, що він устиг наговорити так багато
    Було вже надвечір'я, дощ припинився, коли ото пролунав несподіваний дзвінок у двері.
    Хлопці вирішили, що то повернулися Песикові батьки. Пішли відчиняти удвох Відчинили і… Якби вони побачили зараз перед дверима космонавта Павла Поповича, співачку Софію Ротару або французького кіноактора Алена Делона, вони б, мабуть, так не здивувалися. На площадці стояли Стьопа Чичибабін, Слава Коваленко, Сашко Чуприна, Леся Чорнобривець і Аліна Гончарук. Ще якби кожен із них окремо, було б не так дивно Але всі разом…
    Стьопа Чичибабін — староста, Слава Коваленко — голова ради класу, Сашко Чуприна, Леся Чорнобривець та Аліна Гончарук — ланкові
    Делегація була представницька, на вищому рівні.
    — Ми до вас, — сказав Стьопа. — Власне, до Лесика.
    — За-заходьте, — затнувшись, мовив Лесик. Делегація зайшла
    Запала хвилинна пауза.
    Всі, за винятком Сашка Чуприни, вперше були в Лесика вдома і тому здивовано роззиралися навкруги. На картини, малюнки, стелажі, на книжки з мистецтва.
    Особливе враження справила стінгазета «Домовик», яка досі висіла на стелажах.
    — О! — вихопилося водночас у Лесі й Аліни.
    — Сила! — сказав Сашко Чуприна.
    — Клас! — сказав Слава Коваленко.
    — Куди твоє діло, — промимрив Стьопа, та одразу ж схаменувся. — Ну, гаразд. Не будемо розтікатися мислію по древу. Давайте одразу… Так… Нам слід негайно випустити «Блискавку» Щоб завтра зранку висіла в класі. Хоч трійця й не призналася, але це вони. Більше нікому. Ми перебрали всіх Тільки вони.
    — Правильно! — сказав Слава Коваленко.
    — Тільки вони! — погодився Сашко Чуприна.
    — Треба! — мовила Леся Чорнобривець
    — Випустити «Блискавку»! — підтвердила Аліна Гончарук
    Увесь штаб висловився
    Лесик і Жора стурбовано перезирнулися
    Лесик же — редактор класної стіннівки. І коли до випуску підключається тато, стіннівка виходить така, що збігаються дивитися з усіх класів.
    А оскільки тато підключався часто, майже завжди (як у таких випадках буває в усіх школах світу, коли тато редактора — професійний художник), то Лесикова газета гриміла на всю школу.
    Який же люблячий тато відмовиться допомогти рідному синові! Клас це знав і користався цим. От і зараз
    — Попроси, щоб підключився тато, — схилив голову набік Стьопа Чичибабін. — Отже, ідея така: намалюємо трійцю у вигляді мавп.
    — Точно! — вигукнув Слава Коваленко
    — Три мавпи! — вигукнув Сашко Чуприна.
    — А вони такі й є! — вигукнула Аліна Гончарук.
    Леся Чорнобривець чогось на цей раз промовчала. Тільки виразно глянула на Лесика, потім на Жору. Може, тому, що Лесик раптом страшенно зблід. А Жора, навпаки, почервонів.
    Вони розгублено перезирнулися
    І Лесик сказав:
    — Ні! Тато не зможе… Він… зайнятий.
    Ще раз перезирнувся з Жорою і вже певніше повторив:
    — Не зможе. Ні!
    Тепер уже перезирнулася представницька делегація
    — Ну що ж, — знизав плечима Стьопа Чичибабін, — тоді доведеться тобі самому
    — Шкода, звісно, — зітхнув Слава Коваленко, дивлячись на «Домовика». — Тут якраз хотілося, щоб був рівень…
    — Правильно! — кивнув Сашко Чуприна. — Щоб пробрати як слід
    — Скільки ж можна терпіти! — вигукнула Леся
    — Просто сил уже нема! — підхопила Аліна.
    Лесик якось безпомічно й очікувально подивився на Жору
    — А що дає «Блискавка»? От не розумію, — сказав Жора. — Невже ви гадаєте, що на них вплине якась карикатура
    — Та ніколи в житті! — вигукнув Лесик. — Сміх!
    — Скажи просто, що ти боїшся! — вигукнув Слава Коваленко. — Що вони тобі за карикатуру ще можуть… Когось підмовлять і… як Ясика Гриценка…
    — Правильно! — кивнув Сашко Чуприна. — Боїться!
    Аліна насмішкувато зиркнула на Лесика. Леся опустила очі
    — Та якщо вони тебе хоч пальцем зачеплять, — вигукнув Стьопа Чичибабін, — ми… ми їм таке влаштуємо! От побачиш.
    — Чого це я боюся? — спалахнув Лесик. — Просто… просто я вважаю, що…
    — Можеш собі вважати, що хочеш, — перебив його Слава Коваленко. — А шкільній дисципліні підкоритися мусиш. Коли вже тобі доручають…
    — Правильно! — кивнув Сашко Чуприна. — І ніяких відмовок!
    — Текст допоможе тобі скласти Жора, — сказав староста. — Щоб завтра вранці була «Блискавка». Ходімо, друзі!
    Двері за ними зачинилися.
    — Ну, уявляєш? — мовив Лесик.
    — Ситуація! — сказав Жора.
    І тут задзвонив телефон
    Лесик зняв трубку:
    — Слухаю!
    — Добрий день! Це квартира Довгалюків?
    — Так
    — Це — Ікс Ігрекович А батьків іще нема?
    — Нема.
    — Слухай, друже, якщо тобі не важко, подзвони мені, коли вони прийдуть. По телефону 93-01-55. Щоб я зайве не набридав Добре?
    — Добре.
    — 93-01-55 Запиши, будь ласка
    — Я й так запам'ятаю.
    — Спасибі Вибач. Так я чекатиму
    Коли Лесик поклав трубку, Жора спитав:
    — Хто це?
    — Та той дивак, якого ми біля школи зустріли. Ікс Ігрекович. Уявляєш?
    Отепер час і розказати про ту маленьку пригоду, що трапилася з хлопцями біля школи.
    Після того як повернулися з фізкультури Жорині батьки, а розбурхана Лесикова уява ще не вгамувалася, хлопці, як ви знаєте, пішли на свіже повітря
    Спершу вони ходили вулицями, а потім забрели на шкільне подвір'я. Тільки не з центрального входу, де ота злощасна клумба, а з боку садка та шкільної ділянки Тут був у них заповітний куточок на сходах, що вели у підвал, у кочегарку, яка давним-давно не працювала, оскільки опалення в школі вже десятки років було центральне
    Сидячи в напівтемряві на холодних кам'яних сходах, Лесик розказував, як ото мавпи-однокласники збиткувалися з нього й Агашкіна і як налякав їх шаблезубий тигр
    І несподівано Лесик затнувся й замовк. Хлопці рвучко підвели голови — над ними стояв якийсь незнайомець. Вони так захопилися, що навіть не помітили, коли він підійшов
    — Вибачте, — ніяково усміхнувся незнайомець. — Клянусь, я не підслуховував Підійшов випадково й от… Вибачте… Я, чесно кажучи, не сподівався вас тут зустріти. Сьогодні неділя Я думав…
    Незнайомець був у спортивному костюмі, у кедах. Але віку вже немолодого, радше навіть похилого Хоча тримався спортивно і підстрижений був, як спортсмен, коротко, по-сучасному Може, тренер. Тренерів хлопці поважали, особливо Жора. Але що він робить у неділю тут, на задньому подвір'ї школи? І чому так зніяковів? У хлопців ворухнулася підозра
    — А… ви… хто такий?
    Та незнайомець од відповіді явно ухилився.
    — Я бачу, хлопці ви інтересні, — усміхнувся він. — Щось таке розповідаєте, я аж заслухався… хоч і не мав права… Мимоволі… Слово честі… Грішний… люблю секрети, загадки різні.
    Лесик почервонів А Жора повторив:
    – І все-таки… хто ви?
    — А це хай теж буде секрет… Називайте мене Ікс Ігрекович… Отак! — він лукаво підморгнув хлопцям. — А ви ж самі хто такі, що так мене розпитуєте? Я, може, все-таки більше право маю питати, ніж ви Трошечки старший.
    Хлопці перезирнулися, але промовчали.
    — От бачите. Не признаєтесь Хоч поводитеся досить підозріло Залізли у темний закуток Про щось таке незвичайне говорите Може, щось і накоїли… Накоїли? Га?
    Лесик і Жора знову перезирнулися й почервоніли
    – І нічого ми не накоїли, — буркнув Лесик. — Просто собі сидимо, і все.
    — Але все-таки не признаєтесь, — хмикнув незнайомець. — Коли люди нічого не накоїли, вони своїх імен не приховують
    — А ми й не приховуємо, — пересмикнув плечем Жора. — Я Жора Нечипоренко А він Лесик… Довгалюк.
    І раптом усмішка застигла на обличчі незнайомця
    — Що-що? Довгалюк?.. — незнайомець явно збентежився. — Стривай! А твій тато не художник?
    — Художник, — не без гордості сказав Лесик. — А ви його що, знаєте? По роботах?
    Незнайомець зніяковів, зам'явся
    — А… а скільки йому років? — спитав несподівано.
    — Тридцять шість, — тепер уже зніяковів Лесик
    — Вибач, — незнайомець усміхнувся й махнув рукою. — Трохи помилився. Молодий дуже… Не підходить. Не той
    — А в нього й дід художник, теж Довгалюк, — сказав Жора.
    — Та ви що? А дід не вчився у цій школі… до війни?
    — Вчився, — кивнув Лесик. — А ви що? Може, вчилися з ним разом?
    — Тож-то й воно! — збуджено-радісно вигукнув незнайомець. — От здорово! Як же це здорово, хлопці, що я вас зустрів! Таке ж, мабуть, можливе один раз на сто мільйонів. За теорією ймовірності Мені ж отако потрібен твій дід. Я ж його шукаю! Давайте негайно його телефон!
    — Нема в нього телефону… — сказав Лесик. — Але він, мабуть, зараз у нас.
    — А у вас телефон є?
    – Є.
    — То ходімо бігом дзвонити! Будь ласка…
    Вони втиснулися в телефонну будку всі втрьох.
    Лесик тричі набирав номер, але трубку дома так ніхто й не зняв.
    — Мабуть, уже пішли, — сказав Лесик, — проводжати моїх сільських діда й бабу.
    — Шкода, — зітхнув незнайомець.
    — Але дід іще повернеться до нас. Проведуть — і повернеться Вечеряти
    — То я тоді пізніше подзвоню Можна?
    — Будь ласка.
    — Ну, тоді біжіть, друзі, додому, а то он дощ уже накрапає. Промокнете Бувайте здорові! — і незнайомець уже повернувся, щоб іти.
    — А чого ж ви телефон не спитали? — здивувався Лесик. Незнайомець обернувся, очі його сміялися:
    — Ну, ви не розвідники… Я ж бачив, як ти набирав Та ще й тричі… До побачення!
    Хлопці змушені були погодитися, що розвідники вони таки кепські. Незнайомець виявився спритніший за них — усе розпитав, що його цікавило, про все дізнався, а свого навіть імені не назвав. Ікс Ігрекович.
    Отака пригода трапилася з хлопцями біля школи
    Та найменше зараз цікавив їх отой Ікс Ігрекович.
    — То що робитимемо? — спитав Лесик
    — Не знаю, — знизав плечима Жора
    — Легко сказати «не знаю». І взагалі тобі… звичайно. Не ти ж редактор А що накажеш робити мені? Малювати трійцю?
    — Ні, звичайно. Малювати не можна
    — А що?
    На цих словах пролунав дзвінок у двері, так раптово й різко, що вони обидва здригнулися.
    Прийшли батьки й дід Василь Денисович.
    — Безумство! Ну, як справи? Усе про щось шепочетесь? — загукав Василь Денисович. — Усе якісь секрети, загадки, несподіванки?
    — Зараз, діду, й для тебе, здається, будуть несподіванки і загадки, — сказав Лесик, підходячи до телефона й набираючи номер
    — Що таке? — здивувався дід
    — Зараз побачиш…
    — Алло, — почувся в трубці вже знайомий Песикові голос.
    – Ікс Ігрекович?. Уже прийшли Передаю дідові трубку… — і він простягнув телефонну трубку Василю Денисовичу.
    Той здивовано глянув на Песика і, беручи трубку, спитав півголосом:
    — Хто це?
    — Не знаю. Здається, твій довоєнний однокласник
    — Алло! Слухаю, — вже в телефон сказав дід. — Так… Так… Здрастуйте… Так… Звісно… Що?.. А-а, будь ласка, будь ласка… Будинок сімнадцять, квартира двадцять сім, сьомий поверх Ліфт працює… Будь ласка… Чекаю
    Дід повісив трубку і, якось невпевнено усміхаючись, знизав плечима:
    — Дивно… Щось не пригадую. Якийсь Іваницький Віктор Сергійович Каже, що до війни вчилися разом… Зараз прийде. Він тут поряд… У готелі «Київ»
    Лесик і Жора так і завмерли
    –Іваницький?
    — Віктор Сергійович?
    — То це ж наш академік!
    У них були такі безпорадні обличчя, що тато й мама засміялися
    — Оце так сюрприз! — сказав тато.
    — Як же це вийшло? — спитала мама
    Затинаючись і збиваючись, хлопці розказали про зустріч біля школи.
    — Якби це не було насправді, я б не повірив, — сказав дід
    І тут, як це буває у театральних спектаклях, де персонаж з'являється точнісінько тоді (ні на хвилину раніше й не пізніше), коли він потрібен, пролунав дзвоник
    Академік Іваницький був уже не в спортивному, а в звичайному сірому костюмі й картатій сорочці з розстебнутим коміром, без краватки Але й зараз він не був схожий на всесвітньо відомого академіка, а скидався знову ж таки на спортивного журналіста, телекоментатора абощо.
    — Доброго дня, — сказав Іваницький. — Даруйте, що я вриваюся так агресивно, без запрошення. Але я зовсім ненадовго, хвилин на десять-п'ятнадцять. І справа у мене, як ви зрозумієте зараз, вельми поважна
    — Ах, що ви, що ви, Вікторе Сергійовичу! — зашарілася мама. — Це для нас така несподіванка!.. Особливо для хлопців. Ви бачите, які вони схвильовані Вони так готувалися, так чекали зустрічі з вами! І раптом чогось не відбулася… А тут ви приходите до них додому!
    Академік кивав, але видно було, що мамині палкі слова бентежать його.
    — Так-так… Зустріч у школі мала бути вчора Але щось там у них трапилося. Непередбачене. Якась накладка І директор просив перенести на понеділок. Я й не заперечував Тим більше — у мене в самого були справи… — Іваницький якось винувато глянув на Лесика й Жору. — Ви вже, хлопці, на мене не гнівайтесь, що я до вас одразу не признався. Хотів зберегти інкогніто Вискочив я ото з готелю сьогодні. Хотілося самому без супроводу рідними місцями походити, минуле згадати… Майже сорок років не був… Думав, неділя, нема нікого… Минуле іноді добре згадати на самоті… І тут несподівано натрапив на… — академік кивнув у бік хлопців. — Ви знаєте, це просто унікальний випадок… Щоб отак-от абсолютно випадково зустріти саме того, хто тобі потрібен… Хоча, відверто кажучи, я б однак вас розшукав Через довідкове…
    — Пробачте, мабуть, склероз… але я ніяк не можу пригадати, — Василь Денисович ніяково знизав плечима
    — Не треба вибачатися Ніякого склерозу. Ви мене просто не можете пам'ятати Ви були у восьмому класі, а я в четвертому
    — А-а, тоді, звичайно… — розвів руками дід
    — А от я вас чудово пам'ятаю Ви гриміли на всю школу Такі стіннівки малювали, що…
    Дід опустив очі й мовчки махнув рукою У родині всі знали, що Василь Денисович не любив, коли говорили про нього Сам він залюбки говорив про інших. А от розмови про себе завжди обривав. Чи то скромність не дозволяла, чи то ще інші якісь міркування? Може, тому що був реставратором, а дехто вважав, ніби то не справжні художники, а, так би мовити, ремісники… І дід не любив нікого переконувати.
    Іваницький одразу це відчув:
    — Розумію Не любите. Я й сам не люблю Та доведеться трошечки потерпіти. Не так через мене, як через тих слідопитів, які мене сюди привели
    Всі здивовано перезирнулися
    — Слідопити? Які слідопити? — спитав збентежено дід. — Не розумію.
    — Зараз поясню, — сказав академік. — Десь тижнів зо два тому несподівано одержав я листа… — він дістав з бічної кишені складений учетверо аркуш зі шкільного зошита в лінійку, розгорнув. — «Шановний… вибачте… звертаються до Вас червоні слідопити шостого класу Вашої рідної школи, куди Ви обіцяєте приїхати, але все чогось не їдете Тому ми й звертаємося з листом А що, як знову не зустрінемося…» Критика цілком справедлива, сприймаю, але… Що зробиш. Таке життя в тих академіків. Так-от… «Двоє наших хлопців випадково знайшли на шкільному горищі стару стіннівку за 1944 рік. І в тій стіннівці вміщено статтю дівчинки з Куренівки про учня нашої школи, який малював і розклеював за часів окупації карикатури на Гітлера. Звали його Толик. Було йому тоді років тринадцять-чотирнадцять На щоці родимка Допоможіть встановити прізвище героя Зараз так важко розшукати тих, хто вчився у нашій школі до війни Дуже просимо… Пробачте… Підписи…» Почав я думати, згадувати, перебирати в пам'яті всіх, хто вчився в нашій школі до війни В сорок першому я перейшов до п'ятого класу Було мені одинадцять. У сорок третьому, отже, тринадцять А Толику, пишуть, тринадцять-чотирнадцять. Ровесники Але хоч як я напружував пам'ять, не міг пригадати ні в п'ятих, ні в шостих класах Толика, який міг би малювати карикатури Та й узагалі у школі здібних до малювання хлопців було тоді не так уже й багато Це тепер захоплюються дитячими малюнками Студії, виставки, міжнародні конкурси… А тоді… Щоправда, був один хлопець — редактор шкільної стіннівки. Але з восьмого класу В сорок першому перейшов у дев'ятий І в сорок третьому було йому вже, мабуть, років сімнадцять, не менше І звали його не Толик Звали його Вася… — Віктор Сергійович усміхнувся й глянув на діда.
    Дід Василь Денисович, завжди такий гучний і усміхнений, сидів зараз, втягнувши голову в плечі, тихий, принишклий і наче переляканий.
    І тоді раптом Лесиків тато не витримав:
    — Батя! — вигукнув він. — Ну що ж ти, чесне слово!. Це ж ти. І родимка на щоці є, тільки під бородою не видно… І сам же мені розказував, як під час окупації карикатури на Гітлера малював… — тато обернувся до Іваницького. — Через це і з Києва втік Переплив Дніпро, перейшов лінію фронту Десь із півроку був сином полку Поки чуб не виріс. Хлопці ж тоді в окупації спеціально стриглися «під нульовку», щоб здаватися молодшими Щоб у Німеччину не відправили. А потім у розвідці був До Берліна дійшов… Тільки не любить він, скромняга, про свої подвиги розмов…
    — Безумство! Та які там подвиги! — махнув рукою дід. — Три карикатури намалював і уже — подвиги
    — А чому все-таки Толик? — спитав Іваницький.
    — Та знову ж таки — від Німеччини рятувався. Сусідка, добра душа, віддала мені метрику свого сина, який загинув у перші дні, коли Хрещатик вибухав. На два роки від мене молодший був. То я всю окупацію Толиком і проходив, — дід зітхнув.
    Лесику розпачі дивився на нього
    Його рідний дід Василь Денисович виявився тим самим Толиком, про якого писалося у ветхій пожовклій стіннівці, що її вони зЖорою знайшли на шкільному горищі! Знайшли й забули про неї А червоні слідопити з його класу (Слава Коваленко, Сашко Чуприна та інші) не забули, написали й відшукали. Ну, що ж це таке виходить? Ну, чому він такий… невдаха?
    Лесик дивився на свого діда і наче не впізнавав його Наче то був не його дід, який змалку носив Лесика на руках, від якого так по-особливому пахло олійними фарбами, скипидарною змивкою і ще чимось незбагненним, чим пахне тільки від художників Діда, який лоскотав його сивою бородою, а під нею, виявляється, була родимка Лесик ніколи не думав, що в діда під бородою на щоці родимка А та родимка стала тепер наче відзнакою дідового героїчного минулого, про яке Лесик теж нічого не знав… Бо про себе дід не любив розказувати, про себе він говорив тільки жартома. А виявляється, саме дід і є насправді «цінний чоловік», як він сам казав про інших. А Лесик не знав, нічого не знав.
    — Слухайте, дорогий Вікторе Сергійовичу, — сказав раптом дід і благально приклав руку до серця. — Я вас дуже прошу… Не кажіть ви тим юним слідопитам, будь ласка, нічого Ви уявляєте — посадять мене, безумство, у президію, квіти, оплески… зроблять із мене справді героя… Я цього не перенесу
    Іваницький усміхнувся:
    — Сказати мушу. Вибачайте А від президії, оплесків можете якось чемненько відмовитись. Ваше право. Та й хіба у тім річ, щоб була президія, квіти, оплески? Річ у тім, щоб люди знали, що подвиги, і великі, і маленькі, ніколи не гинуть у безвісті, не забуваються, не зникають без сліду… — він на хвилину замовк, зітхнув. — Так само, як і те, що ти зробив негарного, теж ніколи не зникає без сліду. Хоча б уже тим, що живе у твоїй пам'яті І мучить тебе докорами сумління Всі можуть про це забути, той, кому ти зробив, забуде, а в твоїй пам'яті, гляди, й спливе І нагадає боляче, вколе у самісіньке серце Що може бути гірше отого комплексу вини, особливо давньої, непоправної… От скажу вам одверто, досі пам'ятаю одного першокласника, якого я колись у школі образив Він, бач, мені, випускникові, без п'яти хвилин медалістові, зробив зауваження. Як зараз бачу його повні сліз очі, коли я йому прищепив носа А зауваження було справедливе — щоб я не курив у школі… «А ти хто такий?» — питаю «Юра», — каже. «Ну так не сунь, Юро, свого носа у дорослі справи!» — і… А тут ще дівчинка, однокласниця його, стояла… Дурненька, мабуть, дівчинка Зареготала Сорок років минуло, а пам'ятаю, наче вчора Я ще тоді одразу відчув, що дурницю втнув Але вибачитися перед маленьким первачком духу забракло… Може, через того Юру я й курити кинув у студентські роки І тепер думаю раз у раз: живе десь людина, яка все життя, з дитинства, ненавидить мене… І боляче
    — Вважайте, що вину з вас знято… Я — Юра! — сказав несподівано тато
    — Що-о?! — обличчя Іваницького враз набуло розгублено-дитячого виразу Він обвів поглядом усіх присутніх.
    — Він таки Юрій, — знизала плечима мама.
    Іваницький глянув на діда, тоді знову на тата, й обличчя його освітилося усмішкою:
    — А вам, Юрію Васильовичу, пробачте, скільки років?
    — Тридцять шість, — усміхнувся тато.
    — Тож-то й воно!
    — Але від імені всіх Юрків нашої школи (я ж теж у ній вчився, до п'ятого класу, поки не перейшов у художню) вибачаю вам…
    — Дякую… Спасибі… на доброму слові… Хоч розказав, і то легше стало І хай не той, але все-таки Юрко вибачив мені. Та ще й художник… А до художників у мене особливе ставлення… Все життя заздрю художникам. Нікому не заздрю — тільки художникам. Бо вони бачать світ так яскраво, так своєрідно, як ніхто. І помічають те, чого не помічають інші Це — щастя… І ще заздрю тому, що художники, на відміну відучених, ніколи не можуть завдати людству непоправного лиха. Вони завжди несуть людям тільки радість, тільки насолоду, роблять людей кращими, добрішими…
    — Уперше зустрічаю такого фізика, — щиро признався тато
    — А ви що — усіх фізиків вважаєте роботами? Без почуттів і серця? — усміхнувся Іваницький.
    — Та ні, але… — тато розвів руками. — Логіка науковців дещо відрізняється від логіки митців По-моєму…
    — Певна річ, — кивнув Іваницький. — Методи пізнання світу різні У науковців аналітичний, розумовий, у митців емоційний, почуттєвий Але і там, і там, і в цілому в усій людській діяльності в основі лежить совість Взагалі найвизначальніша риса виду «гомо сапієнс» (людини розумної), по-моєму, зовсім не розум, а саме совість. Якщо розум іще можна підозрювати в якихось інших істот, то совість притаманна тільки людині Але риса це не вроджена. Цю рису треба виховувати в собі Невтомно, невідступно. Все життя. Важко це Але необхідно Хто виховає, той людина. А як же легко ця риса втрачається, губиться. Не захистив слабшого, пройшов повз когось, хто потребує твоєї допомоги, заплющив очі на якесь зло, сам сотворив зло ненароком і не схаменувся вчасно… І вже нема совісті. Втрачена. Вже ти по один бік із мерзотниками, з ошуканцями, не гідними імені людського… Може, ніхто ще цього й не помічає, всі, як і раніше, вважають тебе порядною людиною. Але сам-то ти знаєш Від себе не втечеш, не сховаєшся Пробачте мені ці сентенції… Стара викладацька звичка…
    

    Дорослі ще багато про що говорили, і все воно було цікаве, та Лесик погано слухав і погано розумів У голові в нього роїлися свої думки. Він міркував про те, що казав академік про совість. Лесик завжди вважав себе порядним. Він ніколи не кривдив інших, намагався бути чесним, добрим і справедливим І він був певен, що всі теж вважають його порядним Ніколи він у цьому не сумнівався. І раптом…
    Він згадав, як посунула тоді трійця на Ясика Гриценка, коли він обізвав їх мавпами, і як кинувся на захист Ясика Слава Коваленко, а за ним Сашко Чуприна, а тоді інші… Не він, Лесик, кинувся перший, а Слава Коваленко і Сашко Чуприна. Він же тільки приєднався до хлопців, коли вони гуртом оточили, захищаючи, Ясика…
    І горобчика-пташеня під стіною у прохідному дворі згадав Лесик.
    І шматок фрески…
    То виходить, що він непорядний, утратив совість? Що він по один бік із негідними імені людського?
    Лесик так заглибився в свої переживання, що аж здригнувся, коли раптом Іваницький підвівся з-за столу:
    — Вибачайте Спасибі вам щире. Дуже радий був познайомитися зі славною вашою родиною. До побачення… Всього доброго… Ну, а з вами завтра зустрінемося, — усміхнувся він Песикові й Жорі уже в дверях
    Тато й дід пішли до ліфта разом з Іваницьким — поїхали проводжати його до готелю «Київ».
    Примхлива, загадкова людська доля вибирає іноді в житті людини дні, в яких збігається стільки подій, стільки різних поворотів і несподіваних відкриттів, що їх вистачило б на місяць, а то й на рік.
    Саме такий день був у Песика сьогодні.
    І день іще не скінчився.
    Ще треба було ухвалити рішення, від якого залежало дуже багато — і завтрашній день, і післязавтрашній, і рік, і дитинство, а може, і все життя
    Песик подивився на Жору.
    Жора зітхнув і опустив очі.
    

    
    

   

   

    

     Розділ XV,
     дуже короткий, у якому дія відбувається вночі
    

    

    

    
    

    Ніч із неділі на понеділок була тиха, зоряна, ясна Місто спало, готуючись до початку нового трудового тижня. Спав і той дев'ятиповерховий будинок на Печерську, де ми щойно з вами були.
    Тільки одне-єдине вікно, мов безсонне око, світилося на сьомому поверсі І рогатий місяць, зазираючи в те вікно, здивовано переморгувався з зірками.
    Багато у своєму довгому житті надивився на землі старий дядько місяць Але такого йому, здається, бачити ще не доводилося.
    

    
    

    

   

   

    

     Розділ XVI,
     у якому знову ж таки дві несподіванки Шостий «Б» не вірить. «Оце фокус!»
    

    

    
    

    У понеділок зранку учнів чекало відразу дві несподіванки.
    По-перше, знаменита альпійська гірка перед входом у школу сяяла неймовірною красою. Вона була значно яскравіша й барвистіша, ніж раніш. І квітів було більше, і кущ штамбових троянд нагорі з кількома величезними, якогось небаченого небесного кольору квітками був просто дивовижний. Всі, хто підходив до альпійської гірки, не могли втриматися від захопленого вигуку І ті вигуки були нагородою зусиллям Прометея Гавриловича та Зінаїди Семенівни, які протягом другої половини суботнього дня і неділі дістали у Ботанічному саду, привезли й висадили таку силу всіляких квітів
    Та ще у неділю півдня падав дощ…
    Прометей Гаврилович та Зінаїда Семенівна стояли на шкільному ґанку, ловили вдячні й захоплені погляди учителів й учнів і лише скромно опускали очі.
    Це була перша несподіванка
    Друга несподіванка чекала учнів (та й учителів) у самій школі…
    У коридорі біля дверей шостого «Б» висіла «Блискавка».
    На великому аркуші ватману була намальована витолочена альпійська гірка перед школою, збоку кущі бузку, а під кущами — двоє принишклих зайців. Зайці були дуже кумедні, та головне — в одного зайця було обличчя… Лесика. В другого — Жори
    Під карикатурою великими літерами виведено:
    

    
     
      Знайте всі, що друзі ці —

      Найостанніші зайці!

      Так злякались, так злякались,

      Що признатись побоялись

      Тож обом тепер ганьба,

      Чинить так лише слабак:

      Зробить капость — I тікає,

      Хоч свою провину знає…

      Отже, скажемо всі хором:

      Сором! Сором!

      Сором! Сором!.

     

    
    

    З інших класів підходили, дивились, читали, сміялися. Намальовано було справді здорово Недарма дивувався дядечко-місяць Тато-художник на сина карикатуру зробив блискучу. Постарався
    Тільки з шостого «Б» не сміявся ніхто.
    Навіть Агашкін лише розвів руками:
    — Ну, чилдрени, не вірю…
    Але краще б вони сміялися
    Коли люди щиро не вірять, що це ти зробив, що ти на таке здатний, це ще дошкульніше.
    Після Агашкіна перші висловилися Леся Чорнобривець і Аліна Гончарук.
    — Неправда! — рішучо сказала Леся. — Це не вони.
    – І я не вірю! — сказала Аліна.
    – І я! — підтвердив Ясик Гриценко.
    — То вони у благородних граються, — махнув рукою Сашко Чуприна. — Доручили їм намалювати карикатури на трійцю, а точно ж не доведено — то вони вирішили на себе
    — Або… просто побоялися на трійцю… — сказав Слава Коваленко
    — Ну, це ти даремно! — вигукнула Леся. — Хто це буде себе отак на посміховисько виставляти через…
    Вона дивилася на Лесика так жалісно, що в нього аж залоскотало в горлі
    Найдивніше повелася, між іншим, трійця «Блискавка» справила на них якесь приголомшливе враження Довгий чухав потилицю, Злюкін ховав очі, а Малявка дивився так, наче його вдарили по голові.
    Вони не тільки не сміялися. Вони вперше, може, в житті позирали співчутливо, по-людському.
    Мабуть, вони собі просто не уявляли, як це можуть люди самі на себе написати сатиричні вірші й намалювати карикатуру І взагалі — признатися, коли ніхто не схопив їх на гарячому. І коли всі були певні, що то, як завжди, зробили вони, трійця…
    Стьопа Чичибабін теж був украй здивований:
    — Оце сюрприз. Редактор стінгазети… Відповідальний за роботу в технічних гуртках… І раптом така петрушка!. Неймовірно!
    Лесик і Жора ніколи не думали, що це так важко — спокутувати вину…
    — Чилдрени! Так ви хоч розкажіть, як же воно трапилося, — вигукнув нарешті Агашкін.
    Довелося їм чесно розказати все як було.
    Та оскільки хлопці дуже хвилювалися, збивалися, говорили досить плутано й нескладно, ми з вами їх не слухатимемо, а просто повернемося у той вечір, коли це сталося.
    

    
    

    

   

   

    

     Розділ XVII,
     у якому розповідається, що ж сталося того пізнього вечора на шкільному подвір'ї
    

    

    
    

    

    Ідея цієї авантюри належала Песикові.
    — Жоро, — сказав він за два дні до приїзду академіка. — Давай щось вигадаємо.
    — Що саме? — спитав Жора.
    — Ну, щось цікаве… оригінальне Щоб могло сподобатись академікові Бо я боюсь, що знову будуть квіти, промови і все. Хто б до нас не приїздив у гості: письменник, депутат, ветеран війни, — завжди одне й те саме: спершу малесенька першокласниця з великим букетом, потім вусатий старшокласник із трохи меншим, далі хтось з учителів із кількома словами, потім Фаїна Панасівна з пристрасною промовою, а тоді Лев Парамонович зі щирою подякою — і все
    — Точно, — погодився Жора.
    — Так-от, треба щось придумати. Все-таки не щодня приїздить колишній учень школи — академік, відомий учений
    — А що ж ти хочеш придумати?
    — Ну, щось таке, щоб він бачив: зараз у школі вчаться теж інтересні хлопці, з яких потім виростуть, може, і академіки, і вчені, і хто його зна хто…
    — Ну, все правильно Я згоден. А як же це зробити? Що вигадати?
    — Ну… ну, я знаю… ну, може, запустити якусь твою діючу модель… Щоб вона летіла…
    — Просто йому на голову? Це несерйозно!
    — Чому на голову? Над головою. Щоб він бачив… Я, може, для тебе стараюсь, а ти… Побачить він, зацікавиться і… хто його зна, може, з цього й почнеться твоя щаслива доля Допоможе потім тобі влаштуватися в Інститут космічних проблем Ти ж сам казав, що мрієш…
    — Взагалі-то так, але. Лев Парамонович казав, щоб я приніс у школу і літак, і всюдихід…
    — Та, — махнув рукою Лесик. — Одна справа офіційно, серед багатьох досягнень школи А зовсім інша — несподівано, у дії… Хіба ж той ефект…
    — Взагалі-то… — завагався Жора.
    — А я б гарматку нашу притяг… Уявляєш, летить твій літак, робить над академіком коло, а в цей час із кущів гарматка — ба-бах!.. Враження!
    — Взагалі цікаво… — очі в Жори вже загорілися Словом, план оригінальної зустрічі академіка Іваницького був розроблений одразу ж.
    Як правило, в них у школі високих гостей зустрічали так (звісно, якщо дозволяла погода й пора року):
    На ґанку стояли директор з учителями. На майданчику — представники від класів (усі класи ніколи в таких випадках не вишиковувалися — «для мобільності», щоб швиденько, без штовханини, пройти після зустрічі в актовий зал).
    Так-от Лесик і Жора заздалегідь повинні були сховатися у кущах і звідти, коли малесенька першокласниця піднесе академікові квіти і він, як це бувало завжди, розчулено її поцілує, запустити літак. І коли літак робитиме коло над академіком, Лесику кущах мав бабахнути з гарматки. Все дуже просто, але ефектно й оригінально. Так (із літаком і гарматкою) академіка напевне не зустрічали ніде
    Усе б, може, так і було, якби Жора не поставив неодмінної умови — репетиція.
    — Без репетиції, без попередньої спроби я не запускатиму, — сказав він. — Це несерйозно!
    — Та нащо нам репетиція? — знизував плечима Лесик. — Ти що — ніколи не запускав того літака? Сто разів запускав.
    — Запускав Але не в таких умовах Це діюча модель, керована по радіо. Там усе мусить бути точно розраховано. Трошечки схибив — і літак уже збився з курсу Ти що, хочеш, щоб він справді впав академікові на голову?
    Лесик змушений був погодитися на репетицію
    Проводити репетицію домовилися пізно ввечері напередодні зустрічі Щоб ніхто не бачив Адже це мало бути несподіванкою.
    Гарматку на репетицію Лесик, звісно, не взяв
    По-перше, не хотів зайве ризикувати — тато категорично забороняв брати гарматку. Хай уже після зустрічі якось вимолить вибачення. Та й стріляти увечері біля школи не можна Люди позбігаються
    По-друге, що там репетирувати! Пороху натовк, клейтухів наштовхав, потім сірника підніс — ба-бах! — і все.
    Чергувала того вечора в школі Євгенія Михайлівна. То була одна з найсуворіших, найбезкомпромісніших чергових. Вона завжди вимагала дотримання усіх шкільних правил та інструкцій Майже цілий день у вестибюлі з-за столика чувся її гучний грубуватий голос:
    — Шапка! (Тобто зайшов у школу — зніми шапку)
    — Ноги! (Тобто витирай ноги)
    — Децибели! (Тобто не галасуйте).
    Особливо часто чулися оті «децибели» (Десь вона підхопила це мудре слово і залюбки ним користувалася).
    Коли їй набридало сидіти за столом у вестибюлі, вона ходила під час уроків по класах і майстернях першого поверху, всюди прочиняла на мить двері, казала одне й те саме: «І тут нема…» — й знову зачиняла. Здавалося, вона когось шукає. І це своєю загадковістю викликало в учнів мало не трепет
    Може, якби чергував хтось інший, Жора б так не нервував і все обійшлося
    Але чергувала саме Євгенія Михайлівна. І Жора нервував
    Модель була з бензиновим моторчиком і завелася чогось не одразу І це теж вивело Жору з рівноваги. Він смикався, щось роздратовано бурмотів, скреготів зубами.
    А потім…
    Мотор завівся так раптово і літачок злетів так швидко, що Лесик не встиг і оком змигнути.
    Взагалі все відбулося просто блискавично
    Мотор затріскотів — трррр!.. Літак злетів — фрррр!..
    Жора схопився за оту коробочку з кнопками й антеною. Та було вже запізно. Модель з льоту врізалася в «альпійську гірку» у той трояндовий кущ, який ріс на вершечку Закрутилася там дзигою, засмикалася, ламаючи квіти, заплуталася, і мотор заглух
    Хлопці завмерли, вражені.
    Наступної миті почувся якийсь звук Чи то клацання, чи то скрегіт замка шкільних дверей А може, то їм просто вчулося
    — Чергова! — здається, то вигукнув Лесик. Чи, може, сам Жора Тепер уже важко встановити Але рвонувся перший Жора
    На альпійській гірці у колючих обіймах трояндового куща лежав його літак Речовий доказ! Його в жодному разі не можна було там лишати.
    І Жора кинувся до нього Лесик за ним
    Дряпаючись на альпійську гірку, Лесик зачепив щось черевиком, глянув — і з жахом побачив, що то дріада восьмипелюсткова. Посаджена Лесею дріада!. Рідкісна! Яка зустрічається лише в Карпатах. На горах Близниця та Піп Іван!..
    Лесик хотів обережно поставити ногу вище на камінь Але, як це часто буває в таких випадках, нога сковзнула, камінь вивалився з гірки і загримотів униз, ламаючи і дріаду, і інші квіти, що росли нижче…
    Звичайно, не слід було так по-варварському, по-бегемотському толочити квіти. Можна було акуратніше. Але то все спало на думку пізніше, коли події того вечора прокручувалися спокійно, без нервування А тоді все робилося бездумно, у шаленому темпі, коли міркувати було ніколи. Та ще й літачок заплутався так, що його не одразу дістали Хапалися, поспішали І ще більше толочили квіти.
    Як потім з'ясувалося, Євгенія Михайлівна тоді нічого не помітила й не почула Чи то вона в цей час обходила класи, чи то взагалі зачинила на якусь хвильку школу й подалася додому (вона мешкала зовсім поряд). Хтозна. В усякому разі тільки вранці помітила вона, що сталося з клумбою
    Отже, у Лесика й Жори не було навіть причини так хапатися й поспішати Вони спокійно могли діяти обережненько, не псуючи клумби.
    Але все це з'ясувалося пізніше А тоді…
    Хлопці вихопили нарешті модель із колючих трояндових обіймів і дременули геть Одразу додому вони не побігли. Побоялися. А що, як чергова простежить їх? Вони забилися в якесь чуже подвір'я, на дитячий майданчик, і довго сиділи там, одсапуючись і приходячи до тями.
    І знову ж таки важко тепер з'ясувати, хто з них перший сказав: «Нікому! Ніколи в житті! Хоч би що було!» Здається, Лесик Перед очима ж у нього весь час була Лесина дріада. А може, й Жора… Він вважав себе більшим винуватцем
    Але факт лишається фактом Тут же, у чужому дворі, на дитячому майданчику вони заприсяглися один одному ніколи й ні за яких обставин не розголошувати того, що сталося сьогодні ввечері.
    Тільки тоді вони пішли додому.
    І ще одна дивна річ — їм здавалося, ніби вони з ніг до голови подряпані об ті трояндові колючки і це може виказати їх, але виявилося, що в кожного лише по дві-три невеличкі подряпини, та й то у таких місцях, що не впадають в око
    Доля їх берегла.
    

    
    

   

   

    

     Розділ XVIII,
     у якому відбувається зустріч академіка Іваницького з учнями рідної школи. «Ну, чилдрени! Я вам скажу!..»
    

    

    
    

    Усе, що ви прочитали в попередньому розділі, Жора і Лесик ледве-ледве встигли, плутаючись і збиваючись, розказати однокласникам Продзвонив дзвінок на перший урок.
    У гнітючому мовчанні розходилися шестикласники по своїх місцях І всі уроки сиділи принишклі й мовчазні. Навіть на перервах не обговорювали цього, як завжди Скупо перемовлялися про щось стороннє, незначне Мовби нічого й не сталося На Лесика й Жору намагалися не дивитись, наче їх нема в класі
    І це було найболючіше
    Яке ж то страшне почуття, коли тебе не помічають, і не один хтось, а всі — цілий гурт, цілий колектив! Ти намагаєшся перехопити чийсь погляд і не можеш — усі одвертаються, всі дивляться повз тебе, наче ти — порожнє місце
    І Леся… Леся, яка ще вчора усміхалася так сонячно, так променисто, як може усміхатися в усьому світі лише вона одна, сидить похмура, закам'яніла, відчужена… І між нею й тобою — не прохід між партами, а глибочезна прірва, яку не переступити, не подолати…
    Був останній урок — урок ботаніки.
    Навіть учні, які не дуже захоплювалися цим предметом, любили уроки Зінаїди Семенівни. Бо вона завжди розповідала щось цікаве. Вичитувала у журналах, у газетах, у книжках і потім розповідала учням. То про пластмасові капелюхи для корів, які запроваджують у Шотландії і завдяки яким нібито збільшуються надої молока. То про «фабрику свіжої трави» — спеціальний гідроящик, із якого щодня можна збирати по 1200 кілограмів трави, а пасовиська, таким чином, використовувати для інших культур. То про розумну, майже людську поведінку комах — термітів, бджіл… Вона потроху готувала їх до зоології, яка почнеться у другому півріччі.
    Сьогодні Зінаїда Семенівна розповідала про надзвичайний зоопарк, організований англійським письменником і зоологом Джеральдом Малколмом Даррелом на острові Джерсі. Цей зоопарк існує з 1958 року, і в ньому живуть лише ті тварини й птахи (майже 1200 видів), що перебувають на межі вимирання.
    — Про це ви можете прочитати у книзі Даррела «Зоопарк у моєму багажі» Дуже цікава книжка Як і інші книжки Даррела: «Земля шерехів», «Маєток-звіринець», «Під покровом п'яного лісу». Щиро раджу прочитати.
    — «П'яного лісу»… Хи-хи!.. Хіба можна радити такі книжки?.. — тихо реготнув Агашкін.
    І в Лесика вже розтятися губи в несміливу усмішку, і він би вже всміхнувся Агашкіну, якби той обернувся (завжди ж обертався до них із Жорою, коли кидав на уроках отакі репліки!) Але Агашкін не обернувся. І напівусмішка жалюгідно застигла на Лесиковому обличчі
    Навіть Агашкін…
    До кінця уроку лишилося кілька хвилин.
    Зінаїда Семенівна почала диктувати домашнє завдання. І раптом двері розчинилися, і до класу увійшли спершу директор школи Лев Парамонович, а за ним академік Іваницький.
    — Пробачте, Зінаїдо Семенівно, — сказав Лев Парамонович. — Можна, ми на хвилинку?. Урок уже ж, мабуть, закінчується?
    — Пробачте… Добридень, — ніяково хмикнувши, часто закивав головою Іваницький учительці й усьому класу.
    — Добрий день! — разом підхопившись, громовито вигукнув шостий «Б», заглушаючи слова Зінаїди Семенівни, яка, почервонівши, теж часто кивала головою:
    — Будь ласка… Будь ласка… Я вже закінчила… Будь ласка…
    — Сідайте! — владно махнув рукою класові директор і, продовжуючи рух руки, широким жестом показав на Віктора Сергійовича. — Знайомтеся: Віктор Сергійович Іваницький. Колишній учень нашої школи, а нині… — він перехопив погляд академіка і затнувся. — Ну, ви всі знаєте, не пояснюватиму…
    Хоча видно було, що йому дуже хотілося пояснити Іваницький винувато всміхнувся:
    — Ще раз пробачте, дорогі друзі, але проходили ми оце коридором… Я побачив — шостий «Б»… Усі класи помінялися, а цей — у тій самій кімнаті, як і сорок років тому, коли я вчився у шостому і теж у «Б». Захотілося глянути Пам'ятний для мене клас… Саме в шостому я захопився фізикою, математикою, і цим визначилося моє життя.
    Він пройшовся класом, повільно озираючи стіни, парти, учнів, наблизився до вікна, визирнув, знову глянув на клас, зустрівся поглядом із Лесиком, Жорою.
    Хлопці завмерли, похололи. От зараз, зараз…
    Проте академік нічого не сказав, тільки усміхнувся, знову часто закивав їм і всьому класові — й пішов до дверей
    — До зустрічі в актовому залі, — сказав Лев Парамонович, і вони вийшли
    В цю ж мить пролунав дзвоник.
    — Йдемо до залу, — урочисто сказала Зінаїда Семенівна. — Спокійно. Без галасу Без метушні Покажіть, що ви гарні учні
    Ці слова говорилися завжди, коли відбувалися зустрічі з визначними людьми.
    І шостий «Б» підвівся і, намагаючись галасувати менше, ніж зазвичай (бо де ж це бачено, щоб галасу й метушні в класі не було зовсім), побіг на четвертий поверх.
    Лесик і Жора сиділи тихо, похиливши голови. Вони ніяк не могли зрозуміти, для чого заходив Іваницький у їхній клас Подивитися на стіни, на парти, визирнути у вікно? Щось не те… «Блискавку» він, звісно, бачив. Не міг не бачити. Але чомусь не сказав нічого Що це означає? Певна річ, він їх зневажає. Не може не зневажати Вони самі себе зневажають Але…
    Гомін у залі враз ущух.
    На сцену піднімалися Віктор Сергійович Іваницький, директор, вчителі, завуч Всі зааплодували
    Віктор Сергійович знову часто закивав (така в нього була звичка) і притис руку до серця
    Оплески вщухли, але ніхто не сідав
    Усі звично повернули голови в кінець залу. Проходом від дверей чимчикувала маленька першокласниця з білим пишним бантом і з величезним букетом квітів
    Піднімаючись на сцену, вона спіткнулась (чогось вони завжди спотикаються), хтось її підхопив. От вона вже вручає букет академікові, й розчулений академік цілує її в чоло
    Почалося.
    Потім був старшокласник, Фаїна Панасівна — все як належить
    А потім на трибуну вийшов Іваницький Він сказав, що дуже хвилюється. І справді, було видно, що хвилюється. Та й хто б не хвилювався, виступаючи у рідній школі через стільки років по її закінченні… Він згадував той далекий післявоєнний випуск, називав імена. І серед них назвав ім'я Лесикового діда. І розказав оту історію зі стіннівкою, яку ви вже знаєте.
    Всі озирнулися на Лесика. А він втягнув голову в плечі й не знав куди ховати очі Іваницький замовк.
    Раптом із середини залу вихопилася рука, і, не чекаючи, поки дадуть слово, слідом за рукою підхопився Стьопа Чичибабін І дзвінко вигукнув:
    — А скажіть, будь ласка, як ви стали академіком?
    Іваницький усміхнувся:
    — Ну, що вам, друзі, сказати?.. Ви, мабуть, будете розчаровані Як я став академіком? Ну… вчився, вчився, вчився… Пізнавав, пізнавав, пізнавав… Трудився у поті чола… Працював, спини не розгинаючи Вам, мабуть, набридло слухати про те, що треба вчитися. Але що зробиш, як таке життя… — він наче вибачався. — Ми з вами, друзі мої дорогі, живемо у надзвичайний, небувалий час Важливість знань зараз чи не найбільша за всю історію людства. Зараз у шкільній програмі вивчається такий предмет — інформатика Виникло навіть поняття «національні інформаційні ресурси». Ще донедавна національними ресурсами були тільки, так би мовити, ресурси матеріальні Наприклад, мінеральні ресурси (корисні копалини) або так звані оновлювані ресурси — енергія річок і сонця, лісові масиви, сільськогосподарські угіддя тощо. Зараз інформація, її джерела, а також засоби її переробки і збереження виявляються для економічно розвинених країн стратегічно важливим національним ресурсом. Наприклад, Японія, що майже зовсім позбавлена мінеральних ресурсів, завдяки розвиткові інформатики змогла посісти одне з чільних місць у світі… Причому баритися не можна аж ніяк. Якщо загальна сума людських знань на період 1800 року подвоювалася кожні п'ятдесят років, то на період 1950 року — вже щодесять років, на період 1970 року — щоп'ять років. А сьогодні — щороку. Щороку подвоюється зараз сума людських знань! Уявляєте? У наш час людський розум, не озброєний інструментами для обробки інформації, не завжди в змозі ефективно контролювати ситуацію А ситуація у світі сьогодні надзвичайно складна. Наш із вами співвітчизник, перший президент Української академії наук Володимир Іванович Вернадський ще у дев'ятнадцятому столітті, зовсім молодим, передбачив відкриття атомної енергії і використання її для війни. Ще тоді він говорив про небезпеку омніциду — тобто загального знищення людства в результаті катастрофічних наслідків досягнень військової техніки. Сьогодні ця небезпека стала реальною… І на вас, друзі мої, лежить величезна відповідальність. Мине кілька років — і доля землі, людства опиниться вже у ваших руках І від того, якими будете ви, залежатиме, яка доля спіткає людство, планету… Ви читаєте газети, слухаєте радіо, дивитеся телевізор Ви не можете не бачити, не відчувати, яка загроза нависла зараз над усіма землянами. І яку боротьбу ведемо ми, передова частина людства, щоб відвернути цю загрозу В кращому разі людство може відкинутися на два мільйони років назад. В гіршому — загинути зовсім. Для того щоб наша боротьба була результативною, треба, щоб було якнайбільше хороших, порядних, розумних, освічених людей. Отже, зараз боротьба кожного за людину в собі — це разом із тим і боротьба за все людство Якщо раніше, коли вчилися ми, питання ще так гостро не стояло, то тепер питання стоїть саме так Від того, скільки розумних, порядних, чесних людей, які усвідомлюють відповідальність за свої вчинки, буде завтра на землі, залежить доля самої землі…
    

    Академік говорив неголосно, але всі чули кожне його слово, так тихо було в залі
    І до Лесика раптом дійшло те, про що говорив Іваницький Дійшло так, як доходила теорема на уроках Фаїни Панасівни, коли враз усе чітко вкладалося в голові, ставало ясно і зрозуміло Дійшло і страшне слово «омніцид» — загальне знищення людства, і що таке національні інформаційні ресурси, і що в наш час людський розум, не озброєний інструментами для обробки інформації, не завжди в змозі ефективно контролювати ситуацію…
    Він не вперше чув про всесвітню небезпеку (стільки писалося в газетах, стільки говорилося по радіо і телебаченню), але вперше це усвідомив… І вперше він відчув свою власну відповідальність за це…
    Лесик жахнувся Жахнувся, що міг же цього не відчути.
    Він глянув на Жору і зрозумів, що Жора думає про те саме «Боротьба кожного за людину в собі…», «відповідальність за свої вчинки…»
    Коли академік промовляв ці слова, Лесикові здалося, що він дивився просто на них — на нього й Жору…
    Тим часом Віктор Сергійович обвів принишклий зал уважним поглядом і усміхнувся:
    — Вибачте, дорогі друзі, що я завів такої сумної… Але я не міг вам при нагоді цього не сказати Надто серйозна річ зараз проблема пізнання, навчання і взагалі світогляду людини… А тепер я розповім вам один епізод Якось відомий російський учений Бутлеров (це було ще в минулому столітті) на екзаменах у Петербурзькому університеті поставив студентові додаткове запитання: «Скажіть, а яка відмінність у дії тепла й холоду?» — «О-о, дуже велика, — сказав студент — Тепло все-все розширює, а холод, навпаки, стискає, вкорочує». — «Правильно. А можете навести приклад?» — «Будь ласка, — не задумуючись відповів студент. — От, наприклад, літо Стає жарко, і дні довшають, а взимку холоднішає, і дні помітно вкорочуються». Бутлеров розсміявся і поставив студентові відмінну оцінку… Тим студентом був Володимир Іванович Вернадський, про якого я вам щойно розповідав, — майбутній перший президент Української академії наук Отож за будь-яких умов не втрачайте, друзі, почуття гумору Гумор — то велика річ ужитті. Знаменитий англійський лікар сімнадцятого століття Томас Сиденгем сказав: «Приїзд талановитого клоуна корисніший для здоров'я цілого міста, ніж двадцять віслюків, навантажених ліками…» Лікувальні властивості сміху, корисність його для здоров'я доведені зараз медициною незаперечно Отже, смійтеся, смійтеся на здоров'я якомога частіше! Тільки не на уроках під час пояснення нового матеріалу…
    Зал відгукнувся веселим пожвавленням.
    

    
    

    

   

   

    

     Розділ XIX,
     у якому ми з вами знову, тепер уже востаннє, повертаємося в доісторичні часи
    

    

    
    

    — Ти ж розумієш, Жоро, що я не можу не довести до кінця наші з тобою (та й з Агашкіним) пригоди у первісному світі
    Отже… Ото як узяв нас тоді відчай, як заплакав Агашкін, як сказав я ті слова, на яких ти мене перебив: «…Чого мовчав тоді на Олімпі, як нас викликали?! І суд влаштували. Чого не просився, щоб вогонь у людства не забирали? Щоб Прометея знову не засуджували Чого? Ич, розумний який! Правда, Жоро?..» — то після цих слів ти сказав зовсім інше.
    — Слухайте, — кажеш ти. — А про Прометея Гавриловича ми й зовсім забули. А він же там десь на скелі прикутий. Орел йому щодня груди розриває, печінку шматує
    — Чого це забули, — кажу. — Не забули. Але що ж тут зробиш…
    — Ну, за міфами, — кажеш ти, — Прометея мусить звільнити Геракл Але де зараз того Геракла знайдеш? Бачите, як усе переплуталося в часі й у просторі…
    — Той Геракл, мабуть, давно на пенсії, — усміхнувся Агашкін
    — Слухайте, — кажеш ти. — А давайте самі спробуємо
    — Що? — питаю.
    — Прометея звільнити…
    — Теж іще! Геракл знайшовся! — реготнув Агашкін.
    — Ну, зовсім самі, звичайно, не подужаємо, — кажеш ти. — Але якщо нам допоможуть…
    — Хто?
    — Тс!.. — робиш ти жест рукою і палець до вуст притуляєш.
    Озирнулися ми з Агашкіним — хто б це нас міг підслухувати? Нікого не побачили, але про всяк випадок замовкли.
    — Спершу нам слід — що? — кажеш ти
    — Що? — перепитуємо ми з Агашкіним.
    — Спершу нам слід дізнатися, де ота скеля з Прометеєм У який бік іти, де шукати, — кажеш ти. — Правильно?
    — Правильно, — погоджуємося ми з Агашкіним
    — Яка наука нам у цьому допоможе? — питаєш ти. — Чи не географія?
    — Географія, — як папуги, повторюємо ми.
    І ти раптом тихо і чемно так (чемніше не можна) кажеш, глянувши догори:
    — Геє Петрівно!. Поможіть, будь ласка!..
    Завмерли ми, вуха наставили
    І несподівано почули знайомий, як завжди, лагідний і привітний голос нашої вчительки географії
    — Ех, хлопчики, хлопчики! Таке просте завдання. Де ми з вами зараз? На місці майбутнього Києва. А скеля де? На Кавказі А Кавказ де? На південний схід від Києва. Отже…
    Голос замовк. Ми перезирнулися.
    — Та-ак… — кажеш ти. — Як це ми самі не додумалися? Така проста річ Аж незручно
    — А що нам дасть південний схід? — каже Агашкін. — На чому ми до Кавказу доберемося? Літака ж у нас нема.
    — А хоча б те, що ми до Дніпра вийдемо, — кажеш ти. — Й оскільки, як ти правильно, Агашкін, зауважив, літака у нас таки немає, діставатися будемо водним шляхом Як усі первісні люди. Дніпром до Чорного моря, а там і Кавказ.
    — Правильно, — кажу я. — Плота побудуємо І попливемо, як славетний Тур Геєрдал на «Кон-Тікі» або на «Тигрисі»
    — От-от, — кажеш ти
    Агашкін тільки потилицю почухав. Та й було чого чухати Шлях неблизький. І нелегкий
    — Тільки до Гефеста Івановича хай уже хтось із вас звернеться, — кажеш ти. — А то незручно, щоб усе я та я
    — Ні-ні! — запротестував Агашкін. — Тільки ти! Він тебе любить Ти ж конструктор А ми з Лесиком — звичайні чорнороби Він нас, може, й не пам'ятає.
    — Правильно, — погодивсь я
    Ти не дуже й сперечався.
    Голову набік нахилив, як ти це вмієш, коли щось просиш, і ніжним таким голосочком:
    — Гефесте Івановичу… Вибачте… Чи не могли б ви нам тільки підказати, з чого і як нам у таких умовах плота зробити?
    Прислухалися.
    Чуємо — прокашлявся хтось у небі й знайомим хриплуватим голосом нашого вчителя праці каже:
    — Слухайте… Оно ліворуч од вас, бачите, купа, хмизом прикидана То схов знарядь праці первісних людей. За останніми науковими даними, первісні люди у певних місцях робили такі схови Раніше археологи гадали, що то стоянки, а тепер виявляється — схови знарядь праці Так-от, розгортайте купу, вибирайте собі кам'яні сокири, різаки — й починайте Свіжих зелених стовбурів не чіпайте, виберіть із бурелому, сонцем та вітром висушені, але не трухляві, не гнилі. А от ліанами зв'язуйте свіжими, гнучкими. Ну, давайте!.
    Розгорнули ми купу, де схов був, вибрали собі замашні сокири, різаки найгостріші Й узялися до роботи
    Можеш собі уявити, що то була за робота — витягати з бурелому товстелезні колоди, обрубувати кам'яними сокирами гілляки, зв'язувати колоди ліанами Але ми не ремствували Навіть навпаки — підспівувати почали. Бо зігрілися трохи
    І робили ми це вже на березі Дніпра А то як би ми той пліт спустили на воду?
    Попомучилися ми, але нарешті пліт був готовий Зв'язували колоди прямо на воді у великій затоці. А тоді, взявши довгі жердини, вивели свого «Шаблезубого тигриса» (так ми його назвали) на течію — і почалася наша подорож.
    Про ту нашу подорож можна дві серії набалакати: «По Дніпру» і «По морю». Але зараз нема часу
    Отже, уяви собі, як це в кіно робиться: спершу один кадр — пливемо Дніпром, підобідуючи на ходу якимись овочами та фруктами. Потім другий кадр — випливаємо з дніпровського гирла у Чорне море. Третій кадр — пливемо бурхливим Чорним морем під саморобними вітрилами з величезного первісного листя Четвертий — знесилені лежимо на плоту, і хтось із нас, хай навіть Агашкін, кричить спрагло: «Земля!» І нарешті кадр п'ятий — виповзаємо ми на Чорноморське узбережжя Кавказу десь у районі теперішньої Гагри.
    Скажу тільки одверто, що самі б ми ніколи на нашому «Шаблезубому тигрисі» до Кавказу не дісталися Весь час ми змушені були звертатися до педабогів. Аполлон Григорович допомагав нам вести пліт у морі. Афіна Панасівна робила потрібні обчислення. Без Гери Андріївни ми просто повмирали б від спраги Вона нам допомагала опріснювати воду. Артеміда Семенівна підгодовувала нас увесь час — то пташиними яєчками, то рибкою, а то й просто планктоном. Ну, а про Гефеста Івановича й говорити нічого Бо наша мандрівка — то була суцільна робота, робота і ще раз робота.
    От ми й на Кавказі
    Ну, певна річ, знову ж таки без учительки географії скелю ту ми не знайшли б Знаєш, скільки на Кавказі скель!
    Та нарешті дісталися ми й до скелі
    Дивлюсь — стоїть прикутий ланцюгами наш бідний Прометей Гаврилович, а величезний страшнючий орел махає біля нього крилами і націляється здоровенним дзьобом От-от клюне.
    Ми всі втрьох як закричимо:
    — Ану киш! Ану геть звідси!
    Орел на скелі сів, хижим оком на нас здивовано позирає — а це хто такі? Ще наче й усміхається глузливо Зібрали ми останні сили, схопили по каменюці, замахнулися. Аж тут чуємо:
    — Хлопці, не робіть цього! — каже зі скелі Прометей Гаврилович. — Не можна його чіпати. Він до Червоної книги занесений.
    Розгубилися ми.
    — Він же вас терзає! — кажемо
    — А хіба він винен? Дурний птах Людського розуму не має Придумали йому в міфі таку роль, він її й виконує
    — А що ж робити? Як же тоді вас звільняти? — дивуємося ми.
    — Не хвилюйтесь. Головне, що ви прийшли При вас він мене вже не зачепить Бачите? Сидить, не дзьобає Це він тільки на прикутих такий хоробрий А як бачить, що з'явилися вільні люди, то вже й замислився, чи не полетіти йому ліпше додому?
    І справді, посидів іще трохи орел, покрутив головою, позираючи на нас, тоді крилами змахнув і полетів геть.
    — О! А що я казав! — усміхнувся Прометей Гаврилович. — Тепер і про звільнення подумати можна Дряпайтеся сюди І оті каменюки, що в руках тримаєте, несіть.
    Подряпалися ми до Прометея Гавриловича
    Узяв він у нас із рук каменюки і почав тими каменюками щосили по ланцюгах гатити. Іскри враз посипалися, ми аж очі замружили, щоб не засліпило
    А коли за мить глянули, бачимо — ланцюги вже розбиті, Прометей Гаврилович вільний, і в руках у нього горить смолоскип, від тих іскор запалений І такі в нього очі щасливі — наче сонця сяють Виструнчився він враз, ступив кілька кроків угору, простягнув руку зі смолоскипом, точнісінько як це роблять спортсмени, запалюючи олімпійський вогонь, і на горі спалахнуло полум'я — вогнище.
    Дивимося, а навколо вогнища стоять усі педабоги на чолі із Зевсом Парамоновичем.
    І всі всміхаються привітно й радісно.
    І руки гріють біля вогню
    Глянув я, і раптом знову, як тоді на дереві, якимсь таким знайомим здався мені отой кавказький краєвид…
    Придивляюся — точно! Це ж наша альпійська гірка, тільки велетенська, в натуральному масштабі Знову!
    І враз бачу — гігантський, на півнеба, черевик… Зі знайомим збитим носаком Мій!.. Наступив на скелю. Скеля зривається, з гуркотом летить униз. І ми летимо всі, провалюємось у моторошну темну прірву
    На якусь мить втратив я свідомість. А коли отямився, дивлюсь — лежу на дні глибоченної ями Поряд дві якихось мавпи. Зирк на свої руки, ноги, а вони теж волохаті, мавпячі…
    Такий мене жах охопив, аж серце зупинилося.
    — Ми більше не будемо! Не бу-у-удемо-о! Не бу-у-у… — волаю щосили. Та слів не чути — лише дикі мавпячі звуки: — У-у!. У-у!.. У-у!.
    Ну, все! Кінець!.
    І тут у відповідь, як надія на порятунок, десь далеко-далеко пролунав шкільний дзвоник…
    І маленький вогничок заблимав у темряві й почав наближатися…
    Лесик був фантазер.
   

  

 


          See more books in http://www.e-reading.club